УКР
4052 відвідувача онлайн
Єльченко передав Генсеку ООН Гутеррешу звернення Меджлісу про визнання геноциду кримськотатарського народу
Постійний представник України при ООН Володимир Єльченко передав генеральному секретарю Антоніу Гутеррешу звернення Меджлісу кримськотатарського народу про визнання геноциду кримських татар.
Про це йдеться на сторінці представництва України в ООН у Twitter, інформує Цензор.НЕТ.
"Постпред В. Єльченко передав генсеку ООН звернення Меджлісу кримськотатарського народу до парламентів і урядів держав-членів ООН "Про визнання геноциду кримськотатарського народу".
Звернення буде поширене як офіційний документ Генеральної асамблеї та Ради Безпеки ООН", - наголошується в повідомленні.
Нагадуємо, 18 травня в Україні вшановують пам'ять жертв депортації кримськотатарського народу.
Топ коментарі
Ну это лишь для того шо б они там в Палестине организтвали свой Израиль,а не требовали в Крыму.
Той же Джемілєв був виселений в дитячому віці...
11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони СРСР своєю постановою «Про кримських татар» з грифом «сов. секретно» вирішив: «Всіх татар виселити з території Криму та поселити їх на постійне місце проживання як спецпоселенців в районах Узбецької РСР. Виселення покласти на НКВС СРСР. Зобов'язати НКВС СРСР (т. Берія) виселення кримських татар завершити до 1 червня 1944 р.» . Згідно з постановою до місць спецпоселення з Криму було депортовано практично увесь кримськотатарський народ - близько 200 тисяч осіб. По завершенню війни демобілізованих з Червоної армії бійців - кримських татар було відіслано до уральських і сибірських трудових таборів; возз'єднатися зі своїми родинами на спецпоселеннях фронтовикам було дозволено лише 1953 року. Таким було бачення радянського керівництва щодо вирішення кримськотатарського питання. І у цьому сталінський СРСР був «гідним» спадкоємцем і продовжувачем антитатарської політики свого «класово ворожого» попередника - Московського царства/Російської імперії. Бо ще у 80-х рр. XVII ст. московський уряд зажадав від Османської імперії «уступить России Крым […] далее - всех татар из Крыма выселить в Анатолию» . Депортація кримських татар 1944 р. за мотивацією, підготовкою та своїми масштабами дійсно була безпрецедентною акцією радянського режиму щодо цілого народу, проте вона не була першим виселенням мешканців Криму: локальних депортацій місцевого населення півострів зазнав ще наприкінці XVIII ст. у ході кампанії анексії та подальшої інкорпорації Кримського ханства Російською імперією. Зокрема, 1778 р. під керівництвом Суворова відбулася депортація кримських християн до Російської імперії під приводом постійних утисків, що їх зазнавали християни від мусульман. У російській та радянській історіографії пануючою була точка зору, згідно якої переселення християнського населення Криму російською владою здійснювалося винятково з міркувань його захисту. Проте ******* вчені піддають її критиці.
Виведенням християнського населення, яке складало впливову політичну, а, ще більше, економічну силу, царський уряд прагнув цілковито знищити економічно та демографічно знекровлене Кримське ханство. Греки та вірмени, які були задіяні у виробничому секторі економіки півострова (ремесла, землеробство, рибальство, торгівля, перевезення суходолом і морем тощо), отримували значно більший прибуток, аніж татари, що займалися натуральним господарством. Тому головні податкові надходження до бюджету кримська влада отримувала саме від християн. Таким чином, виведення християнського населення з Криму загрожувало паралізувати все економічне життя півострова . Водночас, переселенням кримських християн до Азовської губернії російський уряд прагнув прискорити колонізацію степової України. Безпідставним є твердження про добровільний вихід християн з ханства. Цей пропагандистський постулат спрямовувався на приховування справжніх причин переселення християнського населення Криму. Документи свідчать про зворотнє. Так, гезлєвські греки та вірмени подали петицію, в якій відмовлялися залишати півострів: «…Мы, подданные Его Светлости (кримського хана. - Б.К.), им довольны, и от предков наших платим дань своему государю; хоть ******* нас рубить станут, то не думаем мы куда-либо идти» . Противників переселення, незважаючи навіть на прямі погрози з боку російських емісарів, які підбурювали християн до виходу з Криму, було немало. Частина їх, аби уникнути насильницького переселення, таємно приймала мусульманство. Проти цієї акції були також і мусульмани. Командувач Кримського корпусу (з березня 1778 р.) Алєксандр Суворов, на якого покладалася депортаційна акція, з цього приводу 4 серпня 1778 р. писав: «Дело идет своим чередом, как бы в том татары, теряя душу из тела, не мешали». Російську владу не турбував той факт, що вона вкотре порушує домовленості Кючук-Кайнарджийсько трактату 1774 р., втручаючись у внутрішні справи ханства. Протести Шагін-Гірея, пов'язані з виведенням росіянами його підданих, до уваги не бралися. Хана просто поставили перед фактом. «Всепресветлейшая Императрица Всероссийская […] по человеколюбию и долгу защиты христианского закона Всемилостивейше соизволяет переселить их в свои границы», - писав 22 липня 1778 р. кримському хану Суворов. Більше того, він висловив сподівання (а насправді, побажання), що Шагін-Гірей «не токмо Высочайшей воле Покровительницы своей прикословить не будете, но и благопоспешествовать не оставите» , - давши зрозуміти, кому хан має завдячувати своєю владою.
Власне переселення розпочалося 28 липня 1778 р. А вже 18 вересня Суворов повідомляв Румянцеву, що виведення християн з півострова закінчено. Згідно з «Ведомостью о употребленных на выведенных из Крыма и поселившихся в Азовской губернии христиан суммах», з Криму було виведено 30 333 особи, з них 15 812 греків, 13 316 вірмен, 162 волохи, 664 грузини та 379 католиків . Локальних депортацій зазнали кримські татари після анексії Криму Російською імперією 1783 року. Попри запевнення у відомому маніфесті Єкатерини ІІ від 8 (19) квітня 1873 р. «содержать их (татар. - Б.К.) наравне с природными нашими поддаными, охранять и защищать их лица, имущество, храмы и природную веру, коей свободное отправление со всеми законными обрядами пребудет неприкосновенно», російська влада прагнула якнайшвидше «звільнити» Крим від татарського населення, особливо з тих територій, які вважалися важливими у військово-політичному відношенні. Про це свідчать розпорядження Катеринославського і Таврійського генерал-губернатора. Зокрема, в 1784 р. Г. Потьомкін наказав командуючому російськими військами на півострові генералу О. Ігельстрому «прискорити» виселення татарського населення, яке мешкало в горах південнобережного Криму: «Из Бельбека, Качи, Суваша, Судака, Юскута, Старого Крыма и генерально из гор выпустить - степных никого не выпускать; мурз кто хочет, а по данному теперь регистру о выезжающих всех в 24 часа выслать» . Непоодинокими були факти примусового виселення татарського населення російською адміністрацією. Зокрема, в січні 1787 р. Г. Потьомкін наказував таврійському правителю В. Коховському, з огляду на заснування у Феодосії головного торгового порту, «выпустить всех тамошних жителей за границу» . Свідком процесів масового вимушеного переселення татар став француз Жільбер Ромм, що відвідав Крим у 1786 р.: «После занятия Крыма русскими несчастных (кримських татар. - Б.К.) принудили выселиться… Им не позволяют рубить дрова в лесу, опустошают их сады. Они не могут мирно пользоваться их плодами; естественно, что они уходят искать покоя и безопасности в другое государство» . Локальні депортації кримськотатарського населення мали місце й після відомої помпезної подорожі Єкатерини ІІ до щойно завойованого «південного краю імперії» та Криму в 1787 році. Попри вірнопіддані запевнення частини татарської конформістської верхівки про благоденство Криму та нових підданих імперії, татари скористалися фактом перебування імператрицею для подання їй прохань про дозвіл на виїзд до Туреччини. Як свідчать архівні джерела, «мурзы и татара, собираясь во многолюдстве, утруждали паки Монархиню лично своими прошениями о выпуске их за границу к единоверцам, даже не соблюдая все должнаго благоговения ко Освященнейшей особе бросали в карету, где она присудствовать изволила, бумаги свои». Таке «віроломство» викликало в імператриці крайнє обурення і «тогда же князю Потемкину Таврическому повелела выгнать всех таковых клятвопреступников…». Що й було зроблено: кілька тисяч татар були вислані за межі Криму, а їхнє майно та землі конфісковано до казни.
Відзначимо й ще один маловідомий факт. Відразу після візиту імператриці з'явився проект депортації татарського населення з Криму. За наказом Потьомкіна до Казані виїхав полковник Ібраімович для огляду незаселених земель, куди згодом планувалося депортувати кримських татар. Проте реалізації цього злочинного плану перешкодила війна з Туреччиною. Дискримінаційне ставлення імперської влади до «інородців»-татар викликало у відповідь закономірну реакцію останніх, яка виявлялася у прагненні мусульманського населення Криму самоізолюватися за допомогою ісламу у відособлену етноконфесійну громаду, а також зберегти культурно-релігійні зв'язки зі своїми єдиновірцями з турецьких володінь. У свою чергу, з боку російського уряду спостерігалася тенденція до політизації цих процесів. Такі стосунки трактувалися як зрадництво та диверсійна діяльність, спрямовані на підрив російських позицій на півострові та реставрацію протекторату Оттоманської порти над Кримом. У відповідь на цю, на думку Петербурга потенційну загрозу, адміністрацією Криму вживалися репресивні заходи щодо кримського мусульманства. Досить яскраво ці тенденції проявилися під впливом діяльності чеченського проповідника шейха Мансура (Ушурми) на Північному Кавказі протягом 1785-1788 рр. У російській та радянській історіографії імам Мансур характеризувався як турецький агент на Північному Кавказі, організатор та натхненник боротьби кавказьких племен проти Росії. Проповіді Шейха Мансура мали яскраве релігійне забарвлення з елементами політичного характеру. Сутність політичних гасел Мансура зводилася до пророцтва перемоги істинних послідовників пророка Мухаммеда над невірними. Тому в умовах форсованого наступу Росії на Північному Кавказі проповіді чеченського шейха, зрозуміло, надихали горян на боротьбу. Чутки про «чудеса» шейха Мансура та його непереможність досить швидко дійшли до Криму і викликали заворушення серед татарського населення. Внаслідок цього, викриті в поширенні ідей Мансура в Криму мулли, кадії та каймакани були депортовані до Малої Азії та Анапи. Показово, що тенденція посилення репресивної політики нової влади стосовно мусульманського духовенства Криму спостерігалася в періоди загострення конфронтації між Російською і
Тому і не пишуть.
Багато замовчується і досі.
Порошенко ставить жирну крапку.
І навіть якщо делегацію РФії повернуть у ОБСЕ , надпис вони вчинили геноцид буде висіти над їх головами.