Полеглі Герої. Жовтень-листопад 2020

Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за жовтень та листопад 2020 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Квіти, які посміхаються сьогодні, завтра помруть.

Шеллі

Напровесні 2014 року я був уже дорослим самодостатнім чоловіком, який чимало досяг завдяки наполегливості та розуму, але насправді нічого я не досяг, і в душі залишався маленьким хлопчиськом, якому тільки належало пізнати, що таке справжнє життя, і перекреслити всі свої фальшиві ідеали, що були в мене до того. Але тоді я ще цього не знав, насолоджуючись фантомною гордістю від свого соціального статусу та становища у суспільстві. Моє переродження ще чекало мене, воно вийшло зі сплесків вогню та грудок землі, що спінилася від вибухів, зі струмків гарячого поту та величезного страху під час шалених обстрілів, воно встромилося в мене всіма кулями й осколками, що літали в розпеченому повітрі пекельних боїв, які чекали мене на всьому шляху моєї війни.

Там я з часом зрозумів, наскільки жалюгідними та примарними були мої старі цінності, як мізерно мало вони вартують серед безкрайніх випалених полів соняшників і зруйнованих палаючих будинків, якими порожніми вони були під час оборони кургану, як мало від них користі серед пошматованого металу терміналів. Вони валялися під ногами марною купою різнобарвного ганчір'я, і ​​я без жалю наступив на них, розчавивши та втопивши в пилюці, і пішов далі, не озираючись. Все те, чим я жив раніше, ким я був раніше, згоріло в попіл, розлетілося ламкими чорними метеликами під вітром, який майже безперервно дув серед степів.

Я увійшов у війну однією людиною - самовпевненим, чистеньким, випрасуваним, у чомусь гордовитим, десь пихатим, а виповз з протилежного кінця зовсім іншим - брудним, обпаленим, змученим, з обламаними під корінь нігтями, палаючими від адреналіну очима і з невщухаючими звуками кулеметних черг в голові. Але, разом з тим, я радий, що та людина, якою я був раніше, залишилася там назавжди, на нулі, адже неможливо зрозуміти справжню ціну життя, не подивившись хоча б раз прямо в очі смерті. Я подивився, і дивився на неї так довго, що смерть не витримала і відвела в бік очі.

Я навчився курити, автоматично прикриваючи вогник цигарки долонею, щоб не вказати снайперу на ціль. Я навчився використовувати кожну вільну хвилину для відпочинку, ані на мить не втрачаючи концентрації, щоб в разі небезпеки відразу ж прийти до повної тями, оцінити ситуацію та прийняти бій. Я навчився автоматично розбивати простір на сектори та визначати найбільш можливе місце, звідки може прилетіти. Я навчився при виході на незнайомий простір негайно вишукувати очима найбільш підходяще укриття. Я навчився ходити, уважно дивлячись під ноги, в пошуках захованого під купкою листя або серед сухих гілок, "подарунка". Багато чому я навчився, і ці звички в'їлися настільки міцно, що і тепер не залишають мене, але найголовніше, що я засвоїв - це почуття відповідальності за того, хто веде бій поруч із тобою, кожен солдат воює сміливіше, якщо знає, що його спину прикриває бойовий друг.

Втрачати друзів важко, іноді - нестерпно. Ще годину тому разом із тобою сміється зовсім ще хлопчисько, сміється, набиваючи ріжок автомата, а деякий час по тому, того ж дня, ти тримаєш його за холодну руку, забризкану кров'ю, з усіх сил зціпивши зуби, а волога сіль з твого обличчя капає в його відкриті мертві очі. Або немолодий розвідник, йдучи на бойове, посміхається тобі та вкладає до рук цигарку, а потім його несуть на ношах, несуть повністю накритим простирадлом, а на простирадлі розпливається велика червона пляма. Або хлопці з сусідньої роти йдуть у прорив, а колону розбивають з важкої артилерії, і залишаються від хлопців безформні чорні фігури на вкритій кіптявою землі, які лежать серед задимлених скелетів техніки. Коли я втрачав друзів, то постійно важка хвиля якогось їдкого відчаю накривала мене, підіймаючись зі шлунка та розтікаючись по кожній клітині тіла зрадницькою слабкістю.

Позавчора вбили одного з моїх друзів, який залишився на контракт після того, як я демобілізувався. Він прослужив своїй країні шість років, а я зараз ходжу по цій країні, яку він захищав, і бачу, що їй глибоко все одно, вона здебільшого живе на колінах, зарившись носом у придорожній бруд, і не бачачи нічого навколо. Не знаю, скільки людей приїде попрощатися з моїм другом, але підозрюю, що небагато. Країна втомилася, країні набридла війна, яка триває вже шість з половиною років. Я не засуджую: кожному своє.

Але я точно буду на похороні, тому що люди, які разом дивилися на смерть, знають, завдяки кому вони все ще живуть.

1. Володимир Володимирович Бондарюк (позивний Піндос) народився 18.07.1993 року у селі Кам’яний Міст Первомайського району Миколаївської області.

Військовий з багаторічним досвідом, Володимир спочатку жив звичайним цивільним життям. Отримав після школи фах "слюсар з ремонту та обслуговування двигунів", захоплювався туризмом, любив гори та подорожі, мріяв, щоб його сім’я була щасливою та жила в мирній Україні.

Службу у лавах Збройних Сил чоловік розпочав 19.03.2013 року, коли підписав свій перший контракт. Потім звільнився, влаштувався працювати за кордон, проте його не вистачило надовго залишатися в чужих краях, тому невдовзі він повернувся додому та знову пішов до армії. Спочатку служив у Криму кулеметником гірсько-піхотного батальйону, але після трагічних подій весни 2014 року вийшов на материк, не зрадивши присягу.

Як згадує кореспондент видання ArmiaInform Олександр Олехнович, "…З перших хвилин знайомства Вовчик підкупив своєю щирістю. Перед нами був доброзичливий, гостинний, завжди позитивний боєць. Ще й з кумедним позивним – Піндос. Він квапливо водив нас по позиціях, хвалився професійно обладнаними вогневими точками, облаштованими бліндажами, фронтовими спортзалом і банею… Здавалось, він завжди у гарному гуморі, так і сипав жартами з будь-якого приводу… Та щойно "оживала" рація – серйознішав на очах і перетворювався на відповідального командира, завзятого воїна…

Хлопець родом з Миколаївщини, виріс неподалік Первомайська, працював на СТО. У перервах між ремонтом двигунів багато подорожував і навіть не думав про військо…

– Якось заскочив до дядька, він якраз збирався на риболовлю з товаришем. Дядьків друг служив офіцером у місцевому військкоматі. Побачив мене і каже: "Слухай, хлопче, ти такий спортивний, ведеш активний спосіб життя… Не хочеш послужити у війську? Я тебе так і бачу якимось спецпризначенцем!" Офіцер дав мені диск із роликом. Я подивився і вирішив, що варто спробувати. Отакий збіг обставин.

Відтоді й закрутилось… Після навчального центру хлопець потрапив служити до Криму кулеметником у гірсько-піхотний батальйон, він з першого ж погляду закохався в півострів і був готовий битися й загинути за цю землю. Ділився, що й досі мріє очистити півострів від окупантів і піти у гори разом із сім’єю.

Коли розмова заходить про родину, воїн одразу усміхається… Розповідає, що давно мріє разом із дружиною та донькою виїхати хоча б на кілька днів на природу, взяти собаку, намети, зануритись в атмосферу доброти та любові… Додає, що дуже любить своїх дівчаток, хоч і не завжди знаходить можливість їм про це сказати.

– Моя донечка – це моя гордість! Ми намагаємося виховати її в атмосфері любові. Любові до своїх рідних, до своєї країни, культури, природи рідного краю… Я схиляюся перед своєю дружиною. Бути дружиною військового країни, що воює, здатна тільки сильна жінка. Стільки років тягнути на собі побут, дім, виховання дітей – ось де справжня мужність…".

Володимир був людиною, яка випромінювала щастя, він завжди брав під свою опіку молодих бійців, коли ті приходили до його підрозділу, свою роботу завжди виконував сумлінно, відповідально та з любов’ю. У 2015 році проходив навчання у Литві за програмою НАТО. Свій останній контракт він підписав 2019 року.

Сержант, командир відділення 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 30 жовтня близько 00.30 в районі села Водяне Волноваського району Донецької області в результаті обстрілу з боку найманців РФ, що вівся з гранатометів та стрілецької зброї.

Поховали Володимира Бондарюка 1 листопада у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат, дружина та донька.

1. Михайло Григорович Старостін (позивний Тихий) народився 14.06.1990 року у селі Нова Кубань Великоолександрівського району Херсонської області. Мешкав у селі Новорайськ Бериславського району.

Для цього воїна не існувало слів "не вмію" або "не можу", він завжди був прикладом для будь-кого: чи то солдатів, чи то для офіцерів, Михайло постійно займався навчанням особового складу, допомагав усім, хто того потребував. Він був мовчазним, ніколи багато не говорив, тим паче чогось зайвого, за що й отримав свій позивний. Володіння такою тверезістю думок та чітким розподіленням пріоритетів дано далеко не кожному.

Головним захопленням його життя була служба, яку він розпочав 20.01.2010 року, підписавши контракт. Служив ще у Перевальному (Крим), пройшовши шлях від матроса до старшого сержанта. Після окупації півострова Росією, Михайло Григорович не зрадив присязі та вийшов на материкову частину України, продовжуючи службу у лавах ВМС.

У своєму інтерв’ю для програми "Voїн – це я", що було записане 2017 року у Широкиному, Михайло розповідав, що після виходу з Криму його підрозділ був сформований на базі 1-го батальйону морської піхоти, першої ротацією на війну у складі ВМС він потрапив під Гранітне, де щодня їх обстрілювали. Також у складі бронегрупи підсилення брав участь у визволенні Широкиного, пройшовши з боями шлях від одного кінця села до іншого.

Старший сержант, головний сержант взводу 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 30 жовтня близько 00.30 в районі села Водяне Волноваського району Донецької області в результаті обстрілу з боку найманців РФ, що вівся з гранатометів та стрілецької зброї.

Похований 31 жовтня у Новорайську. У нього залишилися мати, троє сестер та дружина.

1. В’ячеслав Юрійович Мінкін народився 25.11.1989 року у Києві. Після першого класу школи разом із родиною переїхав до міста Ірпінь, а з 2002 року мешкав у Фастові.

В Ірпіні В’ячеслав навчався у загальноосвітній школі №17 з другого по сьомий класи, а потім два роки – у школі №10 Фастова. Після закінчення 9 класів вступив до Київського будівельного училища №27, у якому здобув фахи "плиточник-штукатур" та "муляр-облицювальник". По тому його було призвано на строкову службу, яку він проходив у місті Стрий у 2009-2010 роках.

Коли йому було 11 років, померла його мати, тому В’ячеслав Юрійович залишився у цьому світі тільки із рідною сестрою та бабусею (вона померла вже у Фастові). Тому важко назвати його долю легкою та безхмарною, але він був з тих людей, які ніколи не пасують перед труднощами, наполегливістю, волею та силою духа вигризаючи свій шматок від пирога, що зветься простим людським щастям.

Після строкової чоловік разом із двоюрідним братом (який був йому дуже близьким другом, і з яким він потім разом підписав контракт із ЗСУ) одразу влаштувалися працювати в магазин побутової техніки "Ельдорадо", що тільки готувався до відкриття, тому там був повністю новий колектив з незнайомих між собою людей. Проте всі швидко стоваришувалися, а В’ячеслав тоді вже непогано тямив у техніці та електроніці, тому часто допомагав колегам по роботі, вирішуючи різні дрібні та не дуже, проблеми. Люди, які працювали разом із В’ячеславом, так і запам’ятали його: добрий, веселий, щирий та життєрадісний чоловік, який не мав звички відмовляти комусь у підтримці чи допомозі.

За його плечима п’ять ротацій у Збройні Сили: доброволець, мобілізація та три контракти. У 2014-2015 роках В’ячеслав Юрійович проходив службу у 1129-му зенітному ракетному полку, а далі його рідним підрозділом стала 72 ОМБр, у якій він служив до останнього дня свого життя. Отримав медаль за участь у боях на Світлодарській дузі. Захоплювався грою у футбол, зокрема, грав у команді ФК "Атовець Фастів".

Після першої ротації В’ячеслав одружився, у подружжя з’явився синочок. А у жовтні минулого року, коли чоловік був у Фастові, він зустрівся із старим колегою та другом, з яким працювали разом в "Ельдорадо", й усі його розмови були саме про сина" як він займається у садочку, як його потроху вже починають готувати до школи. Й жодним словом не обмовився про армію, про те, що збирається на чергову ротацію. Взагалі, судячи зі спогадів близьких та друзів, він був приречений робити добро, він був чоловіком, який мріяв про те, щоб його дитина мала у житті все те, чого він сам був позбавлений.

Старший солдат, старший стрілець 72-ї окремої механізованої бригади.

24 листопада в районі міста Авдіївка Донецької області його було важко поранено снайпером найманців РФ. Усі зусилля лікарів виявилися марними й того ж самого дня чоловік помер у лікарні.

Поховали В’ячеслава Мінкіна 27 листопада на Алеї Слави Інтернаціонального кладовища Фастова. У нього залишилися сестра, дружина та син.

ПІСЛЯМОВА

Доволі часто чую питання, адресовані таким, як я: навіщо ти туди пішов, що тобі це дало, за що гинуть наші солдати. Іноді я байдуже не помічаю їх, адже ті, хто їх ставлять, ніколи не зрозуміють і не приймуть правильну відповідь, тому я не бачу сенсу в тому, щоб розповідати макаронині про принципи дії ядерної ланцюгової реакції. Тільки сильна втома та апатія навалюються зверху, перетворюючи думки в густе желе, відбиваючи бажання щось робити або кудись йти. У такі моменти хочеться просто лягти на ліжко та заплющити очі, ні про що не думати, нікого не бачити. Коли це трапляється, я починаю дуже сильно шкодувати, що не народився десь у тому місці, де люди використовують голову не тільки для їжі, але з часом це минає, туга відступає, і я знову починаю вірити, що не дарма ми були там , що все ж таки ми не приречені.

Але іноді, коли я чую такі питання, мене немов підміняють, в голові з'являється червоний туман, наповнений маленькими гарячими спалахами білої люті. Мені хочеться схопити за комірець того, хто питає, і потягти на кожне кладовище кожного населеного пункту країни. Притягти на Алеї Слави, жбурнути на землю біля пам'ятників і прокричати в обличчя: так якби не він, тут лежав би ти, твоя сім'я, і ще тисячі й тисячі людей лежали б у трунах замість того, щоб прокидатися щодня в своїх ліжках, як тобі такий розклад, як тобі ТАКА відповідь? Величезним зусиллям волі я заганяю це сильне бажання глибоко всередину та мовчки йду, слухаючи, як шалено калатає серце, тремтять руки та реве в вухах кров.

Ще нещодавно на вулиці був легкий мороз, місто засипало першим снігом, але вчора осінь вирішила піти геть з гордо піднятою головою, злизавши білий килим з асфальту, дерев і дахів теплим язиком. Я мав рацію: на прощання із загиблим прийшло зовсім небагато людей, в основному родичі, друзі та один функціонер з міської ради. Я стояв біля труни, дивлячись на бліде обличчя свого бойового друга, і згадував, як бував на похоронах в перший рік війни. Різниця між тоді і зараз була колосальною. Забиті людьми площі і вулиці тепер здавалися примарним далеким міражем, якимось старим вицвілим сном, що ставав все більш прозорішим із кожним днем. Похорон загиблого на війні солдата є ідеальним зрізом суспільства, і зараз, коли війна увійшла в повсякденну рутину, люди знову повернулися до того стану черствої сонливості, з якого колись вийшли навесні 2014 року.

Солдата поховали, після чого якісь незнайомі мені люди запропонували випити за його упокій, але я відмовився, вирішивши, що зроблю це на самоті. Колись у минулому житті, під курганом, серед божевільного вихору атак, серед воронок, крові й смерті, ми воювали пліч-о-пліч, і в один із небагатьох моментів затишшя він витягнув з мене обіцянку, що якщо його вб'ють першим, щоб я пом’янув його наодинці. Він не любив гулянок і цурався гучних компаній, тому і попросив виконати цю обіцянку. І він, і я вижили тоді, але смерть все ж таки наздогнала його за шість років після тих боїв. Постріл снайпера був точним, і він помер миттєво, як сказали мені потім лікарі.

Я повільно йшов по вечірній вулиці, засунувши руки глибоко до кишень, оскільки вже майже стемніло, і повітря стало холоднішим. Глибоке похмуре заціпеніння скувало думки, лише очі за старою звичкою автоматично оглядали простір попереду, розсікаючи вулицю на можливі сектори обстрілу - інстинкт самозбереження нікуди не подівся. Яскраво світилися вивіски магазинів і кафе, я не читав їх, а просто зайшов до першого-ліпшого. Всередині було тепло, звідкілясь долинала неголосна музика, люди сиділи за столиками, розмовляючи та сміючись. Я знайшов порожній столик в кінці зали, і поки чекав на своє замовлення, розглядав нігті, ні про що не думаючи. Так тривало недовго. Крізь набиту ватою порожнечу в голові пробилися голоси жінок, які сиділи неподалік, та розмовляли про все та ні про що одночасно.

Принесли мій чай у великій, гарячій на дотик чашці, я обхопив її обома руками, відчуваючи, як тепло починає розтікатися по долонях і далі по тілу. Я збирався зробити перший ковток, коли за сусіднім столиком почув, що вони не розуміють, навіщо ми там, що все це заради грошей, що так набридла ця війна, на яку вони нас не посилали. Рука моя завмерла у повітрі, і я озирнувся, уважно подивившись на ту компанію. Мені відповіли коротким байдужим поглядом, продовжуючи обговорювати свою втому від війни та нові напівчобітки однієї з жінок, роблячи це одночасно, легко і невимушено. Знов у вухах загуркотів пульс, і стиснулися кулаки, знову в очах замерехтів той дивний червоний туман, але й цього разу я стримався, поставив невипитий чай на стіл і вийшов назустріч останнім годинам осені.

Навіщо ми були там? Відповідей може бути безліч, і для кожного вона своя. Але не для тих, хто ніколи не дізнається, наскільки безцінне життя, тримаючи в долоні руку вмираючого від поранення друга. Або не для тих, хто ніколи ховав своїх загиблих синів, чоловіків і батьків. І точно не для тих, хто має рідкісний дар говорити одночасно про війну та жіночі напівчобітки.

Навіщо ми помирали там? Та просто все. Хоча б заради того, щоб ті, хто раніше жив на колінах, змогли колись піднятись на повний зріст, розправити плечі, підняти очі догори і побачити нарешті зірки.

 Ян Осока, Цензор.НЕТ

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.

Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.

Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.

Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.

Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.

Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.

Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.

Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.

Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.

Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.

Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут

Стаття про загиблих у липні 2017- тут.

Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.

Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.

Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут

Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.

Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.

Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.

Про загиблих у лютому - стаття тут.

Про полеглих у березні 2018-го читайте тут

Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.

Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут

"Полеглі Герої вересня" читайте тут.

"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.

Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут

Про загиблих у грудні 2018 читайте тут

Про загиблих у січні 2019 - тут

Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут

Про загиблих у березні-2019 - стаття тут

Про загиблих у квітні 2019 читайте тут

Про загиблих у травні - тут

Про загиблих у червні 2019 читайте тут

Про загиблих у липні 2019 читайте тут

Загиблі герої серпня читайте тут.

Про полеглих у вересні 2019 читайте тут

Про загиблих у жовтні - тут.

Загиблі герої листопада 2019 читайте тут

Про загиблих у грудні 2019 читайте тут

Про загиблих у січні 2020 читайте тут

Про полеглих у лютому 2020 читайте тут

Про загиблих у березні та квітні 2020 читайте тут

Про полеглих у травні 2020 стаття тут

Про полеглих у червні 2020 стаття тут

Про загиблих у липні 2020 стаття тут

Про полеглих Героїв вересня читайте тут.