"Постраждалим від домашнього насильства потрібна охорона. Є випадки, коли чоловіки просто викрадали дітей, щоб повернути дружин і бити далі", - засновниця шелтеру для жінок і дітей Марта Левченко

Карантин значно погіршив ситуацію з домашнім насильством в цілому по країні, і випадків, коли жінки шукають притулок, щоб захиститися від знущань, побільшало. Але не всі рятуються від кривдників, звертаючись до поліції. Чимало є тих, хто й далі терпить знущання з кількох причин.

 По-перше, вважають таку ситуацію нормою, а не злочином, по-друге – просто не знають, що робити, аби повернутися до нормального життя. Адже на допомогу місцевих чиновників розраховувати особливо не доводиться, вони воліють не втручатися. Тим паче, що за бездіяльність в таких випадках відповідальність не передбачена. Про те, як змінити ситуацію і чому не можна обмежуватися лише наданням тимчасового притулку, навіщо жінкам, які втекли з дому, охорона, і як допомогти дітям, які пережили сексуальне насильство, в інтерв'ю "Цензор. НЕТ" розповіла засновниця Міжнародного центру для жінок та дітей "Місто добра", який знаходиться у місті Чернівці, голова правління Благодійного фонду "Я майбутнє України" Марта Левченко.

"НАМ ДОВОДИЛОСЯ РЯТУВАТИ ДІТЕЙ, ЯКІ В ОДНИХ КОЛГОТКАХ ТІКАЛИ З ПОБИТОЮ МАМОЮ ЧЕРЕЗ ЛІС І БОЛОТО"

– У більшості країн світу під час пандемії коронавірусу зросла кількість випадків домашнього насильства, оскільки в умовах карантину агресори з жертвами більше часу проводять у замкнутому просторі. За даними МВС, до правоохоронців в Україні також стали звертатися частіше з цього приводу. А ви в центрі, куди можуть звернутися жінки з дітьми, які опинилися в таких ситуаціях, якось це відчули?

– Кількість таких звернень у центр також різко збільшилася. Ця пандемія справді вплинула на ситуацію. Можливо, тут у столиці це не так відчутно, а от у регіонах ми бачимо, що багато людей втратило роботу, чимало з тих, хто раніше їздив на заробітки за кордон, під час карантинних обмежень не змогли виїхати з країни. Економічна криза загострила психологічні проблеми. Виріс рівень агресії, люди стали більше зловживати алкоголем.

До пандемії в центрі було співвідношення приблизно 50 на 50. Тобто, одна половина – це жінки з дітьми, які потерпали від домашнього насилля, а друга – дівчата, які просто опинялися у нас через бідність, неосвіченість, втрату роботи, через те, що їм потрібно було менторство.

Зараз же 80% наших підопічних – це жертви насилля. Ми захищаємо жінок і маємо дуже багато юридичних справ, позовів, експертиз, судів. Тому шукаємо підтримки юристів.

Окрім того, сьогодні я була в Міністерстві внутрішніх справ, оскільки є практичні питання, з якими ми стикаємося, як-то кажуть, на полі бою. І їх потрібно вирішити, щоб нам було легше працювати й допомагати.

– Що це за питання?

– Важливою проблемою, яка нас турбує, залишається порятунок матерів із дітьми, які потерпають від насилля в глухих селах, де нема ні інтернету, ні мобільного зв’язку, де сільський голова бездіяльно закриває очі, а дільничий може підтримувати кривдника, з яким добре знайомий, ще й іноді разом дивиться футбол.

Трапляються й випадки, коли ніхто з місцевих не хоче допомагати жінці, бо вона з "чужого" села, а кривдник "свій".

Нам доводилося рятувати дітей, які в одних колготках тікали з побитою мамою через ліс і болото.

Жінки в малих селах часто не знають, куди йти у разі домашнього насильства, що взагалі це злочин, коли їх б’ють. У мене був один кейс у карпатському селі, де посеред лісу стояла хатинка, у котрій жила родина, що мала восьмеро дітей. Чоловік узяв її до себе в 14 років і з того моменту вона народжувала йому дітей і майже не виходила за межі подвір’я. Ні в церкву, ні в магазин. Тільки їздила до пологового будинку, та й то не завжди, іноді народжувала вдома. Терпіла жахливе домашнє насилля.

– А діти? Він теж їх бив?

– Так. Ми спілкувалися, і вони розповідали, як тато їх побив, бо вони без його дозволу з’їли сливи, які попадали на землю. Коли діти дізналися, що не всі батьки б’ють дітей і мам, вони здивувалися. Бо не знали, що це ненормально.

– Не перебільшуєте?

– Старша дівчинка – на той час восьмикласниця – дивилася на мене такими величезними голубими очима і казала: "Як? Всі ж тати б’ють і мам, і дітей. Він має бити. Це нормально". Переконувала її, що це ненормально і так не має бути.

У таких глибинках до людей не доходить інформація, що домашнє насилля – це злочин. Що порушення прав дітей – це злочин. Що утримувати от так дружину, не випускаючи далі подвір’я, – це обмеження її прав і також злочин.

– А як ця сім’я до вас потрапила?

– Нам про неї розповіли небайдужі люди. До нас загалом мало звертаються самі жінки. Переважно про постраждалих розповідають сторонні люди. Хтось побачив, наприклад, побиту жінку в лікарні чи на вулиці, чи дітей босих – подзвонив. Нам розповідають ті, хто не пройшов повз. І ми їм вдячні. Я завжди закликаю: не мовчіть! Бачите – скажіть! Можливо, ви станете тим самим порятунком для такої жінки.

Що ж до цієї родини, то ми самі до них прийшли і почали допомагати. Залучили також поліцію, бо мені самій страшно було йти в ліс, не знаючи, що там чекає.

До речі, першою, хто подзвонив, щоб його застерегти, була помічник голови села. Уявляєте, яке ставлення до подібних ситуацій?

Йому сказали, щоб у хаті прибирали швидко. Це що, вирішення питання? Та й що там прибирати, якщо у будинку навіть підлоги немає, лише земля, застелена коцами, по якій діти бігають босоніж? При цьому на холодильнику висить замок і не завжди можна брати собі їжу.

У нас у селах ще досі, як спадщина Радянського Союзу, збереглося прагнення місцевої влади "приховати біду". Мовляв, у моєму селі все добре.

– Що було після того, як ви туди приїхали? Щось змінилося для цієї родини?

– Після нашого втручання долучилося село, небайдужі люди. Так сталося, що цей чоловік помер, він був хворий, про це ніхто не знав. Ми зараз допомагаємо і цій жінці, й дітям. Сусіди також приходять. Він помер, коли вона була вагітна восьмою дитиною, перед пологами.

– У неї немає ніякої професії?

– Немає. Зараз їй 31 рік.

– А діти ходили до школи?

– Так, школа від їхнього будинку знаходиться за 4 кілометри.

Таких сімей, на жаль, у глибинці дуже багато. Проблема в тому, що представники місцевої влади, які нічого не роблять, щоб допомогти жертвам домашнього насилля, не несуть відповідальності за свою бездіяльність. Хоч будь-який сільський голова є головою органу опіки і піклування. Він повинен піклуватися про добробут усіх дітей. А діти, які бачать регулярне насилля над мамою, також жертви цього насилля.

Тому коли йдеться про попередження домашнього насилля, треба говорити не лише про діджиталізацію, а передовсім про встановлення відповідальності людей на місцях. Сільських голів, голів ОТГ – тих, хто взяв на себе відповідальність бути господарем.

– Ви сказали, що дівчинка вважала, що тато цілком нормально себе поводить, коли б’є маму. Як я зрозуміла з того, що мені розповідали в управліннях соцзахисту, так вважають не лише діти, але й дорослі жінки. І є чимало випадків, коли жінки, які приходять у притулки, рятуючись від насилля, потім все одно повертаються до кривдників.

– У нас теж багато таких кейсів. І коли наші психологи аналізували ці ситуації, щоб зрозуміти, чому так сталося, з’ясовувалося, шо в дитинстві ці жінки теж переживали домашнє насилля. Їхні батьки били матерів. А вони росли, вважаючи це нормою. Тому потрапляючи у ситуацію, коли б’ють уже їх, вони не мають жодного внутрішнього конфлікту. Чи стерпить таке жінка, яка виховувалася в родині, де тато носив маму на руках, казав лагідні слова, дарував квіти? Якщо її вдарять, це для неї буде шоком. Тому я й наполягаю на тому, що потрібно рятувати дітей, які живуть у сім’ях, де відбувається таке насилля.

Хлопчики, які потрапляють до нашого центру з родин, де є домашнє насилля, називають мам жахливими словами, вони їх б’ють, кусають. Вони повторюють модель поведінки свого тата.

Є випадки, коли жінки намагаються говорити з кривдниками, щоб переконати змінити поведінку. Одна з наших підопічних розповідала, що все, що вона просила чоловіка не робити, він взяв як за інструкцію і, навпаки, втілював у життя.

– А до вашого центру їдуть з рідних регіонів чи лише з Чернівецької області?

– Якраз чернівецьких кейсів у нас найменше, бо можемо реагувати на ситуації і допомагати тут. А місця в центрі віддаємо тим, хто їде здалеку. Жінки з дітьми їдуть із регіонів. І не лише з України. У нас міжнародний центр. Є жінки з Республіки Білорусь, з Гани. Ми нікого не обмежуємо. Якщо ти мама з дитиною на руках і потребуєш допомоги – тобі сюди.

"КОЛИ ЖІНКИ З ДІТЬМИ ТІКАЮТЬ ВІД КРИВДНИКІВ, ТІ ПИШУТЬ ЗАЯВИ В ПОЛІЦІЮ"

– Поліція часто спрямовує жінок у ваш центр?

– Ще не було жодного випадку. Як і від служб у справах дітей. Переважно про наш центр розповідають один одному люди. Одна чудова дівчинка зробила про нас мультфільм. Ми його запустили в соціальні мережі. Але проблема в тому, що до нас часто звертаються ті, хто не має ні телефона, ні соціальних мереж.

"Місто добра" – це не готель, де можна перечекати і у тебе є найбільший термін – півроку, як у кризовому центрі. Якщо ти хотіла мати професію – ти її отримаєш. Якщо в тебе є заповітна мрія, ми спробуємо її втілити. До нас прийшла якось молода жінка з дитиною. Вона – сирота. Дуже переживала. Заспокоюючи, запропонувала їй випити кави. А вона у відповідь: "Боже, як я люблю запах кави!" Кажу: "То ж є професія бариста, спробуй її отримати". Зараз вона відкриває свою кав’ярню, опанувавши цю професію.

– А кошти? Допомогли якісь меценати?

– Ми пишемо історії кожної нашої підопічної в соціальних мережах і шукаємо людей, які можуть їм допомогти. Насамперед з’ясовуємо, чого хоче сама жінка, що зробить її щасливою. А по-друге, що забезпечить її і дитину, щоб вона не була залежною від того, звідки прийшла. Щоб підняла свій соціальний рівень, змінила коло оточення. У нас у центрі є дівчата, які мають атестат за 9-й клас, але ми їх вчимо читати і писати. Коли одна з них написала перше речення в зошиті в косу лінійку, весь центр радів. Її обіймали і казали: "Бачиш, ти можеш писати".

– Як вона до вас потрапила?

– Ми допомагали їй повернути дитину. В неї її відібрали і завезли до дитячого будинку тому, що дитина була доведена до жахливого стану через те, що вона її не годувала. Ми запитували в неї: "Чому ти її не годувала?" Вона пояснювала так: "Я їла і їй давала". Вона не знала, що немовля треба годувати по годинах, вона навіть не розумілася на годиннику.

– Скільки їй було років?

– Вона народила в 14 років. Все, що треба було зробити, щоб вона була нормальною мамою, це навчити її користуватися годинником і пояснити, як правильно годувати дитину. Та поруч не знайшлося нікого, хто б це зробив. Та й розбиратися особливо ніхто вочевидь не хотів. Відібрали дитину і направили в дитбудинок. А вона потім приїхала до нас.

– Хоча чиновники дуже люблять звітувати про підвищену увагу до соціально незахищених і неблагополучних сімей.

– Уже рік діє постанова Кабінету міністрів № 585, в якій дуже класно прописано, що по кожній дитині, яка проживає в неблагополучних умовах, має бути створена мультидисциплінарна комісія, куди входять освітяни, представники управління охорони здоров’я, працівники ювенальної поліції, служби у справах дітей. Тобто різні спеціалісти, які повинні скласти індивідуальний план захисту і розвитку цієї дитини. Якщо там є булінг або насилля, має бути план порятунку. З такою дитиною повинні працювати професіонали.

За рік з моменту ухвалення постанови в Чернівцях, наприклад, нічого не робилося. Поки я не принесла і не показала цей документ представникам влади, наполягаючи на тому, що це треба втілювати в життя. Почали потроху створювати такі комісії.

– На вас не намагаються тиснути? Так би мовити, приструнити трохи, щоб не були занадто активні?

– Намагалися. Але ті, хто це робив, уже пішли зі своїх посад, а я продовжую працювати.

– Це правоохоронці?

– Ні, чиновники. Правоохоронці нам навіть допомагають втілювати мрії дітей, які перебувають у центрі. У нас живе хлопчик, в якого рак мозку. Він мріє стати поліцейським. Вісімдесят поліцейських з двох областей – Чернівецької й Івано-Франківської – втілили цю його мрію. Вони організували таку ніби посвяту. Пошили і привезли йому форму, знімали і дарували свої шеврони.

У нього важкий стан, зараз він уже не їсть, не п’є, не розмовляє, сам не дихає – тільки через трубки. А тоді ще сидів на візку. Він так радів, так посміхався, що його мрія – стати поліцейським – здійснилася.

Ставлення до поліції потроху змінюється. Якщо раніше, коли правоохоронці приходили до центру, діти розбігалися, як мишенята, бо боялися, то останнім часом почали спілкуватися з поліцейськими.

– А чого вам бракує у практичній роботі, якщо говорити про співпрацю з правоохоронцями і чиновниками?

– Зараз по країні створюються так звані кризові кімнати, де постраждала від насилля може перебувати до 10 діб, а також кризові центри, де можна перебувати до 6 місяців. Але якщо в жінки немає рідних, вона, наприклад, сирота, що потім їй робити, де просити допомоги? А якщо вона прийшли туди з дітьми, які ходять у садочок чи школу, і вони хочуть змінити ці заклади і знайти собі житло, щоб вберегти своє життя? Цим має хтось займатися.

Знаєте, що роблять кривдники у випадках, коли жінки з дітьми, яких вони б’ють, від них тікають? Пишуть заяву в поліцію про їхнє зникнення. Правоохоронці їх знаходять і повідомляють, що вони в кризовому центрі. Як правило, знаходять через дітей, які ходять до школи.

У нас є два кейси, коли чоловіки просто викрадали дітей. Одна родина з Житомира, друга – з Чернівців. А потім матерям поставили умови: якщо хочуть їх побачити, то мають повернутися. Жінка повертається і отримує ще більше.

Немає механізму, який би захищав жінку в кризовому центрі. Ми ж не тюрма. Не можемо закритися зовсім. А в чоловіка є право батька.

На папері не прописано, як діяти в таких випадках правоохоронцям. Ось і маємо.

– По-перше, є такий механізм, як заборонний чи обмежувальний приписи. По-друге, поліцейські можуть подзвонити до кризового центру і з’ясувати, яка ситуація. Чому вони цього не роблять?

– Не знаю. Ми маємо тривожну кнопку, яку можемо натиснути. Але цього для безпеки наших підопічних замало. Ми будемо звертатися в МВС, щоб вони зреагували і допомогли розв’язати проблему комплексно.

Було б дуже добре, щоб держава надавала жінкам і дітям, які стали жертвами домашнього насилля, охорону. І в кризовому центрі, й у школі, де навчається дитина, бо будь-якої миті туди може прийти той, від кого ця дитина переховується.

Наприклад, в одному з випадків, про які я сказала, батько забрав дітей, які перебували в лікарні й потребували медичної допомоги.

– Хотіла уточнити: а чим закінчилися ці історії?

– Жінки й діти повернулися додому, їх далі б’ють.

– А як же хворі діти?

– У поліції нам пояснили так: нам сказали, що батько відведе дітей до лікарні. Тобто, ми маємо розуміти, що жертви насилля – це люди, постраждалі від злочину. Вони змушені кинути своє житло, шукати притулку в центрі, більшість яких створена благодійними фондами. І єдине, чим може їм допомогти держава, – це надати охорону в таких центрах. Це б дуже нам допомогло працювати. Адже тільки дитина почали посміхатися і дивитися в очі, а не в підлогу, як її викрадає той, від кого вона здригається.

– Бувають випадки, коли відмовляєте в притулку?

– Бувають, бо у нас не центр лише для жертв домашнього насилля. Як я вже казала, це також жінки, у яких немає освіти чи професії, вони зловживають алкоголем, або усі інші, які хочуть розвиватися і ставати успішними. Загалом у нас міжнародний благодійний центр, до якого потрапляють мами, які хочуть змінити життя. Важливо, щоб жінка була готова до розвитку, роботою над собою, із бажанням розпочати життя з чистого аркуша. Адже "Місто Добра" - це не готель аби пересидіти важкі часи, це місце розвитку. У нас немає обмежень за термінами: три місяці чи пів року, кожна історія індивідуальна. Ми ставимося персонально до кожного кейсу. Жінки навіть ведуть щоденники про те, як вони йдуть до своєї мети.

– Приходять жінки з кримінальним минулим, раніше судимі?

– Ні, таких ще не було.

– Вдається допомогти тим, хто зловживає алкоголем?

– З шести таких кейсів у нас успішний лише один.

– Читала плани безпеки, які розміщено на сайтах МВС і Мінсоцполітики для жертв домашнього насилля. Та мені здається, що жінка, яка перебуває у такій ситуації, не завжди може ретельно спланувати втечу.

– До нас прибігають жінки взагалі без речей. Взимку в тонесеньких кедах чи тапочках, тобто, першому, що потрапило під руку, коли тікала. Можливо, такі плани й працюють, але для цього треба терпіти, поки тебе б’ють, і планувати втечу. Ми вчимо, щоб не терпіли.

"ПРИБЛИЗНО 80% ЖІНОК, ЯКІ СТАЛИ ЖЕРТВАМИ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА, ПОТЕРПАЛИ ВІД СЕКСУАЛЬНОГО НАСИЛЛЯ З 5-7 РОКІВ"

– До вас потрапляють жінки, які потерпають від сексуального насилля?

– До нас потрапили також діти, які потерпають від сексуального насилля. Маємо два такі кейси. В одному випадку це хлопчик, у другому – дівчинка. Взагалі це тема, якою наш фонд почав прискіпливо займатися. І ми розпочали новий проєкт "Друг дитини", спрямований на протидію сексуальному насиллю над дітьми. Тому що коли ми працюємо з кейсами наших мам, розуміємо, що приблизно 80% із них потерпали від сексуального насилля з 5-7 років. Вони розповідають, що казали про це своїм матерям, але ті не вірили, а бувало, що й били за такі розповіді, казали, що дитина сама винна.

Останньою краплею стала ситуація, коли одна дівчинка, яка потрапила до нас із мамою, почала розповідати такі страшні речі, що нам довелося шукати спеціаліста, який зможе її правильно опитати, не завдавши травми, і потім подати заяву про злочин. Нам потрібен був професійний психолог, який має досвід роботи з такими ситуаціями. Жодного не знайшли. Тому вирішили запустити проєкт, у рамках якого навчити психологів працювати в цьому напрямі.

– Що цей проєкт ще включає?

– Ми знайшли 13 найкращих практикуючих психологів, які є в Чернівцях. З відділу ювенальної превенції, служби у справах дітей, реабілітаційних центрів, зі шкіл. Тобто тих, хто має практику роботи з дітьми, але не має саме досвіду щодо ситуацій, де діти постраждали від сексуального насилля. Вони пройшли навчання і отримали сертифікати. Але я добре розумію, що дитина не відкриється незнайомій людині. Тому ми пішли далі. Нам служба у справах дітей подала дані по найбільш проблемних родинах, де ймовірне сексуальне насилля над дітьми, де батьки, які повернулися з в’язниці, вітчими, які постійно змінюються, де зловживають алкоголем. Психологи взяли по два кейси і двічі на тиждень відвідують свою дитину. Ходять разом у кіно, до бібліотеки, в парк, проводять з ними час.

До проєкту долучилися представники міської адміністрації, всі ці візити офіційні, адже не можна просто прийти і сказати: "Я буду другом вашої дитини". Нам допомогла якраз та сама 585-а постанова Кабміну, де сказано, що кожна дитина з проблемної родини повинна мати коло друзів. Там прописано, що у випадках, коли йдеться про насилля, така соціальна послуга надається примусово, і батьки зобов’язані відпускати дитину на заняття до психолога.

– А що було далі з цими двома дітьми, які розповіли, що потерпають від сексуального насилля?

– Вони поки що живуть у центрі й працюють з психологами, у нас немає "зеленої кімнати", де може бути правильно опитана дитина вже при слідчих, ми її зараз створюємо. Це кімната, яку розділено склом. З одного боку перебувають слідчі, з іншого – психолог з дитиною, який отримує запитання від слідчих і доносить його до дитини в такій формі, щоб отримати відповідь, а не поглиблювати травму.

Ми зараз накриваємо дахом другий корпус "Міста добра" і там буде "зелена кімната".

– Без такої кімнати хіба не можна допитати дитину?

– Можна. Та це зроблять чужі люди в погонах. Не факт, що дитина не злякається. Дітей допитують на рівні дорослих. Хоч методи допиту дітей різного віку абсолютно різні. Без "зелених кімнат" і психологів дитині доводиться десятки разів повторювати те саме, розповідаючи про насилля над нею, і вона знову й знову отримує цю травму.

Психологи кажуть, що дитина правдиво розповідає перший раз. А всі наступні, як розповідала перший.

"Зелена кімната" дає змогу допитати один раз, зафільмувати усе сказане і більше її не чіпати.

– Їхні матері знали, що відбувається?

– По одному з кейсів нам про це розповіла саме мама. Вона знала, що відбувається, але нічого не могла вдіяти, бо була чужа в селі, де вони жили. Сама терпіла і не могла захистити дитину.

– Чому не звернутися по допомогу до мобільних бригад, які створено Міністерством соцполітики? Чи вони не працюють так ефективно, як про це розповідають?

– Є хатки, куди я їду по три години вгору на конях. Яка мобільна бригада туди поїде? Але чи знає про це сільський голова? Знає. Ми знову повертаємося до питання безвідповідальності, з якого почали.

Безперечно, мобільні бригади потрібні, й спеціальні слідчі, які вміють працювати з дітьми теж. Або хоча б пріоритет розгляду таких справ, якщо вони потрапляють до слідчого, в якого купа інших справ про крадіжки, хуліганства тощо. У багатьох країнах такими випадками займаються спеціальні загони швидкого реагування. Адже насамперед потрібно забрати дитину з цього середовища в безпечне, а потім з нею працювати.

Одна з наших підопічних розповідала, що її постійно домагався вітчим. Вона розповіла про це службі у справах дітей. Зреагували приблизно так: "Та ти що? А давай в нього запитаємо". Запитали. Звісно, він не став цього визнавати. Вони пішли, а вона отримала ще більше. До нашого центру потрапила дорослою, рятуючись від домашнього насилля вже у власній сім’ї.

На жаль, систему побудовано так, що на жодному етапі – в дитячому садку, школі – немає спеціалістів, які самостійно можуть визначити, що дитина страждає від насилля.

Цього року перед першим вересня ми зібрали вчителів і провели для них тренінг, щоб вони розуміли, як виявляти такі факти і що робити, якщо виявив. На початку навчання всі казали, що нічого подібного у їхній практиці не було, а наприкінці згадали, що були тривожні сигнали, але раніше їх ніхто не вчив, що це може бути індикатором того, що дитина потерпає від сексуального насилля.

– Марто, читала на вашій сторінці в "Фейсбуці" пости, де ви описуєте, що свого часу тікали з мамою від батька. Ви також виросли в родині, де було домашнє насилля?

– Так, і коли спілкуюся з тими, хто приходить до центру, кажу їм, що теж через це пройшла. І не хочу, щоб інші діти переживали схоже.

– Ви згадуєте в своїх постах, як ховалися від батька…

– Боже, де ми тільки не ховалися, де тільки не шукали порятунку. Квартири маминих друзів, які надавали нам тимчасовий прихисток, здавалися мені палацами, де жили затишно і ніхто нікого не бив.

Якось одна з дівчат, яку били в квартирі, розповідала: "Марто, я так голосно кричала, просила про допомогу, але ніхто не прийшов". Коли ти таке чуєш, згадуєш своє: "Тату, таточку, не бий маму".

Тому я роблю зараз усе можливе, щоб хоча б на одну таку ніч в житті жінок і дітей, які переживають подібне жахіття, було менше.

Я переконана, що телефони довіри мають працювати цілодобово, і там не повинен піднімати трубку просто хороший психолог, який скаже: "Розслабтеся, подумайте про метеликів і все буде добре". Там повинна бути людина, яка уповноважена діяти негайно, витягнути людину з такої ситуації. Треба створити телефон довіри для дітей. Вони не будуть дзвонити на "102", бо боятимуться.

– Може, й ні?

– Запитувала про це нещодавно під час всеукраїнського благодійного фестивалю "Буковинська мрія". Зі 150 дітей лише двоє підняли руку, відповідаючи ствердно на питання: "Хто не боїться дзвонити в поліцію?" Потрібно створити окремий номер, куди дитина може подзвонити і розповісти про те, що з нею не все гаразд, що її булять, що її б’ють чи домагаються. Ми говорили про це з керівником організації "Соціальний діалог" Ганною Міщенко, щоб об’єднати зусилля і спробувати запусти таку лінію силами громадських організацій.

– Чому б цього не зробити в поліції, як окрему лінію?

– Це може бути і в поліції. Головне, щоб це не була загальна лінія, щоб там відповідали люди, які враховують, що телефонує дитина і знову ж важливо, щоб така людина могла тут же діяти. І це обов’язково має бути короткий номер, щоб дітям було легко запам’ятати.

– Ви не зачиняли центр під час пандемії?

– Ми не могли цього зробити, навпаки – центр переповнився. Зросли затрати на ПЦР-тести, робили їх кожні три дні. Нещодавно усі вакцинувалися.

Ми не можемо зачинитися, тому що нашим підопічним нікуди подітися. До того ж, для кожної мами складається план розвитку. Тобто жінки ідуть із центру лише тоді, коли в них є житло і робота. У когось такий план на три місяці, а в когось – на півтора року. Якщо в жінки зламані ребра, вирване волосся і немає жодного зуба, то про яку роботу ми можемо одразу говорити? Потрібен час на її оздоровлення.

А є жінки, у яких по дві освіти, їм ми швидко знаходимо роботу.

– Житло винаймають?

– Люди, які їдуть за кордон на заробітки, надають нашим підопічним своє житло, щоб вони за ним приглядали і платили комунальні платежі. За перші три місці, поки вони стануть на ноги, ці платежі сплачує центр.

– Але ж можливості центру не безмежні, місць у вас не так багато.

– Тому плануємо будувати нові, в різних регіонах. Наприклад, нам подарували землю в Одесі, ми вже завершили проєкт і починаємо там будувати центр. Плануємо ще створити центри у Львівській, Тернопільській областях і в Києві.

Нам допомагають звичайні люди, які дізнаються про наш центр із соцмереж і хочуть розвивати цю справу.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"

Фото: Наталія Шаромова, "Цензор.НЕТ"