Полковник армійської авіації Василь Мулік: П#дари були здивовані, несподівано по них з темряви почали летіти ракети
Полковник армійської авіації брав участь у боях на Київщині у перші дні повномасштабного наступу, коли екіпажі бродівської бригади палили колони російської техніки і особовий склад, які розташувалися на Житомирській трасі. Василь розповів і про втрату екіпажу 28 лютого 2022 року, командиром якого був його друг і однокурсник Олександр Григор’єв, який посмертно отримав звання Героя України.
Як це не дивно, але лише два роки як в нашій країні почали офіційно відзначати День армійської авіації, хоча вона вже існує 32 роки! З першого дня російсько-української війни навесні 2014 року вертолітники – а саме вони і є складовими армійської авіації – почали виконувати бойові завдання на сході країни. Після збиття декількох бортів вогневі завдання їм перестали ставити, і екіпажі вертолітників займалися транспортуванням та евакуацією. Але з лютого 2022 року знову все змінилося. До сьогодні кожного дня вертольоти Армійської авіації піднімаються в небо, щоб боронити його від шахедів, бити окупантів та звільняти Україну.
Саме армійська авіація зробила все, щоб вибити росіян з Київщини у 2022 році. Вертолітні екіпажі палили довкола столиці колони ворожої техніки. При цьому мали і важкі втрати. Тоді ж, навесні 2022 року перші вертолітники отримали від держави визнання на найвищому рівні – нарешті їх почали відзначати званням "Герой України". На жаль, перші такі нагороди в Армійській авіації були позначені словом "посмертно".
Про захист Києва, завдавання втрат ворогу неподалік Житомирської траси, дотягування до місця посадки на критично пошкодженому вертольоті, про втрату екіпажу, з яким вийшли на роботу, ми поговорили з полковником Армійської авіації, Народним героєм України вертолітником Василем Муліком, про якого Цензор.НЕТ вже розповідав раніше.
"ВВЕЧЕРІ 24 ЛЮТОГО МИ ВЖЕ ВИСАДИЛИ НАШИХ ДЕСАНТНИКІВ І ЗАВДАЛИ СВОГО ПЕРШОГО АВІАЦІЙНОГО УДАРУ ПО ВОРОГУ БІЛЯ АЕРОДРОМУ "ГОСТОМЕЛЬ"
- З 2015 року армійська авіація виконувала тільки евакуаційні місії, я правильно розумію?
- Так, транспортні завдання, медеваки, якісь забезпечення, перевезення вантажів.
- Бойових вильотів не було?
- Вогньових не було, а так, в принципі, всі наші вильоти - бойові.
- Зрозуміла різницю. Було передчуття, що армійська авіація все одно ще буде застосовуватися?
- Говорити про передчуття було б трошки неправильно. Ми ж всі знали, що це станеться так чи інакше. Ми всі це знали – і ніхто не вірив. Це дуже по-людськи і дуже по-дурному вважати: зі мною цього не станеться. З кимось – так, це десь там, в телевізорі, на іншому березі, на іншому континенті, в іншій країні, але не тут, не зі мною.
- В ніч на 24 лютого ти у рідних Бродах?
- За три тижні до того нашу бригаду вивели на полігон, ми там перебували. Ми були зібрані, нас попереджали: хлопці, сумки не розбираємо. Тому ми були готові. Крім того, 17-18 лютого 2022 року я два дні виконував обліт північного кордону, від Шацька пролетів до самого Чорнобиля, до Дніпра. Я подивився весь кордон з Білоруссю. Зі мною літали двоє комбригів, які були відповідальні на тих напрямках, вони дивилися, що і як. Це були комбриг 14-ої та 10-ої бригад.
- Що ви бачили?
- Болото і ліс. Виконав ці два польоти. Після полігону ми повернулися в Броди. І знаходилися в режимі очікування. Кажу ж, торба у мене біля дверей стояла зібрана, і ніхто з моїх побратимів рюкзаки не розбирав.
- А де ти ночував у ніч з 23-го на 24-е?
- Вдома. Вранці, ще по-темному, мені подзвонили - підйом по тривозі і виїзд на аеродром. Декілька екіпажів, і я в тому числі, сіли у вертольоти і вискочили на майданчик розосередження – вивели з-під удару всю справну авіаційну техніку. Не сказати, що перелетіли спокійно – було темно, погода погана, а по темному ми тоді ще не літали. І сідали на майданчику, коли ще темрява була. Але все чітко зробили
- Коли на ваш аеродром прилетіли ракети?
- Ми вже стояли на майданчику розосередження, а він розташований доволі-таки на значній відстані від нашого аеродрому, близько 30 кілометрів, почало сіріти, коли ми почули приходи: один, другий, третій… Подзвонили: "По нас?" - "По нас". Все зрозуміло: війна.
- Тоді ж посікло твою машину, яку ти лишив на аеродромі?
- Та ну, як посікло… Так, пару уламків дірочки зробили і всі пластмаски повідлітали від неї. Ми потім ще на один майданчик перескочили, туди приїхала група забезпечення, водії. Я одному з них передав ключі від машини, щоб він віддав батькові, а той забрав мою машину з аеродрому.
- Батько вже не літає?
- Він звільнився у 2019 році – досяг граничного віку для льотного складу.
- Наскільки він хотів вам допомагати? Його краяло, що ти літаєш, а він – ні? У 2014-му він став у стрій, тоді ви обоє виконували бойові завдання…
- Сильно його краяло - до двох інфарктів: у кінці 2022 року і на початку 2023-го, підряд. Так позначилося хвилювання за мене, я так думаю.
- Коли ти опинився біля Києва?
- Увечері того самого дня – 24 лютого. Ми з майданчику розосередження перескочили ще на один майданчик, куди приїхала колона забезпечення. Вже тут ми отримали нові американські шоломи, окуляри нічного бачення і перескочили під Житомир, стали там нашим авіаційним загоном. Заправилися. Приїхали десантники, і вже ввечері 24-го ми висадили їх під Гостомелем біля льотного поля і завдали свого першого авіаційного удару по цілях на аеродромі "Гостомель".
- Ви знали, що росіяни вже там висаджуються? Працювали по живій силі?
- Ми працювали в темряві і працювали по координатах – ми не бачили, що саме там відбувається. Тим більш, коли ми заходили на удар, вже все горіло, термінал горів, і в окулярах нічного бачення мене так все сліпило, що я їх підняв - бачив пожежу і темряву. Опустив окуляри – все засвітлено. Завдали ударів. Кажуть, що попали. П..ри були здивовані: несподівано по них з темряви почали летіти ракети. Вони десь сховалися, і там вже їх артою добивали. Таке я чув. Після цієї роботи ми пішли назад на Житомир.
- Про що ти думав, коли працював вогнем під Києвом?
- Не можу сказати. Не було взагалі ніяких рефлексій. Був страх, азарт, злість. Було оце відчуття – воно взяло мене ще зранку - все, почалося. Тобто, якийсь великий відтинок закінчився, зроблено крок, пройдений якийсь рубікон – далі все буде йти по-іншому, зовсім в іншому режимі.
"БУЛИ ПРОСТРЕЛЕНІ ФЮЗЕЛЯЖ, ЛІВИЙ ДВИГУН, ЛОПАТІ І… МІЙ АВТОМАТ"
- В ті дні було багато і смішного, яке одночасно граничило зі страшенною небезпекою.
Коли ми знаходилися в десантному учбовому центрі, домовилися, щоб ми пішли в гуртожиток прийняти душ, поголитися, привести себе трохи в порядок. Це було щастя, бо декілька днів не мали такої можливості, позаростали вже всі. Вертаємося після помиття, проходимо біля КПП, а там міцний бетонний паркан. Починається стрільба. По цьому паркану починають бити кулі. Ми втрьох – я, Гриня та Ігор - падаємо на клумбу, заповзаємо під дерево. Гриня з автоматом, я з пістолетом, а Ігор озброєний тільки ненавистю до ворога. Лежимо. А це учбовий центр, де тоді приймали, як я розумію, резервістів першої черги. Якийсь мужик, дуже сильно піддатий, на наших очах під кулями перебігає дорогу.
- Це був дружній вогонь?
- Так. Всім було весело… І той тип, п’янючий просто в хлам, перебігає під кулями дорогу, стрибає в алейку лицем донизу і починає кричати незрозуміло до кого: "Кинь мені ножа! Кинь мені ножа!" Всі такі на адреналіні: "Ти поранений, довб…б?" - "Нє! Кинь мені ножа!"
- Навіщо йому був ніж?
- Мабуть, хотів всіх вбивати... Ми лежимо за деревом, х..рять кулі… У мене перед обличчям жопа Сашки, а в руці пістолет. Він до мене повертається і каже: "Чуєш, ти мені тільки жопу не прострель, якщо що"! Не описати словами, як це все було одночасно і смішно, і жахливо…
- Коли відбувся наступний виліт?
- Наступного дня. Саме мій авіазагін до 28-го числа працював на Київщині по ночах. Роботи було багато. Ми завжди розуміли, по чому працюємо, нам давали характеристики цілей. Я точно знаю, але я про це дізнався вже пізніше, що ми дуже гарно відпрацювали в районі Ясногородки – туди ми ходили вдвох з моїм напарником Ігорем. Він був ведучий, я ведений. У тій місцині від дороги йдуть ярочки. В одному з них ховалося багато цієї наволочі. Ми її там крепко накрили. Дізналися про це, вже коли Ігор їздив вчитися у Францію на курс виживання для льотного складу. Там він познайомився з передовим авіаційним навідником, який був в тих же місцях у той час, коли ми працювали. Він, виявилося, і підказав нам ціль. Ці козли лягли там спатоньки, а ми їх трішки "зігріли".
А 28 числа зранку ми вже були на іншому майданчику, стояли на десантному полігоні, де зазвичай в мирні часи кидали парашутистів. За день перед тим в район нашого майданчика, де ми спочатку знаходилися, прийшла крилата ракета. Не буду говорити, що це було по нас. Вирахували-не вирахували – не знаю. Але прийшло дуже-дуже поруч. Ми якраз отримували чергове завдання від десантників. Стоїмо в будиночку, в майстерні, кругом столу – прихід, вилітають вікна. Ми з кумом і також командиром вертолітного екіпажу Олександром Григор’євим валяємося під столом, ошаленіла десантура бігає по стелі, по стінах… Поки ми евакуювалися з того будиночку разом з десантниками, одному нашому льотчику зламали ключицю. Так він у такому стані ще три чи чотири дні літав, воював.
Ми отримали задачу. Полетіли. Висадили десант в районі Житомирської траси. Десантура побігла, а ми повернулися.
Після прильоту тієї ракети ми перемістилися. Переночували. Ночівля "весела" була: дубак страшенний, вертоліт – це ж залізна коробка, в ній 27 лютого так собі спати було. А наступного дня, 28-го, були наші перші денні бойові польоти. Першою пішла трійка, у складі якої був Григор’єв. Вони повернулися і прийшла наступна задача. Питаю Григор’єва: "Ну що, Сашка, підемо?" - "Давай. Ти перший, я другий". Погнали. Наша ціль була - східна околиця села Бузова, та, що ближче до Києва. Вже в польоті нам написав хлопчина: "Хлопці, не йдіть по житомирській трасі, там вже багато п..рів. Спустіться на південь і виходьте на ціль курсом приблизно 50 градусів". Тому ми "сповзли" на південь, вниз, кілометрів вісім від траси, і йшли практично строго на схід.
Це кадри роботи екіпажу Василя Муліка неподалік села Бузова на Київщині 28 лютого 2022 року
Я веду, чекаю, поки у мене пеленг цілі стане 50 градусів, довертаю на ціль і йду на неї, готуюсь до удару. Ми вже ввімкнули зброю. За трасою побачив дим. Щось там горіло, диміло. Я проскочив лісовий масивчик і трохи ліворуч попереду від себе побачив накрите маскувальною сіткою щось довге. Так розумію, це був їхній командний КамАЗ. Над ним вже натягнули маскувальну сітку, але видно було, що це така довга ковбаса, і від неї п..си розбігаються в різні боки. Я одразу зробив доворот і удар – це була штикова атака, метрів на 200-300. Я чітко бачив, як люди спочатку біжать, а потім…
- …не біжать.
- Ні, потім летять. Частково. Я зачепив вершечок того КамАЗУ, і, в принципі, всі мої снаряди лягли далі, за ним. Передав іншому екіпажу: "Гриша, працюй по моїй траєкторії!"
- Гриша – тому що він Григор’єв?
- Між нами завжди так було – Гриня, Гриша або Саша.
Я відходив, коли по мені вже почалася стрілкотня. Розвалили мені фюзеляж, лівий двигун.
- Яка була висота?
- Так яка висота? Метрів п’ятнадцять. Перескочив ліс, вискочив - і все. Ми ж тиснулися до землі, ховалися. Може, там і щось крупнокаліберне було, бо ж розвалили фюзеляж і труби кільцювання, чому уся вантажна кабіна одразу заповнилася керосином, бо мені перебили трубопровід, він був аж вивернутий назовні. Тож, можливо, там і було щось більшого калібру, ніж ручна зброя.
Мені добре розвалили лівий борт, лівий двигун, лопаті були побиті. Автомат прострілили.
Зазвичай льотчик кладе автомат за себе чи під себе, під сидіння. Зручно покласти його магазином уверх, а затвором, кришкою затворної рами униз. Коли я вже якось доплентався до Озерного, сів і зрозумів, що Саші немає, в стані адреналіну та шоку ходив кругом вертольоту з автоматом на плечах і щось мені так незручно було, руку дряпало. Лише тоді подивися і побачив, що у мене тріснутий магазин. Чого він тріснутий, думаю? А його роздуло, бо куля увійшла, пробила кришку затворної рами, розвалила затвор, увійшла в магазин і там застрягла. Від того його роздуло. Коротше, я був сильно розвалений. Дивно, якщо чесно, що мій екіпаж при цьому всьому лишився неушкодженим. У мене по щиколотки керосину в вантажній кабіні, розвалений борт – а ми всі цілісінькі.
- А як вдалося дотягнути до бази?
- "На чєстном словє і на адном крилє" (сміється.).
- Вертоліт слухався?
- Вертоліт слухався нормально, він собі летів, виконував свою роботу.
- А один двигун?..
- З двигуна просто масло витікало. Він був пошкоджений, але працював. Добре, що не загорівся. Знову ж таки, ми не знали, де свої, де чужі. Оця вся катавасія навколо, дурна кулеб’яка, істерика перших днів… Думаєш: можна тут сідати чи ні? Вже не секрет що тоді було дуже весело всім постріляти у всіх.
- Тому було треба дотягнути до точки, де вас чекають.
- Так. Я вже підходив до того майданчика, з якого ми злітали, коли на мене вийшов керівник польотів. Він сказав: "Сюди не йди, ми вже звідси пішли. Тут про нас знають. Йди на Озерне". Я пішов туди, приземлився.
"ЯК ТІЛЬКИ ПРОТИВНИКА ВІДІГНАЛИ ВІД ЖИТОМИРСЬКОЇ ТРАСИ, МИ ПОЇХАЛИ ЗАБРАТИ ТІЛА НАШИХ ЗАГИБЛИХ ПОБРАТИМІВ"
- Скільки часу летів до Озерного з того місця, де відстрілявся?
- Хвилин сорок, може, трішечки менше.
- Весь цей час ти дивився, чи видно Сашу, де його борт…
- Не так було. Я відстрілявся, почав лівим відходити, мене розвалили. Саша відстрілявся. Питаю: "Саша, що у тебе?" - "Нормально. Відходимо". Потім він мені каже: "Вася, з тебе сильно тече керосин. А у мене – вилочка обертів". У вертольоті два двигуни, за їхньою роботою слідкують два індикатори, дві стрілочки, які, в принципі, мають показувати одні й ті самі оберти. Коли вони розходяться, виходить, грубо кажучи, вилочка. Це показує, що в машині щось неправильне відбувається, щось недобре. Він мені каже: "Вася, я дивлюся за тобою, а ти дивись за мною, я справа". – "Сашка, як же я буду за тобою дивитися? У мене всі блістери зашиті бронею". Крім того, у той момент я вмикаю секундомір, ми починаємо рахувати, що у нас по паливу, чи вистачить його долетіти, куди треба. Саша ж мені сказав, що у мене тече керосин – він побачив за мною шлейф керосу.
Ми вирахували, що у мене за хвилину втрачалося десь 200 літрів. Пройшло хвилини дві-три, я виходжу на зв’язок: "Саша, що у тебе?" А Саша вже мовчить. Я пройшов максимум десять кілометрів від крайнього зв’язку з ним. Максимум! І він мовчить. Я: "Саша! Саша!" - зв’язку немає. Я: "Б..дь! Дивіться за ним!" - немає. Писати йому – немає відповіді. Все, повертаємося! Я розвернувся і пішов по своєму GPS-треку, тобто, по тій траєкторії, де йшов перед тим. Пройшов три хвилини - нічого не бачу, ані вертольоту, ані пожежі на землі. Розумію: ще хвилина-друга – і я залишуся без палива, треба повертатися. Прийняв рішення вертатися без нього. Ну, думаю, він десь сів, мабуть, щось сталося таки з двигуном, і він вже не у вертольоті. Я прилетів на Озерне, давай його шукати, видзвонюю. Вже потім з’явилося відео його падіння. Зйомка велася з Копилова чи з Мотижина, з тих сіл.
- І ви чітко побачили, що це борт Саші?
- Нічого ми не побачили! Ніхто там нічого не розумів. Потім знайшли місце падіння, там походив спецназ, але тіл не було.
- Коли походили?
- Через доволі серйозний час. Ще п..ри були на Київщині, але спецура знайшла місце, політала над ним мавіком, походила потім довкола. Хлопці нічого не забирали, нічого не шукали, просто зафіксували місце.
Своєю чергою ми виходили на поліцію, прокуратуру Макарівську… Виходили на місцевих різними шляхами… Таким чином ми взнали, що є місце падіння вертольоту між Копиловим і Мотижином. Не знали точно, чи це Сашин борт, не знали взагалі, чи це наш борт – просто, скажімо так, припускали це. Ми знали, що місцеві забрали когось з місця падіння і поховали. Я ще тоді командувачу армійської авіації Павлу Бардакову сказав: "Як тільки стане щось відомо, я поїду їх забирати". І от першого квітня, коли противника вичавили з тих місць, кажу: "Павло Олексійович, ну що, я поїду". Взяв з собою товариша. Ще заїхали у 10-ту бригаду, щоб нам дали двох розвідників - що характерно, на "порші"! (сміється.) Вони вже знали дорогу, де що знаходиться. Я на своєму "субарику" був, Льоха Гриценко зі мною поїхав. Ми знайшли місце падіння. Знайшли рештки борттехніка… Забрали "чорний ящик". Вертоліт був повністю згорілий, знищений. Я досі насправді не знаю, що сталося, чому так. Я розумію, чому я його одразу не побачив, не знайшов – його чомусь потягло у дуже широкий лівий віраж, не знаю, чому. Він від курсу польоту пішов уліво таким широким розворотом, змістився південніше майже на два кілометри від того курсу, яким ми йшли. І зіткнувся з землею з курсом, протилежним тому, яким ми верталися на Житомирщину. Він розвернувся на 180 градусів. Чому він не вийшов на зв’язок, чому нічого не сказав, досі не знаю. Можливо, була відмова зв’язку, можливо, була відмова управління – перегоріли якісь тяги. Але ж це був Григор’єв. Я не знаю, що мало трапитися з вертольотом, щоб Григор’єв не зміг його посадити. П..дець має бути тому вертольоту... Мабуть, так воно і сталося. Ну, і на відео видно, що він вже у повітрі горить, тобто. Можливо, у нього влучили, можливо, було якесь пошкодження, і аварійна ситуація кінець-кінцем переросла в катастрофічну.
- А як ви зрозуміли, що рештки борттехніка лишалися на місці падіння?
- Бо тільки два тіла військових поховали місцеві на цвинтарі біля церкви. Але з початку ми поїхали до вертольоту. Знайшли ознаки того, що одне тіло під рештками. Зброю подіставали, автомати і пістолети теж були обгорівші…
Загиблий під Києвом екіпаж…
"З 2022 РОКУ У НАС НЕ БУЛО ЖОДНОЇ ЗУПИНКИ – ПРАЦЮЄМО КОЖНОГО ДНЯ"
- Ще в березні я летів у Дніпро, - продовжує Василь. - Я якраз заїхав до батьків повечеряти, і тут дзвонить командир: "Треба летіти на Дніпро". І я полетів, віз якусь суперсекретну електроніку. Тепер я розумію, що ця суперсекретна електроніка була першими "Старлінками". Я казав: "Чому такий поспіх? Може, почекаємо до ранку?" - "Ні, треба вже!" Ну, погнали. Сіли ще на наш майданчик на Київщині, дозаправилися. А у Дніпрі – темрява, аеродром просто темний – жодної лампочки, всі чекають приходу. Розвантажуємося. Заходить хтось - я не бачу його обличчя. Доповідаю: "Бажаю здоров`я! Майор Мулік, командир екіпажу". – "Вася, це ти?! Це Курач!" Побачилися. Розвантажилися, і з Дніпра я погнав на Олександрію. Приземлився там, це вже година третя-четверта ранку. Доночували там, трошки передрімали і зранку погнали назад.
А у кінці травня 2022-го я вже поїхав на Харківщину як командир зведеного вертолітного загону. Воювали на Харківщині, і у мене там був кінь!
- ???
- Ми стояли на південний захід від Харкова. А ходили на удари східніше. Обходили Харків південніше і працювали на сході від міста. Це знайомі мені місця, де я літав у 2015-17 роках, постійно возив від Сватова медеваки на Харків. А кінь… Поруч знаходилася ферма, і мені дали коня, щоб я на ньому їздив, як виникала потреба.
- Ти дивуєшся, що 10-ка їздила на "порші". Їм дали "порш", тобі - коня…
- Там ще собака була, яка постійно мій вертоліт обгавкувала і хотіла його з’їсти. Село…
А кобила Краля була дуже спокійна та лагідна.
В ту ж ротацію ми переїхали на південний напрямок, працювали біля Гуляйполя. Одночасно вилітали і на Херсонський напрямок, який став головним у нашій роботі в кінці літа – на початку осені 2022 року, саме тоді, коли наступ вздовж Дніпра, прорвалася бригада, коли звільняли Херсон і Херсонщину. А вже у листопаді 2022 року я поїхав на Донецький напрямок – вже не як командир загону, а як представник армійської авіації.
- А там ви з ким і де працювали?
- Найчастіше ми ходили в бік Вугледару, тоді там стояла 72-га бригада. Найчастіше ми працювали по цілях у Микільському і Павлівці, яку тоді противник називав новим Сталінградом. Туди заїхали п..ри зі 155-ої бригади морського флоту, і, коротше, ми їм наробили біди. Було таке. Навіть в один з днів, коли ми відпрацювали по Павлівці, Ходаковський (цей п..рас з донецької "Альфи") десь написав: "Враг применил по Павловке авиацию, к сожалению, есть погибшие". Думаю; "Сука, шкода, що не ти".
- Але ж сили все одно нерівні, навіть по авіації.
- Так і по людях сили нерівні, і по стволах – по всьому. Але ж це не привід здаватися.
І за цей період – з 2022 року – у нас не було жодної зупинки. Продовжуємо працювати кожного дня.
- Наші пілоти, на жаль, гинуть. І досвідчені, і молоді. Поповнення приходить? Наскільки швидко можна навчити пілота?
- Для прикладу: ті хлопці, з якими ми вискочили на Київщину у 2022 році… Що у мене був правачок, зовсім молодий, що у Саші правачок був зовсім молодий. Вони прослужили офіцерами-льотчиками буквально з жовтня-листопада, вони тільки випустилися. За цей проміжок їх поставили у стрій, вони трошки політали, трошки їх навчили. І вони йшли з нами. Зараз це покоління – досвідчені командири екіпажів, деякі, бачив, вже командири ланок, тобто, це "повітряні вовки", які вміють воювати. Війна вчить швидко і ефективно. Хоча саме їхній курс вибило дуже-дуже сильно. Сашків правак загинув, мій правак скалічений, на жаль.
- Це сталося пізніше?
- Пізніше, коли загинув Серьога Новосад, він був з ним. Правака встигли з вертольота витягнути, зараз у нього проблеми з хребтом. Серьога, на жаль, залишився у вертольоті, його витягнути не встигли.
"З ПЕРШОЇ Ж СПРОБИ ОДИН ВЕРТОЛІТНИЙ ЕКІПАЖ ЗБИВ ШІСТЬ ШАХЕДІВ БІЛЯ КИЄВА"
- Скажи, коли виникла ця ідея спробувати боротися з "шахедами" саме з вертольотів?
- Це була не ідея. Це було поставлене завдання, яке треба виконувати. (Сміється.) Що значить - "виникла ідея"? В армії – ставлять завдання! Але це не є класичним завданням армійської авіації.
- Армійська авіація працює по цілях лише на землі чи по вертольотах у повітрі теж?
- Вертоліт проти вертольота не є стандартною ціллю. Були спроби, пробували по вертольотах противника працювати, але вийшло не дуже добре. Є у нас хлопчина, який над Гостомелем на Мі-24 зчепився з Ка-52. Але це різні вагові категорії.
- А трофейного російського Ка у вас немає?
- Ні. Була така історія у 2022 році, коли нашому командувачу дзвонить спецура: "Є два Ка-52, а екіпажів вже немає. Будете забирати машини?" А хто у нас знає, як їх запускати, як воно літає? Там зовсім інша система. Літати на Ка-52 потрібно окремо. Знову-ж таки, треба туди льотчиків завезти, а це – десь прямо сильно на лінії фронту було… То ті вертольоти спалили.
Але повернімося до збиття шахедів… Ніхто, в принципі, не вірив, що вдастся, тому що це така дуже-дуже нетипова задача. Розробили. Багато працювали, багато пробували різних способів, різних підходів. Врешті-решт намацали один підхід і експериментально запустили один борт саме по цій задачі і в першу ж ніч він збив шість шахедів!
- Тобто, треба побачити ціль, захопити її і по ній відпрацювати?
- Побачити, зманеврувати, догнати її, зайняти положення для стрільби, виконати стрільбу з бортової стрілецької зброї і збити. Але в першу ж ніч, в першу спробу працювати по шахедах, це була ніч з 31 липня на 1 серпня 2024 року, збили одразу шість!
- Є екіпаж, який вже збив їх сотні?
- Є рекорди, але не буду їх озвучувати. Можу сказати, що на сьогоднішній день у нас майже вісім тисяч збитих повітряних цілей – це всією армійською авіацією.
- Тепер кожен пілот, який вміє керувати вертольотом, не тільки може стріляти по цілях, по координатах, притискатися до землі, літати в темряві, але й знає, як працювати по шахедах?
- Не кожен. Я, наприклад, не літав на таку задачу. Є певна програма підготовки, яка готує екіпаж до виконання саме таких завдань.
- Її може пройти кожен вертолітник?
- Пілот певного рівня – так. Це має бути вже льотчик, який вміє літати і вміє воювати, тобто, певні вимоги до нього є. Він проходить цю програму і тоді починає працювати по повітряних цілях. Але зараз бригади, напевно, вже всі вміють.
- Які ще, можливо, є виклики? Чи по чому намагалися працювати саме з вертольотів?
- Ми палили п..ські нафтобази, коли це ще не було мейнстрімом. У 2022 році дві наші 24-ки якось прилетіли вночі у Бєлгород... До речі, працював той самий хлопчина, що бився в Гостомелі з Ка-52. Він вже Герой України.
- Можливо, є ще якісь завдання, нетипові для вертольотів, які ви виконували?
- Звичайно, є!
- А які?
- Не скажу!
Фото Сергія Тахмазова
- Добре, тоді давай так: наскільки за роки повномасштабної розвинулася армійська авіація?
- Треба розуміти: вертолітники – це такі авіаційні мультитули. В принципі, у льотчика-винищувача завдання більш-менш стандартні. Я розумію, що ці пацани – теж просто аси, дуже їх поважаю. Але їхній спектр завдань в принципі не змінився. А ми… Що таке вертоліт? Він сідає практично на будь-якій галявині. Йому не треба аеродромів, не треба складних радіонавігаційних систем. Є GPS-ка – добре, коли працює. Немає, то й немає. По карті полетимо. Куди може під’їхати паливозаправник, туди ми і сядемо. По лісах, по буєраках лазимо. Крім того, вертоліт може стріляти, а може не стріляти, може возити борщ, може возити поранених, може возити всякі ніштяки, возити генералітет… Це такий трудяга війни. Але крім виконання цього спектру завдань, війна дійсно робить виклики, і на них ми зобов’язані відповідати. Це стосується і полювання на "шахеди". Не дивлячись на те, що, в принципі, завжди на бригадах армійської авіації лежало завдання бойового чергування по малошвидкісних низьколетючих повітряних цілях – для їхнього перехоплення. Тобто, завдання бойового чергування і знищення повітряних цілей, в принципі, лежало на вертольотах. Чи вони його виконували? Це були настільки одиничні випадки за всю історію існування гвинтокрилої авіації у світі, що про них можна і не говорити. А ось на сьогоднішній день, менш ніж за два роки, ми наближаємося до восьми тисяч знищених бойових цілей в повітрі!
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
