Кандидат у депутати Стрийської ОТГ, доброволець Денис Гайда, позивний Росомаха: "Еліти, які мали відновлювати країну, поки військові та добровольці воювали, провалили це завдання"

Автор: Віолетта Кіртока

Боєць, який понад 38 днів провів у Донецькому аеропорту восени 2014 року, а у 2016 обороняв авдіївську промку, вирішив почати змінювати країну на краще з того міста, де живе його родина.

Фото Романа Ніколаєва

Майдан став для Дениса відправною точкою до змін всього його життя. Він, бармен із Гніздичева Львівської області, ніколи навіть не уявляв, що може стати воїном. Але Революція Гідності переплавила абсолютно цивільного чоловіка на запеклого патріота України. Приклад його боротьби за сучасну та незалежну країну дав поштовх багатьом іншим його ровесникам стати поряд із ним у боротьбі. І він не схибив ні під час війни, ні після поранень, ні повернувшись з війни додому. Саме тому побратими Дениса Гайди підтримують його похід на місцеві вибори, бо вони впевнені – він так само чесно і щиро працюватиме на розвиток спочатку окремої територіальної громади, а через неї – і на країну в цілому. І він, не зрадивши обрані ще під час Майдану прапори "Правого сектору" і на місцеві вибори іде від цієї партії. Стрию пощастило мати серед кандидатів достойного і правильного представника. У них, на відміну від багатьох регіонів країни, є кого обрати і не соромитися цього вибору.

"Мене прошила куля – увійшла в районі лопатки, а вийшла з грудної клітки"

-Я познайомився з Росомахою на Майдані після його поранення, - розказує доброволець Олег Бончинський, друг Боня. – Вже мав повертатися додому із земляками та тілом мого сусіда, вбитого снайперським пострілом на Інститутській, але саме зустріч із Денисом мене вразила і підняла бойовий дух. Він палав патріотизмом та був сповнений сил захищати Майдан. Від нього йшла шалена енергетика. І це попри те, що Росомасі поцілили в голову – від важкого поранення або й смерті його врятувала каска. По скроні текла кров, лікарі вимагали зробити обстеження, а Денис відмовився їхати у лікарню та залишився захищати мітингувальників. Я долучився до нього. Вважаю, саме Росомаха власним прикладом і показав мені, що значить любити свою країну, що таке справжній патріотизм, а не ті популістичні лозунги та показове вивішування прапорів та співання гімну навіть тоді, коли це не потрібно робити. Його патріотизм у тому, щоб робити все задля незалежності України щодня, щоб це стало реальністю, а не черговими передвиборчими гаслами. І він за це готовий був життя покласти.

-Події на Майдані змінили назавжди моє життя , та й мене самого, - говорить Денис Гайда. – Я майже відразу пристав до бійців "Правого сектору" - вони ж були готові в будь-який момент до активних дій, вчилися, як оборонятися, захищати мітингувальників. Це було не тільки корисно, але й зрозуміло, що стане у нагоді у майбутньому.

Перші бої добровольці прийняли влітку на околицях Донецька – звільняючи Карлівку, а потім і Піски. Саме тут Росомаха дістав ще одне уламкове поранення, після якого, можна сказати, втік з дніпропетровської лікарні і повернувся до побратимів.

-30 липня під час зачистки Пісків мене прошила куля – увійшла в районі лопатки, а вийшла з грудної клітки, - розповідає друг Росомаха. – Вона поламала три ребра, прошила легеню. Лікарі все позашивали, і вже через п’ять днів я знову був у Пісках. Але командир мене відправив додому: "Як ти будеш воювати з поламаними ребрами? Потрібно, щоб усе зажило". Довелося підкоритися. Чесно скажу, що і справді було важкувато. З часом одне ребро зрослося, на другому утворився штучний суглоб, а від третього куля відбила шмат кістки, і закріпити її не вийшло, хоча мені робили операцію. До цих пір відчуваю дискомфорт, але жити можна!

Підлікувавшись, Денис повернувся в Піски. Вже була осінь. Ішла активна оборона Донецького аеропорту. Коли командир підрозділу спитав, хто готовий заїхати в термінали, Росомаха був одним із перших, хто зробив крок вперед. І став одним з двох "правосєків", хто пробув у старому терміналі аж 38 діб!

-До того, як я потрапив до добровольців, у мене не біло ніякої військової підготовки, - продовжує Денис Гайда. – В армії я не служив, зброєю не цікавився, у модних тоді військових реконструкціях участі не брав. Навіть у пейнтбол не грав. І хоча ми пройшли підготовку в учбовому центрі, лише на війні зрозумів, що можу бути корисним і на полі бою, що легко вчуся володіти зброєю. Це взагалі якась містика. Беру в руки якусь зброю, починаю її роздивлятись і відчуваю, що я її знаю, що колись із неї вже стріляв. Не знаю, як це пояснити, щоб не звучало дивно. Так само відбулося з мінуванням. За 16 днів я вивчив цю науку.

-Як було в аеропорту?

- Там перш за все бракувало води. Останній раз, коли ми туди заїхали, повипивали воду зі всього – злили із бойлерів, труб, бочок з водою, які знайшли. Прокинувшись, я думав не про те, чи виживу, чи вистачить боєприпасів, чи не підійде занадто близько ворог. Перше, про що згадував і про що мріяв там: знайти б водички і попити. А ще у нас були великі проблеми із зв’язком. Телефони і рації неможливо було зарядити – всі генератори вже були побиті кулями та уламками.

Є відео, зняте журналістами в аеропорту, на якому Денис Гайда смажить картоплю. Спокійно, по-хазяйськи. Начебто навкруги зовсім немає війни.

-Треба ж було хоча б трохи себе чимось радувати, - усміхається друг Росомаха. – Випадково знайшли декілька картоплин. Пательня була. От і насмажили трохи смачного. Але найшикарнішою стравою аеропорту для мене залишається мівіна з тушонкою, або тушонка з гречкою. І чай. Хоча найчастіше нормально поїсти не було часу – тільки сідаєш, як обов’язково десь починається стрільба, потрібно бігти до побратимів, вивчати ситуацію та реагувати на неї.

Після приїзду в аеропорт нас трохи побомбили, після чого ми вирішили прибрати. Позамітали, повиносили сміття, зробили один стіл для їжі, другий – для набивання патронів. Але на другий день нас так розвалили, що навкруги знову був повний безлад. Вирішили вже не прибирати. За тиждень навкруги утворився бардак… Я не витримав, бо не люблю безлад. Кажу: "Давайте, пацани, поприбираємо". А вони мені: та не треба! Але все ж стали і поприбирали… За добу артилерія розвалила нас так, що ми вже не могли там жити – не було де. Довелося шукати більш безпечне місце.

Забути про ті дні в аеропорту неможливо. Згадую їх постійно, аналізую, що там робилося. Згодом почав розуміти, наскільки у нас тоді не було знань, навичок, досвіду ведення бою. Якби я мав ті вміння, які у мене з’явилися згодом, діяв би інакше.

"Бачиш поряд своїх побратимів, яким так само страшно, але вони стріляють, і відчуваєш впевненість, що все буде добре"

На війні Денис Гайда пробув ще два роки. Час від часу повертався додому – за роки війни дружина Інна народила добровольцю двох хлопчиків-козаків.

-Якось сказав дружині, що їду на війну на два тижні, а пробув там чотири місяці, - продовжує Денис. – Це було тоді, коли почалися події на авдіївській промці. Все, що там робилося, нагадувало події в Донецькому аеропорті. Але тут за нашими спинами був тил, тому ми відчували себе впевненіше. Але бої там були регулярними і запеклими. На нас наступали, бої були близькими. Якось навіть ворог вивіз танк, що не був на ходу, на траку, щоб він постріляв по нас. Промку ми займали разом з бійцями 74-го розвідбату. Олександр Старина, позивний Старий, який здійснював там управління, планував операції та оборону зайнятих позицій, якось на пару діб передав управління мені – йому потрібно кудись терміново поїхати. І цей приклад показував, що ми з армійцями нормально взаємодіємо, робимо одну справу.

-Чому ти не підписав контракт із армією, а залишався добровольцем?

-У мене було декілька ситуацій, в яких я побачив поведінку армійських офіцерів, їхнє ставлення до солдатів. І я такого б, по-перше, не терпів, а по-друге – не хотів би потрапити в підрозділ саме до такого командира. Хоча я на війні подружився і з такими офіцерами, яких вважаю майбутнім української армії, чесних та мужніх, готових захищати країну та її громадян. Але в час активних бойових дій я згадував одного командира, який під час наступу ворогів кричав поміж солдат і… забороняв їм стріляти у відповідь, бо зверху був наказ про припинення вогню. Його людей убивають, а він забороняє захищатися! А інший командир цинічно говорив, що йому все одно, чи загинуть його бійці, щоб самому перебути ротацію…

Про страх друг Росомаха говорить просто і буденно, як, утім, і його побратими. Без страху на війні не можна.

-Страшно завжди. Якби я не відчував страху, навряд би чи вижив. Коли по тобі працює артилерія, коли навкруги все рветься, а снаряди прошивають стіни, які ти вважав міцними, страшно так, що не можеш дихати. Але коли ти бачиш поряд своїх побратимів, яким так само страшно, але вони стріляють, не дають задньої, відчуваєш упевненість, що все буде добре. Страх зникає, як туман під діями сонячних променів.

-Друг Росомаха завжди там, де гаряче, – говорить про добровольця командир 1-ої окремої штурмової роти Дмитро Коцюбайло, друг Да Вінчі. – На Майдані він потрапив у бійку з "Беркутом". Я бачив його щит, залитий кров’ю. Але він не зробив жодного кроку назад. Коли почалися бойові дії, у нього навіть сумнівів не було, що він буде захищати Україну. І захищає дотепер – хіба що у інший спосіб. Бо я вважаю українську політику тим самим полем бойових дій, особливо дивлячись на весь цей бруд, який відбувається під час нинішніх місцевих виборів, дивлячись на кандидатів, яких не мало б бути і близько біля влади – більшість із них зрадники інтересів України. А вони, наче нічого і не було, дозволяють собі і далі іти в політику, аби вирішувати долі міст, людей, формувати наше майбутнє. Цього не можна допустити. Саме такі люди, як Росомаха, які своїм бойовим шляхом довели відданість країні, і мають тепер формувати місцеві громади, впливати на життя країни.

"Радянщина тримає нас, не дає зробити крок вперед"

Повернувшись додому, Денис зайнявся громадською діяльністю.

-Але я швидко зрозумів, що моя робота мало що міняє і не в тому обсязі, в якому мені хотілося б. Тому я і вирішив балотуватися до міської ради. Це дозволить мені змінювати життя людей на краще.

-Тобі закидають, що ти не маєш вищої освіти…

-Я вчуся – рік тому вступив в університет. Крім того, на війні я навчився керувати підрозділами, в стресових ситуаціях контролюю себе, спокійно і виважено ухвалюю рішення. Це важливо і на рівні місцевої влади.

-Що ти хочеш змінити?

-Як мінімум, щоб люди не їхали на заробітки за кордон, щоб у їхніх дітей не ламалася концепція сім’ї. У нас вже виросло декілька поколінь дітей, у яких батьки – заробітчани. В таких родинах діти не розуміють, як це, коли мама з татом живуть разом. Тата вони можуть не бачити по пів року. І я вважаю, що нам дуже важливо берегти сімейні цінності і українську родину. Крім того, перебуваючи після війни вдома, я добре бачу, що робота тут є. Але заради зарплатні на дві-три тисячі гривень більше, ніж вдома, українці їдуть туди, де не захищені соціально, де живуть у поганих умовах. До заробітчан у всьому світі ставляться, як до людей нижчого сорту. І ризиків під час такої роботи стільки, що воно того не варте. Я знаю, що це можна змінити.

А ще я вимагаю і готовий працювати справедливо та прозоро. Чинний мер Стрия скупив пів міста, але розказує, що бідний, їздить на побитій машині, а у самого бізнес за кордоном. І всі про це знають. Він сидить у кріслі вже 20 років. Як на мене, 70-річні не можуть думати про майбутнє, не готові до прогресу. Тим більше людина, яка виросла за часів Радянського Союзу. "Совок" має покинути нашу країну на всіх рівнях, його потрібно нарешті викоренити. Радянщина тримає нас, не дає зробити крок вперед. З цим наша команда і бореться. Саме оте минуле призводить до того, що молодим спеціалістам не дають тут працювати, примушують їх шукати іншої долі за кордонами, а від цього країна деградує. Ми маємо її розвивати. Мені прикро, що школи закривають, а церкви будують. Релігія, звичайно, потрібна. Але віра не може затьмарювати освіту.

Фото: Леонід Максимов

-Чи варто іти добровольцям до влади? – перепитує мене друг Дениса Гайди, волонтер, доброволець, політолог Микола Мельник. – Але ж ті еліти, які мали відновлювати країну, поки військові та добровольці воювали, не справилися з цим завданням. Коли говорять, що у структури місцевого самоврядування мають іти "крепкі хазяйствєнніки", я відразу питаю: а що вони нахазяйнували? 99 відсотків з них можуть похвалитися лише статками, які нажили під час роботи в органах місцевого врядування. До речі, роботи, яка не передбачає зарплатню. У 2014 році завдання добровольців було захистити українців, а тепер - захистити громади, представники яких зараз лише займаються власним збагаченням, на яких ті самі "крепкі хазяї" лише паразитують. У 2014 році більшість добровольців не мали військової освіти, але це не завадило їм захистити Україну. Вони можуть не мати достатньої освіти в питаннях самоврядування, але навчаться за пів року. Головне, що вони мають бажання захистити країну. Воно дається на генетичному рівні і якраз його навчитися не можна. Це або є, або немає.

 Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ