Охматдит: як кияни перетворили чорний день на світлий

Автор: Тетяна Ніколаєнко

Вочевидь, удар, завданий 8 липня по Києву, в результаті якого зруйнована дитяча лікарня Охматдит, мав би посіяти в серцях українців відчуття паніки і катастрофи. Але замість забитися в коридори і боятись, кияни день розбирали завали в лікарні, продемонструвавши щось максимально близьке по духу до того, що було на Майдані у 2014.

-Інко, тільки не кажи, що ти робиш те, що і я?

-Ага, я намагаюсь зберегти для пам’яті ці дивовижні звуки.

На сходах метро Лук’янівська стоять дві поліцейські і дивляться на розбиті верхи будинків.

Звуки, які вони хочуть записати – це виття сирен швидких та шкрябання мітлами комунальників по битому склу. Чого не можна записати – це специфічного запаху гару, що відчувається ще з підземелля метро.

Навколо ще кублиться дим, але внизу під сходами продовжує торгувати стихійний базар.

-Мужчино, та беріть увесь ящик, тут 6 кіло. Я не брешу. Смородина як сонце. Винесла ж мене лиха година сьогодні поторгувати. Дівчата, беріть малинку. Хоч смачненького поїсте, раз вже такий день, - молода продавчиня таки впихує дядьку ящик смородини і вже зупиняє поглядом нову "жертву".

Розкладені по асфальту кабачки та айстри у літрових банках сьогодні тут абсолютно сюрреалістичні.

-А ми до Охматдиту так дійдемо? – питає молода парочка.

-Теоретично, маєте дійти, - відповідає поліцейська.

Чим ближче лікарня, тим більшим стає наповп, який туди рухається.

Під "Форою" стоїть черга. Чоловіки по черзі тягають пачки з пляшками.

Ще одна парочка тягне візок, який навантажений так, що дівчину постійно зносить убік.

Здається до першої дня до дитячої лікарні зібралось вже пів Києва.

***

Під опівденним сонцем він ішов поміж натовпом, здається навмання, втомлено змахуючи піт з чола. Його білий костюм був у крові, руки перебинтовані, лікті збиті, а на спині в районі серця була кров’яна пляма.

Він був один з десятків лікарів Охмадиту, який сьогодні зруйнували росіяни. Можливо, один з тих, хто стояв зі скальпелем в руках на шостому поверсі в операційних, коли у відділення токсикології прилетіла російська ракета.

-Ми були в операційних, коли це сталось. Просто ти розумієш, що навколо сиплються шибки, але ти не можеш забрати дитину з-під ножа, коли вона кровить і швидко завершити операцію, - каже медсестра Інна.

-То ви були в операційних під час вибуху?

-Так. Нам, на щастя, залишалось буквально пара хвилин до кінця операції, - змучено посміхається моя співрозмовниця.

Зазвичай з початком повітряної тривоги пацієнтів та батьків просять спуститись в укриття. "Але ж ви знаєте, які є мамочки, які думають, що нічого не буде. Ми ходимо, наполягаємо…, тільки ж…", - бідкаються медсестри.

Втім, судячи з того, що постраждали тільки 20 людей, з яких семеро дітей, в лікарні правил безпеки все ж дотримувались.

Вікторія, чий син переніс днями трансплантацію кісткового мозку, снідала з ним на кухні. В один момент вона почула вибух, далі все потемніло. Із сином вона спустилась в укриття.

"Там було дуже темно, діти кричали, син сильно злякався", - розповідає жінка журналістам.

Вже за пів години, як тільки стало зрозуміло місце прильоту, двір лікарні наповнився волонтерами. Сотні людей кинулись розбирати завали і витягувати звідти людей.

Першою дістали молоду лікарку Світлану Лук’янчук.

До третьої години дня кияни, які нагадували тут великий мурашник, змогли повністю розчистити два поверхи старого корпусу лікарні і частину нового. Вибудувавшись в десятиметрові ланцюжки, люди передавали з рук в руки рештки рам вікон та дверей, залізних каркасів та скло.

-Люди, кому треба рукавички і маски, беріть у коробках. Не забувайте, скла багато. Хто хоче перекусити, уточню - не пообідати - ходіть сюди. Вже підвезли канапки і воду.

Вода. Ще за кілометр до лікарні можна було побачити, як люди звалюють на тротуарах великі пакунки з водою, а потім чоловіки тягнуть їх до лікарні. Хтось ніс памперси, серветки та печиво. Але їх було значно менше. А от вода – до вечора під лікарнею вже були кілометри пляшок, що стали своєрідним символом небайдужості і взаємодопомоги киян.

Навіть в супермаркетах на досить віддаленому від місця події Печерську касири розповідали, що сьогодні в них був рекордний продаж води. Хотіли хоч якось долучитись. Волонтерили всі - від випадкових подорожніх до ізраїльської Frida.

Коли військові з лопатами тільки наближались до лікарні, волонтери вже віниками і мітлами зачищали верхні поверхи.

-Я прийшов сюди майже одразу, зрозумів, що тут нічого такого немає, побіг до найближчого ремонтного магазинчику і набрав там цього добра, - каже Олег, якому на вигляд років 25.

-Ви не дасте свій телефон подзвонити?

-Та, звісно, дам.

-Не бере. Напевно сів телефон.

-А що сказати, якщо передзвонить?

-Що Міша сказав, що зустрічаємось на тому місці, де збирались. Ми вже майже все розібрали, - Міша кидає знак рукою в бік клумби, якої майже не видно через людей, які на ній сидять чи лежать.

-Миколайович, іди сюди, зробимо хоч фото, що ми теж щось тут робили. Куди подружку (лопату) поклав, неси її в кадр. Хай і в нас буде цей, будь він неладний, спомин, - плескає комунальниця по плечу колегу.

-Ляля, а ти воду будеш? Ну попий, сонце, тобі ж теж спекотно.

Ляля – це великий біло-рудий пес, який лежить під оленем з кіпарисника і не розуміє, що за триндець коїться навколо. Вона двічі сьорбає води з піднесеного під ніс стакана, а потім зривається у натовп, де ще гасять відділення токсикології.

-Лялька, та куди ж ти, тебе ж там або затопчуть, або ти когось з переляку вкусиш, - слідом за собакою кидається жінка.

Поміж склянками і людьми, на вузьких під’їздах до корпусів неквапно роз’їжджаються швидкі.

-Нічого не скажу вам, бо ми просто чекаємо забрати пацієнтів, - відповідає лікар, який ще виділяється серед інших білим халатом.

Повз нього двоє працівників лікарні провозять каталку, яка завалена пакетами з ліками.

-Іван, ти запам’ятав, куди нести?

-До центрального виходу.

Каталку в Івана швидко відбирають і далі він возить вціліле вже тачкою.

-Іра, кажи мамам, хто зібрав речі, нехай вже спускаються, - кидає повз двері молодий лікар. – Ви розумієте, це онкологія, тут найскладніше позбирати всі речі.

Саме кадри з цих лавок, де сидять мами з дітками і крапельницями, сьогодні облетіли світ.

Поруч ще один лікар, насправді керівник Інституту раку Олександр Яцина, муштрує водіїв.

-Хлопці, ви везете лікарів в Інститут раку. Заїхали в центральні ворота, об’їхали з правого боку і кажете, що ви їдете в перший хірургічний корпус.

-В мене тільки 4 місця, - каже водій швидкої, скептично оглядаючи лікарок з "приданим".

-Так нас четверо і є. І медикаменти, - кажуть жінки.

-Дітей можна і по двоє саджати, тут тільки залежатиме, скільки шмоток у батьків, - пояснює лікар.

З корпусу виходять мами, притискаючи до грудей своїх чад. А за ними сестри тягнуть по 3-4 баули.

-Ми приїхали забрати по медевакуації тих діточок, яким можна допомогти. Вже евакуювали 30 пацієнтів. Будемо ще, але заберемо стільки, скільки маємо можливості забезпечити, - швидко відповідає Яцина.

В цей момент з лікарні вивозять юну пацієнтку. Вона майже не рухається і дивиться в одну точку.

За метр від неї стоїть молода медсестра в синьому, і так само дивиться в одну точку. На скронях виступають дрібні краплі поту, а відбитки туші навколо очей розповідають про вже запечені сльози.

-Ох, і чергування видалось, Натко, - обіймає її за плече колега.

Сестри сидять, як тіні, у вже вичищених від скла коридорах, увімкнувши в розетки телефони.

Хтось просто схилився на стіл і лежить на ньому. Ще 5 жінок збились у сестринській і нашвидкуруч намагаються щось перекусити. Коли хтось заглядає в кімнату, вони схожі на дітей, яких застали за крадіжкою цукерок.

-Дівчата, а де тут банани? Хлопці зверху просять принести перекусити? – питає чоловік, вкритий щільним шаром пилу.

-То в іншій кімнаті, далі по коридору, - відповідають сестри.

В жодній з кімнат не лишилось вікон, намальований янгол над диваном тепер сам має переляканий вигляд, а залишені іграшки чимсь перегукуються з фото закинутих дитсадків Прип’яті. Над ліжками звисає різнокольорова парасолька. В одній кімнаті навалена вся техніка. На вигляд наче не сильно пошкоджена.

Немов тінь, коридором проходить мама з немовлям. Та сама. Ви її бачили.

-Хлопці, пропустіть жінку з дитиною.

-Пропускаємо, але рятувальники сказали всім виходити з приміщення. Так що всі на вихід.

-Що і нам? – питають медсестри.

-І вам, - грізно каже деесенесовець, ідучи коридором.

-Та дайте хоч по речі сходити.

Жінки кидають свій недообід і швидко спускаються вниз.

По шостій на територію заїжджають Камази Укрзалізниці, які вивозять сміття. Тепер вже вони, а не швидкі займають весь простір.

За день з Охмадиту евакуювали понад 600 дітей. Кабмін шукає нове приміщення.

-Ну вікна ще можна вставити. А стелі так швидко не відновиш, - з жалем дивляться сестри на новий корпус.

-І, бляха ж, не було тут ніколи жодного військового. Тільки діти! То це такий мир вони нам пропонують?

Від вранішньої атаки 8 липня в Києві загинуло 22 людини. Крім розбитого Охматдиту, під ударом опинилось ще кілька лікарень. Ці удари, як і щоденні бомбардування Харкова і Одеси, - свідчення того, що єдиний мир, який влаштує Путіна, – це випалена земля.

Тетяна Ніколаєнко, Цензор.НЕТ