Волонтер Валентина Варава: "Ми передали на фронт 71 автомобіль, а також десятки фур медичної гуманітарки для лікарень України. А в січні 20-го року Мінсоц виключив нас з Єдиного реєстру отримувачів гуманітарної допомоги"
Про розмитнення автомобілів для евакуації поранених, скандальну історію із санітарними машинами "Богдан", виграний суд з Мінсоцполітики, гуманітарну допомогу лікарням України і проєкти для дітей Донбасу. Про ковід, кисневі концентратори і безперервне волонтерство як український феномен.
МИ ЗРОБИЛИ ПЕРШИЙ В УКРАЇНІ АЛГОРИТМ РОЗМИТНЕННЯ НЕМЕДИЧНИХ МАШИН, А САМЕ ДЖИПІВ, ДЛЯ ЕВАКУАЦІЇ ПОРАНЕНИХ
Фото: Віка Ясинська
Я педагог за першою освітою, за другою - психолог. Працювала вчителем, була новатором у цій сфері. Потім - заступником, а далі впродовж 10 років - головною редакторкою всеукраїнської педагогічної газети "Завуч". Член спілки журналістів. Пішла з редакції, щоб стати директоркою вальдорфської школи. А потім пішла в науку – писала роботу на тему "Дистанційне навчання у викладанні природничих дисциплін". Мені здавалося, що за цим майбутнє – і інтуїція не підвела. Але роботу я не доробила через Майдан. Пішла в академвідпустку - і звільнилася...
А ще я людина, яка дуже любить подорожувати і ходити в гори. У мене серйозний послужний список: Карпати, Крим, Кавказ, включно з Ельбрусом, Татри, Альпи і Гімалаї.
Раніше у мене були несистемні сплески волонтерської роботи - це зоодопомога по стерилізації тварин на Гідропарку, де я тренувалася на спортмайданчику. Вуличних собачок треба стерилізувати, а не труїти, що досі відбувається кілька разів на рік, особливо перед Водохрещем. Я зв’язувалась з волонтерами, привозила їм тварин. Але це було епізодично, і, на мій погляд, не можна назвати волонтерством. Системним це стало з Майдану.
Коли я прийшла на перше віче, побачила купу політичних прапорів, плюнула - і пішла звідти геть. Політичні ігри - це не моє. Але повернулася туди на студентський Майдан. І почалася допомога медикам.
З першого грудня 13 року Пастор Ральф Гаска відкрив для всіх двері лютеранської церкви (Лютеранська кірха святої Катерини). В тому числі і для нашої групи волонтерів, яка потім створили ГО "Ініціатива Е+". Оксана Сивак, Артем Миргородський, Іван Дем’янець, Діма Стригун, Віка Бандалетова, Оксана Копицяк і я – ось така компанія була ядром всього цього. І до 16 року наша локація була в церкві.
Ми сформували єдину базу постраждалих на Майдані. Займалися їхнім лікуванням, а потім почалися ще й поранені атовці. Ми співпрацювали з благодійною організацією Caritas-Україна, з чеськими проєктами по допомозі People in need. Пройшли курси тактичної медицини. А потім шили аптечки, наповнювали їх усім необхідним і завозили на схід. Ще ми робили великі медичні бокси, в яких був повний спектр медикаментів - від перев’язки до знеболюючих. Набір робився на 10 людей. Віддавали ми ці бокси в бліндажі та підрозділам на блокпостах. Але згодом зрозуміли, що окрім цього для здоров’я дуже корисні теплі речі, генератори і тепловізори (Сміється).
Для того, щоб грамотно закривати потреби підрозділів, ми зробили волонтерську спільноту разом з Народним Тилом, з Leleka Foundation. Створили єдину таблицю, в якій вказувалося, куди хто що передав з тактичної медицини, і куди що потрібно.
Ще в 14 році виявилась біда з медичною евакуацією, з тим, що немає на чому вивозити поранених. І перші 18 машин, які ми пригнали, щоб закрити таку потребу, - це була контрабанда. Але я хочу жити законно і не бути контрабандисткою, допомагаючи своїй же країні вистояти. Тому була категорично проти - і ми зробили перший в Україні алгоритм розмитнення немедичних машин, а саме джипів, для евакуації поранених. Бо з швидкими не було ніяких проблем.
Оскільки ніхто такого не робив, перше розмитнення тривало майже місяць, нам довелося зібрати купу довідок, сертифікатів, тобто гори папірців – і я кілька разів просто плакала від того, що це дуже важкий бюрократичний процес. Але коли ми зробили цей алгоритм – десятки волонтерських організацій офіційно розмитнили сотні автомобілів.
Машини передавали переважно медикам. Щільно співпрацювали з центральним автомобільним управлінням ЗСУ. Тоді я стала членом ради волонтерів при Міністерстві оборони. І коли ми бачили, що є якась дірка з приводу забезпечення машинами медичної евакуації, ми її закривали, а потім старались зробити так, щоб ці дірки не виникали.
Але був скандальний момент з санітарними автомобілями "Богдан" . Якщо коротко, то для медичної евакуації є три етапи: перший – це вивезти людину з лінії фронту, і головна вимога до цієї техніки – броня. Другий етап – проїхати вже там, де немає вогню, але і доріг теж немає. Тобто джип, який пройде по бездоріжжю. Тут вимога – повнопривідність. А третій етап, коли вже доїхали до дороги, – і тут дуже важлива швидкість. І вийшло так, що корпорацією "Богдан" були створені машини "Богдан – 2251". Але на них були певні нарікання. Ці автомобілі розробили взагалі без участі військових медиків. По своїх каналах я знала, з якими порушеннями їх закуповували і вводили в експлуатацію. Потім були ситуації, коли їх не вистачало. І ми з Оксаною Корчинською з цього приводу виступали у Верховній Раді. Але розголос ні до чого не призвів, бо спрацювала велика людська помилка. Коли, наприклад, Хоттабич (Ілля Лисенко - засновник та керівник "ASAP RESCUE" та благодійного фонду "АСАП ЕМС ХОТТАБИЧ") говорив, що це така крута машина, як УАЗік, але краще, проте машини насправді були далекими від крутих.
У мене є посилання на статтю у "The Washington Post". Вони робили тоді дослідження цієї теми – і я багато чого розповіла з цього приводу. Після статті мені дзвонили хлопці з війни і казали, що, Валя, ми тобі вирішили скинутися на маленький бронік і велику рушницю, бо, судячи з тієї заварухи, яку ти підняла, ти у небезпеці.
Але я відійшла від цієї теми, коли побачила, що ми підіймаємо кіпіш, а військові нас просять, що ви ще ось це розкажіть або ще ось це. На що я відповіла: "Агов, хлопці, а ви нічого не переплутали? Я можу говорити, але поки ви будете мовчати нічого не зміниться". Тобто підтримка була велика, але негласна. А якщо хтось і виступав з цього приводу, то лише дембеля.
Потім ми підіймали ґвалт і співпрацювали з Мінсоцполітики з приводу брудної гуманітарки. Коли ми займались розмитненням і читали документи Мінсоцу, не розуміли, як це не пропускають машину для військових, а визнають гуманітарним вантажем , наприклад, 17 тон піци. Або одяг для дитячої олімпійської збірної, коли ми точно знаємо що його продають і це не гуманітарна допомога. Тобто на той момент на сайті Мінсоцу не було повної інформації по гуманітарці, лише хто подав і який вантаж. І тоді ми разом з "Єдиною службою правової допомоги", це Денис Осмоловський, Оксаною Сухоруковою з благодійного фонду "Свої", і Дімою Білоусом, це "Благодійний фонд Св.Покрови", добилися того, що на сайті Мінсоцу з’явилися скріни від організацій усіх необхідних документів по гуманітарці.
Ми отримали та передали на фронт 71 автомобіль, а також десятки фур медичнрї гуманітарки для лікарень України. А в січні 20 року Мінсоц виключив нас з Єдиного реєстру отримувачів гуманітарної допомоги. Підставою було те, що ми не надали КМДА звіт про її отримання і розподіл. Але, блін, нас визнає Мінсоц і ми туди подаємо звіти, при чому тут КМДА? Взагалі, тоді одним наказом було виключено 70 з чимось організацій. Серед них точно були ті, що займалися брудною гуманітарною, але десяток правильних волонтерських перевірених, які ми знаємо. І я звернулася до них, що давайте подавати до суду. Але в результаті судовий позов подали ми одні - і виграли. Це був безпрецедентний випадок, коли громадська організація виграла у Мінсоцу. І нас мовчки включили назад до Реєстру.
Я НЕ ЗНАЮ, ЧИ Є ЩЕ Є ТАКІ ВОЛОНТЕРИ, ЯК МИ, ХТО КУПИВ БИ ЖИТЛОВІ БУДИНКИ ДЛЯ ДИТБУДИНКІВ СІМЕЙНОГО ТИПУ НА ДОНБАСІ.
Паралельно від початку війни ми працювали з родинами загиблих. І зробили декілька проєктів для дітей з "червоної зони", тобто тієї, що не далі 10 кілометрів від лінії розмежування. Один з них – це табори в Карпатах. Організовували ми їх, починаючи з 15 року, завдяки гуманітарним проєктам Посольства Чехії в Україні. Ми вивозили дітей цілими класами. Бо коли зробили дослідження, з’ясували, що 90% діток не виїжджали не те, що далі свого міста, а далі свого району. Тобто вони взагалі нічого не бачили за своє життя. По дорозі у Карпати ми робили екскурсії в Києві, а далі були гори – і все це дуже вражало. Основним меседжем цих поїздок було підкреслити, що ось ти – українець, і твоя країна так гарно до тебе ставиться. І що це не страшно, а навпаки дуже цікаво. Бо коли ми вперше ще в 2015 їхали пропонувати табори в Мар’їнку, Авдіївку і Красногорівку , спочатку говорили з адміністраціями шкіл, потім робили батьківські збори, але нам не хотіли давати дітей. Боялися. І переконати батьків було не так просто. Проте перші діти повернулися сповнені вражень, і після цього навпаки охочих вже було багато.
Ще ми робили окремі зміни для дітей загиблих та поранених атовців, чи померлих після повернення з війни, а це така категорія, якій взагалі майже ніхто не приділяє уваги. З цими дітьми дуже ювелірно працювали психологи, плюс були різні заняття: і глина, і басейн, і солдат з безпілотником, якого я віджала у авіарозвідці (Сміється). Він показував дітям, як працює коптер – і це викликало захоплення. Ми були дуже задоволені результатами таких виїздів. З цими дітками і психологи, і вихователі досі підтримують стосунки.
Я не знаю, чи є ще є такі волонтери, як ми, хто купив би житлові будинки для дитбудинків сімейного типу на Донбасі. Ми зробили це двічі. Перший - у березні 16 року. Для родини Шевченків, вони з Семенівки, що під Слов’янськом. Спочатку у них було п’ятеро усиновлених дітей. Ми з ними подружилися, і на початку допомагали просто вижити. А потім ми виграли грант Львівської освітньої фундації, який покривав лише половину суми на будинок, і за 20 годин ми зібрали другу половину. Ми також допомогли родині зробити ремонт. І коли у них вже було де жити, Шевченки взяли у сиротинці ще п’ятеро дітей. Другий будинок ми купили у 18 році в Лисичанську. Там на той момент було четверо оформлених дітей, двоє чекали на оформлення і потім вони взяли ще чотирьох.
Проте я не знаю, чи буду продовжувати з будинками, бо є багато нюансів. Коли у тебе десятеро дітей, деякі з них маленькі, з особливостями розвитку, і ти багато років без відпустки по 24 години 7 днів на тиждень з ними, починається чимало проблем. В одній з родин я побачила, як батьки просто вигоріли вщент. Що вони вже не можуть гарно спілкуватися ані з дітьми, ані одне з одним, бо у них просто немає сил. І тоді я звернулася до отців-католиків з Бельгії і розповіла їм, що цю родину просто необхідно кудись вивезти відпочити. Вони профінансували цю ідею. Старших дітей ми взяли в табір в Карпатах, а батьків з меншими відправили у Верховину. Ще організували місцеву тьотю, яка готувала їм їжу, щоб вони не стояли на кухні, і людину, яка допомагала з дітьми, щоб тато і мама могли побути вдвох. І коли вони відпочили, мали абсолютно щасливий вигляд. Але проблема в тому, що такі відпустки треба робити родинам постійно, але де взяти на це гроші? Тому одне – це дати будинок, а друге – це постійний супровід такої сім’ї, який потребує великих ресурсів. Окрім цього у родин бувають проблеми з дітьми, особливо коли ті входять в підлітковий вік. Під час останнього візиту в одну з сімей ми вели розмови зі старшим хлопчиком щодо його поведінки і вчинків – і наче це спрацювало, але ж це проблема, на вирішення якої треба чимало часу.
Ми продовжуємо допомагати військовим, точніше військовим медикам, яких ми знаємо. Іншим допомагаємо ситуативно - на це є свої причини. Нещодавно до нас звернулися з одного підрозділу і дали список по тактичній медицині. Було видно, що його складав не фахівець. Я попросила допомогти знайомого медика, що відповідає в ОТУ "Північ" за медичне постачання. Він сказав, що хай пишуть заявку - і дамо все, що у нас є. Але коли я зв’язалась з підрозділом, дала його номер телефону, сказала, що дзвоніть - у відповідь почула: "Дякуємо, але нам люди вже на це збирають гроші". Таке просто вводить в ступор. Я сказала, що ви взагалі розумієте, що робите? Тобто люди збирають гроші, на те, щоб цей тактмед купити, але ви можете взяти його безкоштовно. Проте мене не почули, подякували і сказали, що все одно далі збиратимуть. Ясно, що такого роду розмови не сприяють допомозі в принципі.
Окрім таборів і багатодітних родин Донбасу, одним з основних напрямків у нас є лікарні. Вони були і до коронавірусу. Ми займалися медичною гуманітарною, яка приходила з-за кордону. Це і посилки, і великі фури з ліжками, меблями, медичним обладнанням. В європейських лікарнях раз на 5-7 років оновлюється все це, але там, де для них це позавчорашній день, для нас післязавтрашній. Наприклад, функціональні ліжка – це базова потреба, проте в багатьох лікарнях в Україні їх немає, особливо якщо говорити про маленькі міста. Правда, спочатку ми допомагали лікарням на Донбасі, а потім почали по всій Україні. Розмитнюємо, проводимо це через Мінсоц - і передаємо. Ірина Савченко відповідає за цей напрямок.
БУВАЄ, ЩО Я ЗАТРИМУЮСЬ НА СКЛАДІ ДО НОЧІ – ЯКЩО ПОТРІБНО ТЕРМІНОВО ПЕРЕДАТИ КОНЦЕНТРАТОР. ЦЕ ВСЕ ВИСНАЖУЄ, АЛЕ ХТОСЬ МУСИТЬ ДОПОМАГАТИ, КОЛИ ДЕРЖАВА НЕ СПРАВЛЯЄТЬСЯ
Ну, і рік тому додався ще ковід. В 19 році на нас вийшла міжнародна велика платформа Benevity. Вони об’єднали великі корпорації, типу Гуглу, Дженерал Моторз. І у них є благодійні проєкти, на які люди жертвують кошти. При чому вони не потребують звіту, бо самостійно відстежують усю діяльність на сторінках в соцмережах. І завдяки цій платформі плюс допомозі родини Барвінко з Нідердандів - ми і купили перший кисневий концентратор.
А взагалі, тема ковіду для нас почалася з того, що треба захищати медпрацівників, бо один хворий медик – це сотні не вилікуваних пацієнтів. Це були маски, засоби захисту, костюми і так далі. Ситуація з ковідом змусила мене опублікувати свою картку. Я багато років цього не робила, але довелося, бо люди не дуже люблять переказувати гроші на банківські рахунки. А коли нашу роботу по захисту медиків підтримали міжнародні донори, запропонували зробити такий проєкт для лікарень Донбасу. І в минулому році ми об’їздили усі опорні лікарні Донецької і Луганської областей, плюс велику кількість не опорних. Попутно виходило так, що ми допомагали і лікарням, і військовим, наприклад, тими самими масками, і просто знайомим медикам в медустановах, де якийсь ґвалт і чогось не вистачало.
У вересні минулого року ми купили перші кисневі концентратори за гроші, які прийшли саме на картку. Бо до того ми купували їх для лікарень за проєктом Го "Ініціатива Е+" та Посольства Чехії в Україні, а потім за допомогою мого друга Максима з позивним Гуля було закуплено 20 концентраторів для сортувальних відділень Київської лікарні №9. Але далі зрозуміли, що ефективніше давати їх людям під певний пакет документів, бо так можна все проконтролювати. Зазвичай я чекаю від хворих на виписки з лікарень або сімейних лікарів, в яких буде вказана сатурація і що пацієнту показано апарат. Бо є люди, у яких сатурація, наприклад, 93 – і вони вже панікують, що, аа, я вмираю, тому дуже важливо контролювати, кому віддаєш концентратор. У мене в житті був момент, коли я впала на спину і зламала ребра. Я пам’ятаю, коли з легень виходить повітря, а ти не можеш вдихнути – це дуже страшно. І нещодавно у нас три дні підряд були смерті підопічних. Це і ті, хто дихав вдома, і ті, кого забрали в лікарню, але вже було пізно. І тому, коли я чую, що людям стає краще і йде позитивна динаміка, то радість просто переповнює.
Насправді спочатку я сподівалася, що наша допомога обійдеться десятьма концентраторами, але потім їх було потрібно все більше і більше. І доходило до того, що я розуміла: зараз у мене заберуть останній апарат, а більше їх немає - і починала панікувати.
Я дуже не люблю брати щось в борг, але коли постачальник запропонував мені, що я тебе знаю-вірю - бери, я все ж таки взяла 10 концентраторів. А потім ще плюс два знову ж таки в борг. І в якийсь момент я розуміла, що тепер винна великодушним постачальникам 300 тисяч гривень і не знаю, як їх віддавати. Але завдяки друзям, бізнесу, практично за тиждень борг було закрито. Зараз ми беремо апарати СРАР, які є набагато більш ефективними у відновленні ковідних хворих.
Ще нам подарували "старічка" (Стара модель кисневого концентратора), не знаю, якого він року, але працює. Ресурс - 10 тисяч годин, а вироблено 7 з чимось, тобто його вистачить ще на 100 днів безперервної роботи. Усі апарати ми даємо в тимчасове користування, як і людям, так і в медичні заклади, медикам, яких знаємо і довіряємо. Наші друзі надали нам склад для того, щоб ми мали приміщення, де це все зберігати, інші друзі оплачують комуналку. Бо після того, як ми пішли з лютеранської церкви, і офіси, і склади були у нас по домівках. Буває, що я затримуюсь на складі до ночі – якщо потрібно терміново передати концентратор. Це все виснажує, але хтось мусить допомагати, коли держава не справляється.
Якщо казати про волонтерство для мене - це приблизно, як у анонімних алкоголіків: "Мене звати (наприклад) Вася - і я алкоголік". Так і я: "Мене звати Валя - і я волонтер". Звісно, цим можуть займатися люди, у яких альтруїстична складова досить висока. Коли я дуже щільно займалася психологією, бачила дослідження, яке мені сподобалось. Там альтруїзм виділяли, як п’ятий темперамент. Це звучить дуже екзотично, але така думка мені гарно лягла. Насправді волонтерство шалено випалює. Тому я намагаюся тримати баланс. Повернутися в наш з чоловіком бізнес. Мій чоловік великий в усіх відношеннях мистецтвознавець. Він був куратором українського проєкту на Венеційському бієнале. Разом з ним ми робимо авторські, скажімо, снобські тури, для тих, хто любить музеї, культуру, занурення у мистецтво. Це подорожі в Європу. І коли мені тут вже зовсім зносить дах, я час від часу вириваюся кудись поїхати.
Але, правду кажучи, мені б хотілося, щоб безперервне волонтерство не було потрібне, щоб я могла жити своїм життям і не спалюватися. Я маю багато друзів за кордоном. І в жодній країні немає такого явища, коли люди постійно роблять роботу держави. Так, громадські активісти піднімають хай, на який держава зобов’ язана реагувати. А у нас держава не реагує - і все проходить безкарно.
Проте я йду туди, куди мене веде життя. На Майдані в ніч з 18 на 19 лютого був один момент, коли я розуміла, що можу просто тут залишитись (тобто загинути). Тоді я подумала, що, Господи, на все твоя воля. Я вірю в Бога, але не певна, що сповідую саме православ’я, напевно, мені ближче католицизм. І після того, як я подумала про волю Бога, зрозуміла, що якась рука мене веде по життю. Наприклад, я не можу сказати, що планувала займатися концентраторами, бо розуміла, що це велика робота, гроші, відповідальність - нова сфера, в якій я точно не фахівець. Але ж якось так усе саме собою відбувається, тому я продовжую цим займатись.
За період активного волонтерства мені найбільш шкода такої втрати, як довіра до людей. Це якщо говорити про особисті речі. Бо раніше я думала, якщо людина так говорить, значить, так і є. Але ще в 14-15 роках це розуміння дуже змінилося. Мені неприємно постійно перевіряти інформацію, бачити, як люди брешуть, як зловживають довірою. Проте я чітко усвідомила, що це необхідно робити.
Але є і здобутки. Впертою я була завжди, проте раніше мені не вистачало здорової злості і вміння йти до кінця. Тобто я завжди була конформісткою, а зараз це змінилося.
Віка Ясинська, Цензор. НЕТ
щасти Вам, Валентино !!!