Євген Степанов, позивний Бандит: "Сепар якийсь в’ялий пішов"

Автор: Віолетта Кіртока

35-річний піхотинець з 2014 року на війні – після добровольчого підрозділу прийшов у 72-гу бригаду і вже сам збився з рахунку, скільки контрактів з нею підписав. Що його тримає в окопах Донбасу, про родинні зв’язки з тим самим Плотницьким, про біганину по мінному полю та повернення до дружини, з якою розлучився на початку війни, ми і поговорили з бійцем 3-го батальйону 72-ї бригади, який, до речі, попри безліч виходів у сіру зону і ефективні ураження ворогів, досі не має державних нагород.

Якби сім років тому я сказала, що мала зустріч в ресторані "Царська охота" під Донецьком, можна було б зробити висновок, що мій співрозмовник – заможна людина. Модний та дорогий заклад, від якого тепер залишилися лише стіни – не всі цілі, басейн бані, покалічені екзотичні дерева та залишки троянд, які тут, на Донбасі, виживають всупереч всьому.

Але зустріч призначити можна. Євген зараз несе тут варту. Бо лінія розмежування проходить досить близько.

Наша розмова з ним була дуже подібна до світського спілкування. Жарти, дотепні відповіді на запитання, апелювання до учасника тих самих подій, який підійшов до нас під час розмови, згадки про яскраві випадки з життя. Легка і весела бесіда. Якби ж воно не було напряму пов’язане з війною, з ризиком для життя, з захистом Батьківщини... Але досить часто я і чую: соплі, трагізм, безкінечні геройські виходи – не з цього складається війна. Вона наповнена жартами, підстібуваннями один одного, готовністю так само легко і весело робити будь-яку роботу. І ця розмова – приклад саме такого ставлення. Бандит – дух цієї війни, її жартівливий янгол.

"ЧЕРЕЗ ВІЙНУ РОЗЛУЧИВСЯ З ДРУЖИНОЮ. АЛЕ ЧЕРЕЗ ДВА РОКИ ЗНОВУ ЗІЙШЛИСЯ – БО ЛЮБЛЮ ЇЇ!"

Про цього бійця розповідають його побратими і командири, згадуючи різні ситуації, називаючи його серед найвідданіших та наймужніших військовослужбовців. "Він на війні з 2014 року, а до нас прийшов з "Правого сектора", - пояснює начальник штабу 3-го батальйону 72-ої бригади Андрій Верхогляд, позивний Лівша. – Підписує контракти так, щоб після ротації на лінії фронту побути вдома. Як тільки підрозділ висувається в зону відповідальності, знову приходить. Міг би за ці роки офіцерську кар’єру зробити, під час першої ротації курси закінчив. Але потім звільнився і повернувся вже на посаду солдата… Його військовий квиток – перелік різних посад і звань, якісь хвилі. Але йому головне не кар’єра, а власна корисність".

-Чому ти пішов саме в "Правий сектор"?

-Вдома сказали, що там найбільш нормальні хлопці зібралися, – відповідає тимчасово виконуючий обов’язки командира взводу 3-го батальйону 72-ої бригади Євген Степанов, позивний Бандит. - Спочатку тітка казала: "Іди в армію, ти ж служив". Але я після строкової служби і одного контракту в прикордонних військах в Чернівцях не хотів навіть бачити цю систему. На КПП на кордоні зупиняли кожну машину: "Давай 50 гривень, щоб проїхав". Ненавиджу такі речі, не розумів цього ніколи. Мені завжди вистачало зарплатні. Ще й майбутня дружина приїздила до мене з Запоріжжя. І гроші залишалися. На все вистачало. На кордоні я бачив, як люди зажиралися. Кожний мріяв про нову машину, дві дачі… Я до цих пір не заробив на подібне. І не тягне. Та сама тітка, почувши, що в армію не хочу, запропонувала: "Тоді іди в "Правий сектор". І я прислухався. Там якраз у мене були знайомі. Спочатку в запорізький осередок я встряг.

Якось прийшла новина, що по Мелитополю банда катається з "деенерівськими" прапорами. Ми туди. Машин зібралося море. І всі в броніках, з автоматами, в балаклавах. Завалюємо в центр міста, а там вже "свободівці": "Це наше місто". Між нами виникла бійка. Всі прапори, поки ми доїхали, всі познімали. І тут по центральній площі хлопчик їде на велосипеді з триколором і питає нас, киваючи на безліч джипів: "Це наші?"… Хитало тоді наші міста гарно. Запоріжжя, молодці, хоча б цеглою закидали антимайданівців, не пустили в місто жодну колону з Росії, хоча звідти вже їхали "захисники руського міра". Були навіть домовленості - не руйнувати інфраструктуру міста, його здадуть без бою. Не так вийшло.

Після того, як я пройшов вишколи та навчання, наш запорізький "Правий сектор" поїхав у Маріуполь. Ми там несли чергування з вихідцями з Криму, прикривали "Гіацинти". Наша база була у Володарському. Тоді Андрій Гергерт, друг Червень, видав нам зброю, розказав, що від нас вимагається. Ми і виїжджали разом з артилерією. Працювали з ними до зими, а потім до нас приїхали: "Здайте зброю". Хлопці готові були чекати нових завдань, а я хотів діяти. Готовий був їхати в Піски, в Донецький аеропорт, спробувати себе, перевірити. І тут мені подзвонили з військкомату – не хочете поповнити ряди армії? І я погодився. В лютому пішов.

-Як родина поставилася до твого рішення іти на війну?

-Саме через війну я розлучився з дружиною. Вона не зрозуміла всієї цієї суєти. Злилася: "Куди ти ідеш, тебе уб’ють"… Ми і розлучилися. Доньці тоді був лише рочок. І мені було все одно, де воювати. Хріново на душі було, бо любив. І люблю. Ми ж два роки окремо пожили і зійшлися знову, - Бандит щасливо посміхається. – Осьо приїздила до мене, на день. Відпустили мене в сусіднє з Авдіївкою село. Побули разом.

Після того як мене мобілізували, поїхав я на полігон Широкий Лан. І там зразу зробив висновок: краще б залишався без зброї в "Правому секторі". По дві-три людини на день падали з судомами – від горілки їх відірвали. Питущих було стільки, що я тоді подумав: ми цю війну ніколи не виграємо. Не з цими людьми точно.

Але вже там нормальні бійці збилися в одну групу. Сідий, Міша служать в цьому ж батальйоні зі мною до цих пір. Ми і почали зондувати, які бригади воюють. Я страшенно хотів у розвідку, мені дуже цікаво це все було. Прочитавши, що бійці 72-ої бригади виходили через Росію, побували в жопі, вирішив: клас, там нормальні, все бачили, треба до них. Так ми обрали собі підрозділ. До речі, багато хто з тих, хто пройшов пекло 2014 року на кордоні з Росією, служить до цих пір. Дехто йшов у цивільне життя і згодом повернувся. Є такий Артур Йовенко, позивний Піночет. Він також через Росію виходив. В нашому батальйоні у нього і брат служить. Артурчик навчив мене з ДШК валити. Він шарить у всій піхотній зброї. Оно – по сусідству знаходиться, на шахті Бутівці. Пишаюся, що знаю цього бійця.

А коли ми їхали з Ширлану у Волди, я новаху до 72-ої бригазнову почав палити, хоча три роки як покинув. 12 вагонів дураків везли. Що вони творили! Хто боявся, хто радів, хто відривався, наче в останнє… У Волновасі 72-а бригада простояла рік і вісім місяців. Мене відправили в розвідку, як я і хотів. Перший час ми охороняли Новогнатівку, жили на позиціях. Саме туди в підрозділ прийшов комбатом Олександр Вдовиченко. І він почав наводити лад. Тренування кожного дня, злагодження підрозділів провів. Дрючив нас добре. Посадки порозміновували. Там, до речі, з числа бійців підрозділу ми впіймали чувака, який передавав противнику наші геолокації, позиції...

Там я познайомився з Валерієм Гудзем, позивний 79. Він тоді був заступником командира бригади. Відразу почав нас питати: "Під танк лягаєте?" Така у нього обкатка бійців. А ми на Ширлані таке робили. "Та я вмію", - відказую йому. Місяця півтора ми тренувалися, а потім взяли терикон. Це було діло! 11 людей зайшли на терикон. Дві ночі на ньому просиділи, поки нас замінила піхота. Коли ми заходили туди, стрільби не було, але багато слідів сепари залишили. Ходили вони там активно. Саме звідти регулярно виїжджали БМП і обстрілювали позиції роти Романа Дармограя, позивний Стриж. Він тоді був командиром роти. Зараз він – командир батальйону, де я служу. З того терикону і снайпери валили добре. От ми цей терикон під свій контроль і взяли.

-Ворог намагався відбити терикон?

-Ні. Згодом ми їх чотири взяли. Вони всі довгий час були сірими. Коли ми заходили на ці висоти і брали їх під контроль, сепари відходили подалі. Так ми їх відтіснили.

Потім я звільнився. У мене з’явився інтерес поза війною… А мені якраз старшину дали. Комбат Вдовиченко казав тоді: роби кар’єру, бо я школу прапорщиків закінчив. "Іди на офіцера", - наполягав Слов’ян. Але я був захоплений, тому нікого не слухав. А зрештою з дівчиною нічого не зрослося. Ми різні люди… Коли подзвонили хлопці і сказали, що зайшли в Авдіївку, на промку, я готовий був підписати контракт. Вияснив, що можна оформитися на пів року. Так і зробив. Дуже хотів в Авдіївку, де тоді було дуже гаряче. Туди мене оформили солдатом – штат батальйону був забитий. Але мені було пофіг. Пішов солдатом в ту саму розвідку.

Коли я приїхав, мене завезли на позицію "Руський мир". Там якраз стояли хлопці Да Вінчі, вони там зробили безліч позицій. Познайомився я і з Сантою – він працював із АГСів тоді. Він мені все детально розказав –хто, де, коли, які відстані. Якраз почався обстріл. Все було дуже близько. Навіть автоматні перестрілки відбувалися. Сепари ювелірно валили з Ясинуватої. Дуже близько попадали. Мене вразило, що вони артилерією працювали вздовж траси – чітко по наших позиціях. 152-им калібром в основному тоді працювали.

"ПО МІННОМУ ПОЛІ РОТНИЙ ІШОВ ПЕРЕДІ МНОЮ"

Коли відбувався штурм "Алмазів", я також просився туди. Але мене і моїх людей залишили в резерві. Ми тоді знаходилися на позиції "Фестиваль" - це на авдіївських дачах. Ми займали одну вулицю, а сепари іншу. Між нами було 50 метрів. Я там хотів штурманути ворожі позиції. Пояснював: вдихну в нашій траншеї, а видихну в їхній – на одному вдиху пробіжу відстань між нами. Розтяжки стоять? Я буду так бігти, що вони позаду зірвуться. Не дали мені це зробити. Вже потім я зрозумів, що всі сили були кинуті на розробку плану штурму "Алмазів". І моїх людей посадили на спостережники. Також із нас була сформована резервна зміна. На третій день запеклих боїв, коли страшенно валили по "Алмазам", по всій промці і місту, я запропонував відволікти ворога, аби розтягнути його удари по більшій лінії. Бо мені тоді здавалося, що вони відіб’ють зайняті нами позиції. Весь час тоді кіпішував – пропонував і гуртожиток взяти… Нам навіть дозволили зробити спробу. Ми тричі виходили і тричі нас вертали… але те, що вдалося закріпитися на зайнятих позиціях, відтягнуло ворога від міста. Згодом воно почало приходити до тями, оживати. А ми поступово брали під контроль сіру зону. Таким чином фронт вирівняли.

Різне за ту ротацію було. І смішне, і сумне. Ми жили в кімнаті, а двері поставили ну геть картонні. Коли по нас працював танк, вони постійно відкривалися, і вся пилюка летіла всередину. От під час такого обстрілу просимо постійно Денчика, що сидів найближче до дверей: "Та закрий же. Пилюка!" Він закриває, і в руці у нього залишається ручка і кусок дверей. Шкода було…

-Через пів року, як контракт закінчився, ти пішов з армії знову?

-Та ні. Якраз же двіж був. Півтора року я постійно перепідписував піврічні контракти. Лише коли бригада вийшла з промки, я знову звільнився. Тоді вже Стриж став начальником штабу батальйону, Лівша був ротним. Але я їх знав погано. Залишатися через них – не бачив сенсу… Навіть коли вони зайшли на Світлодарку і Лівша почав мене кликати, довго морозився. Вже на той час жив з жінкою, у нас поновилися стосунки, слава Богу. І я сам не хотів воювати, навіть броніки пороздавав. Але десь глибоко в душі мене все одно тягнуло на війну, хотілося відчути той адреналін. І коли я вирішив знову іти, всі мені сказали, що я брехло, бо слово своє не втримав – обіцяв, що більше не піду. Мама так сказала, і дружина. Але вже звикли до цього. Терплять мене. Але я після Авдіївки сильно змінився. Коли ми звідти вийшли, мене зустрічали, наче весілля грали – такий прийом закатали. Всі раділи: "Добре, що живий". Побувши трохи вдома, все ж таки знову вирішив: піду. Хотілося ще відчути той драйв і адреналін.

Євген Степанов, позивний Бандит, з начальником штабу 3-го батальйону Андрієм Верхоглядом, позивний Лівша (ліворуч) в передмісті Авдіївки. Літо 2021 року

Я їхав до Лівші, його рота тоді стояла неподалік Новолуганського. До роти ще мене не довезли, як комбат все переграв: "Їдеш у 2-у роту". Але я категорично відмовився – тоді повертаюся додому. Лівша забрав мене до себе переночувати, а зранку все вирішили. І я залишився у нього.

В тому місці, де ми знаходилися, перед нами лежала Дебальцівська улоговина, яка простягається до самого Дебальцевого. Весь час я пропонував Лівші піти її вивчити, помінувати. Якось приходить в екіпіровці повній: "Хотів? Ідемо". І ми серед білого дня прямісінько перед сепарами пішли в ту сіру зону. І зайшли… на мінне поле. ТМ-ки там були просто навалені. Кажу Лівші – іди позаду мене. А він: "Ні. Я тебе не понесу, бо ти важкий. Тому іди позаду". Як тільки я заходив попереду командира, він перебігав поперед мене. "А де ми ротного другого знайдемо?" - питав його я. "Краще ти мене понесеш", - відповідав Лівша. "Я нікого не ношу", - заперечував я. Як малі діти бігали по тому полю. Хлопці, що на постах стояли, потім розповідали, що це було по-ідіотськи, бігали один перед одним по тому мінному полі.

Все вивчивши, наступного разу ми вийшли туди вже прикриті БМП, міномет стояв на всяк випадок у бойовій готовності. На світанку повели ми саперів мінувати територію, яку ми з Лівшою пролазили. Ми там знайшли і спостережники кинуті, в будинок хотіли зайти, але він був кинутий. Та й небезпечно заходити в будівлі. То його ми вже не чіпали.

-По цій улоговині до вас ворог підходив?

-Якось намагалася ДРГ на нас наскочити, але вони підірвалися на власних мінах і відійшли. А так… Нічого такого там не було. До ворожих позицій від нас було кілометр 700 метрів. Далеко. Але ми свою роботу робили. І я там навчився з СПГ валити.

На Світлодарці , тролячи пропагандистське російське телебачення, Лівша з Бандитом записали це відео, в якому Євген зіграв роль "сирійського найманця"

-Ти відбув всю ротацію на Світлодарці?

-Та де. Звільнився знову ще до виходу бригади. Там набридло, що всім викопали бліндажі, а ми, як бомжі, – видовбували скалу руками.

- У них на позиції був сланець, - пояснює Лівша. – Відбійний молоток вони уграли досить швидко, генератор військовий, старий такий, не витримував напруги. Доводилося ту породу зривати.

-Нам туди волонтери везли в основному кірки, - продовжує Бандит. – Навіть не самі кірки, а ручки до них, бо вони ламалися страшенно. Але ми все ж першу лінію підсилили. Вкопалися добре. Навіть бетонні блоки використали для будівництва спостережника.

-Якраз розбирали дебальцевський блокпост, - каже Лівша. – І ми домовилися з кранівниками забрати два блоки. Погрузили їх на БМП. Вона скинула їх на позиції, розвертаючись. Хлопці придумали поставити ці два блоки, укріпивши ними спостережник, який якраз будували. Я все питав їх, як вони вручну затягнуть ті блоки і поставлять на місце, але вони надивилися якихось єгипетських мультиків і запевняли мене, що все зроблять як слід.

-Та не мультиків, - сміється Бандит. – Ми дивилися, як колись будували піраміди. У них же не було підйомних кранів, інших засобів піднімати великі блоки, як і в нас на лінії оборони. Таке використовувати не можна.

-І от вечір, серпень, тиша. Тільки комарики дзвенять і тут чую крик на весь степ, - згадує Лівша. – "Єгиптяни п#дараси!" Хоча до Бандита від мене було десь кіметра півтора, я почув добре кожне слово. Виходжу по зв’язку з тою позицією, а мені кричать: "Це не єгиптяни будували піраміди. Це все інопланетяни!"

-Та це був повний капець, – каже Бандит. – Ми намагалися котити ті блоки за допомогою колод-кругляків. Нічого так не котиться! Можна ті блоки лише перекидати вручну. Уявіть, скільки сил це у нас забрало. Але коли ми все зробили – вийшло класно. І накрили класно, і місце для кулемета там було. собі по ворогу працюєш, а бетонний блок тебе рятує від усіх бід та незгод. Це було надійно.

"ЗНАЄТЕ, ЧОМУ ЧИМАЛО ЗВІЛЬНИЛИСЯ З АРМІЇ? ТОМУ ЩО НАСТУПАЛЬНОЇ ВІЙНИ НЕМАЄ"

-Але ж ти звільнився...

-Так, і пішов в 93-у бригаду. Мені розповіли, що там робоча розвідка. Вони якраз стояли на Крутій балці неподалік Авдіївки. У них я навчився з ПТУРа валити, з "Метіса". Там також повзали по сірій зоні. Якось навіть обійшли ворожий РОП. Чекали машини, щоб їх підбити зі "Шмелів", які приперли на собі... Але щось в той день пішло не так. Ніхто не їхав. Один з наших після того, як по болоту довелося іти, нив, що мокрий… Але ми все одно шороху наробили – спалили один будинок, в якому жили наші противники.

Коли я їхав у 93-у бригаду, мені подзвонив Лівша. Питає: "Де ти?" Кажу: "Та їду під Авдіївку!" "Виходь з маршрутки, - кричить. – Давай до нас. Ми із Стрижем прийняли батальйон". А я ж вже хлопцям пообіцяв, контракт на пів року підписав. Але як тільки він закінчився, миттєво примчав під Попасну, в Новозванівку, де якраз стояв 3-ій батальйон. Роботи там було море. А умови життя – кошмар. Бліндажі, миші по голові стрибали. А… - Бандита аж пересмикує від спогадів. – Але я вже півтора року служу. І ще на рік підписав наступний контракт…

-Там хороша банда сформувалася в розвідвзводі, – додає Лівша. – Всі були "старовіри" - ще з 2014 року служать. У них і досвід, і вміння, і бажання, і мотивація.

-Потім командир батальйону Стриж забрав мене командиром відділення в протитанковий взвод, - продовжує Бандит. – І мені тут подобається. Якби тільки більше було можливостей завдавати ураження ворогу. Знаєте, чому багато хто звільнився з армії? Бо наступальної війни немає. Не дозволяють нам відвоювати свою територію. От ми і займаємося тим, що безкінечно будуємо свої позиції. Правда, дощі порозмивали траншеї. Оно "Орла" змиває водою – вхід завалило землею, яка обвалилася. Але і це ж потрібно комусь робити. От і робимо.

-Чому тобі подобається бути в протитанкістах?

-Тому що можна стріляти з будь-якої зброї. А я таке люблю. І вважаю, що ті, хто на війні, мають досконало володіти всіма видами зброї.

-Тепер коли звільнишся?

- Поки не збираюся. Мені підходять ці командири.

-Війна – твоя справа?

-Так, мені подобається воювати. Правда, зараз багато паперової роботи, журнали, облік. Як тільки виникла загроза, що введуть воєнний стан, відразу почали кричати: як введуть, одразу повернуся на фронт. А як тільки Порошенко його ввів, щось всі дали задню. Такі патріоти були – і морозитися почали. По ночах, правда, багато хто дзвонив: "Братуха, завтра іду у військкомат, чекай!" Зрозуміло, що це було по п’яній справі. Зранку я передзвонюю: "А що, я тобі дзвонив?" Таких "воїнів" багато. Кімнатний спецназ…

-Чому в тебе позивний Бандит?

-Мене так назвали, коли я тільки прийшов у бригаду. Головний сержант роти, позивний Вовк, подивився на мене і так назвав. Він, до речі, був поранений в 2015 році. Вижив один з чотирьох бійців, які були на спостережному пункті, по якому влучно поцілив ворог… Троє загинули на місці…

Головне, що я не Плотницький…

-В сенсі?

-Це ж мій далекий родич. Так-так. Той самий, очільник "Луганської молодої республіки"… Я навіть коли прийшов в "Правий сектор", попереджав зразу, що він мій родич. Далекий, але менше з тим. Я його батьків добре знав. Під Москвою їх отруїли, немає вже в живих. Вони гуляли у мене на весіллі. Але його не знав, навіть не бачив ніколи. Батьки Плотницького, як і мої бабушка, дід, мама з-під Чернівців - Кельменецького району. Як тільки в Україні почалися рухи з сепаратизмом, Плотницький вивіз батьків в Росію. Сам він, як і моя мама, тітка, інші родичі, закінчив одеський інститут зв’язку. Але мою маму і тітку направили працювати в Запорізьку область, а його - на Луганщину, де він потрапив в СБУ, а згодом очолив "молоду республіку". Правда, не довго ж був при владі. Зараз сидить десь на підвалі – за розкрадання коштів. Як сталося, що він пішов проти України? Його батьки були геть поганою родиною, про це всі знали. Сам він матір голодом морив. Розповідали таке… Так що дивуватися немає чому.

-А чому ж ти зробив свій вибір на користь України?

-А на чию ще? Я свідомо ішов воювати за Україну, бо це моя країна. І її кордони порушувати не можна. Якби я пішов за Росію, вона б вже давно виграла цю війну, - сміється Бандит. – На промці коли ми були, я аж підказати хотів ворогу, що треба зняти решітки із вікна і буде значно краще працювати по наших позиціях. Постійно мене дратувало, що наші опоненти – не фонтан. Пам’ятаєте, командире, як хтось із наших висловивився, що сепар в’ялий пішов. Так і є. Їм також зараз забороняють стріляти. От і сидимо. Чекаємо, незрозуміло чого.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ