Загиблі Герої березня та квітня 2020

Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за березень та квітень 2020 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Самотність пахне весною і медикаментами. Вона вповзає через відкрите вікно прямісінько до ліжка, забираючись під ковдру і погладжуючи м'якими пальцями старі шрами. Вона тихо зітхає і бурмоче щось у темних кутках кімнати, осідаючи на дрібних часточках пилу, що пливуть у повітрі. Сховавшись за фіранкою, вона терпляче вичікує, щоб накинутися та міцно стиснути в обіймах, гарячими поцілунками вкриваючи обличчя та душу, шепочучи у вухо плутані ноти своєї пісні, від якої знову та знову із дна підіймається чорний в’язкий мул спогадів про пережите. Спогадів про насичену сильнодіючими ліками весну, про цю незабутню суміш запахів, якою було просякнуте приміщення з різноманітним медичним обладнанням та людським тілом, яке нерухомо лежало на білих накрохмалених простирадлах.

Холодним видався цей квітень, сухим і непривітним. Незважаючи на те, що вдень ​​постійно світило сонце і повітря відчутно прогрівалося, ночі жбурляли природу та людей назад до зими, яка, здавалося, ніколи не закінчиться. Щоранку пониклі голівки кульбаб схилялися до землі, скуті нічним холодом, від якого подекуди зарано обсипався цвіт абрикос, що встеляв землю білим і ніжним килимом із клаптиків змерзлої весни. Ще дуже дошкуляв північний вітер, який не вщухав ані на хвилину, перебирав сильними долонями верхівки тополь і розгойдував голі гілки акацій. Акації ще не зазеленіли, а тополі вже встигли вбратися свіжим і клейким молодим листям, яке, незадоволене вітром, безперестанку сердито шелестіло під моїми вікнами.

Мені було холодно, тільки температура на вулиці не мала до цього ніякого відношення. Час від часу хвилі ознобу розтікалися по тілу, піднімаючись знизу догори крижаними нитками, що не танули навіть під струменями гарячої води. Я загортався у ковдру, одна чашка гарячого чаю змінювала іншу, нова ніч приходила за попередньою, а глибока тиша в квартирі все так само продовжувала нагадувати тишу лікарняної палати у відділенні політравми, куди мене привезли вертольотом, виколупавши з нашпигованої металом купи холодної землі. Мене витягли звідти, мов обпалену та волаючу від болю вишню з торта, що лопнула та сочилася червоним соком, і я теж сочився, стікав і потріскував, лежачи на медичних ношах.

Снаряд упав поряд, і світ в одну мить припинив для мене існувати, звузившись до тугого вузла болю, що іржавою пилкою розрізав мене навпіл. Прилетів снаряд, і Віталіка буквально здуло з позиції гарячою зливою осколків, мені дісталося трохи менше, але й цього вистачило, щоб я негайно перетворився на щось невизначено-розірване, з гарячим полум’ям у кістках на перебитих ногах і трьома пальцями правої руки, що висіли на тонкому стеблі сухожиль і м'язів. Напівзасипаний землею, що спінилася від вибуху, я кричав у білі хмари, які неквапливо пропливали наді мною, не звертаючи на мене жодної уваги. Я кричав, поки на стінках горла не виступила кров, а потім сил на крик вже не залишилося, і коли мене вирили з-під тонкого шару обпаленої землі, я тільки хрипів, поки терміново накладали турнікет.

Я не знепритомнів, тому медики роти, які швидко прибігли до місця вибуху, вкололи мені кетамін і дексаметазон, після чого вивезли до полігону, де вже чекав вертоліт, у якому я полетів назустріч новому життю, наповненому важкою медикаментозною тишею лікарняної палати. Операцій було багато, болю було ще більше, але найважчим випробуванням стала суміш із самотності та цієї клятої тиші, що давила мені на груди невидимим пресом. Приходили побратими, волонтери та лікарі, але доволі часто не приходив ночами сон, що видавлювався з тіла сильним болем. І тоді я лежав і мовчки дивився в одну точку на стелі палати, намагаючись не збожеволіти від усвідомлення того, що мої каліцтва залишаться зі мною до кінця моїх днів, і потрібно буде якось жити з цим далі.

Віталіка поховали на Алеї Слави його рідного міста, його вбило відразу, як мені потім сказали, там не було жодного шансу вижити. Комроти, який приїхав провідати мене десь за два тижні після того фатального обстрілу, обережно розповідав, уважно дивлячись на мою реакцію, але я слухав спокійно, тому що й сам все вже знав, відчував у глибині душі, що Віталіка більше немає. Мені показали відео з похорону, тримаючи телефон перед очима, оскільки своїми руками я ворушити ще не міг, а права взагалі горіла вогнем, варто було нею трохи ворухнути. Труна була закритою, значить те, на що перетворили Віталіка осколки, не можна було показувати пересічним людям. Увесь час надривно плакала його мама - маленька, худа бабуся, якій випало горе ховати свою дитину, це було страшне видовище, але я додивився до кінця, я повинен був віддати останню шану своєму побратиму та просто другу, якого знав не один рік.

Годину по тому прийшла медсестра та зробила мені укол, наповнюючи палату різким лікарським запахом. Вечірні тіні почали виповзати з-під ліжка, я лежав і дивився у вікно на те, як потихеньку тьмяніє небо та в ньому запалюються перші свічки зірок. Шпиталь знаходився неподалік від центру великого міста, і його оточували блискучі та сліпучі вогні, біля яких вирувало життя, ходили веселі компанії, їздили трамваї та дорогі автівки, привабливо сяяли вітрини крамниць. Але відділення політравми знаходилось всередині темного п'ятачка, зануреного у глибоку та важку тишу. І люди, які лежали тут, зранені, обпалені та скалічені, були залишені сам на сам зі своїм болем і думками кольору ночі, що насувалася. Привезені з усієї лінії фронту важкопоранені солдати у своїх пропахлих медикаментами палатах.лежали нерухомо і дивилися в бік вікна - на весну, що пропливала повз них.

Бойові втрати квітня 2020 року:

1. Олексій Миколайович Купріков (позивний Лєший) народився 13.01.1971 року у станиці Безрічна Олов’яннінського району Читинської області (РРФСР). Мешкав у селищі міського типу Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області.

Солдат, механік-водій 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Олексій Миколайович був напрочуд хорошим воїном, дуже багато приділяв уваги до своєї БМП, сумлінно виконував вказівки та просто будь-які прохання. Це була людина, яка хотіла, щоб його майбутні онуки жили не так, як ми, а мали гідний рівень життя у дійсно незалежній, демократичній країні. Олексій був одним із тих, хто міг віддати останнє, якщо дійсно цього потребували інші.

"На війну йти спочатку не збирався. Утім, як кажуть товариші по службі, смерть близького друга на фронті змусила Олексія переглянути свої плани. І у листопаді 2018 року він підписав контракт, саме напередодні виходу бригади на Донеччину. Він воював у Новоселівці Другій, а потім – на околицях Кримського.

Спочатку був стрільцем-помічником гранатометника, та потім виявив бажання стати механіком-водієм та поїхав учитися до навчального центру", - цитата з допису прес-служби 93-ї ОМБр.

Загинув 9 квітня в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області внаслідок множинних осколкових поранень, що дістав під час бою з найманцями РФ.

Похований 11 квітня у селі Вільне Дніпропетровської області. У нього залишилися мати, сестра, цивільна дружина та син.

1. Леонід Леонідович Скакуненко (позивний Барон) народився 22.04.1987 року у селі Лихівка П’ятихатського району Дніпропетровської області.

Солдат, навідник 93-ї окремої механізованої бригади.

"У 2014 році Леонід був призваний до Національної гвардії за мобілізацією. Далі – контракт із 93 бригадою "Холодний Яр", у складі якої воював уже третю ротацію. Брав участь у бойових діях у Новотроїцькому, Новоселівці Другій, на околицях Кримського.

"Барон був справжнім героєм: самовідданим, патріотичним. У лютому цього року він разом із побратимами відбив напад ворожої диверсійно-розвідувальної групи, яка спробувала прорватися на позиції холодноярців. Він поклав життя, воюючи з російськими окупантами на одній із найскладніших ділянок фронту", - згадували про нього побратими.

Загинув 12 квітня вранці в районі селища Жолобок Новоайдарського району Луганської області від смертельних осколкових поранень, які дістав під час обстрілу наших позицій.

Похований 15 квітня у рідному селі. У нього залишилися сестра, дружина та син.

1. Андрій Володимирович Шинкарук народився 16.07.1991 року у місті Любомль Волинської області у багатодітній родині.

2006 року він закінчив 9 класів загальноосвітньої школи №3, під час навчання у якій у нього вже потроху вимальовувалися риси серйозного та відповідального чоловіка. Після уроків він не бігав гуляти, а неодмінно йшов додому, допомогти своїм батькам та сестрам. Він був стриманим та мав добру душу, був гарним учнем, особливо у фізичному вихованні, де показав себе одним з кращих, полюбляв спорт, зокрема футбол, мав здібність працювати у команді заради спільної перемоги.

У першу хвилю мобілізації Андрій Володимирович приєднався до лав тих, хто захищав Україну на Донбасі. Служив у складі 1-го батальйону територіальної оборони "Волинь" (на той час), брав участь у бойових діях в районі Дебальцевого. Демобілізувавшись у 2015 році, він вступив до Національної академії сухопутних військ, яку закінчив влітку 2019 року за спеціалізацією "Управління діями підрозділів механізованих військ".

Лейтенант, командир взводу 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 20 квітня о 16.35 в районі міста Мар’їнка Донецької області від множинних осколкових поранень, що їх дістав під час обстрілу наших позицій з СПГ-9.

Похований 23 квітня у Любомлі. У нього залишилися бабуся, мати та чотири сестри.

1. Олексій Васильович Лісін народився 30.03.1990 року у селі Гірке Гуляйпільського району Запорізької області. Мешкав у Дніпрі.

Солдат, водій кулеметного взводу (відряджений до механізованого взводу) 93-ї окремої механізованої бригади.

За інформацією прес-служби бригади, "…боєць родом із села Гірке на Гуляйпільщині, що на Запоріжжі. Народився 30 березня 1990 року. Майже ровесник держави за яку загинув…
Приєднався до нашої бригади чоловік торік, коли ми боронили Авдіївський напрямок на Донеччині.

До армії Олексій працював далекобійником у Дніпрі. Наш побратим пережив у своєму житті велику трагедію — втратив обох батьків та будинок у пожежі. Через це найбільше мріяв після повернення з війни відбудувати батьківський дім" .

Загинув 28 квітня увечері в районі селища Жолобок Новоайдарського району Луганської області від смертельних осколкових поранень, що зазнав під час артилерійського обстрілу наших позицій.

На момент здачі матеріалу на друк дата поховання ще невідома. У Олексія залишилися бабуся, брат, сестра та донька.

Бойові втрати березня 2020 року:

1. Сергій Миколайович Руських народився 31.01.1979 року у Маріуполі.

Сержант, старшина роти 46-ї окремої десантно-штурмової бригади (був відряджений з 81-ї ОДШБр).

Загинув 1 березня в районі селища Нижньотепле Станично-Луганського району Луганської області внаслідок смертельних поранень, що зазнав під час влучання протитанкової керованої ракети у кабіну вантажівки КрАЗ, що підвозила продукти до наших позицій.

Похований 3 березня у Маріуполі. У нього залишилися мати, дружина та дитина.

1. Володимир Вікторович Черненко народився 28.01.1995 у селі Мамекіне Новгород-Сіверського району Чернігівської області.

Старший сержант, головний сержант 1-го взводу 1-ї роти 13-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 3 березня близько 17.40 в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області внаслідок смертельного поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 6 березня у рідному селі. У нього залишилися двоє братів та три сестри.

1. Дмитро Валерійович Осичкін народився 20.04.1993 року у селі Новогригорівка Генічеського району Херсонської області.

Старший солдат, заступник командира бойової машини – навідник оператор 2-го відділення 2-го взводу механізованої роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 5 березня о 22.50 в районі села Першотравневе Ясинуватського району Донецької області внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої у покинутій будівлі.

Похований 8 березня у рідному селі. У нього залишилися батьки.

1. Дмитро Борисович Фірсов (позивний Фірс) народився 05.01.1980 року у Донецьку. Деякий час мешкав у Грузії, під час війни родина переїхала до Вінниці.

Лейтенант, командир взводу 6-ї роти 1-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 березня в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області внаслідок важких поранень, що їх зазнав під час підриву БМП на невідомому вибуховому пристрої.

Похований 9 березня у Вінниці. У нього залишилися дружина та син.

1. Євген Сергійович Черних народився 09.01.1991 у селі Райське Новокаховської об’єднаної територіальної громади Херсонської області.

Солдат, розвідник 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 8 березня в районі селища Опитне Ясинуватського району Донецької області від смертельних поранень, що зазнав під час обстрілу вантажної автівки ЗСУ з ПТРК найманців РФ.

Похований 11 березня у Райському. У нього залишилися батьки.

1. Богдан Олександрович Петренко народився 03.01.1997 року у селі Кощіївка Фастівського району Київської області.

4 березня в районі села Оріхове Попаснянського району Луганської області він зазнав вкрай важкого поранення голови, був доставлений до Харківського військово-медичного клінічного центру, де помер 10 березня.

Солдат, старший навідник гранатометного взводу 72-ї окремої механізованої бригади.

Похований 13 березня у Фастові. У нього залишилися батьки, сестра та син.

1. Віктор Миколайович Солтис (позивний АК) народився 02.10.1986 року у селі Володимирівка Петрівського району Кіровоградської області.

Молодший сержант, командир бойової машини 131-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 10 березня о 9.30 в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області внаслідок смертельних поранень, що зазнав під час обстрілу вантажної автівки ЗСУ з боку найманців РФ.

Похований 13 березня у Володимирівці. У нього залишилися мати, сестра та донька.

1. Андрій Олександрович Ведешин (позивний Бармен) народився 04.02.1986 року у селі Кинашів Тульчинського району Вінницької області.

Молодший сержант, головний сержант взводу 131-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 10 березня в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області внаслідок смертельних поранень, яких зазнав під час обстрілу вантажної автівки ЗСУ з боку найманців РФ.

Похований 14 березня у рідному селі. У нього залишилися мати, брат, дружина та донька.

1. Ілля Миколайович Пережогін (позивний Князь) народився 30.11.1993 року у місті Рудний Кустанайської області (Казахстан). Згодом переїхав до Молдови, а останнім часом мешкав у селі Орлівка Ренійського району Одеської області.

Молодший сержант, розвідник-радіотелефоніст 131-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 10 березня в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 13 березня в Орлівці. У нього залишилися дві сестри.

1. Олексій Сергійович Золін народився 11.07.1984 року у Житомирі.

Сержант, старший стрілець 30-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 19 березня в районі селища Новоолександрівка Попаснянського району Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 22 березня у Житомирі. У нього залишилися батьки, сестра та донька.

1. Володимир Сергійович Мовчанюк народився 11.09.1983 року у селі Андрушівка Погребищенського району Вінницької області.

Сержант, командир гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 30 березня в районі селища Невельське Ясинуватського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 2 квітня у рідному селі. У нього залишилися батьки та брат.

1. Олександр Васильович Маланчук народився 26.09.1998 року у Чернівцях.

Лейтенант, командир 3-го взводу 1-ї роти 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 31 березня о 23.10 в районі селища Гнутове Волноваського району Донецької області від смертельного поранення у голову, яке зазнав під час обстрілу наших позицій найманцями РФ.

Похований 3 квітня у Чернівцях. У нього залишилися батьки.

ПІСЛЯМОВА

Я пролежав у тому шпиталі всю весну, і на моїх очах з гілок великої абрикоси, що росла у дворі, важкими прозорими краплями впав на землю весь сніг, я бачив, як побіліли голівки її бруньок, а потім випустили назовні білі квіти, що обсипалися на землю тиждень по тому, поступившись місцем молодому напівпрозорому листю. Мені не було чого більше робити, нікуди було дивитися, переді мною стояв чіткий вибір - стеля палати або дерево за вікном. І я дивився, як сяють ті маленькі білі квіти в перших променях сонця, що сходило, сумніваюся, що багато людей знають, наскільки це красиве видовище. Сонячний світанок завжди має особливу силу, особливо навесні й особливо для тих, хто прикутий до ліжка у відділеннях для важких. Можливо, якась маленька частина внутрішніх сил з'являється в людині саме завдяки тим першим сонячним променям, у яких поступово тане нічна темрява.

Нарешті все, що могло зростися в моєму тілі - зрослося, що могло зажити - зажило, і я опинився в своїй квартирі, яка зустріла мене сирим затхлим запахом давно покинутого житла. І на зміну попередній війні, з якої мене викинув той снаряд, прийшла нова: війна з безрадісними днями та безкінечними ночами, коли секундна стрілка завмирала на циферблаті мого годинника, а почуття власної непотрібності витісняло всі інші почуття. Я вже не міг повернутися на передову, та що там передова - я і до крамниці насилу доїжджав. Безцільно пересуваючись всередині своєї бетонної коробки, я не знаходив собі місця, знову та знову занурюючись у миті свого минулого життя, назавжди засипаного землею, з якої мене в той день витягли.

Посттравматичний розлад на дотик схожий на вишуканий шовк. Ніжно торкаючись шкіри, він поступово і майже непомітно огортає, а згодом - стискає груди з такою нелюдською силою, що стає важко дихати. У нього присмак вітру, що ніколи не стихав у луганських степах, взимку він був різким і колючим, влітку - спекотним і сухим. Зараз, сидячи днем ​​з забутою книгою на колінах, я відчуваю, як у моїй душі все розпадається та болить через те, що вона втратила частку щастя. Я відчуваю, як у мені відбувається неконтрольована ланцюгова реакція, що посилає хвилі страху, розгубленості та розпачу в усіх напрямках. Від них неможливо втекти, їх не можна знешкодити або захоронити в землі, вони приймають форму грибоподібної хмари, що затуляє собою сонячне світло та кидає тінь на моє обличчя.

Я навіть не можу зараз з'їздити до Віталіка на могилу - його поховали на відстані 600 кілометрів від мого будинку. До мене приходять постійно волонтери та побратими, тому вдень легше, але ніхто ще не зміг винайти, як скасувати ніч для людей, скалічених війною. Все частіше я починаю серйозно шкодувати, що вижив, хоча вранці намагаюся прогнати такі думки геть, розуміючи, що є у шпиталях хлопці, яким набагато гірше, ніж мені, життя яких наповнене постійним очікуванням від однієї дози знеболюючого до наступної . І мало хто заглядає до них в очі, майже ніхто не уявляє, якими страшними та нестерпними можуть бути фізичні страждання людини. Ось заради тих поранених хлопців я продовжую рахунок своїм сірим і блідим дням, сподіваючись коли-небудь зустрітися з ними та підтримати в їхній нескінченній битві за життя.

Весна цього року видалася зовсім іншою - вітряною та холодною, зовсім не схожою на ту весну, коли я лежав у шпиталі. І хоча майже всі дерева вже були зеленими, ночами накочували зимові прощальні зітхання, і температура в квартирі значно знижувалася. Стільки часу минуло, а я все так само майже не можу спати, підкочуючи на світанку свій інвалідний візок до охололого вікна, я дивлюся та дивлюся на вулицю, тремтячими руками стискаючи чашку з гарячим чаєм.

І поряд стоїть вона, невидима очам, зіткана з сотень спогадів та тисячі ночей. Стоїть за спинкою крісла, поклавши вишукані жіночі руки мені на плечі, погладжуючи тонкими шовковими пальцями.

Моя самотність. Моя лагідна безжальна самотність.

 Ян Осока, Цензор.НЕТ

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.

Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.

Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.

Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.

Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.

Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.

Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.

Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.

Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.

Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.

Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут

Стаття про загиблих у липні 2017- тут.

Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.

Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.

Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут

Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.

Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.

Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.

Про загиблих у лютому - стаття тут.

Про полеглих у березні 2018-го читайте тут

Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.

Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут

"Полеглі Герої вересня" читайте тут.

"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.

Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут

Про загиблих у грудні 2018 читайте тут

Про загиблих у січні 2019 - тут

Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут

Про загиблих у березні-2019 - стаття тут

Про загиблих у квітні 2019 читайте тут

Про загиблих у травні - тут

Про загиблих у червні 2019 читайте тут

Про загиблих у липні 2019 читайте тут

Загиблі герої серпня читайте тут.

Про полеглих у вересні 2019 читайте тут

Про загиблих у жовтні - тут.

Загиблі герої листопада 2019 читайте тут

Про загиблих у грудні 2019 читайте тут

Про загиблих у січні 2020 читайте тут

Про полеглих у лютому 2020 читайте тут