Пам'яті Віктора Мусіяки - видатного українського юриста, співавтора Конституції

Автор: Володимир Сущенко

Віктору сьогодні виповнюється 75 – почесне і красиве число, як мені видається!

Віктор Мусіяка (на фото праворуч).

Дехто вважає, що для тих, хто фізично пішов від нас з Земного шляху, не коректно говорити "виповнюється", а можна і треба говорити – "виповнилось би"…

Я не хочу і не буду сперечатись з приводу того, хто "більш коректний" у своєму вислові. Все залежить від того, як кожен з нас сприймає дві найважливіші події фізичного життя людини на Землі – Народження і Смерти.

Для Християн і нашого Господа – БогоЛюдини Ісуса Христа, який помер і воскрес, життя людини триває вічно, оскільки в нас тече не лише вода і кров, а й – думки, слова і справи, що ми встигли сформулювати, сказати і зробити фізично і що ми залишили по собі нашим нащадкам…

Тому я особисто - відзначаю дату Народження, в першу чергу, Душі Віктора: думок, слів і справ, що живуть в мені та йдуть разом зі мною земним шляхом до того часу, поки Господь не призве мене на свій непідкупний і справедливий СУД і вірю, що ми ще зустрінемось у ЗаСвітах і поговоримо по Душах…

Вірю, впевнений, що сьогодні Віктора Лаврентійовича згадають чимало тих, хто продовжує свій Земний шлях: від сім’ї, друзів і колег в освіті, науці і політиці до – колишніх його студентів та читачів і слухачів (дехто з них, можливо, й не був з ним особисто знайомим..) його думок і слів та свідків його земних справ… Згадають по-різному, але впевнений, що по-доброму, оскільки по-іншому Віктора згадати не має підстав !

Я згадаю Людину і Друга…

Ми були знайомі з Віктором з другої половини 70-х, коли разом працювали викладачами у своїй Alma Mater. Працювали на різних кафедрах: він – цивіліст, я – криміналіст. Так що наші наукові інтереси не пересікались та й наші кафедри були розташовані в різних корпусах. Тому бачились і спілкувались не часто і більшою мірою – побіжно про "життя-буття"…

Віктор уже на той час користувався повагою і авторитетом серед колег і студентів. Я лише розпочинав свій викладацький шлях після практичної роботи. Одного разу, стоячи в черзі до інститутської каси за отриманням зарплати я запропонував Віктору якось зіграти в шахи ( я чув що він добре грає). Почув у відповідь: "А для чого відкладати на потім, давай прямо тут….твій хід… я розгубився і пробурмотів щось на кшталт "е2 – е4"… почув одразу у відповідь "К…" і збагнув, що Віктор пропонує мені грати "в сліпу"…безумовно я відмовився і більше – ніколи не пропонував йому зіграти в шахи (розуміючи, що мій рівень шахового гравця-аматора не дозволяє висловлювати такі пропозиції кандидату в майстри спорта, голові шахової Федерації Харківщини і в майбутньому віце-президенту Всеукраїнської шахової федерації..))) і ми так і не зіграли жодної партії за всі останні понад 20 років нашої дружби…

Наші реальні дружні відносини почали поступово зароджуватись наприкінці 90-х, коли я переїхав до Києва і почав "з нуля" розбудову Правничого факультету Могилянки.

Шукав кращих викладачів правознавства в Києві, які би сприйняли Могилянські цінності і концепцію факультету. Безумовно згадав про Віктора і звернувся до нього. Тоді, у 1997 році, він працював віце-спікером Парламенту, але ця посада абсолютно не завадила нам зустрітись в його кабінеті (для мене це була честь!). Я запропонував йому читати "цивільне право" на засадах сумісництва. Концепція факультету, яку ми впроваджували, полягала у підготовці правників для нових економічних відносин в Україні (криміналістів і конституціоналістів й так було кому готувати в країні…).

Віктору сподобалась ця концепція, але він відмовився, посилаючись на страшенну зайнятість в Парламенті, яка не залишає ні сил, ні часу на підготовку і читання якісних лекцій, він сказав тоді мені: "Читати курс абияк не умію і не хочу, вибач…" Домовились, що коли-небудь ми ще повернемось до цієї розмови…

І ми повернулись до розмови через рік, коли його депутатська каденція завершилась. Весь той 1997-1998 рік Віктор при нагоді обов’язково цікавився як йдуть справи з розбудовою факультету. І згодом він надав згоду очолити кафедру міжгалузевих правових наук і розпочав читати курс цивільного права в Могилянці. Студенти тих років до цього часу пам’ятають його лекції. Він працював ще декілька років поспіль на факультеті і вже, навіть, тоді, коли вдруге став народним депутатом. Віктор Лаврентійович фактично створив кафедру, яка тепер називається "Кафедра приватного права". Він стояв у витоків розробки першої спеціалізованої Магістерської програми факультету, яка була присвячена "Проблемам цивільного права і процесу".

Внесок Віктора Лаврентійовича Мусіяки у розбудову правничого факультету Могилянки на етапі його становлення – неоціненний, включаючи ліцензування та акредитації програм підготовки бакалаврів, спеціалістів і магістрів на початку 00-х.

Наші дружні відносини розвивались та укріплялись – саме на світоглядному рівні і ставленні до політичних і правових процесів в Україні…

Потім у Віктора стався перший глибокий інфаркт серця на тлі "політичної кухні", в якій йому довелось брати участь і в яку він всіляко намагався привнести мораль і культуру… Лікарі порадили йому максимально більше ходити. Тоді й розпочалась наша "більярдна" дружба, яка тривала майже 20 років і часом наша гра була по декілька годин і, навіть, вночі… Спочатку був "русский", а потім ми захопились "британським снукером" - більярдними шахами...!

Години спілкування, спочатку по-декілька разів на тиждень, а потім – перейшли на щотижневі недільні зустрічі… Скільки і про що ми тільки не говорили під час зустрічей…

Наші дружні відносини ставали все більш щирими і тісними, хоча ми ніколи не торкались якихось особистих тем приватного життя, знаючи один про одного багато що... але - НЕ ВСЕ… і такий підхід лише кріпив наші взаємини і робив їх не меркантильними, за що я їх особливо цінував і ціную дотепер!

Як Людина і Друг – Віктор у моїй пам’яті залишається бездоганним: нерафінова інтелігентність і видатна скромність у повсякденній поведінці, порядність, доброта, оптимальна щирість, освіченість, мудрість, витримка – це все риси його характеру.

Тепер, через багато років, вже можу розповісти один випадок з наших відносин: у мене доволі складний та емоційний характер, який відносно часто-густо призводив до "робочих непорозумінь" з моїм університетським (у Могилянці, й не тільки…) начальством… я відчував, що "під ковдрою" постає питання не продовження зі мною контракту на посаді декана…ставився до цього абсолютно спокійно і лише просив керівництво швидше визначитись зі мною… Через кілька років (коли ми з Віктором уже не працювали в Могилянці) Друг мені розповів ситуацію, коли його довго умовляли погодитись замінити мене на посаді декана правничого факультету. Віктор різко та однозначно відмовився, сказавши, що не розуміє реальних причин заміни мене, оскільки факультет на той час увійшов у ТОП-10 правничих шкіл України і стабільно розвивається. Після тієї розмови, як я розумію, зі мною таки уклали контракт ще на 7 років, хоча я його так і не допрацював, оскільки за рекомендацією Віктора перейшов працювати на посаду першого проректора Академії прокуратури України, де протягом року встиг створити 2-річну спеціалізовану Магістерську програму з підготовки прокурорів, яка проіснувала 10 років поспіль – аж до ліквідації Академії як інституції.

Наші, не нав’язливо стабільно ДРУЖНІ відносини з Віктором тривали фактично до часу, коли Господь призвав його до себе у Царство Небесне…

Іноді до мне прилітає думка, що, мабуть, добре – що він не відчуває у своєму земному житті тих перепетій політичного, правового, освітянського і наукового життя, що відбуваються тепер і ще будуть відбуватись у майбутньому…

Мені Віктора – як ЛЮДИНИ і ДРУГА – безумовно не вистачає тут, на Землі, але тішу себе майбутньою зустріччю у ЗаСвітах…

Дякую всім, хто прочитав ці рядки до останньої крапки, і бажаю всіляких гараздів і Божого Благословення. Амінь.

Володимир Сущенко