Артилерист Максим Баглєй: "Розповіді, що от коли прийдуть до мене додому, тоді я буду воювати, я не сприймаю. Коли вони прийдуть аж додому, ти отримаєш кулю в живіт... Тому краще їх зупиняти десь там"

Автор: Віка Ясинська

"Я вперше вистрілив по людях.. Але оскільки ти цього не бачиш і навіть не розумієш, в який саме пункт стріляв, бо дані для стрільби до тебе приходять у вигляді цифр, то особливо нічого і не відчуваєш. Точніше, ми жартували, що відчуваєш віддачу і пахне кислим", - історія артилериста, що дуже хотів потрапити на війну.

В АРТИЛЕРІЇ ГОЛОВНЕ - ВЗАЄМОДІЯТИ І НЕ ТУПИТИ. ЩЕ ПІД ЧАС НАВЧАННЯ МИ ПРАКТИКУВАЛИ ТАК, ЩОБ У НАС КОЖНИЙ ЧЛЕН ЕКІПАЖУ БУВ ВЗАЄМОЗАМІННИЙ

Я цікавлюсь історією. Ще до війни з Росією я займався розкопками Другої світової. Мені було 17 років, коли я почав копати, але цікавість саме до цього періоду була ще з дитинства. Якось я намалював на холодильнику Курську битву - і батько мене насварив, нащо я там німецькі хрести понамальовував, а не червоні зірки.

Ще перед війною з іншими копачами у нас сформувалася певна команда. І, звісно, з огляду на цю діяльність, ми багато спілкувались із росіянами. І якщо у нас на той час копати - це була махновська вольниця, то у них все чітко під контролем "Единой России", як кажуть, примусорьоний двіж. Були куратори і курсанти ВДВ або менти, які копали. Все було чітко поставлено на державні рейки пропаганди. Нам вони розповідали все те, що ми маємо зараз: і про Донбас, і про Крим. Я все це чув ще за 4 роки до війни. Від них звучало, що копати приїхали не українці, а хохли, і періодично між ними і нами доходило до конфронтації.

Багато хто з копачів воювали або воюють і зараз. І коли все почалося, окрім патріотичного моменту я, звісно, теж не міг пропустити війну в своїй країні. Бо десять років ти крутишся вивчаючи цю тему, а потім історичні події починаються тут – і в цей момент просто неможливо сидіти на дивані. Тобто для мене це був реальний шанс побачити, як воно відбувається не в уяві.

Але потрапив на війну я з четвертої спроби. Тобто чотири рази моя мама плакала, бо її син їде воювати, але потім він повертався назад (Сміється). Строкову службу я не проходив - морозився, тобто був уклоністом. Під час Майдану певний час хворів на грип, але встиг з Самообороною поганяти тітушок. А потім якось мені подзвонила знайома і сказала, що, Макс, в Росії приймають рішення Ради Федерації про те, щоб вводити війська. Напевно, у нас буде війна. Я почув це і реально стало трохи не собі - таке неприємне почуття в роті, наче мідну дротину смокчеш. Кажу їй, що яка там війна - побрязкають зброєю і все заспокоїться.

Коли події закрутилися, в усіх на слуху були добробати, наприклад, "Донбас". І я вважаю інформаційним провалом те, що ніхто не хотів іти в армію. Я теж подзвонив у "Донбас", а мені кажуть, що я невідомо який в черзі і до того ж, строкову не служив, тому передзвонять. Але ніхто так і не подзвонив, а мені ж свербить. І я щось там гуглю, шукаю. Може, якби одразу пішов у військкомат якось по-іншому склалася доля, але наступним я надибав батальйон тероборони Дніпропетровщини. Дзвоню туди і кажу, що я киянин, можна до вас? І вони, що так, звісно, приїжджайте. 24 серпня, на День Незалежності, я потягом їду у Дніпро. Приїхав, пішов у військкомат, зайшов у кабінет, а там сидить такий дядько, напевно, як три мене. Я йому кажу, що добрий день, я приїхав Батьківщину захищати, а у відповідь чую: "Документи!" Даю приписне. Каже, що ви у військкоматі були останній раз понад 10 років тому? "Ну, да". А він: "Так, а хулі сюди приперся?" Я, не очікуючи такого, кажу, що, стоп, я ж дзвонив, сказали, що можна? Питає: "А де ваш військовий квиток?" "Немає, бо я чортів уклоніст". "Ну, тоді йдіть до себе в Київ по місцю". Тобто я проїхав пів країни для того, щоб мене послали нахєр? Але у нього була така непробивна армійська броня, що я таки поїхав додому.

Третій раз – це коли я прочитав про батальйон "Фенікса", про третій бат 79-ки. Кажу мамі, що я їду у Миколаїв. На що вона спитала, чи я часом не дурний, бо ніяк не заспокоюсь.

Приїжджаю в батальйон, а мобілізація була зранку і вже скінчилася. Я ще примудрився хапонути якусь інфекцію влітку - і якби не вона, точно став би дєсантом. Сказали, що я можу до них приєднатися, але тепер тільки на контракт. Проте підписуватися на таке мені не хотілося – і я знову поїхав додому.

Ще дзвонив у батальйон спецпризначення "Сєвєр". Це Чернігів. Там наче проблем не було – і мене б прийняли. Але, коли я вже зібрав монатки, і ледь не поїхав, ще почитав про них і мені не сподобалось, що цей бат сидить на базі або виконує завдання на Півночі країни. І я передумав туди їхати.

А на той момент вже почалася зима – у мене був вже якийсь розпач. Я паралельно шив маскахалати, щоб хоч якось допомагати країні. Проте зі службою усе вирішив випадок. Ми дуже щільно займалися копом з покійним Ігорем (Глимовим) Тіторенком. На той момент ми дуже давно не бачилися, але якось зідзвонилися, і я розповів йому, що така хєрня – не можу потрапити в армію. І тут Петрович каже, що, тю, зараз ми тебе в армію відправимо. І я через його знайомого, який служив у військкоматі, а потім нахапався на сході уламків і був зараз у Києві, вже наступного дня був біля Деснянського РВК (Районний військовий комісаріат). Тоді саме починалася четверта хвиля мобілізації.

Зі словами "Я тобі привів добровольця" чувак завів мене до воєнкома. Той викликав якогось військового, і сказав, що зроби йому припис. І 26 січня 2015 року я мав знову з’явитися у військкомат, щоб відправитися на війну. Ну, думаю, все, нарешті я їду воювати.

26-го числа в РВК я приїхав перший. Там сидів якийсь єфрейтор і сказав, що іди поки посидь в кімнаті, подивися телевізор. Згодом почали прибувати люди. І я побачив чимало знайомих облич – були і копачі, і реконструктори. А потім ворота закрились, мама знову плаче. Але тут до мене підходить якийсь полковник і каже, що сьогодні саме я не їду і що моя черга 28 числа. Тобто мені пропонують посидіти ще два дні вдома. Оскільки моя поїздка на війну має вже неабияку історію, я розумів, що так не піде, і що треба зробити мою проблему його проблемою – тоді є шанс поїхати сьогодні. Через кожні 15 хвилин я стукав до цього полковника в кабінет і казав, що, мужик, давай приймемо рішення, що я їду зараз. Послати він мене не міг, бо я не хотів злиняти, а навпаки поїхати на війну.

Прибули ще нові люди. Вже священник покропив усім голови. Приїхав якийсь депутат, тобто почалася урочиста херня з роздачею чоток і іконок. А погода була паршива, і я думав, що краще б роздали теплі шкарпетки. І тут бачу якогось типа з новобранців, який точно під якоюсь речовиною, бо візуально було враження, що чувак на іншій планеті. І коли почали писати списки, я підійшов до того полковника і сказав: "Ви хочете, щоб оцей тип поїхав зараз на війну? Він же ж ніякий". І тут єфрейтор, який зустрів мене на КП, зі словами, що забирайте вже того Баглєя, бо він перший приїхав - остаточно дотиснув це питання. Полкан здався. Я сів у автобус і ми поїхали на станцію Петрівка товарна.

Звідти ми приїхали в Старичі (учбовий центр) І одразу потрапили під, так би мовити, генератор вибору, ким бути. Коли мене спитали: "Синку, а ти ким хочеш служити?" Я сказав, що хочу служити в реактивній артилерії - на "Смерчах" чи "Ураганах". В результаті мене відправили наводчиком на МСТУ (Радянська і російська 152-мм дивізійна самохідна гаубиця). А коли до нас підійшов якийсь капітан, я у нього перепитав, що реально мене на МСТУ беруть? "Хто тобі таке сказав, яка МСТА? У нас є Гвоздика". (Радянська 122-мм самохідна артилерійська установка на базі шасі МТ-ЛБУ). Але, в принципі, технічно воно те саме. Проте додав, що принцип в артилерії кругом однаковий - так що буде тобі "Гвоздика".

Після пари ночей в Старичах нас перевезли на полігон і розмістили в палатках. І поки навчальний процес не почався, нас вивели подивитися на самоходки - такі припорошені сніжком залізні "крокодили". Потім, після якихось військових пертурбацій я з групи навідників перекочував у групу командирів гармат.

Вчили нас нормально. Був один прапорщик, прізвище не пам’ятаю, але дуже крутий мужик. І більшу частину того, що нам викладали, ми в результаті вивчили завдяки йому. Він служив у Німеччині, і у нього був перший випуск з учєбки саме на цих самоходних гарматах. Він їх знав досконало. Ще нам дуже допоміг курсант Рома Середа. Він вчився у львівській сухопутці (Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного)

А взагалі, хто хотів вчитися, той вчився. І коли ми приїхали в АТО, як артилеристи були підготовлені. Суть артилерії в тому, щоб усі працювали злагоджено. Головне - взаємодіяти і не тупити. Тому ще під час навчання ми практикували так, щоб у нас кожний член екіпажу був взаємозамінний.

З мінусу в навчаннях - це холод. Зима, а класи, де ми слухали теоретичну частину, були літніми. Ми сиділи в рукавичках. Плюс після лекцій практика на гарматах. Тому я дуже запам’ятав цей собачий холод упродовж трьох тижнів.

Потім були залікові стрільби. Нас повезли стріляти прямою наводкою, але стволи певно вже були підгулявши по ресурсу - і ми стріляли вкладними стволами для танка. А воно таке глючне було – ламалося. Я двічі вистрелив - і сказав, що більше не хочу. Далі була стрільба з закритих позицій. Я стріляв у першій партії. Чому так? Бо група курсантів разом з інструкторами на ніч перед стрільбою йшла в поле охороняти гармати і БК - і за це їм бонус - перші в черзі. В тій групі був і я. Вночі зарядив такий дощ, що це просто капець, спав стоячи.

З нами відстрілявся і мій майбутній заряджаючий - найкращий двірник Деснянського району Петруха (Сміється). Він дійсно працював двірником на гражданці. Дуже хазяйновитий мужик, який під час злагодження потім добув нам купу всього необхідного. І пару командир-навідник ми почали формувати вже в учебці. А навідником у мене був Вова Гуцул. Це унікальна людина. Якось він сидів і штопав свої всраті бєрци, в яких приїхав. Я йому сказав, що, Вован, нам "Талани" ж видали. А він, що ті я взую, як поїду у відпустку, щоб бути в гонорових, або як мене заб’ють, щоб в гарних лежати (Сміється). Це дуже роботящий рукастий хлопець, і він реально шарив, як наводити гармату, хоча теж не служив до цього. На війні Вова гарно вивіряв приціли і нульові установки, за цей талант його декілька разів залучали до роботи в інших підрозділах. Ще в нього була машинка і він був допущений до стрижки комдіва. Коротше, це людина – "швейцарський ніж". Він вивіряв приціли на дивізіон. І якщо це зробити через сраку, то гармата через сраку і буде стріляти.

Через два тижні навчань настав час нам кудись вирулювати. Ми знали, що попадемо в 30 ОМБр. Зараз вона імені Костянтина Острозького. Але чи вона ще не була готова нас прийняти, чи щось трапилось - ми зависли в учебці ще на тиждень. І нас ще повчили понад програму. А потім замість Новограду нас відправили в Ізюм. І я тоді захворів на грип, тому поїздка в Ізюм для мене пройшла в коматозному стані. Там нас загрузили у вантажівки, і ми порулили через Слов’янськ в Бахмут. Я вперше побачив сліди війни - побиті будинки і таке інше. Туди приїхав наш командир дивізіону і ще начальство. Їх визвали подивитися на нас і сформувати екіпажі.

Тоді ж з’ясувалося, що армійська бюрократія в командири мене переписала лише на учбових курсах, а в загальному обліку студентів ні. Тобто виявилось, що я наводчик. Я сперечався з цим, на що мені сказали: "Як ми тепер тобі гармату знайдемо?" Проте мене таки поставили командиром замість іншого кандидата з нашої групи, що вибув з технічних причин.

Далі ми поїхали в пункт дислокації артилерії за лінією відведення у Васюківку. Це цікаве село. Там був мінарет зроблений з бляхи. І більша частина жителів, принаймні так мені здалося, - турки-месхетинці (Тюркомовний народ, що походить з грузинської області Месхеті і нині розсіяний по світу). Враження, наче ти на Кавказі. Але вони дуже добре до нас ставилися. Їхні діти бігали там і кричали "Слава Україні".

На самій базі нас зустріли і одразу запропонували поїсти. А в учєбці годували так собі, бо тоді ще не було реформи харчування. І коли я побачив, як чувак з бака навалював ячневу кашу, і що є підливка, плаває м’ясо, і головне - два солоних помідори, для мене це було просто чимось неймовірним.

Зранку ми мали їхати з Донецької області в Новоград, і коли приїхали в казарму, я попросив замполіта, що мені погано, я поїду відлежусь додому. А він - що нема проблем. Комбата немає, техніку прийняти нікому. І кому недалеко – валяйте по-домівках. Вдома виявилося, що я схуд на 10 кілограм і був, за словами матері, білий, як смерть.

Але головне – що всі повернулися назад. І тут мені воєнна карма влаштувала підкол. Повернулися, а на КП питають документи. Кажемо, що паспорти здали, воєнніків ще немає. "Ну, тоді ми вас не пустимо! "Та ви що – на приколі? Люди самі йдуть на службу, а ви не пустите. Дзвоніть - вирішуйте це питання". Ми пів години товклися, поки нас пустили.

Поки я лікувався, нам знайшли комбата. Річ у тому, що наша батарея формувалася з нуля, бо на той момент армію дуже цікаво оптимізували: було два дивізіони самоходок в бригаді - 152 і 122, але потім вирішили, що буде один калібр – і один дивізіон. І 16 машин здали на базу зберігання. Можна тільки уявити, що там з ними сталося.

Я МАЮ РОДИЧІВ У РОСІЇ - СКАЦАПЧЕНИХ УКРАЇНЦІВ. ВОНИ МЕНЕ ПИТАЛИ: "А СКОЛЬКО ТЫ РУССКИХ УБИЛ?". Я ЗАВЖДИ ЇМ КАЗАВ, ЩО НЕДОСТАТНЬО

Потім нас привезли на полігон 30-ки. Там до мене, Гуцулика і Пєтрухи приєднався маленький чувак, звали його Вова. Це був наш мехвод. Ввечері я його пригостив пивом - і з тих пір у нас почалися чудові дружні стосунки (Сміється). Загалом те, що наша "Гаєчка" (так назвали САУ) їздила і не робила нам нерви - то його заслуга. Як тільки десь стали, де тихо і є час, Вовка "пірнав" в мотор. А якось заходить в палатку, а в нього руки чорні до пахв - знову щось там колупав. Половина його фоток з фронту - це Вова в моторі. Коротше, екіпаж у мене був крутий. І ми досі з радістю зустрічаємось із хлопцями.

Близько місяця ми проходили бойове злагодження. Наш комбат царював, але не правив. Реально ж батареєю командував сержант Андрюха Ковальський, і він сам на це підписався. Він був з відділення СОБа (старшого офіцера батареї) і йому зробили пропозицію, від якої неможливо відмовитись. Ми дуже довго так воювали, поки не прийшов інший комбат. Командиром взводу у нас був Вова Боярський, позивний Турок. Він армійську систему не любив, її періодично жарив, і у нього через це були проблеми. Але він був класним артилеристом, не ховався від війни і постійно стирчав на вогневих позиціях.

На Великдень я з’їздив додому і після цього ми вже мали їхати на схід. Але перед тим приводили до порядку машину, яка була 87-го року випуску. Усі трубочки, фільтри, термостати і так далі – все потребувало оновлення. Машини були в дуже незадовільному стані. Наприклад, у заряджаючого є свій прилад спостерігання, проте, коли ми його відкрили, там було осине гніздо. Дуже часто текли баки. Вони були з алюмінію - і поки машина стояла суха без палива, алюміній протрух. Він тоненький - зварювати не було сенсу. У нас в днищі була здоровенна пробоїна. Дізнались про це, коли покатались по танкодрому, а там глибокі ями з водою. Мене заряджаючий за ногу смикає, а я саме в люці стирчу, і каже, що командир - у нас акваріум, дивлюся - точно. Найшли якийсь люк, заварили. Певно досі машина з ним їздить.

А ще самоходки в усіх текли. Хоча з самого початку ця техніка була герметична і могла воювати в умовах ядерного вибуху. Але час брав своє. І коли йшов дощ - складалося враження, що хтось сцить тобі на спину. Ще підливало через маску гармати, а чохлів на неї на батарею було всього декілька. А спиш ти в основному під час війни в самоходці. Згодом я пошив чохол на башточку командира (там були мої плечі і голова), щоб оця вся мачмала разом з маслом не протікала всередину. Був випадок, коли на одного з командирів іншої машини вилилось біля 300 літрів палива, коли він відкрив корму, бо баки були діряві.

Насправді ще за місяць до виїзду наш механ Вовка з іншими механіками потроху відновлювали техніку. І ми думали, що отримаємо саме ті машини, над якими вони шаманили. Але коли нас повели в парк, де зліва були хороші машини, а справа погані, наш зампотех (теж мобілізований дядько) показує направо і каже, що оце ваші - вибирайте собі. Дві з них, здається, не заводились, одна роззута, панорами кончені. Тоді я побачив, як Вовка береться за голову. Нам дісталася машина з поломкою, з якою воювати було неможливо. На той момент вона була, так би мовити, пам’ятником. Але були інші машини з почесним званням "донор артилерії" – і, мушу сказати, ми нормально прибарахлился і довели САУ до боєготового стану.

Але взагалі, якщо говорити про "Гвоздику" – там стоїть тракторний мотор, а шасі – це тягач МТЛБ, просто продовжений на один каток. Ще там більш потужний двигун і стоїть турбіна, яку чути дуже добре, такий характерний свист. Тобто це єдина САУ, запчастини для якої можна купити на авторинку. Принаймні інші мені невідомі.

На схід ми Їхали дуже довго. Добре, що багато народу у нас було з сіл. Бо, що я можу привести з Києва? Сиру, ковбаси. А там людей пакували по повній програмі – і їхати нам було дуже смачно. Хтось говорив українською, хтось російською, і в результаті все вилилося в двомовний суржик –ніяких мовних питань у нас ніколи не виникало. Якось я кажу Гуцулику, що пішли в парк поїмо шовковицю, а він не може розуміти про що йдеться. Тоді беру його за руку, підводжу до дерева і кажу "ось". А він мені, що командир, це ж морва (Сміється).

Коли ми приїхали і розмістилися в базовий табір, командир, здається, другої батареї скомандував, що тепер поїдемо в поле за табором подивимося, що ви вмієте. Але ми чітко розуміли, що ми гарно підготовлена батарея, тому на виїзді зробили все, як треба. Після цього нам більше ніхто перевірок не влаштовував. Ще нас повезли займатися з піхотою, а дні через 4 я вже поїхав на позиції. Це було в районі Горлівки. І вийшло так, що з першої батареї не вистачало людей, чи у відпустках були, чи позвільнялися, і ми поїхали на їхній машині. Посиділи там буквально декілька днів. І тоді я вперше вистрілив по людях, то була, певно, якась ворожа колона. Але оскільки ти цього не бачиш і навіть не розумієш, в який саме пункт стріляв, бо дані для стрільби до тебе приходять у вигляді цифр, то особливо нічого і не відчуваєш. Точніше ми жартували що відчуваєш віддачу і пахне кислим. Проте дуже добре відчутно, що ти сильно змерз. Бо бліндажі були без буржуйок. Ще не дуже приємне відчуття, коли горить кордит - нітрогліцериновий порох. Під час пострілу ежектор не витягує весь дим зі ствола, плюс димляча гільза падає в бойове відділення - і воно таке, сука, смердюче. Коли багато настріляєш і заряджаючий не встигає викидати гільзи, то в башті хоч сокиру вішай, бувало, що й ригали люди. В учебці так чомусь не пахло. А тут запам’ятав це, певно, як перший секс. І ось цей "секс" у нас вийшов з неочікуваним обломом, бо поламалася гармата. І на додаток до всіх цих "радощів" там була мотивуюча картина - великий хрест на позиції, на честь артилеристів, що там загинули. Ми звідти поїхали, бо по нас могли накидати. Всю ніч прокаталися по полях, а на ранок приїхала наша зміна, яка отримала зламану гармату у спадок. Але полагодили.

Ну а після цього ми стали регулярно їздити на вогневі. Хоча артилерія офіційно була відведена. І якщо кажуть, що була, значить так і є (Сміється), але більшу частину війни ми воювали в місцині, що зараз називається Світлодарською дугою. Це дебальцевський напрямок. Наша зона відповідальності була від Дебальцевого до кордонів з Луганською областю. В основному за Миронівським. Бойові дії для мене почалися у квітні 2015 року і закінчилися в вересні. Потім дійсно настало затишшя, аж до нашого виходу з зони АТО в лютому 2016.

Я маю родичів у Росії - скацапчених українців. Вони мене питали: "А сколько ты русских убил?". Я завжди їм казав, що недостатньо. Хоча постріляли ми багато, але хотілося б ще більше. З іншого боку, ти розумієш, що постріл коштує дорого (ствол зношується, нових в нас не роблять) і не можна гатити бездумно.

У нас бувало таке, що задовбалися завантажувати БК, або сидимо на базі, а один взвод на вогневих. І тут приїжджає порожня машина, яка снаряди возить, а там щось під сотню пострілів. І каже: "Давай бігом!". Це значить, що пішла жара - і ми тягаємо ті ящики чимшвидше. А бувало, що тиждень собі сидиш, ходиш на рибалку, радіо слухаєш. Але потім знову раз - і все, знову жарко. Взводний кричить "Свадьба" - то кодовий сигнал в нас був, що будемо працювати. Взуваєшся вже в башті на ходу і летимо працювати.

В принципі, ми відслідковували, бо цікаво ж було, чи потрапляли по цілі або чули про це по новинах. Якось відстрілялися і бачили, що горить і димить чорним. А якось, після нашої чергової роботи, був випадок, коли тодішній губернатор Луганської області Георгій Тука повідомив, що до сєпарів приїхала якась важлива шишка – і арта 30 бригади вкоротили йому ноги. Обидві (Сміється). А взагалі, зранку на шикуванні комдів завжди звітував, що, наприклад, третя батарея когось там знищила. Або зв’язківців спитаєш, типу, що ми там влучили чи ні? І вони такі, що так, є. Але з іншого боку, ніде так не брешуть, як на рибалці, мисливстві і війні (Сміється). Головне, що ми добре засвоїли – якщо щось хєрово – тобі обов’язково про це скажуть, а не сказали, значить, все добре.

ТОБІ НЕ ОБОВ’ ЯЗКОВО БУТИ НА ПЕРЕДКУ. НА КОЖНІЙ ЛІНІЇ ОБОРОНИ Є ЩО РОБИТИ. І ЦЯ РОБОТА ВАЖЛИВА. МОЖНА СИДІТИ В ГІМНІ ПО ШИЮ, МОЖНА ВИДАВАТИ ШКАРПЕТКИ НА СКЛАДІ

Якщо підсумувати - на війні все було зовсім не так, як я собі уявляв. Найбільший бардак, в якому я брав участь в житті – це війна. Як казав письменник Костянтин Сімонов: війна - не феєрверк, а просто складна робота. Окрім завдань – це ще й рутина і багато побутових щоденних проблем.

В окопах ми не жили, постійно переміщувались, наче циганський табір. І все, що у тебе є – все лежить в машині. У мене навіть можна було телефон заряджати або книжечку почитати, бо Вовка зробив прикурювач. Спали на моторі: ковдру через ствола перекинеш – і добре. Правда, це поки він теплий, а коли охолов – вже не дуже. Або в середині: один в кормі, двоє в башті на підлозі, або хтось на сидінні заряджаючого зверху. Проблема була, якщо екіпаж був з 5 чоловік. Це плюс ще один номер обслуги - от тоді зовсім важко всунутись. Я, правда, хроплю сильно, і якщо обставини дозволяли, екіпаж старався покинути машину (Сміється).

Взагалі, в САУ немає місця. Я широкоплечий - і мені було дуже не зручно. Я сидів по діагоналі і не розкладав сидіння, як папуга на жердинці, а ноги опустити не можна, бо попереду сидить навідник – і ти, якщо захочеш, можеш йому колінами закрити вуха. А з іншого боку вже гармата. Коли САУ стріляє, вона стоїть на місці на гусеницях, але її хитає назад на ходовій частині. І ми всередині цієї бляшанки коливаємось теж. А ще приладом спостереження б’є тебе по лобі: постріл і шльоп, шльоп. При тому оцей "шльоп" був досить болючий - і треба було не забувати ухилятись.

Наряди – це теж весело. Тиждень якщо простоїш, то війна вже здається зовсім іншою. А ще для нових вражень можна розгрузити 5 фур БК. Ящик важить десь 70 кілограм. Він незручний, у нього гострі кути, а на вулиці + 35 градусів. А потім це все треба розсортувати на повні й зменшені заряди, і ще інколи по вагових позначках.

Загрузити БК в самоходку – це теж веселе заняття, оскільки їх треба принести 35 штук, а важить снаряд десь 21 кг, гільза – 8. Ствол треба чистити, траки міняти. Або поспати в самоходці, з якої просто тече зі стелі. Але людина - така скотина, що до усього звикає. Проте в усього має бути якийсь логічний процес. І тут він в тому, що коли ти нарешті їдеш на вогневі і стріляєш, розумієш, що усе, про що я розповів вище, все це робилося заради пострілу, і що це важлива робота, і забивати на неї не можна.

Дуже крутою тоді була підтримка волонтерів. У нас у зводі на вогневих було три машини і якось в усіх трьох почали сідати акумулятори, а без них ти нікуди не поїдеш. У першої гармати були ще більш-менш живі і тому виїзд взводу і КШМки (Командно-штабна машина) був такий: перша заводиться і чіпляє тросом нас, ми пхаємо ту, що перед нам. А тим часом та, що вже завелась, пхає в корму КШМку – і все відбувалося майже одночасно. Але була ще одна проблема – не можна було глушити двигуни, бо, якщо на першій гарматі сів би акумулятор – ми б взагалі з вогневої тоді нікуди не рушили. І тут нам дуже допоміг вже покійний волонтер Діма Жовтий. Він привіз безпосередньо на позицію два нові акумулятори. І це були абсолютно оргазмічні відчуття. Коли ми поставили акумулятори, механік заліз всередину, а Діма йому, що давай пробуй - і САУ почала газувати. Вован виліз із самоходки, ніби йому туди запустили жінку і залишили вдвох на годину (Сміється). Ще дуже сильно допомагали українські кінологи. І коли ми бачили цю підтримку, коли армія і волонтери працювали спільно - це дуже сильно надихало.

Я вважаю, що я випадкова в армії людина. І будувати військову кар’єру до війни не збирався. А от коли йшов на дембель, хотів підписати контракт. Проте так трапилося, що я звільнявся з полігону - і саме на ньому побачив те, що називається армійський довбоєбізм. Тоді вирішив, що це все ж таки не для мене.

Але війна мене зробила молодшим сержантом (Сміється). Був смішний випадок, коли мені забули присвоїти це звання. І я був єдиним в батареї команидром гармати в званні солдат аж поки не отримав свої дві лички.

Після дембеля я пів року попрацював на роботах для "підтримки штанів", а потім поколупався в носі й зрозумів, що тим, чим я займався раніше, вже займатися не хочу. До війни я був працівником торговельної сфери – постачав усякі інструменти у великі маркети. Але після повернення один мій товариш запропонував мені працювати в учбово-сервісному центрі представництва компанії L3Harris в Україні. Ті самі радіостанції, які Україна отримує як військову допомогу від США. І це знову ж таки про війну. Тепер з відряджень і військових частин я не вилажу. Тобто обрав туризм замість еміграції (Сміється).

Взагалі, я вважаю, що можна не робити військову кар’єру, але кожний має вчити військову справу. Тобі не обов’ язково бути на передку. Війна – це командна гра і на кожній лінії оборони є що робити. І ця робота важлива. Можна сидіти в гімні по шию, можна видавати шкарпетки на складі. Кожному знайдеться завдання.

У нас є абсолютно #бануті сусіди – і вони самі по собі не розсмокчуться. Моє спілкування з росіянами говорить про те, що їх треба п#здити. І тільки це працює у відносинах з ними. Усе інше не працює. Якщо даси слабину – сядуть тобі на голову. Тому розслаблятися не можна нікому. І саме через цього сусіда я не розумію тезу про "треба домовитись". Наприклад, будеш ти йти ввечері додому, і тут раптом хтось приставить ножа до твого горла і скаже, що віддай гаманець і телефон. Як ти домовишся? Йому не треба з тобою домовлятися. Йому треба або щоб ти помер, або віддав свої речі.

Якийсь чувак з далеких #б#нєй, який свої нікчемні 30 років життя срав у дірку в землі, сідає в танк і ризикує своєю дупою не для того, щоб ти з ним домовлявся. (Так само, як і ідейні росіяни з імперськими поглядами, чи що у них там ще накладено в голові) І не для того, щоб зробити твоє життя краще. Він за твій рахунок робить краще життя собі, бо ми для них – ресурс. Він не буде їздити на танку і кидатися пачками рублів звідти, ні. Він вб’є тебе, зґвалтує твою жінку і після того, як зґвалтує, фамільним рушником витре собі прутня. І оці розповіді, що коли вони прийдуть до мене додому, тоді я буду воювати, я не сприймаю. Коли вони прийдуть вже аж додому, ти, швидше за все, отримаєш кулю в живіт, або у тебе будуть вибухати міни на подвір’ї. Тому краще їх зупиняти вже десь там, щоб вони до тебе не дійшли. Бо, окрім всього, війна – це жах, який важко уявити.

 Віка Ясинська, Цензор. НЕТ