"Договір про зміну території України"

Автор: Ірина Погорєлова

Такий вигляд має ідеальне формулювання усунення українського "каменю спотикання" на шляху реалізації проєкту "Європа від Лісабону до Владивостока".

Це словосполучення наразі існує лише у формулюванні одного з трьох предметів всеукраїнського референдуму, проєкт закону про який  розробляється під керівництвом представника президента у ВР Р.Стефанчука.

Спікером Д.Разумковим розгляд законопроєкту оголошено вже на поточну сесію ВР. Тобто впродовж півтора місяця, що лишились до літніх канікул.

Отже, серед іншого – конституційного референдуму про зміну І, ІІІ та ХІІІ ст. Конституції та референдуму з народної ініціативи - в проєкті йдеться про такий предмет всеукраїнського референдуму, як затвердження закону про ратифікацію міжнародного договору про зміну території України.

Передбачається, що референдум цей оголошує Верховна Рада після власного голосування за ратифікацію міжнародного договору щодо зміни території України.

Договір, відповідно до власних повноважень, підписує президент.

Водночас у законопроєкті закладається список обмежень щодо предметів референдумів, котрі не можуть виноситись на розгляд громадян. Серед багатьох інших згадується заборона виносити на референдум питання, яке посягає на територіальну цілісність України.

З першого ж погляду зрозуміло, що між імовірним договором про зміну території України та забороною підривати територіальну цілісність України існує безумовний антагонізм.

Єдиний спосіб уникнення цієї кричущої суперечності - укладання міжнародного договору, яким територія України розширюється, а не, Боже збав, скорочується.

Чи ця прозора логіка вказує нам на те, що в оточенні президента Зеленського мають якісь творчі плани щодо придбання для України нових земель?…

Чом би й ні, були ж плани про 40% зростання ВВП за 5 років…

Якиби не реалії – геополітичні та й внутрішньополітичні - в яких перебуває Україна зараз.

Утім, спочатку кілька нюансів експертного, себто позаполітичного характеру.

Як пояснив авторці голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко, під час обговорення законопроєкту про всеукраїнський референдум у широкому колі фахівців ставилося питання про те, що саме формулювання "міжнародний договір про зміну території України" не відповідає конституційній нормі на цю тему.

Адже в Конституції України стаття 73 констатує лише, що "виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України".

А стаття 85 Конституції містить вказівку на те, що до повноважень Верховної Ради належить призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї Конституції.

Відтак, текст про "міжнародний договір" можна вважати тлумаченням, і то розширеним тлумаченням конституційної норми. Чого не може робити закон.

Менше з тим, експертне середовище залишило це питання на розсуд законодавця, тобто парламенту.

Розумно. Адже це питання і є ключовим державоутворюючим.

А з неекспертної точки зору картина така:

поєднання двох статей Конституції – 73 та 85 - передбачає, що в разі потреби (?) сама Верховна Рада спочатку мала би виносити на розсуд громадян питання про те, чи віддати (подарувати, продати, обміняти?), чи приєднати (купити, загарбати, обміняти?) якусь територію.

І лише потім, на підставі всенародного рішення, президент мав би провадити переговори і підписувати відповідні міжнародні договори…

Втім, пригадується, в 1996 році, коли ухвалювались ці розмиті норми української Конституції, батьки-засновники свідомо уникали конкретики.

Не тому, що нехтували територіальною цілісністю України.

А навпаки – тому, що вже тоді зазіхання Росії були очевидні, хоча все ще не такі відверто агресивні. Хоча питання Криму саме тоді вже інтенсивно підважувало однозначне вирішення територіального устрою держави.

З того часу спроб ухвалити закон про референдум здійснювалось чимало. І формулювання в них щодо 73 статті змінювались.

Один з них "імені Януковича" не лише ухвалили, але вже й скасували. Проєкт від "Батьківщини" і проєкт від ОПЗЖ і зараз є в парламенті.

Треба зазначити, що обидві ці сили впродовж довгих років і до сьогодні демонструють особливу цікавість до "народовладдя". Щоправда, здебільшого до референдуму "за народною ініціативою".

Для коригування як зовнішньополітичного, так і внутрішньополітичного курсу України.

Теперішній законопроєкт розробляється в межах передвиборчої ініціативи президента Зеленського щодо запровадження народовладдя в Україні.

Що вказує на стратегічний напрямок мислення команди Зе.

А саме – на готовність покласти на президента початкову процедуру зміни території України в процесі переговорів і підписання відповідного договору.

Хоча віце-спікером та куратором розробки законів про народовладдя Р.Стефанчуком вже зроблено "цікаву" думку про те, що закріплений у Конституції курс України на НАТО та ЄС має бути більш гнучким.

Президенту закладають додаткову роль в оновленому напрямку руху?

Повертаючись до експертної думки, слід зазначити – за підтвердження пана Коліушка – що вона розглядає законопроєкт про референдум виключно як юридичний, а не політичний, тим більше не як геополітичний механізм.

Оскільки, як зазначалося, він охоплює і проблему внесення змін в "захищені" І, ІІІ та ХІІІ статті Конституції, а також референдум за народною ініціативою, то вся увага приділяється передусім процедурним ризикам.

Звичайно ж, процедури - це надважливо, і в питанні про територію України – над усе.

В будь-якому разі пан Коліушко побажав розробникам, щоб їхній продукт, як гарна рушниця, був "повішений на стінку", але до нього не довелося торкатися.

Хоча, додамо від себе, за законами жанру рушниця на стіні ще ніколи не уникла свого прямого призначення…

Як проходитиме ухвалення закону про всеукраїнський референдум у парламенті – спостерігатимемо за найближчі півтора місяця.

Хоча пан Стефанчук вже висловив побажання, аби приймати його якнайшвидше, як "закриту книгу". Тобто фактично без обговорення?

Але необхідно розглядати цей процес, а головне – можливий результат в широкому геополітичному контексті. Де на тлі коронавірусу радикально загострилось питання про світові "центри впливу", переписування засад міжнародного права тощо.

І оскільки ініціатива цього перегляду (Ялта-2, "велика п’ятірка ООН" тощо) належить Путіну, який, відповідно, підготувався заздалегідь, - уваги потребує таке.

Паралельно в Росії впродовж тих же місяців буде зроблено чергову спробу затвердити на так званому плебісциті зміни до російської конституції.

А ті зміни, окрім увічнення чи обнулення Путіна, радикально посилюють установку Кремля на захоплення чужих територій, яка ще з 1993 року існує в російській конституції.

Путінські новації доповнюють відмову від примату міжнародного права ще й забороною дипломатичного обговорення питань повернення Росією захоплених нею територій їхнім власникам. Навіть після Путіна.

Натомість включають режим "пряників" для потенційних і дійсних зрадників країн чи територій, котрі притягли б свої народи в російську імперію. А саме: дозволяють таким особам балотуватись аж в президенти РФ, навіть не дотримавши часового цензу проживання в межах федерації.

З огляду на цю перспективу плани президента Зеленського запровадити якийсь формат для перемовин стосовно Криму, про що він зовсім невпевнено обмовився на своїй прес-конференції, - видаються зовсім примарними.

Оскільки навіть міжнародний тиск, якщо він і буде здійснений у цих форматах, стикнеться не лише з політичною волею Путіна, а з конституцією РФ.

Цікаво, звісно, який вигляд матиме експертиза оновленої конституції РФ з боку Венеційської комісії. І як саме в цьому правничому закладі одночасно оцінюватимуться російські поправки та українські референдуми.

Втім, як стало зрозуміло з прес-конференції Зеленського, зусилля щодо кримського питання і, зокрема, долі кримських татар будуть спрямовуватись взагалі не на повернення території, а на сприяння переселенню кримчан з півострова.

Тому доводиться запідозрити можливість проведення Зеленським та Путіним таємних перемовин з наступним підписанням міжнародної угоди саме про зміну території України в частині відмови від Автономної республіки Крим.

Адже проєкти "продажу" Криму Росії Україною в різних модифікаціях лунали не раз і від політиків різного рівня та походження. Тож зараз фантазувати на тему, в який спосіб і за яку ціну може бути це зроблено – немає сенсу.

Хоча має сенс визнання, що урочисті обіцянки Зеленського обстоювати територіальну цілісність України такі ж "тверді", як і обіцянка про лише один термін повноважень.

Не спростовує ці підозри навіть яскрава і послідовна державницька позиція професійних українських дипломатів, які протистоять на світових майданчиках численним капостям росіян.

Бо ці професійні і віддані справі люди будь-якої миті можуть бути зметені кадровим тайфуном Зе-команди. Приклад якого на інших напрямках державної політики ми вже мали "щастя" спостерігати.

Тим часом на Україну вже насунувся інший, інформаційно-пропагандистський спалах. Ідея "ідеального шторму", коли до пандемії, економічної кризи, екологічної катастрофи та неприхованого військового шантажу Росії додається психологічно-психічне випалювання – незаперечний доказ штучного формування умов для наступного "народного волевиявлення" на користь так званого примирення…

А ота віртуальна цифра в 73 відсотки начебто підтримки Зеленського, котру він сам декларував на пресконференції, мотивуючи потенційну можливість свого другого балотування на президентську посаду, - вже зараз може і буде тлумачитись як "народне замовлення" на "мир".

Безперечно, весь цей значною мірою штучний "ідеальний шторм" для України - це визнання її як "міцного горішка". Який не так просто розтоптати навіть цілому табуну "троянських коней", що вільно гарцюють під "пильним" оком спецслужб.

Але саме це "визнання" спокушає дедалі агресивніші спроби доконати "ще не вмерлу".

Законопроєкт про подвійне громадянство, скорочення до 300 душ чисельності народних депутатів через осіннє голосування змін до Конституції, все ще остаточно не сформована редакція децентралізації, маніпуляції з ТКГ та міф про місцеві вибори на Донбасі - з цього арсеналу.

Проєкт всеукраїнського референдуму щодо ратифікації міжнародного договору про зміну території України – останній пункт призначення цієї повзучої окупації. Юридично небездоганний, але набагато більш однозначний, ніж брудні в усіх сенсах "кримський прецедент" та псевдореферендуми та псевдовибори на Донбасі.

Цей проєкт однозначно вказує на напрямок стратегічного мислення в Зе-команді.

Але це той самий випадок, коли "не на часі".

Не зараз. Не з цим президентом…

Ірина Погорєлова, для "Цензор.НЕТ"