Штурм блокпоста, сухе голодування і полонені бойовики: яким був Дмитро Суровий

Автор: Валерія Бурлакова

У 48-річного військового, нагородженого орденом "За мужність", не витримало серце.

***

Коли починалася війна, Дмитро - хоча сам він з Пологів, що у Запорізькій області - працював будівельником у Донецьку. З Донецька він поїхав, залишивши там деякі речі і навіть документи - і більше ніколи в окуповане місто не повертався. Натомість пішов в армію.

У бригаді, до якої він потрапив через військкомат, повоювати йому особливо не вдалося. Як, утім, і цілому підрозділу...

Пізніше він - повністю сивий у свої 40 з хвостиком чоловік - без сумнівів зізнавався у цьому. Спокійно, з усмішкою, казав 20-річним хлопцям, які вже дещо побачили на війні, що сам він особливого досвіду ще не має, хоч і служив тривалий час. Міг легко попросити навчити його, щось порадити, щось підказати. "Пізніше" - це вже у лавах "Правого сектору", куди Дмитро приїхав після звільнення навесні 2016 року.

Правосєки, до яких "прибився" Дмитро, тоді стояли на Світлодарській дузі. У полях вздовж траси на Дебальцеве, на безмежних відкритих просторах, чорних від вигорілої трави, літня спека сприймалася доволі важко. Тому він - вже не сержант Суровий, а просто друг Сивий - часто ходив у великому солом’яному капелюсі, привезеному кимось із волонтерів. Саме через цей капелюх він і здобув серед добровольців новий позивний - Араміс.

Того літа на Світлодарці Араміс брав участь у невдалому штурмі блокпоста - у штурмі, під час якого загинув Василь Сліпак. У штурмі, після якого добровольці практично на колінках у окопах почали підписувати контракти з ЗСУ. Підписав свій примірник і Араміс.

***

Легалізувавшись, "Правий сектор" почав потрохи "окупувати" різні напрямки у бригаді, у тому числі пішли вчорашні добровольці і у мінометну батарею 1 батальйону. Араміса туди перевели одним з перших.

За тиждень-два сталося так, що у одному розрахунку з ним опинилися і ми: я та двоє моїх старих побратимів. І, скажу чесно (тим більше, що Арамісу я це розповідала неодноразово): у перші дні співіснування мені здавалося, що цього дядька треба якось позбутися. Бо ж всі свої, а це хто такий?.. У нас є ще "свої", яких краще б перетягнути до розрахунку замість нього.

"Хто такий" довів свою незамінність буквально за два-три дні. Не тільки тому, що був працьовитим, розумним, легким у спілкуванні, кумедним. Не тільки тому, що вже тямив у мінометах, швидше за інших навчившись усього у нашого навідника. А тому, що мав суперздібність: знати, де що лежить. Що б у нас не "загубилося" - ящик освітлювальних мін, остання банка кави чи голка - Араміс завжди знав, де у будь-якому хаосі, у будь-якій темряві та під час будь-якого бою за хвилину розшукати потрібну річ.

Тієї осені ми жили у чорному ангарі з височенною дірявою стелею. Чорному - тому що під час або після боїв за Дебальцеве з цього місця швиденько відходили якісь наші вояки. Відступаючи, місце своєї дислокації вони вирішили просто спалити - імовірно, разом із чимось, що вони не дуже хотіли залишати ворогу. У тих місцях ми знаходили і частини АГС, і старі сухпаї, і покинуті особисті речі - що завгодно. Але що шукати не треба було - так це кіптяву, якою було вкрите все навколо. Торкнувшись якоїсь стіни, кожен з нас потім мимоволі торкався руками обличчя, потім знову, і знову - і ходили ми постійно усі чорні, всі як один - схожі на домовика Кузю з радянського мультика. Це було кумедно.

Коли стало холодніше - ми розуміли, що цілісінький ангар не обігріємо ніяк. І матеріалів, аби відгородити якусь його частину і зимувати у ній, також не маємо. Потрібно було підшукувати нове "житло". Коли ми його чи то ще шукали, чи то ще облаштовували - Суровий був першим, хто у один з вечорів взяв і просто запалив багаття посеред нашого скромного помешкання. Під однією з дірок у даху - але це, звичайно, від диму нікого не рятувало. Починаючи з тієї ночі ми щовечора палили просто "в себе вдома" невеличке багаття, сиділи усі навколо нього, грілися і смажили що було. Та хоч би і хліб.

Шеврон для нашого розрахунку, який згодом почали носити і інші хлопці у батареї, для нас намалював Андрій Єрмоленко

Це трохи нагадувало дитинство і літні табори - якби не війна. Працювали ми постійно. Працювали і по нас у відповідь, звичайно. І, зрештою, не холод, а саме погіршення в плані "опадів" - плюс усвідомлення того, що хтось нас просто-напросто бачить і корегує вогонь, бо працювати починали тільки-но ми виходили з ангара - змусило нас переїхати.

(Так, машину та інше необхідне для того, щоб працювати на виїзді, а не місяцями з однієї-єдиної сто разів спаленої та пристріляної ворогом точки, нам ніхто не давав. Як і іншим розрахункам нашої батареї)

***

… На новому місці ми оселилися у залізній "трубі", вкопаній глибоко у землю. Ми вирішили, що це каналізація, і що ми тепер не домовики - а черепашки-ніндзя...

У ідеально круглому нашому помешканні не те, що жити - ходити нормально було неможливо. Втім, будівельник Суровий швиденько "спроєктував" двоповерхове ліжко з дошок у кутку. Потім додав ще щось, ще щось... І, зрештою, наша труба стала п’ятизірковим бліндажем. Особливо порівняно з нашим попереднім помешканням.

Здається, вже з "труби" Дмитро вирішив вперше за тривалий час поїхати у відпустку, побачити рідних. Дружину. Двох дітей - доньку і сина. Він поїхав від нас в обід, а вже ввечері його на позицію повернули. З війни додому він вирішив взяти з собою якийсь сувенір - чи то гранату, чи то "хоттабку", вже не пригадаю, яку він зробив небойовою... Але яка, тим не менш, спричинила неабиякий скандал, коли її знайшли на блокпосту. Вночі він сидів, втикав у телефон, і, зрештою, водночас і жартома і сумно, видав щось типу: "Діти фото надіслали... А тато у%бан".

Це було дуже сумно. І дуже смішно.

… У грудні 2016 були бої за ліс. Це означало кілька діб, що злиплися в один величезний клубок часу і безкінечну роботу. Пригадую наказ командира: "...Йдіть поспіть, відпочивайте кожну хвилину, коли лише можливо..." Ми прямуємо до своєї "каналізації", я проходжу перші три сходинки вниз - і чую в ефірі, що ні. Ні, вибачте, працюємо...

Приблизно тоді Суровий трохи повеселив нас - що неабияк потрібно було посеред цієї зими і смертей наших. Ніч. Темрява. З темряви, з боку перегородженої бетонними блоками дороги, доноситься голос Араміса: "...кров! Треба зупинити кров!"

А-а-а-а! Кров! Аптечка! Джгут! Але джгут не потрібен, бо вже за мить ми з’ясовуємо: Суровий ішов по дорозі, дивлячись у телефон, не помітив "маленький" бетонний блок, перечепився, впав і розбив голову. Крові дійсно чимало. Але ми регочемо так, що після дезінфекції спершу замотуємо йому бинтами не лише лоба, але й очі.

… Навесні нас виводять на полігон.

***

Немає сенсу переповідати всі негаразди колишніх добровольців у лавах 54 бригади після переведення. Скажу тільки, що закінчилися вони свого часу тим, що ми оголосили голодування - і що, зрештою, Філін приїхав та забрав нас до батальйону "Донбас-Україна".

Але до голодування попереду були місяці, ми намагалися вирішити проблему цивілізовано. Писали якісь звернення до командування, ходили до командування, говорили, намагалися домовлятися, намагалися просити. Намагалися пропонувати варіанти: зібрати нас в один підрозділ, дати нам піти, та що завгодно... У якийсь момент нас ніби і пообіцяли перевести, але не всіх, як ми побачили зі списків. Зокрема не переводили і мене. Тоді ми ще не знали, що планують (план реалізували не вдалося) тих, кого переводять, перевести не до Філіна - а розкидати по 4 чи 5 різним бригадам. Нам здавалося, що це світло у кінці тунелю - але просто не для всіх.

"Нас переводять, а вас - ні? Як?.. Ні, так не буде. Я тоді оголошую сухе голодування", - сказав тоді Дмитро.

І так вперше, саме від нього прозвучало у контексті нашого переведення слово "голодування", яке тоді здавалося лише кинутим згаряча словом Араміса. Але стало нашою реальністю вже за тиждень.

… Незабаром ми повернулися на фронт.

У новому батальйоні всі ми пішли в піхоту. Щоб вже триматися разом.

***

На нашій новій точці в районі Чермалика було 3 чи 4 бліндажі. Утім, Араміс (якщо не помиляюся, то разом із Кабаном) оселився просто там, куди всі заступали на чергування. І, не витрачаючи часу на прогулянки туди-сюди степом, без відриву від виробництва, облаштовував позицію.

Йому подобалося. Він був на своєму місці. Він знову був на фронті.

Пізніше, 20 травня 2018 року, у складі невеликої групи Араміс узяв у полон трьох бойовиків.

За це був нагороджений пізніше орденом "За мужність".

Потім Дмитро повернувся додому. Часто хворів. Минулого року переніс важку операцію, після якої на запитання "...ну як ти?" відзвітував: "Пиріжків поки не буде)))"

… Його не стало у суботу, 30 січня. Не витримало серце.

Менше ніж за тиждень до його смерті, ввечері 24-го, я написала йому: мовляв, старий, а давай запишемо твої спогади про війну?

"А варто?" - уточнив Араміс. Потім погодився, але додав: "Мені здається, що краще б це інтерв’ю залишилося нерозшифрованим". І, насамкінець, погодився остаточно: "... Давай! Врешті решт, мені у ГШ не влаштовуватися!"

Поговорити ми не встигли.

Картка для допомоги родині Дмитра Сурового, Араміса: 5375414126054922 Тетяна Суровая, донька

 Валерія Бурлакова,Цензор.НЕТ