"Вовки, вовки!!", війна і вибори

Автор: Ірина Погорєлова

Старовинна оповідка про хлопчика, який невчасно кричав "Вовки, вовки!!", - це про систему безпеки та інформаційну політику.

В нашому випадку сигнал про небезпеку нової російської агресії лунає з боку американців вже кілька тижнів. Не одразу вони отримали підтримку з боку українських компетентних органів. Але коли отримали – то це виявилося апокаліптично.

Тимчасом життя в країні продовжується звичним плином. Себто всі політичні медійні дебати в той чи інший спосіб зводяться до передвиборчих рейтингів, формування нових чи старих команд, проєктів, партій… І до наближеності чи віддаленості виборів – чи то парламентських, чи то президентських, чи вчасних, чи дочасних.

Опалювальний сезон, газ, вугілля, пандемія, "вовина тисяча" тощо – звичайно ж про вибори. Як, зрозуміло, і "вагнергейт".

Наш буденний суверенний внутрішньополітичний дискурс.

Але виявилось, що й війна – теж про вибори.

Детальний опис можливого захоплення України російською армадою вже у січні-лютому наступного року, тобто через півтора-два місяці, викладений очільником військової розвідки паном Будановим, на диво супроводжувався не запевненням в здатності до спротиву українського війська, а закликом до опозиції не розхитувати країну зсередини, зокрема й з використанням "вагнергейту"…

Тобто це повідомлення наче і містило в собі всі ознаки справжнього сигналу зовнішньої тривоги, але все одно звелося до, по суті, поліцейського втручання ніби-то далекої від виборчих баталій силової структури у внутрішньополітичний процес.

Одразу слідом за "вагнергейтом" цей виступ на захист чинної влади, читай – президента Зеленського, і то з неочікуваного боку, лише підкинув хмизу в багаття обурення нерозбірливістю методів режиму.

Як можна розмірковувати про будь-які вибори, особливо про вибори на другий термін, коли у країни залишилось півтора місяці до обіцяного всіма дружніми і своєю власною розвідками ворожого вторгнення? З детально і яскраво окресленими картинами ліквідації держави?

Виявляється, можна і треба. Якщо буквально розуміти казку про хлопчика і вовків.

Треба кликати громаду на допомогу так, щоб вона не мала сумнівів, вовки чи не вовки. Вовки! І хлопчик-рятівник – молодець!

В нашому випадку йдеться про повернення до проблеми умиротворення агресора. Для якого насправді існує два способи.

Перший: війна не потрібна, бо можна отримати бажане без насильства.

Другий: війна безглузда, бо навіть насильство не принесе бажаного за жодних умов.

Саме цей, другий спосіб, тобто спробу, ми спостерігали спочатку від нашого військово-політичного керівництва.

Оце зверхнє ставлення до Путіна з його війною, а також до стривожених попереджень наших західних партнерів – це і була така специфічна демонстрація суб’єктності України, вкладена в рейтингопідйомне звернення Зеленського до народу. Вона мала символізувати непохитність духу і оборонної спроможності, котрі знецінюють ворожу агресію.

Саме її, певно, і вимушені були слідом за президентом демонструвати нашим західним партнерам українські можновладці, коли протягом двох тижнів заперечували якесь особливе нове скупчення військ РФ біля наших кордонів. А вже потім визнали, але з попередженням для внутрішнього використання.

Справедливим, втім, попри рейтингову метушню, був акцент на тому, що російська загроза нарешті привернула увагу і самого Заходу.

І дійсно, нарешті. Позиції великих гравців помітно змінилися.

Тепер Захід має таки знайти, і шукає свої власні інструменти для стримування агресії Путіна. Оскільки Путін уже кидає виклик безпосередньо США, Європі та НАТО. І тут самою лише капітуляцією України у вигляді виконання кремлівської версії Мінських домовленостей начебто не обійдешся.

Так зване "підвищення ставок" Путіним пояснюється тим, що йому нема коли більше чекати.

Причому окрім сакральних дат, як от тридцятирічний ювілей розпаду СРСР та столітній ювілей створення СРСР навесні 2022 року (!), коли якраз нам призначено апокаліпсис, у Путіна є інші аргументи активізувати процес. А саме:

а). Зеленський – остання надія Кремля. Лояльнішого до Росії уряду в Україні точно вже не буде. Немає і такої п’ятої колони, яка на тлі теперішньої агресивності Москви й енергетичної війни була б здатна відновити ефективну агітацію за "рускій мір".

б). Україна не буде більш ослабленою, ніж тепер, коли цей ідеальний шторм був для неї ідеально підготовлений;

в). В самому кремлівському гулагу відчувається дефіцит перемог, хоч би для балансування репресій. І аншлюс "лукашенківщини" це не компенсує;

г). Українозалежність Путіна наразі називають одержимістю, і це звучить ще якось злякано-ввічливо. Але ж іще трохи безрезультатного брязкання зброєю – і почнуть зневажливо сміятися…

д). Якщо саме зараз не утвердити претензію Росії на роль одного з нових світових "центрів впливу", - то нова конфігурація потуг може сформуватися як знову двополюсна, але вже без Москви.

Китай принаймні не розігрує із себе "іхтамнета", а бере відповідальність за територіальні посягання на Тайвань.

Тоді як Росія, навпаки, впадає в істерику від самого визнання її стороною конфлікту, тим самим визнаючи злочинність всього наробленого "іхтамнетами" і боячись відповідальності…

Остання спроба "врозумити" Зеленського, як останню надію, аби він виконував якісь сподівання Кремля, втілилася в "чорній мітці" від екс-президента РФ Мєдвєдєва.

І, можливо, Зеленський би зробив ще одну спробу задовільнити вимоги Путіна щодо виконання політичних пунктів Мінських домовленостей. В надії на "мир", звичайно, тобто на рейтинги та шанс другого терміну.

Але тут "прилетів" фінальний акорд "вагнергейту", і перекрив Зе-команді всілякі шляхи до будь-яких поступок агресору.

А буквально незадовго до цього через скандально опубліковане листування міністрів закордонних справ Німеччини і Франції з російським візаві Лавровим ми дізналися, що навіть в конфіденційному форматі два посередники Норманді твердо дотримуються оцінки Росії як сторони конфлікту на Донбасі, виключають визнання терористичних "ДНР-ЛНР" та прямі перемовини з ними з боку України.

Насправді саме цей факт слід би вважати переламним моментом в історії Мінського процесу.

Так, всі світові міжнародні організації і по кілька разів вже визнали Росію стороною конфлікту, окупантом і агресором.

Але на рівні дипломатичних контактів в рамках Норманді Кремль все ще продовжував торгуватись і вимагати, аби Німеччина та Франція тисли на Київ, а не на Москву. З цим були пов’язані так звані таємні "кластери".

З цими ж загадковими процесами пов’язувалися і досі не спростовані натяки на те, що й США погодили через пані Нуланд з Козаком якусь автономію/спеціальний статус для Донбасу. І виникала загроза, що от-от Кремль раптом погодиться на зустріч Н4.

А там Україні буде влаштовано "Нормандський котел"…

Тепер же, після засвідченого навіть на конфіденційному рівні посередників статусу Росії як сторони конфлікту з Україною - логічно виглядає уникнення Кремлем "Нормандського котла", але вже проти себе.

Натомість тепер загроза дипломатичного тиску на Київ виходить від… США.

Попри всі практичні кроки на підтримку обороноздатності України, все ще можливо сконструювати версію про те, що саме США увімкнули сигнали тривоги про загрозу великої війни з боку Росії, аби в такий непрямий спосіб примусити Україну до капітуляції.

Аби не було війни, ну так же?

Але й так, щоб не було надто помітно "злив" Америкою інтересів України. В тому випадку, якщо чергова потенційна зустріч Байдена з Путіним знову поверне до життя тему автономії, формули Штанмаєра тощо.

Прекрасна в своїй прямоті фраза прем’єра Британії Джонсона про вибір між російським газом і захистом України все ще актуальна в тому сенсі, що остаточного вибору у наших західних партнерів наразі так і немає.

А мав би бути. Не лише для безпеки України, але й для достатньої морально-політичної готовності до протистояння Америки та її коаліцій з Китаєм.

Щоб світ раптово і надто швидко не опинився знову однополюсним, але тепер вже з полюсом Піднебесної.

Втім, повернімося до російської загрози. До першого варіанту умиротворення агресора, що знов стало актуальним.

Це коли агресору не треба воювати, бо можна отримати бажане без насильства. Самим лише шантажем.

До речі, чи є у Путіна межі шантажу?

Якщо вже оголошено про можливий наступ росармії одразу з трьох напрямків, - то чим іще може Путін в майбутньому "піднімати ставки"?

Чи це вже стеля?

І в разі, якщо цей шантаж не спрацює – далі не буде чим лякати? Доведеться або відступати, або справді наступати?

Існує міф про те, що Росія ніколи нізвідки не відступала і військ своїх не виводила.

Маячня. І відступала, і виводила – хоч би з Європи та з Афганістану в досить короткий період агонії СРСР.

Та, власне, одразу потому - і з самої України та решти колишніх совєцьких республік.

І це були відступи і виведення як результат навіть не поразки як такої, а нездатності досягти перемоги.

Але програш в тій холодній війні визнавався як перемога (здорового глузду, нових перспектив тощо). І це рятувало обличчя тодішніх російських еліт.

Протягом же останніх років війни намагання умиротворити Путіна шляхом "збереження обличчя" чомусь пов’язувалися виключно з поступками України. Як от наприклад таке: "Єдиний документ, в якому є зобов’язання Росії вивести війська", - аргументувала пані Нуланд потребу виконувати Мінські домовленості.

Натомість пані Нуланд, як і будь-хто з наших західних партнерів, змарнували можливість запропонувати Путіну "збереження обличчя" через, наприклад, спростування теорії Бжезинського, ніби Росія не може бути імперією без України.

Втім, це треба було робити зразу в 2014 році…

Тепер же доводиться мати справу з обрАзами "бензоколонки", котрі викликають розуміння у "путінферштеєрів" з країни, яка пройшла від національної обрАзи до нацизму і назад, до розкаяння та комплексу провини, дещо територіально викривленого…

А звідси випливає… так, чергова серія перемовин про "внутрішньоукраїнську кризу", формулу Штайнмайєра тощо.

От, будь ласка. Не встиг "іделог" Сурков опублікувати свої мрії про "фізику розширення Росії в хаосі", тобто про визнання Росією своєї агресивної експансії, як з Держдуми, комітету розвідки РФ та представництва РФ в ООН понеслися все ті ж спростування участі росвійськ в агресії проти України.

Тобто від "їхтамнєтів" Кремль не відмовляється, боячись відповідпльності, але продовжуючи сподіватися на подальші торги.

Щоправда, ані в Кремлі, ані в Вашингтоні та Брюселі ніхто вже не розуміє, якими способами протягти капітулянтські рішення через український парламент в умовах руйнації стабільності Зе-режиму через самі лише натяки на поступки агресору.

І щойно наші західні партнери підтримають такого штибу "діалог", як всередині України це вже автоматично викличе напругу.

Яка жодним чином не сприятиме поверненню рейтингів Зеленському та його мажорократії.

А, відповідно, лише підживить активність передвиборчих процесів.

Адже вибори – це війна іншими засобами. В демократичних країнах.

А значить – в Україні, де спроби збудувати авторитаризм видаються не так загрозливими, як дивними.

Принаймні, до того часу, поки громадянське суспільство все ще готове ганяти зухвалих вовків.

Ірина Погорєлова, для Цензор.НЕТ