Да Вінчі: "Ми по кусочку забирали у російських окупантів ліс. Так виникли позиції "Очерет", "Говерла", "Фіалка""
Командир одного із добровольчих підрозділів Дмитро Коцюбайло вже шостий рік перебуває на війні. Про те, як він воював у 2014 та 2015 році - Цензор.НЕТ уже писав. Тепер до вашої уваги розповідь Дмитра про бої у 2016 році.
Да Вінчі як командиру роти в 2016 році було дуже важко, "Правий сектор" помалу відроджувався після того, як з організації вийшла певна кількість її членів. На фронті теж було важко. Частина 1 окремої штурмової роти перебувала в районі Світлодарської дуги, вони пізніше підпишуть контракт із Збройними силами України. Дмитро з більшою частиною бійців перебував в іншому краю Донеччини, де виконував поставлені перед ним бойові завдання. Та з часом все внормувалося, і його підрозділ став одним з найелітніших на фронті.
З початком 2016 року 1 ОШР ДУК ПС та бійці 14 бригади ЗСУ вела бойові дії в районі міста Красногорівка, частина хлопців утримувала позиції в селі Опитне. На той момент ще не існувало як такої заборони на стрільбу, бачили – гатили. В цьому місці ворожі диверсійні групи підходили впритул до наших позицій, тому нашим воїнам доводилося вступати з ними у відкритий бій. Після кількох місяців перебування у вищезгаданих населених пунктах добровольці змінюють свої позиції і переходять на шахту Бутівка, яка в майбутньому залишить надто глибокий і неприємний слід у житті кожного з них.
Після загибелі Міфа - Василя Сліпака, хлопці та дівчата прийняли рішення влитися у Збройні сили країни як окремий підрозділ.
- По шахті та прилеглих до неї територіях постійно гатила російська артилерія, там з весни 2016 року тримали оборону військові і бійці моєї роти. Крім того, окупанти застосовували проти нас важку техніку, їхні розвідувальні групи намагалися максимально наблизитися до наших позицій. Саме ворожа ДРГ стала причиною загибелі мого бійця – Євгена Костюка (Шльоцика). Він з побратимами виходив за місця нашого розташування, щоб поставити розтяжки. Вночі групі московських найманців вдалося зняти розтяжки і перекласти їх на інше місце. Наступного дня Женя з побратимами висунулись туди, пролунав вибух, хоча Шльоцик був одягнутий в бронежилет, каску – це не врятувало його, осколок залетів під шолом, як наслідок важке поранення, дводенне перебування в комі і смерть. Дуже важко було розуміти, що цього хлопця більше немає з нами, а ще важче - телефонувати рідним побратима і повідомляти їм цю новину.
- Ти зараз говориш про бойові будні, а яка ситуація була в твоєму підрозділі загалом? Адже відомо, що в той момент ДУК "Правий сектор" добряче "штормило" з допомогою зовнішніх ворогів і внутрішніх, які намагалися знищити вас як бойове крило.
- Частина роти в ці дні вирушила на Світлодарську дугу, щоб виконувати певні завдання, пізніше вони підписали контракт з 54 бригадою ЗСУ. Мені не було передчасно відомо про їхнє рішення, але після загибелі Міфа - Василя Сліпака, хлопці та дівчата прийняли рішення влитися у Збройні сили країни, як окремий підрозділ.
Я не схвалював цього, але з іншого боку розумів їх. На той час ішов третій рік війни, в багатьох бійців були сім’ї, які потрібно годувати. Дехто з цих бійців пізніше повертався до мене, як доброволець, але це уже інша історія.
Що стосується нашого перебування на фронті, то бійців ДУК завжди ганяли, як тільки ми привертали до себе увагу радикальними діями. Людей на позиціях не вистачало ніколи, тому добровольці перекривали будь-які діри в обороні, їх попросту "не помічали"..
Як я уже згадував, що в той момент тривали важкі бої на шахті Бутівка і вся увага була прикута до неї. Саме тоді дістав важке осколкове поранення друг Старий. Паралельно російські терористи почали обстрілювати авдіївську промзону, яку уже зайняли наші військові з добровольцями.
Критичний момент на шахті Бутівка настав у ніч на 11 червня, коли росіяни почали гатити зі ствольної артилерії. Я в той час перебував на позиції "Зеніт", що неподалік шахти, і тримав зв'язок із своїм побратимом ВДВ, котрий знаходився з іншого краю Бутівки. Минуло кілька годин і мене викликав командир роти, позиції якого знаходилися в цьому районі. Я прибіг на ВОП і побачив двох своїх бійців, один з них був босий, інший просто в тапках.
"Да Вінчі, - сказали хлопці, - шахту майже розбили окупанти, там дуже багато поранених і вбитих". Я зібрав кілька своїх штурмовиків і ми висунулися в цьому напрямку, щоб допомогти нашим побратимам. Помаленьку, окопами, які вели до шахти, наблизилися до центру обстрілу. Російські терористи методично гатили по самому стволу шахти і кругом неї. Один із снарядів розірвався за десять метрів від нас і зрізав половину дерева, я уже думав, що нам всім прийде кінець. Проте миттєво росіяни змінили тактику, артилерійський обстріл зупинився і вони розпочали стрільбу із стрілецької зброї. Це нам дало можливість перебігти дорогу і забігти в шахту, побачене там – жахнуло усіх. Тіла мертвих і поранених бійців лежали під завалами, повсюди крики..
Один із бійців ЗСУ з позивним Ленін на БМП почав вивозити наших воїнів. Безпосередньо з моєї роти ніхто не постраждав, проте були вбиті і поранені з окремої тактичної групи ДУК ПС, якою командував Кулібін, 2 ОТГ – командир Дракон. Останній дивом залишився живий після важких поранень. Наступного дня всім добровольцям сказали покинути позиції і ми відправилися на свою базу.
11 червня 2016 року окремі підрозділи ДУК "Правий сектор" зайшли на шахту "Бутівка", щоб провести розвідку в районі селища Спартак. Під вечір російсько-окупаційні війська розпочали обстріл шахти, вони ціленаправлено гатили туди, знаючи, що в середині перебувають добровольці. Один із снарядів пробив перекриття шахти, інший залетів у середину, як наслідок: осколки та шматки бетону шматували тіла хлопців, які чекали ночі, щоб вийти на бойове завдання. 4 вбитих, ще 13 поранених, в тому числі два бійці ЗСУ – такими були результати артобстрілу московських найманців.
Бійці, які були на сусідніх позиціях і мали можливість слухати переговори окупантів, говорили, що вороги знали про перебування воїнів ДУК у цьому районі, як і про саму операцію. Тобто, хтось зі своїх передав терористам координати групи добровольців, день і час виходу, вони ж отримали можливість підготуватися і завдати удару.
Наступного дня командування ЗСУ заявило, що поранені два бійці ЗСУ, про інші втрати їм нічого не відомо. Це викликало шквал критики серед народу України, який спостерігаючи за соціальними мережами, бачив реальні втрати на фронті.
- Бійці ДУК перебували на шахті кілька місяців, проте їх ніхто не проганяв. Як тільки добровольці зазнали важких втрат – про них почули в ГШ ЗСУ і зреагували відповідно. Немає людини – немає проблеми, так?
- Навіть більше скажу, під час перебування на базі ходили чутки, що нас мають штурмувати підрозділи Національної гвардії України, спецназ СБУ, щоб забрати зброю і вивезти за межі зони бойових дій.
Через кілька тижнів приїхав теперішній комбат ДУК ПС Тенгіз і запитав мене: "Ти будеш воювати чи сидітимеш тут і "відбиватимеш атаки нацгвардійців"? – Я звісно, обрав перший варіант, зразу поїхав з Тенгізом у район Авдіївки. Там нам поставили задачу: разом з 39 батальйоном, 74 ОРБ, плюс моя група - зайняти позиції в лісі, щоб таким чином відсікти окупантів і не дати їм можливості зайти в тил промзони.
До речі, в районі Авдіївської промзони я воював ще до подій на шахті Бутівка. Наші мобільні групи виїжджали туди, щоб відпрацювати по певних об’єктах з ПТУРа, СПГ.
Зрозумівши, що потрібно зробити на позиціях в лісі, я почав завозити туди людей. Одного дня 4 бійці, іншого теж стільки, і пішло-поїхало. Окупанти зразу не розуміли, що відбувається, а потім почали гатити в наш бік. В ті дні важке поранення дістав боєць із позивним Мультик, осколок пробив ключицю і застряг за п’ять міліметрів від серця. Проте нас уже було не зупинити, на цих лісових позиціях перебували близько 25 бійців, ще один взвод воював під селищем Кам’янка. Там спочатку за старшого був друг Лоза, а потім Безсмертний.
- 1 окрема штурмова рота побудувала в лісі величезний "укріпрайон", який досі слугує військовим надійним захистом..
- Всі працювали на совість. Бійці 74 окремого розвідувального батальйону виходили вперед, щоб забезпечити нашу охорону, а ми гризли донбаську землю, копали окопи, будували бліндажі. Так виникли позиції: "Очерет", "Говерла", "Фіалка". Нас активно підтримували бійці з 39 батальйону, і ми по кусочку забирали у російських окупантів ліс.
Вороги спочатку мляво реагували на нас, максимум стріляли з мінометів 82 калібру, АГС, проте, коли ми зайняли такі позиції, як "Верховина", "Рускій мір" і впритул підійшли до них, вони застосували проти нас важкі міномети, почали працювати снайперські групи і так далі..
"Триповерхівку, з якої вбили Джека, ми розбирали по цеглинці і одного за одним знищували ворогів, які там знаходилися"
- Такі їхні дії не минули для твоєї роти безслідно?
- Їхні снайпери нам дуже докучали і завдали багато втрат. Першим загинув друг Джек: російський найманець, стріляючи з однієї триповерхової будівлі, що знаходилася навпроти нас, влучив йому у шию і перебив сонну артерію.
- Як ти реагував на такі втрати, не хотілося, махаючи шаблею наліво, направо, йти вперед? Чи все-таки здоровий глузд брав верх?
- Ми вираховували, звідки нам завдали удару і гатили з усієї зброї, яка в нас була. Наприклад, цю триповерхівку, з якої вбили Джека, ми розбирали по цеглинці і одного за одним знищували ворогів, які там були. У нас все йшло по плану, нічого випадкового не було. Поряд перебував підрозділ Володимира Регеші (Санта), який мінометами знищував ворожу піхоту, техніку, разом з ним ми планували різного роду бойові операції.
Вдавалося спільно працювати з 13 батальйоном 58 бригади, командир батальйону Кактус і ротний Хантер, десантниками, які теж перебували в цьому районі.
- Чи застосовувалися проти російських снайперів наші контрснайперські групи?
- Це недієва зброя. Проти снайперів мають діяти міномети, гранатомети.. Коли ми побачимо, що наш воїн убитий чи поранений від рук снайпера, командування підрозділу, в якому воював потерпілий, має вгатити з мінометів по цьому району. Тоді є надія, що ворожий стрілець не встиг далеко відійти і буде знищений. Але на все потрібно миттєво реагувати, не чекати кілька днів, а потім насипати в пустий район. Не запитувати дозволу в генерального штабу, щоб відкрити вогонь, а зразу бити по всіх можливих цілях.
До цього мають бути готові бійці на передовій і артилерійські підрозділи, хоча сьогоднішня ситуація у ЗСУ не сприяє такому розвитку подій.
Що стосується емоцій, то їх уже майже не було в 2016 році. Я розумів, що за моєю спиною перебуває велика кількість бійців, і вести їх на штурм, щоб просто положити – це безглуздо. Через емоції я зазнав поранення у 2014 році і ледве не загинув. Мені важко втрачати побратимів, що стосується друга Джека, то він взагалі був одним з найкращих бійців роти. Адже мав за плечами перебування в миротворчих місіях, і його досвід міг пригодитися тепер, в майбутньому.
У жовтні загинув наш побратим з позивним ВДВ, розпочався активний бій, стрілянина з двох боків, під час якого російський снайпер поцілив в нього. Минуло два дні, як у районі Крутої балки гине мій боєць з позивним Крава. Він з побратимами знаходився у "секреті", де вів спостереження за ворожими позиціями. Крава перший побачив ворожу групу, яка йшла в їхньому напрямку і подав сигнал своїм друзям. Окупанти відкрили вогонь по ньому, тим самим він врятував життя інших хлопців, відволікши від них терористів. Мої бійці, згуртувавшись, почали стріляти у відповідь.
Тобто ти розумієш мої емоції? За кілька днів гинуть два найкращих бійці роти, проте ми не робили необдуманих і різких дій, які могли призвести до більших втрат. Поступово, все гарно спланувавши, вбивали їхніх солдатів, знищували все, що їздило чи рухалося..
Я – доброволець і на своєму місці відчуваю, що можу зробити набагато більше для країни
- Можна сказати, що 2016 рік загартував тебе уже, як воїна, який готовий до будь-якого розвитку подій на фронті?
- Цей рік був важкий насамперед втратами у наших добровольчих підрозділах. До цього не можна звикнути, проте це робить тебе цинічним і гартує до боротьби. Особливо важко було доживати кінець року, тоді я втратив дуже багато близьких людей.
30 листопада загинув наш побратим з позивним Фізик, 18 грудня в бою на Світлодарській дузі загинули чотири моїх побратими із ЗСУ, з якими я спільно воював до 2015 року, один з них потрапив у полон, де був закатований московськими терористами. Було страшно усвідомлювати, що це відбувається зі мною.
Проте, ми виросли, стали досвідчені, з'явилося розуміння, як потрібно розбудовувати подальшу боротьбу. В цьому я багато завдячую вищезгаданому другові Тенгізу. Він навчав мене, моїх бійців, остерігав від помилок. І ми стали такими, якими є.
- Часто тобі пропонували підписувати контракт із ЗСУ?
- Постійно, особливо, якщо хтось із наших подавав такий приклад. "Дивися, - говорили мені – група ваших воїнів підписала контракт, чому ти цього не робиш"? – говорило деяке командування ЗСУ. Я – доброволець і на своєму місці відчуваю, що можу зробити набагато більше для країни. Ми воюємо за ідею і Перемогу, а не тому що просто потрібно перебувати на фронті..
- Уже звичне питання для тебе, але не можу не запитати. Як мати реагувала на те, що її син воює на той момент уже третій рік? Адже точно, що не таким вона уявляла майбутнє свого сина..
- Я ніколи не розказую їй про війну, де перебуваю в той чи інший період. Наші розмови по телефону банальні: "Привіт, як ви, як дома? В мене все гаразд". Вона звичайно слідкує за соціальними мережами, телебаченням, їй важко, як і кожній матері, чий син на фронті, але на цю тему ми не говоримо.
Михайло Ухман, Цензор.НЕТ
