Без Леніна, але з Гавелом та Шухевичем: Три роки декомунізації

Автор: Ольга Скороход

Пішов четвертий рік дії так званих "декомунізаційних законів". Вже можна констатувати: те, що видавалося романтичною, спекулятивною чи божевільною ідеєю, сьогодні стало доконаним фактом. У Дніпрі на вокзальній площі прибулих пасажирів більше не зустрічає організатор Голодомору Петровський. На центральному бульварі столиці бронзовий Ленін вже не вказує правицею на Бессарабський ринок. Радянські фрески у Верховній Раді сьогодні зафарбовані біллю. А мапа України порівняно швидко очистилася від згадок про радянське минуле.

Нагадаю, йдеться про чотири закони: "Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборону пропаганди їхньої символіки"; "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років"; "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 - 1945 років"; "Про правовий статус і вшанування пам’яті борців за незалежність України в ХХ столітті". Президент Петро Порошенко підписав їх 15 травня 2015 року, запустивши процес декомунізації.

На сьогодні процес у візуальній частині декомунізації практично завершений. Знесено понад 2,5 тис. монументів радянським діячам, десятки тисяч вулиць і майже тисяча населених пунктів отримали нові назви або повернулися до історичних найменувань. Очільник Інституту Нацпам’яті Володимир В’ятрович ще у серпні минулого року заявив, що декомунізація у плані зміни назв населених пунктів відбулася. Спікер Верховної Ради нещодавно порушив питання про останній штрих - остаточне вирішення проблеми з перейменуванням Дніпропетровської та Кіровоградської областей – для цього необхідно внести зміни до Конституції.

Аналогічну заяву голова Інститут Нацпам’яті зробив і щодо знесених пам’ятників Леніну та іншим більшовицьким і радянським діячам. За його словами, якщо такі й лишилися – то хіба що розміщені в зовсім глухих куточках країни та Чорнобильській зоні відчуження. Чорнобиль та довколишню територію пропонують визнати музеєм злочинів тоталітаризму, лишивши старі назви та пам'ятники. Хоча, як бачимо, навіть у Києві ще недавно можна було надибати на сюрпризи – пам’ятники "вождю світової революції" стояли на закинутих господарствах.

КРИТИКА І НЕСПОДІВАНА ПІДТРИМКА

Для початку трохи історії – в Україні було кілька спроб провести переформатування на кшталт декомунізації. Найодіозніші символи та монументи були прибрані ще в 1991-му. Надалі поступово і частково з вулиць і установ зникали радянські пам’ятники і символи – переважно у центрі та на заході держави. Системну спробу "очищення" зробив президент Віктор Ющенко своїм наказом від 2009 року, однак вже за рік процес був згорнутий Віктором Януковичем. Час від часу на рівні музейників, істориків та охоронців культурної спадщини лунали ідеї створити парк радянських скульптур, чим вберегти їх від знищення, очистивши вулиці України від радянських нашарувань. Однак такі розмови точилися десятиліттями. Відсутність результату і плачевні наслідки у вигляді дієвості російської пропаганди – головний аргумент ініціаторів спеціальних законів. Крім того, очевидно, що з початком агресії РФ проти України радянські пам’ятники не втрималися б. Недарма першим актом нинішньої декомунізації можна вважати знесення київського пам’ятника Леніну на бульварі Шевченка у грудні 2013 року – за півтора року до офіційного старту процесу. Зрештою, до чого могло призвести очікування, показує нещодавня історія з монументом маршалу Жукову в Харкові. Сам В’ятрович неодноразово підкреслював, що декомунізація породжена Майданом, а війна, яку розпочала Росія проти України, вкотре показала те, наскільки цей процес є запізнілим.

Завдяки законодавчо закріпленим нормам сьогодні політичні противники декомунізації також змушені діяти у правовому полі. Ряд нардепів від "Опоблоку" звернулися до Конституційного суду щодо одного з декомунізаційних законів, а саме – про засудження комуністичного і нацистського режимів, згідно з яким і відбуваються перейменування та знесення пам’ятників.

Також критикують процес перейменування за додаткові витрати коштів. На це в Інституті Нацпам’яті запевнили, що зміни практично не потребують витрат. Так, закон не передбачає необхідність оновлення документів після перейменувань – кошти мають бути витрачені лише на нові таблички й дорожні знаки. Багато це чимало? До прикладу, міськрада Дніпра заявила, що заміна усіх табличок обійдеться місту в 700 тисяч гривень.

Тим часом у середовищі професійних істориків чути як гостру критику, так і схвалення процесу. Декомунізацію підтримала навіть частина науковців, яких тією чи іншою мірою можна назвати опонентами нинішньої політики Інститут Нацпам’яті та особисто В’ятровича.

Професор кафедри нової та новітньої історії України Українського католицького університету Олександр Зайцев, що досліджує проблеми українського націоналістичного руху, в інтерв’ю Цензор.НЕТ у червні 2016-го зазначив: "Прийняття декомунізаційних законів породжене війною - не тільки збройною, а й пропагандистською. Незважаючи на це, у мене й далі залишається сумнів щодо доцільності такого меморіального законодавства - не лише в Україні, але й загалом у світі", - сказав він, додавши однак, що не поспішав би скасовувати ці закони.

"Зрештою, в цих законах є раціональне зерно, - додав Зайцев. - Адже залишки радянщини й далі живуть. У маркуванні публічного простору іменами комуністичних лідерів я нічого доброго не бачу, і декомунізацію треба провести - вбити дракона в собі. Інше питання, чи треба для цього приймати спеціальні закони. Хоча рішення про ліквідацію назв, пов’язаних з діячами тоталітарного комуністичного режиму, я цілком схвалюю. Але так само спірно, чи потрібно це приймати в загальнонаціональному масштабі шляхом виконання директив згори. Можливо, варто було б віддати ініціативу місцевим громадам і дати їм певний час, щоб вони дозріли до необхідності змін".

Своєю чергою "жива легенда" української історичної науки Наталя Яковенко, яка в Україні по суті очолює крило неполітичного і неідеологізованого писання історії, заявила, що В’ятрович як державний діяч сам заслуговує на пам’ятник за ефективне і порівняно безболісне позбавлення радянських маркерів.

"На Інститут національної пам’яті часто нарікають, закидаючи йому пропагандизм як нібито "не наукову" функцію. Але нагадаю, що Інститут – це державна установа, і його завдання передусім не дослідницькі (як в академічних інститутах), а власне пропагандистські. Від імені держави та в її інтересах ця установа має виконувати завдання, які відповідають ідеологічним викликам часу, тобто долати рештки "радянськості" у свідомості громадян, – так само, до речі, як це робиться у Польщі, Литві, Чехії.

То як же тут можна було обійтися без акцій, спрямованих на декомунізацію? Звісно, за логікою адептів "чистої науки", треба було розпочати дискусію. Дискусію про що? І хто б до неї активно долучився? Хіба нащадки комсомольців – їх вистачає, і не тільки серед старших. Хіба така дискусія, розтягнута до безкінечності, дала би можливість змінити старі радянські назви населених пунктів та вулиць? Теперішній директор Інституту Володимир В’ятрович – історик, який пише-де в чому суперечливі праці, з якими можна не погоджуватись, але те, що він здійснив декомунізацію блискавично та фактично силоміць, заслуговує, як на мене, на пам’ятник. Понад два десятиліття по всій Україні стирчали монументи Леніна, нас оточували радянські назви, які неминуче впливали на "історичну пам’ять", а отже – й на ототожнення людиною себе з Радянським Союзом. В’ятровичу ж вдалося справитися з цим абсурдом без особливих трагедій і побоїщ. Це, вочевидь, не означає остаточної перемоги над "тінями минулого". Ще доведеться витискати з українців рештки радянської совковості, але це вимагає довшого часу", - зазначила вона ще в перший рік декомунізації.

Доктор історичних наук Ярослав Грицак наголосив, що в умовах буксування соціально-економічних реформ успіхи декомунізації не видаються однозначними: "Для нас найбільш важливими є політичні та економічні реформи. Навіть в першу чергу політичні. Що робить декомунізація? Вона створює ілюзію, що історію можна подолати, лікуючи історичну пам’ять. Історія лікується не пам’яттю, а політичними реформами. Моя теза полягає у тому, що чим більше в нас не будуть відбуватися політичні та економічні реформи, тим більше говоритимуть про історичну пам’ять. Так було за Ющенка. Бо пам’ять – це дуже емоційна річ. Це дим, який люблять пускати в очі, коли треба замаскувати брак певних ресурсів чи волі".

Професор Георгій Касьянов, за яким давно закріпилося реноме чи не найактивнішого опозиціонера від науки до більшості ініціатив Інституту нацпам’яті, підкреслює, що зворотним боком декомунізації в Україні є однобоке возвеличення діяльності ОУН та УПА:

"Практично у всіх президентів була теза, що в дискусії про історію треба запроваджувати ідею національної єдності. Але чомусь саме історична політика у нас завжди є джерелом конфліктів. Президент сказав, що він пишається декомунізацією. Ось тут я вбачаю суперечність, тому що декомунізація в такому разі – це не запровадження єдності, яка завжди запроваджується переговорами, консенсусом і врахуванням точки зору іншого. В цьому разі це – не єдність, а уніфікація. Більше того, декомунізація, про що президент не сказав, супроводжується проштовхуванням певної версії історії, яка глорифікує ОУН та УПА. ​Фактично одна ідеологія витісняється іншою, і я не думаю, що це серйозно сприяє тому, про що каже президент".

ВРАЖАЮЧІ МАСШТАБИ, АНЕКДОТИ І "СВЯТІ МІСЦЯ"

Видається, що тільки почавши процес, ми усвідомили справжні масштаби проблеми. Адже йшлося не лише про перейменування міст і вулиць, а й про викорінення усіх назв, пов’язаних з комуністичним та радянським минулим, а це і назви установ та підприємств, військових частин, метро- та залізничних станцій, та навіть футбольних клубів. Отримали сюрпризи, які тільки підкреслюють химерність пам’яті про Радянський Союз. До прикладу, у Харкові на місці ймовірного поховання Миколи Руднєва виявили лиш купу сміття.

Процес перейменування обставлений у демократичній формі: місцевих мешканців ставили перед фактом, що назву необхідно міняти, однак нове найменування мало бути визначене у ході громадських обговорень. Та на першому етапі з майже тисячі населених пунктів добровільно процес підтримали тільки 25 органів місцевого самоврядування. Найпасивнішою ситуація очікувано була у найбільш вразливих до російської пропаганди східних регіонах. Надалі відповідальність органів самоврядування за саботаж декомунізації була закріплена законодавчо, а на обирання нової назви Інститут нацпам'яті впливав безпосередньо.

Дані станом на 19 травня 2016 року. У списку ще немає Кіровограда/Кропивницького.

Хоча здавалося б повернення історичних назв не мало б викликати супротиву, цей аргумент спрацював лише для милозвучних за сучасними уявленнями топонімів. Окрім історії з Горішніми Плавнями, що певне стане хрестоматійною, маємо дрібніші приклади.

"Наприклад, сільська рада села Кірове не хотіла міняти назву взагалі. Ми попередили їх, якщо вони самі не змінять, то за них це зробить Верховна Рада за нашим поданням. А ми наполягатимемо на відновленні історичної назви села - Жеребці. Жеребцями ніхто не хотів бути, тому всі заворушились, і село тільки зараз перейменували у Таврійське", - повідомив директор департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА Владислав Мороко.

Творчість противників найменувань становить окрему історію. Наприклад, мер нинішнього Чорноморська, а колишнього Іллічівська, зробив креативну спробу проголосити, що свою назву місто отримало від Святого Іллі, а зовсім не від "Ілліча". У Мукачево місцеві депутати, що мали зуб на губернатора, скреативили "глухий кут Москаля".

У випадках неприхованого протистояння декомунізації справа доходила до суду. Так, зокрема, було з перейменуванням проспекту Калініна на проспект Сергія Нігояна – у ситуацію був змушений втрутитися мер Борис Філатов. Особливо непримиренні вороги декомунізації відверто порушували закон, а тому нині за їхніми діями відкрито кримінальне провадження – випадок з відновленням знесених пам’ятників на Одещині є показовим.

Головний камінь у город декомунізації – те, що лишається по старих назвах та об'єктах. І якщо можна знайти виправдання появі "Светского шампанского" на місці "Советского", чи вулиці Джона Леннона замість Леніна на Закарпатті, адже вулиця чи бренд є впізнаваними, то що робити з постаментами від пам’ятників?

Місцева влада часто і, як правило, за інспірувананя різних політичних сил, не бажає лишати "святе місце" порожнім. Зазвичай на старих постаментах з’являються нові обличчя. Українці не одинокі у потягу до символічної заміни. Згадаймо, як свого часу у Празі замість пам’ятника другому комуністичному президенту Антоніну Запотоцькому встановили монумент Вінстона Черчилля. Та хоча мода садовити на сюртук Леніна голову Шевченка, схоже, лишилася у 90-х, деякі ініціативи показові. Наприклад, у Кривому Розі на місці кам’яного Леніна поставили скульптуру Богородиці. У Болграді на Одещині на місці знесеного пам’ятника комуністичному вождю з’явився бюст засновника міста російського генерала Івана Інзова. Подібні ініціативи лунають і щодо київського "святого місця" – на місці Леніна навпроти Бесарабки пропонують встановити монументи Євгену Чикаленку, Ніколу Терещенку чи знову-таки, Богоматері. Автор цих рядків погоджується з розсудливими головами, які вважають за краще облаштувати на місці Леніна клумбу чи водограй, адже і Чикаленко, і Терещенко заслужили на те, щоб вшанування їхньої пам’яті не скидалося на ідеологічну заміну, а сам процес декомунізації – на безкінечну череду змін.

Та встановити статую Богоматері чи мецената - не найгірший варіант, враховуючи неоднозначність рішень Київради про існування проспектів Бандери та Шухевича. Ці рішення були явно прийняті на тлі агресії РФ. Оскільки українці лише проходять етап критичного переосмислення досвіду і травми Другої світової війни та українського націоналізму, таке рішення є надто поспішним, і від цього застерігали історики. Акції націоналістів проти противників перейменування тільки підтвердили цю думку і дали додаткові аргументи критикам методів декомунізації. Тож тепер поруч з бульваром ікони демократії Вацлава Гавела маємо бульвар лідера радикального крила ОУН Степана Бандери, чию роль в історії ми тільки почали осмислювати. І рішення депутатів мукачевської міськради надати вулицям Бандери і Шухевича імена визнаних авторитетів та борців з тоталітаризмом - Любомира Гузара та Андрея Шептицького, видається радше мудрим.

НОВІ СПОКУСИ ПЕРЕЙМЕНУВАНЬ

Дієвість стрімких перейменувань спокушає не зупинятися і охопити точки на мапі, які не підпадають під дію закону про декомунізацію, однак є маркерами радянських ідеологем. Так, у соцмережах лунають пропозиції повернути історичні топоніми містам, назви яких не пов’язані з радянським чи комуністичним минулим, але перейменування яких свого часу вклалося у радянську версію історії. Тож імовірно у майбутньому слід очікувати повернення історичних назв Хмельницькому (Плоскирів чи Проскурів) та Івано-Франківську (Станіслав), а також відкидання другої частини у топонімах Корсунь-Шевченківський та Переяслав-Хмельницький. Щодо останнього постанова Верховної Ради вже підписана. Усі ці назви були дані українським містам у ході включення постатей Франка, Хмельницького та Шевченка до кола радянських героїв.

Однак якщо згадати спроби перейменування спершу вулицю, а потім площу Льва Толстого у столиці – декомунізація для пересічного обивателя починає скидатися на анекдот. Противники перейменувань звинувачують керівництво Інституту нацпам’яті в намірі позбавити Київ та Україну ще й російських культурних маркерів (що не передбачено декомунізаційними законами).

У найгучніших випадках керівництво Інституту Нацпам’яті дійсно висловлює однозначну позицію щодо вибору нових назв або заповнення пустки на місці радянських пам’ятників. Так, В’ятрович однозначно виступив проти спроб повернути історичну назву Кіровограду – Єлисаветград. Місто виникло навколо фортеці імені святої-покровительки російської цариці, а відтак на нього не може поширюватися декомунізація.

Видається, що найбезболісніше спрацювала система компромісів. Найпоказовіший випадок перейменування поза декомунізацією - колишній Музей російського мистецтва, що став Київською картинною галерею попри спроби перейменувати його на галерею Терещенків (за прізвищем збирачів колекції). Компроміс дозволив уникнути відвертого протистояння, але це зовсім не означає, що у майбутньому у Києві не з'явиться Музей імені Терещенків.

"АРХІВНА РЕВОЛЮЦІЯ"

Відкриття архівів радянських спецслужб – певне, єдиний крок в рамках декомунізації, який не викликає заперечень і критики. Причому, в Україні не спостерігається того шоку, з яким свого часу зіткнулася посткомуністичні держави Центрально-Східної Європи, відкривши свої архіви й опублікувавши списки агентів комуністичних спецслужб. Там згодом доступ змушені були обмежити, адже чехий поляки були шоковані масштабами агентурної мережі, в якій були задіяні члени практично кожної родини.

В Україні наразі такого не спостерігаємо. По-перше, враховуючи досвід сусідів, в Україні не оприлюднюють списки агентів у примусовому порядку. Та й після репресій 30-х років українців вже не здивуєш. Окрім того, чинник часу відіграє своє – багато з фігурантів справ вже на тому світі.

Тоді як для дослідників, не лише українських, доступні архіви стали золотим дном. Так, російський історик Олексій Тепляков, який займається дослідженням радянського державного терору, вважає відкриття українських архівів справжньою революцією:

"Завдяки відкритості українських архівів будь-який дослідник може спокійно копіювати ті документи, які з Москви циркулярним чином розсилалися по всіх регіонах, включаючи величезний український. І це не тільки" Вісник КДБ ", а й, наприклад, обвинувальні матеріали щодо великих політичних справ, в як приклади розсилалися по всім обласні управління і які в Росії недоступні. Це справді революція. І зараз фахівці з усіх континентів їдуть до Києва і відчувають іноді труднощі через те, що читальний зал крихітний, 10 місць, тому не завжди з вулиці туди швидко пустять. Там можна спокійно не просто читати, а й фотографувати справи, які ви замовили".

ПРИКЛАД ДЛЯ ПОЛЬЩІ І МАЙБУТНЄ

Якщо в питанні люстрації Україна багато в чому орієнтувалася на польський досвід, то в декомунізації все все склалося дещо інакше. Закон "Про заборону пропаганди комунізму чи іншого тоталітарного устрою у назвах будівель і установ громадського вжитку" Польща прийняла за рік після офіційного початку очищення від радянських символів в Україні, тим самим маючи намір завершити декомунізацію, що була почата після повалення комуністичного режиму. Розробники польського закону відверто говорять про те, що брали за взірець український досвід. Знесення комуністичних пам’ятників, врегулювання їхнього статусу, перейменування вулиць – це нині польські реалії.

Як стало можливим те, що поляки, які регулярно висловлюють стурбованість щодо української офіційної пам’яті про ОУН та УПА, сприйняли закон авторства інституції, яка фактично педалює цю пам’ять? Найвірогідніше пояснення полягає в успіху візуальної декомунізації в Україні. Та враховуючи популістську політику Польщі щодо країн-сусідів у плані історичної пам’яті, я не впевнена, що перейманням поляками українського досвіду варто пишатися.

Що має бути далі? Вочевидь - робота з головами і серцями, і цей процес буде значно тривалішим і делікатнішим, ніж повалення монументів. Кричущий випадок на святкуванні річниці звільнення Кривого Рогу від нацистів, коли група нацгвардійців очолила парад під комуністичним стягом, показує, що він буде складним. І, безперечно, він має відбуватися більш демократичними, сучасними методами.

Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ"

Інфографіка: Інститут національної пам'яті України