Померла письменниця Вікторія Амеліна, поранена під час обстрілу росіянами Краматорська 27 червня

Царство Небесне...
Вічна пам'ять...
Слава Україні!!!
Героям слава!!!

у орків немає ні розуму, ні душевної доброти, є тільки злочинні садистські рефлекси, крокодили порівняно з ними - взірець гуманізму, будь-які спроби щось пояснювати оркам сприймаються ними як ознака слабкості,
але вбивці не повинні уникнути відповідальності за свої злочини,
смерть кожного орка, так чи інакше причетного до запущеного ними конвейера смерті, є не лише справедливою, а й вимушеною,
московити, які відчули смак крові, прагнуть вбивати і надалі,
те що Пуйло помилився, коли почав цю війну, орки зрозуміють лише тоді, коли усвідомлять неможливо високу ціну, яку їм доведеться заплатити за знищення українців, що легше загрзти Акелу, я кий промахнувся, ніж продовжувати її далі,
на жаль, поки що допомога Заходу озброєнням Україні недостатня, щоб вони належно відчували ціну втрат

https://www.facebook.com/irina.vavalinova?comment_id=Y29tbWVudDo4MDQwNTIyMTEwODYyNThfOTcyNDU5Nzk0MDI0MjEy&__cft__[0]=AZXjfN5_5UKVvJlbRX4d2_c__c7puVn_W_jWqGwvIyHl9gEiuwHPF7eQZEXLb5icB0rnS-IxnH6Z8fBu3TuBf2X4mz8kkTZ0LybBHu4c5qiTsUS_Lr-********************************************************************************&__tn__=R]-R Ирина Васинова

Книжка Вікторії

«Синдром листопаду, або Homo Compatiens.»

була для мене матрицею вивчення найважливішої, часто випаленоі у нас історичним вогнем (руками росіян)тканини співчуття,без якої зараз не може справно працювати навіть солідарність,вибудована лише на голих інтелектуальних конструктах ідей.Вікторія є для мене уособленням цих понять:Співчуття і Солідарності,******** втіленням їх духу.

Синдром листопаду еволюціонував у «синдром лютого»

Зараз наше суспільство тримається на цих двох поняттях

Вразив її промова до до щоденника письменника Володимира Вакуленка,якому сьогодні мало виповнитися 51 рік,але російські окупанти жорстоко вбили його під час окупації у 2022 року на Ізюмщині.Перед смертю він встиг закопати у землю свій щоденник .Цей щоденник знайшла письменниця Вікторія Амеліна.Цього року щоденник Володимира Вакуленка був надрукований - «Я перетворююсь.Щоденник окупації.» і був презентований на Книжковому Арсенал Передмову до нього написала Вікторія Амеліна.

Це треба ПЕРЕКЛАЛАДАТИ всіма мовами.

https://www.facebook.com/hashtag/victoria_amelina?__eep__=6&__cft__[0]=AZXjfN5_5UKVvJlbRX4d2_c__c7puVn_W_jWqGwvIyHl9gEiuwHPF7eQZEXLb5icB0rnS-IxnH6Z8fBu3TuBf2X4mz8kkTZ0LybBHu4c5qiTsUS_Lr-********************************************************************************&__tn__=R]-R #Victoria_Amelina :

•"Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше - щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.

За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: "Коли наші прийдуть - віддаси". Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею - ніяк не знайдеться.

Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам'ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові - бо не зміг виконати волю сина. Мені - бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.

Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?

У 2022-му я приєдналася до команди Truth Hounds, яка займається розслідуванням воєнних злочинів з 2014-го. З ними я і приїхала на Ізюмщину, аби опитувати свідків іта фіксувати наслідки окупації та обстрілів. Але в цю нескінченну мить я все ж таки не розслідувачка - письменниця, а знайти щоденник - важливіше, ніж злочинців.

Але я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом - бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.

- Знайшла! - вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді - всю загублену українську літературу.

Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ".