УКР
11089 відвідувачів онлайн
Ердоган відвідає Україну найближчими місяцями
Ердоган висловив сподівання на новий імпульс у відносинах з Україною.
Як передає Цензор.НЕТ із посиланням на сайт Адміністрації Президента, президент Туреччини Реджеп Ердоган відвідає Україну з робочим візитом "найближчими місяцями".
За словами самого глави Туреччини, він сподівається, що візит надасть нового імпульсу у відносинах з Україною. Про це Ердоган заявив, вітаючи Президента України Петра Порошенка з 25-ю річницею встановлення дипломатичних відносин між країнами.
Реджеп Таїп Ердоган зазначив: "Без сумніву, наші прекрасні відносини з дружньою Україною продовжуватимуть розвиватися в найближчому майбутньому. Туреччина, безсумнівно, підтримуватиме рішення проблем у регіоні на основі збереження територіальної цілісності і суверенітету нашого стратегічного партнера - України". Президент Туреччини висловив сподівання, що його візит до України, який планується найближчими місяцями, дасть новий імпульс відносинам.
"Дуже важливо і те, що в рамках послідовної політики добросусідства та партнерства за останні 25 років значно розширені міжлюдські контакти між Україною та Турецькою Республікою. Цьому, зокрема, сприяло історичне рішення про введення безвізового режиму між нашими країнами", - зазначив глава української держави.
Топ коментарі
https://youtu.be/wsEu4lN80sg
если бі єто біл фейк..он бі долго гулял в сети под разнім соусом..
тут же ...после нескольких сообщений ..как отрезало!)
привезли ..?!ну туда любят трупі таскать..
а в мАцкве знатніе токсидермисті работают...
мадам Тюссо обзавидуется...их манекені еще и говорящие)))
Я можу стояти на колінах тільки у двох випадках - перед батьками у любові до них і перед Богом у молитві до Нього. На Майдані я стояв втретє на колінах перед убієнними солдатами моєї нації у підлій війні проти моєї країни. І таких, як я, на колінах і у скорботі, яких голос совісті привів у зимний, як гріб, день на Майдан, було тисячі і тисячі.
Їх принесли на раменах фронтові побратими, а потім усі ми тут, покликані Богом, йшли невичерпним потоком, що клекотів велелюдним риданням, до їхніх домовин із квітами.
Ну що ще ми могли би зробити для них, для цих дітей, щоб бодай на дещицю вернути їм борг. Нас сплавив воєдино отут, на межі між світами, обов»язок перед ними, цими хлоп»ятами із зціпленими смертю устами, бо кожен з нас чув у собі неспокутувану провину, що ми тут - живі лише тому, що вони там - воюють і гинуть...
Із часів Повстання не було на цьому Судному галактичному перехресті стільки народу, як у перший день чомусь кривавого у нашій мученицькій долі місяця лютого. У перших рядах ридали біля домовин матері і вдови, брати і сестри, плакали, схлипуючи, сироти - ридала скорботна мати Україна на кам»яній рукотворній голгофі, підносячи руки до похмурих небес.
На помості в ізголов»ї трун, у яких лежали, неначе живі, мертві молоді солдати, стояли солдати живі. Ще вчора вони були разом на фронті, з якого одні повернулися у домовинах, а інші прийшли сюди на власних ногах, аби провести в останню путь брата, котрий ще вчора був поруч. Тільки смерть знає, як вона вибирає.
Поміж військових був один, доволі представницький учасник похоронної процесії у цивільному чорному пальто. Зовні навіть схожий на чинного гаранта. Тримав папку із чорною стрічкою і надавав слово. Був тут за старшого.
Народ не знав, хто це. Як виявилося, той чоловік - за посадою могильник із крематорію київського комунального цвинтаря.
Чиїх солдат вбили на війні і тут посеред міста хоронять? Якої держави? Під орудою якого полководця вони пішли у бій з окупантом і не повернулися з останнього їхнього бою? Де той головнокомандувач?
Як не сам головверх, то хто тут є від імені президента, від імені держави, на чоло якої цей народ поставив його?
Від президентської резиденції до місця похорону - п»ять хвилин пішки.
Може бодай із міської управи, що на цій же вулиці поруч, послали бодай найменшого клерка? Ну хоча б хто-небудь, нехай навіть прапорщик, із Міністерства оборони, мав би тут бути! Хоронять же солдат!
Колись були могили невідомих солдат. Тепер от могили відомих солдат, але невідомої держави.
Нікого - ні душі від влади.
Яка там душа у тої влади. Нема ж війни, нема окупанта, нема смертей в Авдіївці - є мирний план у Мінську.
Як йти на похорон солдат, коли нема війни?
Найвищою посадовою особою на похороні був могильник із міського крематорію.
Я напередодні був там, в Авдіївці. Робив в окопах презентацію свого роману-реквієму «Армагеддон на Майдані». Що я побачив? Наш український Сталінград. Там - війна, яку я перед тим бачив тільки у кіно. Нема жодної різниці між Україною 1942 року і Україною 2017 року.
Правда, різниця лише у тому, що тоді була німецько-фашистська навала, а тепер - московсько-фашистська навала.
Я випадково вийшов з-під обстрілів на лінії смерті між Авдіївкою і Опитним, коли навкруг тебе рвуться десятки снарядів, коли окупант стріляє по тобі із танків і «градів».
Я був в окопі разом із солдатами, яких вбивають два президенти: ворожий стріляє по них, а свій не дає ***********, гармат і танків, щоб відстрілюватися. Я бачив очі цих солдат, які горіли однаковою ненавистю до обох могильників.
«Герої не вмирають» - скандує знову кривавий лютневий Майдан, стоячи на колінах.
Герої не вмирають у серцях наших, не вмирають у пам»яті народній.
Але вони вмирають від куль окупанта. Вони вмирають від пострілів у спину.
На Майдані їх вбивали вдруге. Своя влада. Вбивала зневагою, презирством, забуттям.
Vasil Baziv
" зашла на склад игрушек... Из тысячи фигурок понравился мне турок, глаза его горели как алмаз." Тоже одесский фольклор.
вы что с дуба рухнули
Тяжкая участь ждала тех захваченных в плен козаков и поселян Украины, которых татары тысячами угоняли в плен после удачного набега. Пленных гнали в Крым, словно скот, окружив цепью верховых и подгоняя нагайками; иных пленников клеймили раскаленным железом, как лошадей. В Крыму невольники, которые посильнее, связанные или скованные, мучились днем на тяжелой работе, а ночью томились в темницах, и жизнь поддерживалась самой скудной и плохой пищей; кормили их нередко мясом дохлых животных... Выводили рабов на продажу целыми десятками, прикованных друг к другу около шеи. Этот живой товар продавался в Крыму разным иноземным купцам, которые внимательно осматривали невольников со всех сторон, нет ли у них каких телесных недостатков, даже зубы разглядывали у них... Продажа невольников производилась во всех крымских городах, но особенно в Кафе (теперь Феодосия). Этот город был главным рынком невольников
Пока захваченных пленников не продавали "за море", к туркам, была еще возможность их выкупить; но обыкновенно иноземные купцы, купив здесь наиболее сильных рабов, развозили их по отдаленным странам и продавали их с большим барышом для себя сарацинам, персам, индийцам, арабам и пр. Невыносимо тяжело было положение невольников-казаков, попавших на турецкие гребные суда - каторги (галеры). Несчастные приковывались к скамьям на каждое весло по пяти или по шести человек. Поперечные скамьи шли вдоль правого и левого бортов каторги; между скамьями был проход, по которому ходил взад и вперед надсмотрщик над гребцами, поощряя их к работе кнутом. Невольники были обнажены до пояса во всякую погоду и никогда не оставляли своих скамей; на них они спали и ели, не зная отдыха даже и в праздники. Мучительнее этой подневольной жизни и придумать трудно, - вот почему самое слово "каторга" получило свое страшное значение.