Майор Олександр Ширшин: "Ті, хто кладуть людей пачками, до відповідальності не притягаються. У них все нормально – це ж війна"

Автор: Віолетта Кіртока

Суди не знаходять провини колишнього командира батальйону 47-ої бригади, якого переслідують через його правдиві слова про непродумані операції та безглузду втрату людей. При цьому Олександр не вважає за потрібне звільнятися з лав ЗСУ, а хоче все ж домогтися змін і побачити, як винні у смерті десятків людей в оточеннях понесуть справедливе покарання.

Якщо військовий починає говорити про порядки в армії і висловлювати свою думку щодо командування та деяких ситуацій, свідком яких був, після його звільнення звідусіль несеться: це він заздрить, не запропонували посаду, не дали звання, чому він мовчав, поки був всередині системи… Якщо ж чинний офіцер дозволяє собі заявити про невдоволення тим, з чим стикається, про тупі накази, про те, що винні не отримують покарання за провалені або погано сплановані операції, риторика інша: він підігрує ворогу, оприлюднюючи правду, навіщо виносити сміття з хати, розбиратися треба після війни, навішується ярлик "недисциплінованого офіцера"…

Але у нас немає часу на очікування. Зрозуміло, що армія мала змінитися вже давно, і багато в ній таки змінилося. Але, як правило, це ставалося не завдяки, а всупереч. На жаль, чимало деякі високі командири тягнуть в нашу армію з радянських часів, на жаль, брехня і спотворення ситуації на фронті призводять до втрат і особового складу, і територій. Звісно, що всім хочеться хороших новин і нашої перемоги, але цього не буде, якщо чесно не оцінювати ситуацію.

На зараз наша армія складається не тільки з кадрових військових, які вчилися цього, які обрали для себе цей шлях ще в дитинстві. Багатьох офіцерів, які починали підсилювати хребет новітньої української армії, забрала війна, особливо в перші місяці після повномасштабного наступу. Тоді військові багато говорили, що не вистачає командирів взводів, рот, батальйонів. Їх почали в прямому сенсі виховувати з тих мотивованих цивільних, які стали на захист країни. І зараз ми знаємо багато прикладів, коли самі такі колишні бізнесмени, успішні меценати, освічені менеджери та толкові підприємці очолили великі підрозділи, вносячи тим самим сучасні методи управління в армію. Але, як показує досвід, не всім командувачам це подобається, далеко не всі хочуть змін. Це, зрозуміло, дратує цих новітніх офіцерів. І вони не мовчать. Вони в обличчя генералам говорять все, що думають. Таких не багато, але вони є.

Олександр Ширшин – найяскравіший приклад такого офіцера, якого після його публічних висловлювань та перелічування всіх негараздів, з якими він стикався на посаді командира батальйону, намагаються, що називається в армії, "помножити на нуль".

Декілька днів тому ми зустрілися з Олександром у Харкові, де він зараз, як сам висловлюється, "перекладає папірці". Його, як і тих, хто має сміливість не погоджуватися з "генеральською лінією партії", засунули на посаду, на якій він не може ані приймати рішення, ані впливати на перебіг війни, ані спілкуватися з бійцями… Але можу впевнено сказати, що це зовсім не зламало Олександра і не вплинуло на його мотивацію служити в армії. Ба більше, найперше я спитала його: може б він пішов шляхом звільнення із ЗСУ,  однак офіцер категорично заперечив. Чому – є в тексті.

"Я НІКОЛИ НІКОГО НЕ НАМАХАВ: НІ СУМІЖНИКІВ, НІ СВОГО КОМАНДИРА"

- Давайте зразу окреслимо: я кар’єри не будую, за посади і зірки не тримаюсь, тому і готовий відкрито говорити про порядки в армії… Не скажу, що колись мовчав. У мене були і лишаються певні принципи, якщо ми говоримо про ведення бойових дій. Я ніколи в житті нікого не намахав – ані суміжників, ані свого комбрига. Якщо у мене люди кидали позиції, я казав: "У мене люди кидають позиції", як би мені не прикро було це визнавати. Якщо мене заштурмували, бійці вийшли з позицій або відмовилися іти на задачу, я так і казав, що відмовилися, не зробили. Мені це було неприємно як командиру, я розумів, що це мій провтик, що я не на все можу повпливати. І водночас я розумів: якщо цього не зроблю, підставлю людей, які стоять зліва і справа від мене. Для мене це завжди був принциповий момент.

Другою важливою справою завжди було відстоювати своїх людей. Я цінував життя побратимів та підлеглих, для мене це величезний ресурс і відповідальність. Тому, коли ставили задачу, я ставив питання. Я розумів свої сили, розумів, чи можу я виконати задачу, чи ні. Якщо я не можу її виконати, то буду про це говорити, буду пропонувати інше рішення, шукати якісь варіанти. Хочуть, щоб виконував, - буду просити допомоги, щоб мене забезпечили тим, що дасть мені можливість задачу виконати. А це і призводило до того, що я завжди відстоював свою позицію.

- В армію ви прийшли добровільно…

- За місяць до повномасштабного наступу я підписав контракт резерву з 80-ою десантною бригадою. Тому знав, у яку бригаду піду у разі необхідності.

- У вас на той момент був бойовий досвід?

- Ні.

- Офіцерське звання ви отримали під час навчання?

- Так.

- Чому саме з 80-ою підписали контракт?

- Я шукав підрозділ поближче до місця, де я проживав. Крім того, на той момент я знав, що 80-ка - одна з найкращих бригад у нашій армії.

- То ви мали з нею у 2022 році потрапити у досить гарячі місця.

- І потрапив. Один батальйон був на Миколаївщині, другий – на Київщині. Але я місяць чекав, поки сформують бойовий підрозділ. Але ще до того домовився і з іншим батальйоном потрапив спочатку на Херсонщину, потім на Донбас…

- А коли у вас стався перший бій, коли ви побачили війну зблизька?

- Це було у районі Гірського - Тошківки. Ми тримали фланг, коли наші війська виводили із Золотого. На нас вийшла доволі велика група п..рів, почався стрілецький бій. Це був перший найбільш неприємний досвід.

- Ви з 80-кою мали повоювати у Серебрянському лісі…

- Так. Я стояв трошки вище, коли мене зняли. Моя позиція була біля траси Сватове – Кремінна.

У мене був толковий головний сержант роти, молодий пацан, але з досвідом, коротше, дуже класний. Він досі продовжує служити у 80-ій бригаді. У мене був офігенний побратим – Хімік, розвідник. Він зник безвісти, скоріше за все, загинув. Це людина, у якої я питав багато речей, він мені все показував. Так я збирав більш-менш цілісну картину – на підставі їхнього досвіду, на підставі того, що бачив, як вони діяли, як я діяв, - і приблизно розумів, що мені треба. Хоча, знову-таки, якщо порівняти мої знання на той момент і мої знання зараз – різні світи… Мені здається: якби я мав в той момент ті знання, які маю зараз чи, умовно, рік тому, думаю, що міг би показати набагато кращий результат. Незважаючи на те, що наші результати і так були доволі непогані.

- А як ви потрапили у 47-му?

- Після Ізюмщини, під час Харківської операції ми просувалися в сторону Сватового-Кремінної, у підрозділі виникли складні моменти, він почав сипатися. У нас був непоганий підрозділ, хороші хлопці, у яких я вчився, які пройшли 2014 рік – звичайні солдати, сержанти, дуже прості. Мені насправді пощастило, що я потрапив туди. Але виникли певні проблеми, про які я доповідав командуванню. В результаті сталася певна конфліктна ситуація. Я при всіх попустив заступника комбрига за неадекватне звернення до моїх бійців – до пацанів, які тільки-но вийшли з позицій. Присутніми були і інші офіцери. І він вирішив відправити мене у "заслання", на перевиховання. Тому я вирішив переводитися. На той момент 47-ма бригада була, мабуть, найбільш медійною. Я був знайомий з Маркусом, зв’язався з ним – і оформив переведення.

- Ким ви прийшли у 47-му?

- Командиром взводу. Мені одразу запропонували посаду командира роти, та я сказав, що не потягну. Вважаю, це відповідальна посада, і люди мають щось вміти, щось знати, погоджуючись її обіймати. На той момент мені здавалося, що рота – це не моє. Я був готовий взводником бігати по окопах, по посадках. Але з часом я став ротним і поступово-поступово доріс до комбата.

Спочатку ми були на навчаннях в Німеччині. Не все, що нам давали, можна було застосувати в наших умовах, але… По-перше, ми пройшли певний елемент злагодження – як рота в першу чергу, для мене це було дуже важливо. Друге – нове озброєння, "Бредлі", їхнє застосування. Ми вивчали ці машини, їздили на них. Я налагодив нормальний контакт з інструкторами. Ми стріляли, мабуть, найбільше, ніж інші підрозділи бригади, робили багато різних вправ. Мені справді сподобалось. Також у мене була взаємодія з тим, хто займався нашою ротою. Він просто підходив до мене, питав: "Що ти хочеш? Що тобі треба?" - і ми підганяли певні програмні елементи. Все змінити не могли, але певні елементи програми підтягували під те, що мені було важливим, враховуючи мій досвід, моє розуміння ведення бойових дій. Тому, як на мене, це було корисно.

"НА ВИЗНАЧЕНИЙ РУБІЖ МИ ВИЙШЛИ ПРОТЯГОМ ТИЖНЯ – З МІНІМАЛЬНИМИ ВТРАТАМИ У ТЕХНІЦІ І ОСОБОВОМУ СКЛАДІ, АЛЕ ВИЩЕ КОМАНДУВАННЯ БУЛО НЕЗАДОВОЛЕНЕ – БО МИ ПІШЛИ НЕ В ЛОБ ПРОТИВНИКУ, А У ФЛАНГ"

- Зараз все гучніше говорять, що операція на Запорізькому напрямку багато в чому була неправильно спланована, підрозділи рухалися в лобову на мінні поля. Коли ви зрозуміли, що щось іде не так?

- Ох… Хоча і були певні проблеми, я все одно не полишав надії, що нам щось вдасться. Може, це виглядає досить наївно… Я розумів, що через витік інформації на нас очікують. Водночас я розумів рівень нашої підготовки, комплектації і можливостей. Це мені давало надію, що нам щось вдасться. Очевидно було, що ми не виконаємо ту задачу, яку нам ставили – за три дні умовний Токмак чи Мелітополь не відвоюємо. Але я розумів, що щось таки можна зробити. Якщо ми не беремо до уваги те, що п..ри знали, де ми йдемо, що ми неправильно обрали напрямок, що була купа провтиків з точки зору планування, я б сюди ще додав відсутність бойового досвіду у більшості частин і людей, які зайшли туди працювати. Це раз. Другий момент: якщо візьмемо 47-му бригаду, то на початках вона комплектувалася мотивованими людьми, а потім вже її доукомплектовували ким попало. Крім того, був момент, коли люди, які займали керівні, командні посади, які мали б керувати боєм, не спроможні були цього робити. Не так просто зарулити батальйоном, не так просто зарулити ротою. І це призводить до того, що в умовах складної ситуації люди не можуть швидко прийняти рішення.

- Втрачалося управління?

- Втрачалося управління або воно було взагалі відсутнє на певних етапах. Деякі ланки були провалені, через це ми мали подальші проблеми. Одна з таких ситуацій склалася якраз, коли моя рота проривала ротний опорний пункт противника. Зараз я розумію, що це була задача для батальйону, а її виконала моя рота. Якби я отримав підтримку від батальйону в той момент, думаю, я не втратив би своїх бійців, і ми не залишили би той рубіж, який штурмували. Управління з батальйону не було взагалі – просто нуль, я не знаю, де у той момент був комбат, що він робив. Заступник комбрига, до якого я звертався і казав, що мені необхідно, щоб забезпечити елементарні речі, щоб я міг допомогти своїм бійцям, які залишилися відрізаними від всіх, казав: "Так-так, все буде" - і нічого не було. Мої люди відходили самостійно, дуже складно, частина з них загинула, частина "затрьохсотилася". Відповідно, мотивація впала.

- Але ж ви продовжували намагатися рухатися. От як підняти тих, хто залишився в строю, щоб вони йшли виконувати задачу, після якої люди вже не верталися?

- На мою думку, принаймні, зараз я буду говорити про свою роту, у людей була величезна мотивація. Вони були готові працювати, воювати, незважаючи на всі труднощі, з якими ми стикнулися. Після того, як сталася ця трагічна ситуація в моїй роті, минув невеликий проміжок часу – і нам поставили нову задачу, дуже складну. Але ми мали діяти в інший спосіб. Я прийшов до своїх – я ніколи від своїх бійців нічого не приховував, і сказав: дивіться, от така ситуація, підтримки у сенсі евакуації та підвозу БК не буде, максимум - зможу відправити машину два рази на добу. Спитав: "Готові?" Велику роль на той час зіграв Олег Сенцов, який сказав: "Я піду", за ним і інші погодилися: "І ми підемо". Люди зібралися і поїхали. Це була перша наша успішна задача, дуже офігенно виконана, незважаючи на те, що було недостатньо часу на підготовку. Коротше, все вийшло дуже класно.

- Ви закріпилися, не відкочувалися?

- Так. Після того ми продовжували штурмові дії. Але після того я заходив зі своїми хлопцями, частиною штурмував, з частиною заводив людей. Загалом, потрошку просувалися. Коли вже щось почало виходити, мотивація підвищилася.

Розуміння, що щось не так, було від моментів, коли ми почали наступати колонами, коли цими колонами неможливо було зарулити, бо їх було, по-перше, багато, по-друге, вони були великі, по-третє, нас чекали. Взагалі, обмежений рух, мінні поля – багато факторів, які свідчили про те, що нам треба змінити підхід. Ми не могли діяти так, як ми хотіли, мети, яку нам поставили, ми не досягали. Нам треба було міняти планування.

- А від кого в цій ситуації, як ви розуміли чи розумієте зараз, залежала зміна планування? Хто це мав зробити, хто міг впливати – комбриг чи вище керівництво?

- Не можу сказати, але точно знаю, що командир корпусу Зубанич погнав людей реально на забій. Багато таких речей було. Я знаю, що тодішній командир нашої бригади Олександр Сак намагався кілька разів відстояти нас, пояснити, що задачі занадто складні… В нашому батальйоні забрали комбата, управління не було взагалі. Залишився 23-річний пацан після академії, дуже відповідальний і толковий. Я почав йому допомагати, тому що більше нікого не було, він був один.

Комбрига нам поміняли, і поставили задачу штурмувати просто в лоб. Я кажу: "П’ять кілометрів ми робили ці безтолкові штурми в лоб – я втратив купу людей, купу техніки. Що, життя вас нічого не вчить?" Врешті-решт ми сідаємо, і я кажу: "Будемо робити не так. Будемо заходити в бочину". Все розпланували, яким чином будемо заїжджати. Ми заходимо, п..ри почали бігти…

- Тобто, якщо спланувати з розумом, то таким чином все виходить?

- Так. Єдине, що ми не вийшли на той рубіж, який нам визначили, у визначений термін. Але у нас була вже певна можливість від чогось відштовхнутися і рухатися далі. Тоді почалися психи, на мене кидалися, плювалися: "Ми вам казали йти отак от в лоб, ви цього не зробили…" Коротше, ми забрали визначений рубіж десь протягом тижня, може, трошки менше нам знадобилося часу, але забрали - з мінімальними втратами у техніці і особовому складі! Задачу виконали! І виконали, на мою думку, нормально, ефективно. Але планували ми на рівні батальйону. Хоча, знову-ж таки, з боку командування незадоволення почули.

"В АРМІЇ НЕ МОЖЕ БУТИ ДЕМОКРАТІЇ"

- Коли ви побачили, що суміжники чи підрозділи поруч брешуть про те, що робиться? На якому етапі це почалося?

- Це часто відбувалося з самого початку і відбувається дотепер. Перша ситуація, де я стикнувся з такою проблемою, була 80-та бригада. Була складна ситуація, все треба було з коліс робити. Я заходжу, питаю: хто де, де наші, скільки п..рів, куди зайшли, щоб розуміти обстановку. Мені не надали всю інформацію на той момент. Я все одно планував, куди можемо піти, як розташувати свої позиції. Питаю, хто поруч стоїть – мені кажуть: така-то бригада, а там – така-то. А насправді там вже нікого не було, всі побігли, і ніхто нікому про це не доповів. Ми виїхали на засідку, нашу колону роздовбашили – я отримав своє перше поранення. От тоді я був взагалі офігівший – настільки халатно ставляться до того, що через кинуту позицію і нездійснення доповіді, або неправильну інформацію хтось може загинути… Після цього ми стикалися з такими моментами вже на Харківщині, та це була більше проблема самого обміну інформацією, взаємодії між підрозділами, а не те, що хтось кудись біг. А потім – на Запоріжжі. Та сама ситуація абсолютно. Коли ми виїжджаємо, і я знаю, що у мене поруч 33-тя бригада, мої пацани бачать ціль, я кажу: "Не стріляйте, це наші", бо думаю, що то вони їдуть. Виявляється, що то п..ри, і ми їх не вбили, та ще й самі вихопили. Потім була ситуація, коли ми зайняли певний рубіж перед Роботиним, через нас мав заходити 10-ий корпус. І він "заходив" – штурмував мої позиції, "натрьохсотив" моїх людей. Подібне досі відбувається, нічого не змінилося. Але скажу так: ці проблеми були присутні в усіх арміях світу в усі часи. Це принцип, на якому побудоване існування армії. Як казав чеський письменник Станіслав Комарек: армія – це найбільш незрозуміле і безтолкове формування, яке тільки може існувати, але в мирний час. Так і є. Поки війна, суспільству потрібна армія, потрібне військо. А в мирний час відбувається незрозуміло що. В спокійні часи треба було готуватися до того, що щось має статися, якимсь чином діяти, готувати людей. Все це упускається, потім починається оця ситуація з бардаком, ніхто не може дати ради…

- І починають просто шукати крайніх.

- Так. Все побудовано на авторитаризмі, хоча армія без цього існувати не може, як би ми цього не хотіли. В армії не може бути демократії. Демократична армія може бути тільки в свідомому суспільстві, яке готове віддавати свої життя за свою країну або боротися за неї.

- Ви могли через поранення списатися?

- Я не збирався і не хотів цього робити. У мене десь всередині, знаєте, є розуміння, що я чогось ще не доробив. Це не дає мені опустити руки, хоча часто хочеться. Але є певна мотивація: щось ще маю зробити.

- Щось зробити – в сенсі змінити, дотиснути, щоб цього не було, щоб про це заговорили, щоб не боялися говорити?

- Це частина тих елементів, на які я маю повпливати, як мінімум.

***

- Для вас точно не секрет, що зараз всі кажуть: ті, хто в армії – кріпаки. От ви якраз приклад того, що намагаєтеся боротися з тим кріпацтвом там, де його не має бути. Чому командування хоче, щоб були кріпаки? Це ж може бути зібрання вільних людей. І має бути.

- Має бути. Але ж ми бачимо, хто зараз очолює військо, бачимо, якими методами люди працюють, не несуть жодної відповідальності. Бачимо, що прихильність, певну підтримку та забезпечення мають тільки лояльні, і все. Бачимо приклад штурмових полків…

- …і до чого це дійшло. Просто до жаху, який нарешті вийшов назовні.

- Думаю, ще не все вийшло. І це покривається головнокомандувачем. Людина використовує свій авторитет для того, щоб покрити злочини. До відповідальності нікого не притягають, крім неугодних, тих, хто на нижчих посадах. Це зводиться до умовного солдата, сержанта, який, наприклад, не втримав позицію. При тому, що він не міг цього зробити, бо хтось провтикав з плануванням, забезпеченням, підтримкою, підсиленням, ротаціями і всім рештою. Але винен буде він. І так далі. А ті, хто приймають і ухвалюють рішення, кладуть пачками людей – у них все нормально, "це війна".

- Ще й заробляють на війні. Будьмо чесні...

- Доказів цьому достатньо, питання в тому, чи готові, чи хочуть правоохоронні органи цим займатися. Бо я на даний момент не бачу такого бажання. Я за все своє життя нічого не вкрав, не намутив. Перше, за що мене хотіли притягнути, коли вийшов мій допис, - за каструлі! До мене приїжджали представники військової служби правопорядку (ВСП), по підрозділах їздили. Мені потім люди говорили, що вони вимагали: "Нам треба, щоб хтось виступив з заявою проти Ширшина. Хто готовий?" Але люди не погодилися. Тоді почали шукати який провтик – не знайшли. Почали шукати гроші – де і на чому я намутився. Але я завжди намагався побудувати максимально справедливу систему отримання виплат. Мені завжди було прикро, якщо мій піхотинець отримував таку саму суму, як хтось в тилу. Я урізав виплати офіцерам, урізав виплати сержантам і максимально намагався забезпечити тих, хто виконує бойові завдання, хто знаходиться в найгірших умовах. Коли і грошових підстав не знайшли, ці комісії почали шукати провтикане майно. Знайшли.

- Завжди можна щось знайти, всі в армії це знають.

- Частина втраченого майна була на мене повішана, коли я прийшов на посаду комбата. Виявилося, що я винен за каструлі, яких не було в наявності, коли я приймав посаду. Я мав за це виплатити гроші. Ще знайшли десь на 200 мільйонів нестачі по запчастинам, але це були запчастини виключно до "Бредлі". Люди в бойових умовах ремонтують машини, міняють запчастини і не завжди встигають їх списати. Але кому я продам запчастини на "Бредлі", де реалізую їх? От скажіть мені.

- Черга за ними точно не стоїть…

- Домахалися, хотіли це навішати. Та розібралися, хлопці посписували.

- А були ті, хто приїжджали шукати на вас компромат, але казав вам: "Та ти все нормально написав, ти правий. Але ми маємо це робити"?

- Дуже мало. Майже не було таких. Були люди, які писали, дякували мені, навіть люди на високих посадах, з високими погонами. Депутати писали, частина пропонували допомогу. А загальна маса, причому тих людей, які, на мою думку, мали би стати на мою сторону, промовчали. Це раз. Друге: шавки Сирського почали дописувати різну гидоту, завдяки чому ми дуже гарно побачили, хто працює з якого боку, хто лояльний до головкому.

- Якось я бачила у одного з комбригів рознарядку, спущену зверху, як по Фейсбуку треба мочити конкретну людину. Потім у мережі я бачила, хто це виконував. Але я знаю і тих, хто відмовлявся, не виконував вказівок. У тих "проханнях" навіть вказувалося: "Приблизно має бути такий текст" - і декілька абзаців того, що в журналістиці називають "джинсою".

- По мені теж була подібна рознарядка. Мені про це сказали. Найгірше її виконала "Скеля" –  вони навіть не поміняли текст, який їм скинули. А тепер говорять, чого я їх так ображаю, чого до них так ставлюся, і так далі. Потім мені передали, що Сирському показали результати маршу і демаршу щодо мене. Вони побачили, що програють в своїх діях. Але коли Сирського запитали: " Що робимо далі?", він сказав: "Продовжуємо".

"НЕПОДАЛІК АВДІЇВКИ МІЙ ПІДРОЗДІЛ НАБИВ 67 ОДИНИЦЬ ТЕХНІКИ ПРОТИВНИКА, НЕ МАЮЧИ ДОСТАТНЬО СИЛ І ЗАСОБІВ"

- Ви брали участь в Авдіївській кампанії?

- Так, мій батальйон 47-ої заїхав туди першим. Я приїхав на взаємодію – і побачив, наскільки там все було недолуго побудовано, ви собі не можете уявити… У мене люди тримали позиції ще в Степовому, коли Авдіївка посипалася. Степове знаходилося в "кліщах". Ми дуже довго його тримали, вбили там дофігіща п..рів, техніки набили, по-моєму, 67 одиниць, не маючи достатньо сил і засобів. Фігачили там, коротше…

- Це підтверджені 67 одиниць?

- Так. Там можна було порахувати, і я сидів і рахував кожну підбиту машину. Не все було силами мого батальйону, частина роботи за 110-ою бригадою, пару одиниць вони точно зафігачили. Але переважну більшість підбили з "Бредлі" і мої піхотинці. Частина попідривалися на мінах, бо у мене сапери працювали - їм слід віддати належне, вони просто під носом п..рів закладали ТМ-ки, красунчики У мене один приданий боєць зайшов і мало не на руки п..ру закинув протипіхотку. Пацани зробили офігенну роботу. Потім ми відтягнулися і поступово почали втрачати наші території. Враховуючи сили і засоби, які у нас були, ми діяли дуже ефективно.

Я вам розкажу історію по Авдіївці. Ми зайшли, мали відштурмувати певні позиції в Красногорівці, бо її якраз втратили. Нам поставили задачу, яку неможливо було виконати тими силами, які у нас були. Це раз. А друге – обстановка, яку нам надавали, не відповідала дійсності. Я говорив тоді з начальником розвідки корпусу, який не знав, що у нього відбувається в смузі, взагалі дупля не відбивав. Коли я йому задавав елементарні питання, він на частину не міг відповісти, а на частину відповідав так, начебто я – якась людина з вулиці, яка нічого не тямить у армії. Питаю: "Скільки в моїх інтересах буде задіяно засобів". Він каже: "Всі, що є". Кажу: "Мене ця відповідь не влаштовує, тому що всі, що є… У вас їх може бути три, а мені цього недостатньо. Або може бути,умовно, п’ятдесят, та ви їх не задієте для мене". Він щось там сказав, скільки дає гармат, я почав сміятися, тому що те, що він мені намалював, - нереальне. Кажу: "Добре, скільки снарядів даєте на задачу?" Він пальцями поводив: "500 - сюди, 500 – сюди, тисячу – туди. Влаштує?" Я починаю сміятися йому в обличчя, кажу: "Не влаштує. Я не перший день в армії, не перший день воюю. У вас, по-перше, немає стільки снарядів, по-друге…. Коротше, враховуючи всі обмеження, це неможливо, просто неможливо". Ми тоді об’їздили купу підрозділів, щоб зібрати інформацію, що реально відбувається на тій ділянці, де ми маємо працювати. Приїхали до нашого комбрига з доповіддю і стали пояснювати, що все взагалі не так, як нам намалювали. Позиції, про які говорять, що там нікого немає, - зайняті п…рами, а де наші стоять, нікого немає… Коротше, купа таких речей. "Та ми вже знаємо". – "То ставте мені задачу, виходячи з цих даних, що є реально зараз, а не з тих, що були зранку". Врешті-решт, виходило так, що ми могли виконати своїми силами тільки частину роботи. Ми поїхали її виконувати. А в цей час в Ясинуватій вишикувалася колона – майже сто одиниць техніки, і про це ніхто не сказав. А у нас на той момент не було можливості бачити стріми. Командир нашого батальйону знаходився десь на взаємодії, і частину його роботи мені довелося робити. Відповідно, у мене виїжджає остання машина, а я бачу, що буквально слідом за нею їде колона ворожої техніки. Я офігів, питаю: "Як так сталося?" - "Ще о третій ночі вони готувалися до виїзду з Ясинуватої". Мені про це ніхто не повідомив, взагалі, нуль інформації. Якби я знав, що таке буде, то не відправив би своїх людей! В кінці кінців ми втратили три відділення з шести. Два відділення були частково цілими, частково "трьохсотими", їх ми забрали, і одне відділення не спішилося, завдяки чому залишилися живими.

Усі зрозуміли, що то був величезний наступ противника. Його зупиняли всі - і 110-та, ми, президентський полк… Танки, "Бредлі", ФПВ, ПТРК – працювало все, що було. І офігенний результат був, вклали за той день не знаю скільки техніки, скільки п..рів. Але… Справа в тому, що…

- …так не робиться.

- Так. Немає сенсу відправляти на штурм трьох позицій 20-30 людей, якщо їде колона в сто одиниць. Це призвело до втрат. Саме після цього все таким комом рухалося, поки ми не стабілізували ділянку на Степовому. Там ми розкрили потенціал "Бредлі", там екіпажі, мабуть, реалізували себе по повній програмі.

"Я НАМАГАВСЯ ВИТЯГНУТИ СВОЇХ ЛЮДЕЙ З ОТОЧЕННЯ, АЛЕ ВОНИ НЕ ДОЧЕКАЛИСЯ ВИЗНАЧЕНОГО ЧАСУ – І ПОБІГЛИ. ВИЖИВ ЛИШЕ ОДИН БОЄЦЬ. І ПІСЛЯ ЦЬОГО МЕНІ КАЖУТЬ: ЗАВОДЬ ТУДИ ЩЕ ДЕСЯТЬ ЛЮДЕЙ. ВИ ЩО, КОНЧЕНІ? – ЦЕ БУЛА ОСТАННЯ КРАПЛЯ ДЛЯ МЕНЕ"

- Як ви ставилися до заходу на Курщину? Знаю, що були бійці, які відмовлялися воювати на території росії…

- Я підтримував курську операцію на перших етапах її реалізації. На мою думку, це одне з найкращих рішень, яке ми могли реалізувати…

- Зайти на їхню територію?

- Канєшна! Принизили тих п#дарів до кінця їхнього життя! Але ми не зупинилися вчасно. Ми зайшли туди не з такими великими втратами, які потім почали нести, коли вже розуміли, що ті задачі, які ставилися, неможливі для виконання. Не було забезпечено умов, щоб це зробити. Ти пояснюєш, а тобі кажуть: оно десантники не ниють. Та десантники ниють всередині, просто наверх ніхто нічого не говорить! Я один, мабуть, фігачив позатермінові, пояснював, що так не робиться. Казав, що по одній дорозі, яка прострілюється, не можемо заходити. Мені прийшла відповідь: командиру 1-го батальйону створити новий маршрут. Ціле угрупування стоїть, а командир одного батальйону повинен зробити маршрут? Ви в адекваті. При цьому я таки прогорнув декілька додаткових маршрутів. Недовго вони нам прослужили, бо були короткі, не всю ділянку я міг забезпечити. Я брав розгороджувач, і прогортав дорогу. Тому що треба було шукати можливості.

У нас спочатку були успішні дії. Якийсь час ми могли триматися. Але ж ви розумієте, що противник перекинув туди своїх найкращих фпвшників, зосередини найбільш досвідчені елітні підрозділи. Там були і грушники, і 155-та, 810-та… Всі бойові бригади… Морпєхі 177-ої. Нам треба було приймати рішення зайняти інший рубіж, укріпитися, завдати їм побільше шкоди. І паралельно утримати їх на іншій ділянці. Ми цього не робили. Натомість: штурмуємо сюди, вперед-вперед. І їм все одно, коли у тебе закінчуються люди через травми, через ще щось, через що ти не можеш утримувати ділянку. А п#дарів менше не стає. Ними тільки насичують, додаткові сили дають. Плюс вони діяли у нас в тилах.

- Але те, що ми самі так розтягнули фронт… Чи варто це було робити? Можливо, якби не наступ на Курщині, ми б утримали Покровськ…

- Я вважаю, що це було правильно. Стосовно Покровська… Якби ми не продовжували безтолково втрачати там людей в умовних наступах, а дали на той момент командуючому сектора, якого Сирський намагався принизити і показати, що він не спроможний щось там зробити… Це я про Драпатого. Думаю, це було принципове рішення: "Дивіться, я можу зробити Курську операцію, а він не може втримати Покровськ". Звичайно, коли ти не поповнюєш гарячий напрямок, а забираєш звідти найбільш боєздатні підрозділи, то вибачайте… Станеться так, як і відбулося…

На мою думку, Драпатий – один з найтолковіших генералів, які у нас є. Аналізуючи ділянки, які він стабілізовував, він точно спроможний це робити, якби його забезпечували, але його, скоріш за все, сприймають як конкурента. І намагаються топити.

- Коли у вас назріла критична маса і ви зрозуміли, що треба писати публічно?

- Довгий час я намагався все це вирішувати всередині бригади. Але і там мене почали звинувачувати, що я підіймаю незручні теми… Коли на мої заперечення вести людей на недолугу задачу, мені сказали: "Вибачайте, генерал так сказав". А хто він такий? Хай своїх дітей відправляє на такі завдання, хай сам іде штурмує… Тоді я звернувся вище, до ГШ. Ну як я звернувся. Якраз у той час до нас приїжджала перевірка з Генерального штабу. Я показую полковнику: "Ви що, не розумієте, що так не робиться", він відповів: "Я тут не для цього. Отам вище бачать всю картину, вони краще знають. Я приїхав вам допомоги". Допомогти – це документи перевірити, чи там помилок немає!

Потім приїжджали перевірки з угруповання, розслідування було по мені. Я всім показував: "Ви що, не розумієте, що це не працює?" Після того відправляють моїх людей в оточення на кілька кілометрів вглиб, тому що туди "Скеля" зайшла. Я говорю з командиром "Скелі", питаю: "А далі що?" "А далі ми будемо штурмувати цей населений пункт". – "Ти серйозно? Двома відділеннями?" - "Такий наказ. Наказ не обговорюється". – "А далі що?" – кажу я. "А далі будемо штурмувати наступний населений пункт". "Ну ти дебіл", - думаю я.

- Ви одразу побачили, що в керуванні цим штурмовим підрозділом панують бандитські закони?

- Фрагментарно я це бачив ще з часів Запоріжжя, але там ще більш-менш було. А на Донбасі, коли приходить обдовбаний сержант, який керує боєм, або офіцер… Потім я чув різні історії від інших командирів, які стикалися зі "Скелею", згодом сам побачив, що відбувається на Бєлгородщині та Курщині, і трошки прифигів. Все, що ти говориш, ніхто не чує, бо ти ніхто. Тож… Всі мої звернення не давали результату. Я намагався звертатися ще вище. Ця людина мені сказала: "Я поговорю з Сирським, але як він вирішить, так і буде, ти нічого не зміниш". Так і сталося…

Зрештою почалися розмови, що моїх людей виведуть з оточення. Я сподівався, що зараз, може, щось вирівняється, буде можливість хоча б евака. Але все стало погіршуватися. Я вимагаю: "Треба виводити людей", а мені кажуть: "Ні, стояти". Тоді я сплановую вихід людей власним рішенням, домовляюся з суміжниками, вирішую, як буду виводити своїх людей. Прошу нікому про це не казати, щоб ніхто не знав. Домовлявся з сусідами: "Буду виводити людей, ви їх не постріляйте. Плюс?" - "Плюс". Роздав задачі дронщикам, мінометникам, щоб супроводжували вихід, надавали підтримку. Кінець кінцем лишалося півтори - дві – три години дочекатися сіряка, і люди не витримали. Просто побігли. І їх всіх порозстрілювали. Лише один вижив, якщо я не помиляюся. Частина на розтяжках попідривалася. Це дуже страшно. А я ж не міг в радєйку їм пояснити, що вже все спланував, що треба ще трішки почекати, і буде вихід... Люди не витримали. І в цей момент мені кажуть: "Заводь ще десять людей". – "Ви що, кончені?" Коли я все сказав, що думав, мені сказали: "Пиши рапорт на відмову виконання завдання". Та нефіг дєлать. Написав рапорт. Але я не писав про відмову, я вказав: "Щоб виконати це завдання, треба зробити так і так. Якщо не підходить, знімайте мене з посади"… Це не була відмова!

- Розумно написав…

- Бо я не відмовлявся! Це був здоровий глузд. І все. Понеслося. Я продублював рапорт дописом в фейсбуці. Це було не для хайпу чи лайків, це була певна страховка… Якщо по мені почнуться розслідування, мене захочуть притягнути до відповідальності за те, в чому я не винен, щоб у мене був певний елемент захисту, аргумент. Мій допис підхопили ЗМІ. Відносно багато військових мене підтримали, з чого я зрозумів, що така проблема не у мене одного.

"ЯК ТАК: МАЙОР І КОНФЛІКТ З ГЕНЕРАЛОМ?"

- Сподіваюся, зараз ви не в СЗЧ…

- Представники генерального штабу і інші представники багато палок в колеса намагаються вставляти. Не розумію, де у цих людей честь і гідність, і якого вони взагалі мають офіцерські звання, якщо так діють. Чесно – я був офігівший, коли сталася ця ситуація…

- Якщо коротко: ви в лікарні, після операції…

- Буквально другий чи третій день мого лікування. Я, щоб ви розуміли, вийшов з палати чи в магазин, чи просто на вулицю, що не заборонено. Я на території, нікуди не подівся. І в цей момент, в ці десять хвилин, коли я вийшов, дзвонить начмед якогось госпіталя: "Терміново! Такого-то такого шукають з ГШ. Перевіряйте палату. Якщо його немає – заднім числом виписуйте". Прозвучала фраза: "Він в Києві і щось там начудив". Мій лікар відповідає: "Він не може  бути в Києві, я його сьогодні бачив". – "Перевіряй! Якщо в палаті немає – виписуй". А як мене могли б виписати, якщо два дні тому мене проперували? На вулицю вибігає переляканий медбрат, знаходить мене зі словами: "Хто ти такий, що тебе з ГШ шукають? З ким у тебе конфлікт?" - "З Сирським". – "Як з Сирським? Хто ти по званню?" - "Майор". – "Як так – майор і конфлікт з генералом…" - "А отак". Перелякані всі були, як не знаю хто. Досі не розумію, як до такого можна було опуститися.

- Ви подали до суду щодо…

- Я оскаржую догани і майно, яке на мене навішали. Ми вже виграли справу, і зараз 47-ма подала апеляцію. Також мені дали догану начебто за невиконання службових обов’язків, але по факту за те, що на мені була футболка з написом "Потребую уваги" - саме так про мене публічно висловився Сирський…. Цю справу ми також виграли, як і апеляцію. Чекаємо, може буде касація.

- Вас це забавляє?

- Ні! Мене це зовсім не забавляє! Я хочу справедливості. Мене більше дратує, що люди зробили помилку, підлизали сраку Сирському, зробили так, щоб відзначитись в його очах, намагалися мене покарати, зараз програють справу, подають апеляцію, знаючи наперед, що вони неправі, що програють знову і знову, що морально не праві і що юридично не праві. За це платяться державні кошти, якими покриваються судові збори і все решта. Вони витрачають гроші платників податків і продовжують це робити замість того, щоб визнати свою провину, і заспокоїтися.

Будь яка система має працювати по правилах. І має бути така штука, як верховенство права. Навіть якщо це армія. Поки ми не досягнемо того, щоб правил дотримувалися, притягали до відповідальності винних і не було упередженого ставлення до тих, хто висловлює власну думку, ми не досягнемо змін. Ці зміни мають досягатися саме таким шляхом. Всі контролюючі органи включно з президентом нашої країни мають взяти це до уваги. Бо чим більше ми затягуємо із змінами, тим більшу ціну платимо. Так, у нас немає часу, щоб бавитися, немає часу на експерименти, немає людського ресурсу, щоб його бездумно витрачати. Немає! У нас є мета - перемогти в цій війні або хоча б вижити. Ми маємо розпочинати діяти в цьому напрямку і будувати правову систему навіть в армії, незважаючи на всі перекоси, які там можливі. В армії не має бути місця свавіллю.

- Ви таким же принциповим були і на цивільній роботі?

- Я був менеджером з продажів. Займався пошуками клієнта, перемовинами, укладанням угод, виготовленням продукту і в подальшому супроводженням і повторними циклами. Розвивав клієнтську базу. Продавав побутові прилади.

Знаєте, чим мені подобаються приватні компанії, і що має бути присутнім в армії і інших сферах державного життя? Є такі штуки як конкуренція, відбір відповідно до твоїх навичок і знань, і відповідальність. Провтикався – заплатив гроші. Провтикався - звільнили з роботи. Тебе відібрали, у тебе є навички, показуєш результат? Тебе розвивають. Не показуєш результат - до побачення. На твоє місце знайдемо іншого. Тут навпаки. Ти показуєш результат, але ти не згодний, – до побачення. Кладеш тисячі людей – на тобі 15 батальйонів.

- Такий характер у вас завжди був?

- Так.

- Це ж не легко. Вам самому з ним як?

- Мені подобається.

- Днями з’явилися нові намагання провести реформи в армії. Як ви їх оцінюєте?

- Скажімо так, це не реформа. Це намагання замазати системну проблему навіть не знаю, чим. Це як замість реставрації будівлі на неї щось чіпляють. На думку цих "покращувачів" – це виглядає новіше, а по факту – страшніше, ніж нереставроване і не обвішане бозна-чим. Це така само ситуація. Тут треба підходити набагато системніше. Треба брати до уваги багато речей, які потребують змін.

- Ви бачите, як можна виправити ситуацію з ТЦК, і тим, що люди ховаються, нападають на представників ТЦК. Чи можливо виправити цю запущену ситуацію і як?

- Немає нічого неможливого. Питання ціни і часу. В суспільстві є запит на справедливість, як з боку військових, так і у цивільних. Ми маємо зрозуміти цей запит і задовольнити його. Чомусь на сьогоднішній день у нас купа здорових чоловіків заброньовані з можливістю їздити, почувати себе вільним. І купа тих, хто "заброньований" в армії і не може нікуди виїхати. Може, міняємось? Ви будете заброньовані в ЗСУ – це стабільна робота, з зарплатнею, усіма умовами і забезпеченням. Я впевнений, що військові легко справляться з роботою того заброньованого, з яким поміняються. Більш ніж впевнений! Чомусь у нас є привілейовані, які за гроші порішали собі бронь. Відсутність відповідальності за це впливає на настрій суспільства.

Наступний момент – питання якості в самому війську. І якості управління - в першу чергу. Коли людина розуміє, що завтра я буду у 425-му чи 225-му штурмовому полку і післязавтра мене знайдуть вбитим або не знайдуть ніколи, чи прострелять голову, бо я не виконав наказу когось з командирів, вона не дуже хоче іти у військо.

Ще є таке питання: хто давав право бити ТЦКшників? Я не розумію, чому вони не застосовують зброю. Хай створюють прецеденти. Це представник влади, військової структури… І вони мають право застосовувати зброю, якщо самі виконують обов’язки і не перевищують своїх повноважень. Скільки у нас вже випадків подібних побиття і навіть вбивств? Безліч. Когось посадили? Хтось покараний? Ні. Тобто це дозволяється! Чому у нас не створено умов економічного примусу, обмежень людей, які не виконують свій обов’язок? Вони живуть в цій країні, вони народилися тут, вивчились. Не виїхали, але й країну захищати не хочуть.

- Такі мають отримати паспорт негромадянина України…

- Погоджуюся, що мають бути певні обмеження. І щодо голосування в тому числі. Люди, які не здатні вивчити українську мову, неспроможні вивчити мінімальні історичні події, визнати п#дарів агресорами… Мені колись дуже сподобалася думка Валерія Пекаря, з яким ми говорили на цю тему. От дивіться: ти маєш право управляти транспортним засобом лише за умови, що здаси іспит. Тут так само. Жити в країні, голосувати - це певна відповідальність. Ти маєш щось знати, розуміти про країну. Не виконуєш свій обов’язок, не забезпечуєш безпеку своїй країні? Тоді якого ти маєш займати високі посади, бути дотичним до державної служби?

- Але і в армії вистачає неосвічених, малограмотних людей…

- Армія - це певний зріз суспільства. І цей певний зріз суспільства кров’ю закриває свої незнання і таким чином оплачує собі право жити в цій країні. А частина людей ніяк не оплачує це право.

- Ви дочекаєтеся змін в армії?

- Якщо мене Сирський на нуль не помножить до того часу, - в голосі Олександра, до цього чіткому, зі сталевими нотками, під час відповіді на це питання відчувається сарказм. - Але я не боюся і ніколи у мене не було страху.

- Зовсім ніколи? І в бою?

- Так. Колись, мені ще 18 років не було, я стрибав з парашутом. Мріяв про це, бо мій тато – десантник, і я дуже хотів також долучитися до стрибків. Назбирав грошей. Інструктори все пояснили, сказали, що боятися - це нормально. Я ще подумав: невже зі мною, щось не в порядку, бо не боявся зовсім. В общем, я не боявся, поки переді мною не відкрилися двері літака. Я стрибнув сам, мене не штовхали, але саме тоді я відчув внутрішнє переживання. І так само в бою. До першого стрілкового не відчував страху. Певні переживання, очікування, були, але страх відчув вже безпосередньо під час зіткнення.

P.S. Сподіваємося, ця розмова не стане каталізатором чергової спроби "розібратися" з недисциплінованим офіцером, який "дозволяє" собі говорити з журналістами про проблемні питання в армії. Повірте, його думки багато хто поділяє. І це досвідчені офіцери, які підписуються під кожним твердженням Олександра, але не на загал. Тож, може, потрібно зробити висновки і міняти таки армію не декларативно на сторінці в фейсбуці, а дійсно почати берегти життя людей і дослухатися до тих, хто бачить ситуацію безпосередньо на лінії вогню? І замість того, щоб переслідувати Ширшина і вигадувати для нього догани, знайти для нього місце, де він буде ефективний? Тим більше, що він каже: "Я готовий займатися нормальною роботою, яка буде приносити користь. Де це буде – не важливо".

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ