Хмара збирає команду: чому нові кадрові рішення Міноборони викликають питання
Після призначення Євгена Хмари міністром оборони України ключове питання полягає вже не лише в тому, де уряд збирається взяти додаткові мільярди на утримання армії. Не менш важливо й те, хто саме розпоряджатиметься цими коштами та ухвалюватиме рішення в Міністерстві оборони. І тут кадрова політика нового міністра виглядає далеко не як формування команди професіоналів, здатних провести відомство через найбільшу фінансову та воєнну кризу останніх років. Навпаки, перші призначення Хмари демонструють прагнення зберегти значну частину вже існуючої управлінської конструкції, доповнивши її людьми з дуже різним, а подекуди й відверто невідповідним оборонному відомству професійним минулим.
Одним із найбільш показових рішень стало повернення до Міністерства оборони Сергія Боева. Його біографія справді виглядає переконливо на папері: міжнародна економіка, MBA, робота в JPMorgan Chase, Credit Suisse, Boston Consulting Group, «Укргазвидобуванні» та «Нафтогазі». Однак саме тут виникає принципове питання: досвід роботи у фінансовому секторі та великих компаніях автоматично не перетворює людину на фахівця з управління оборонним відомством.
У Міністерстві оборони Боев уже обіймав керівні посади, зокрема відповідав за європейську інтеграцію, а за Хмари отримав міжнародний напрям, взаємодію з ЄС і НАТО, міжнародну допомогу, фінансування, постачання озброєнь та спільні оборонні проєкти. Тобто людині фактично передано одну з найбільш чутливих ділянок роботи відомства - напрям, від якого безпосередньо залежить отримання Україною нових фінансових і військових ресурсів.
Водночас саме повернення Боева багато говорить про підхід Хмари. Замість того щоб після призначення нового міністра провести повноцінну кадрову переоцінку та визначити, хто справді здатен відповідати новим завданням, керівництво фактично повертає вже знайомих чиновників і наділяє їх ще більшими повноваженнями.
Це особливо примітно на тлі того, що саме Міністерство оборони тепер має пояснювати європейським партнерам необхідність виділення додаткових десятків мільярдів євро. Виходить парадоксальна ситуація: Україна вимагає від союзників дедалі більших фінансових зобов'язань, але водночас залишає ключові напрямки в руках тієї самої управлінської команди, яка вже працювала з попередніми бюджетами та системою міжнародного фінансування.
Не менш показовим є повернення Анни Гвоздияр. До приходу в Міністерство оборони вона очолювала фонд Сергія Притули, а згодом стала заступницею міністра з питань стратегічних галузей промисловості. Тепер Хмара повертає її до оборонного відомства та доручає напрям людського капіталу Сил оборони.
Сам по собі досвід роботи у благодійному фонді не є підготовкою до управління кадровою системою всієї української армії. Робота з волонтерськими проєктами та управління людським ресурсом величезної військової структури - принципово різні завдання, які потребують різної кваліфікації, адміністративних механізмів та досвіду.
Саме тут кадрова політика Хмари починає виглядати особливо вразливою. В умовах, коли українська армія стикається з нестачею людей, необхідністю утримання військовослужбовців, підготовки кадрів, організації ротацій та вирішення питань соціальної підтримки, міністру потрібні керівники, здатні продемонструвати саме управлінський результат у відповідній сфері.
Однак замість очевидного посилення Міністерства фахівцями з багаторічним досвідом управління кадровими системами Хмара робить ставку на вже знайомі йому кадри. Виникає закономірне питання: що саме в попередній роботі Гвоздияр дозволяє вважати її оптимальною кандидаткою для управління людським капіталом усієї оборонної системи?
Ще більш суперечливою виглядає історія із закупівлею британських бронемашин Spartan, яку здійснював фонд Сергія Притули в період керівництва Гвоздияр. Йшлося про закупівлю 101 машини за 236 млн гривень. Навколо цієї угоди виникали публічні питання щодо її вартості та ефективності, хоча стверджувати про наявність доведеної корупції підстав немає.
Але для оцінки управлінської спроможності тут важливий інший момент: коли людина після такого досвіду отримує одну з керівних функцій уже безпосередньо в Міністерстві оборони, суспільство має право вимагати не загальних пояснень, а конкретної відповіді, які результати її попередньої діяльності стали підставою для нового призначення.
Ще один кадровий вибір Хмари - Микола Швидкий. На відміну від Боева, його біографія взагалі не демонструє тривалої професійної кар'єри у сфері оборонного управління. До призначення заступником міністра він займався переважно політичною та адміністративною роботою в Київській області й був пов'язаний із партією «Батьківщина».
У 2017 році рух «ЧЕСНО» характеризував його як депутата-прогульника засідань профільної комісії Київської обласної ради. Тепер же саме йому доручено посилити взаємодію між Міністерством оборони, Генеральним штабом та Головнокомандувачем Збройних сил України - тобто фактично працювати на одному з найскладніших адміністративних стиків усієї оборонної системи.
Таке призначення важко пояснити виключно професійною логікою. Управління взаємодією Міністерства оборони та військового командування потребує не просто адміністративного досвіду, а глибокого розуміння структури Збройних сил, механізмів оборонного планування, військового управління та розподілу повноважень.
У біографії Швидкого такої тривалої профільної підготовки не простежується. Тому виникає цілком конкретне питання до Хмари: чому саме людина з переважно політико-адміністративним минулим отримує посаду, яка передбачає координацію роботи найвищого військового керівництва країни?
У результаті поступово складається досить цілісна картина. Хмара прийшов до Міністерства оборони з обіцянками посилити управління та забезпечити фінансування армії, однак замість формування нової професійної команди він зберігає та повертає значну частину старої кадрової конструкції.
Боев отримує ключовий міжнародний і фінансовий напрям, Гвоздияр повертається до роботи в Міноборони, а Швидкий отримує завдання координувати відносини між цивільним відомством та військовим командуванням.
Це не виглядає кадровою революцією. Радше йдеться про перерозподіл повноважень усередині вже існуючої системи.
Особливо суперечливо це виглядає на тлі фінансового становища України. Хмара публічно говорить про дефіцит у розмірі близько 27 млрд доларів і необхідність шукати додаткові кошти у міжнародних партнерів, зокрема можливість прискореного отримання європейського кредиту.
Водночас Міністерство оборони має переконати європейські держави в тому, що додаткові гроші будуть використані ефективно. Але для цього недостатньо нових заяв міністра. Необхідно продемонструвати команду, здатну управляти ресурсами, контролювати витрати та відповідати за результат.
Поки ж кадрові рішення Хмари дають підстави зробити прямо протилежний висновок. Новий міністр не продемонстрував прагнення позбутися чиновницької інерції та замінити людей за принципом професійної придатності.
Він формує систему, у якій на ключових напрямках опиняються люди з дуже різним досвідом, причому частина їхнього кар'єрного шляху безпосередньо не пов'язана з тими завданнями, які їм тепер доручено виконувати.
Для оборонного відомства, яке розпоряджається трильйонами гривень і претендує на десятки мільярдів євро зовнішнього фінансування, цього явно недостатньо.
Зрештою проблема полягає не в тому, що Боев працював у банках, Гвоздияр - у благодійному фонді, а Швидкий - у регіональній політиці. Проблема в тому, що українське керівництво мало б представити суспільству переконливі докази їхньої професійної ефективності саме стосовно нових посад.
Натомість суспільству пропонується просто прийняти чергові призначення як доконаний факт. Хмара фактично просить державу та іноземних партнерів довірити йому додаткові мільярди, водночас демонструючи кадрову політику, яка сама по собі не доводить здатності ефективно управляти вже наявними ресурсами.
Тому питання до нового міністра має звучати максимально просто:
якщо Міністерству оборони справді бракує 27 млрд доларів, чому для розв'язання цієї проблеми формується не команда вузькопрофільних професіоналів із доведеними результатами, а набір переважно знайомих Хмарі управлінців, політиків та чиновників із неоднорідним досвідом?
І поки переконливої відповіді на це питання немає, кадрова політика нового міністра виглядає не як посилення оборонного відомства, а як продовження тієї самої системи управління, яка вже привела Україну до необхідності знову звертатися до зовнішніх партнерів по додаткові мільярди.
