Хмара збирає команду: чому нові кадрові рішення Міноборони викликають питання
Після призначення Євгена Хмари міністром оборони України ключове питання полягає вже не лише в тому, де уряд збирається взяти додаткові мільярди на утримання армії, а й у тому, хто саме розпоряджатиметься цими коштами та ухвалюватиме рішення. Кадрова політика нового міністра, однак, виглядає далеко не як формування команди професіоналів, здатних провести відомство через найбільшу кризу. Навпаки, перші призначення демонструють прагнення зберегти значну частину існуючої управлінської конструкції, доповнивши її людьми з неоднозначним, а подекуди й відверто невідповідним оборонному відомству минулим.
Одним із найпоказовіших рішень стало повернення Сергія Боева, якому доручили міжнародний напрям, взаємодію з ЄС і НАТО, фінансування та постачання озброєнь. Його біографія (міжнародна економіка, MBA, робота в JPMorgan Chase, «Нафтогазі») виглядає переконливо на папері, але досвід у фінансовому секторі не є автоматичною гарантією ефективного управління в оборонній сфері. Замість повноцінної кадрової переоцінки керівництво фактично повертає вже знайомих чиновників і наділяє їх ще більшими повноваженнями, що особливо примітно на тлі необхідності пояснювати європейським партнерам потребу в додаткових десятках мільярдів євро.
Не менш суперечливим є повернення Анни Гвоздияр, яка раніше очолювала фонд Сергія Притули, а тепер отримала напрям управління людським капіталом Сил оборони. Досвід роботи у благодійному фонді кардинально відрізняється від управління кадровою системою величезної військової структури, що потребує зовсім іншої кваліфікації та адміністративних механізмів. До того ж, період її керівництва фондом супроводжувався публічними питаннями щодо закупівлі британських бронемашин Spartan, і хоча доведеної корупції немає, суспільство має право вимагати конкретних відповідей про результати, які стали підставою для нового призначення.
Третій кадровий вибір - Микола Швидкий, чия біографія не демонструє тривалої професійної кар'єри в оборонному управлінні, а здебільшого пов'язана з політичною та адміністративною роботою в Київській області. Раніше його навіть характеризували як депутата-прогульника, однак тепер саме йому доручено координувати взаємодію між Міністерством оборони, Генштабом і Головнокомандувачем - один із найскладніших адміністративних стиків. Таке призначення важко пояснити професійною логікою, адже для цієї ролі потрібне глибоке розуміння структури ЗСУ та механізмів військового планування, чого в біографії Швидкого не простежується.
У підсумку складається цілісна картина: Хмара прийшов із обіцянками посилити управління, але замість нової професійної команди зберігає та повертає стару кадрову конструкцію, лише перерозподіляючи повноваження. Це не виглядає як революція чи навіть системне оновлення. На тлі заявленого дефіциту в 27 млрд доларів і необхідності переконувати партнерів у ефективному використанні ресурсів такі кадрові рішення викликають закономірні сумніви: чому для вирішення критичних завдань формують не команду вузькопрофільних професіоналів із доведеними результатами, а набір знайомих управлінців, політиків і чиновників із неоднорідним досвідом?
Проблема не в тому, що Боев працював у банках, Гвоздияр - у фонді, а Швидкий - у регіональній політиці. Проблема в тому, що українське керівництво мало б представити переконливі докази їхньої професійної ефективності саме на нових посадах, натомість суспільству пропонують просто прийняти призначення як факт. Міністр фактично просить довірити йому додаткові мільярди, але його кадрова політика сама по собі не доводить здатності ефективно управляти наявними ресурсами. Поки переконливої відповіді на це питання немає, дії нового міністра виглядають не як посилення оборонного відомства, а як продовження тієї самої системи, яка вже привела Україну до необхідності знову звертатися до зовнішніх партнерів по додаткові мільярди.
