"На війні червоний хрест медика на формі чи машині працює не як оберіг, а як мішень для найманців РФ"

Автор: Віолетта Кіртока

Троє медиків 3-го батальйону 72-ої бригади розповіли про ротацію під Авдіївкою, поранених, загиблих та те, як вони потрапили в піхотний підрозділ.

Бригада, яка неодноразово показала себе на цій війні саме як бойова та мужня, провела понад пів року на околиці Донецька. Попри постійні розмови про "припинення вогню" кожний підрозділ під час ротацій на лінії розмежування зазнає втрат та має важких поранених. Бо війна триває, навіть якщо її стало менше в інформаційному просторі. На жаль, і остання ротація 72-ої бригади не минулася без загиблих. Іноді медики намагалися рятувати воїнів, навіть розуміючи, що шансів фактично немає. Але вони вірять, що варто використовувати найменший шанс… Присутність в окопах та бліндажах людей з медичною освітою, які готові боротися до останнього, надає впевненості бійцям підрозділу і віру в те, що все буде добре.

До речі, саме під час ротації медикам 72-ої бригади довелося організовувати вакцинацію особового складу від ковіду. І все було зроблено чітко, з урахуванням чергувань на спостережних пунктах.

Маючи змогу спілкуватися з медиками на передовій, дізнаючись про них все більше, мене дивувало, наскільки різних людей поєднало бажання бути корисними. І коли говорять про те, що від війни хтось там "втомився", я бачу людей, які прийшли в армію на контракт за власним бажанням. І це дорослі люди, які мають хорошу освіту, кинули цікаву роботу, аби допомогти країні. Мене це страшенно вражає. Бо історії трьох медиків, які я почула, - неймовірні. Про таких людей варто знати.

Історія перша: Тетяна. Армія забирає здоров’я. Але спасіння життя пораненого – це кайф

З Тетяною ми, як виявилося, пересікалися декілька років тому, коли вона ще чергувала на фронті у складі добровольчої медичної служби "Вітерець".

-До Галі Алмазової, яка заснувала "Вітерець", я потрапила у 2016 році після довгих пошуків, де б згодився мій медичний досвід, - говорить Тетяна. – Мене включили в одну з бригад. І в 2016 році ми стояли в Новозванівці з 11-им батальйоном, потім якийсь час провели в колишньому Новгородському, тепер Нью-Йорк, разом з 95-ою десантною бригадою, в 2017 році потрапили в 10-у бригаду. Я була рада. Бо до того я довго стукала в різні двері. І в ASAP намагалася потрапити, і у 2015 році пройшла стажування в медроту Нацгвардії. Якраз в той час перестали брати людей по мобілізації, бо я чекала сьому хвилю. Готова була іти на рік. А контракт підписувати потрібно було на три. Це мені тоді здавалося забагато - я ж нікого ніде не знала, армійських порядків не розуміла. Якраз хтось поширив пост Галі, що вона набирає медиків та водіїв. Я подзвонила. І в липні 2016 року поїхала на своє перше чергування під Маріуполь разом з морпіхами. 18 днів ми жили в бліндажі. За цей час у мене було семеро поранених. Перший - важкий. У нього була внутрішня кровотеча. Евакуація в лікарню швидкої допомоги займала 30-40 хвилин. Переживала, чи довеземо… Але він, на щастя, залишився живий. Потім пішло-поїхало.

Пам’ятаю першого мого "двохсотого" морпіха. Він вийшов по телефону поговорити. Це вдень було. А тут обстріл. І уламок за вухо зайшов…

Так я їздила на війну час від часу. І мені довелося зробити вибір. Я тоді працювала в Лубнах у шпиталі ветеранів війни. Начальнику не подобалися мої поїздки, тому він наклав табу: не дозволяю. Тому я звільнилася і ще два роки після того провела з "Вітерцем".

У 2019 році вирішила повернутися на роботу, бо на війні вже не було потреби у медиках, як волонтерах. Оформилася в лікарню. Пропрацювала рік та два місяці. І відчула, що мені страшенно нудно, хоча інтенсивність хворих була досить велика, випадки різні, але мені мало місця там було. Поговорила з мамою, чоловіком, донькою. Слава Богу, всі мене зрозуміли. Якби чоловік не підтримав, родини вже не було б. Чоловік також лікар, сімейний. Маму я вмовила. І 28 серпня 2020 підписала контракт.

Коли Тетяна згадує про маму, на її очі відразу навертаються сльози. Бо цього року вона її втратила.

-Мама померла, коли дивилася телевізор. Мабуть, тромб відірвався. Тата пережила на 30 років. Важко переживаю смерть мами. Дуже…

-Чому ви підписали контракт саме з 72-ою бригадою?

-Водій Гриша, який також був у "Вітерці", на той час вже перейшов у цю бригаду.

Він мене і покликав. А це така людина, якій можна довіряти що завгодно. Він може і асистувати як медик. Багато водіїв тільки кермо крутять: того не буду, цього не буду, це не моя задача, я тільки на педалі натискаю. А Гриша може все на світі. Я йому довіряла. Він сказав, що в 3-ій батальйон призначили хорошого комбата. Так я і вирішила, що також підпишу контракт. Пройшла навчання в "Десні". І в жовтні потрапила в підрозділ. Якраз бригада заходила під Авдіївку. Я вже розуміла, куди іду. Знала, що й роботи не буде стільки, як в 2016 році.

-Не шкодуєте, що підписали контракт?

-Як вирішила, то треба іти до кінця. Мама тільки казала мені: ти змінилася, як солдафон стала. Мені важко одне - сидіти без справи. У нас було мало роботи, щоб показати себе. Тому я бралася за все. Можу копати, мити туалети. Що завгодно, аби бути корисною.

Під час ротації Таня на "Зеніті" зробила город, з якого все літо підрозділ їв зелень, кабачки. Вона ж слідкувала, щоб поливалася клумба з посіяними майорами, які вдячно квітли. Непосидюча і працьовита жінка.

-Першою роботою в армії у мене була аварія, дорожня пригода. В кабіні затисло двох бійців. Я працювала з одного боку. А Міхалич, наш начмед, з іншого. Я і не знала, що там є ще один постраждалий. Висока машина, спочатку на неї треба було видертись, а вже там вводити внутрішньовенно препарати, зрозуміти, чи немає кровотечі… Зі мною працював Колектор. Такі ситуації – це завжди командна робота людей, які вже притерлися один до одного. Ми спрацьовувалися на ходу. І тоді я зауважила для себе важливий факт: комбат не заважав медикам працювати. Не ліз до постраждалих, не кричав, не давав поради. Я ж бачила різних командирів. Наш ходив туди-сюди, нервував, але ні слова не сказав. Краєм ока я бачила, як він переживав, перебуваючи неподалік. Але він зразу попередив: не давайте, щоб туди хоч хтось підійшов, щоб ніхто поруч з машиною не закурив, ніхто не має заважати медикам. Такі дуже важливі деталі для мене багато про що говорять. Саме робота показує, хто на що здатний.

-Будете служити і далі?

-Поки здоров’я дозволяє, так. Все ж у 47 років пішла в армію. Мого чоловіка часто питають: як ти її відпустив? Він відповідає: так вона ж доросла людина, як я можу їй щось заборонити? Так, він хоче, щоб я вдома була. Але ж є почуття обов’язку, необхідності.

-Звідки у вас такий характер, переконання?

-Напередодні розвалу Радянського Союзу мій покійний вже тато був у "Вільному русі" Чорновола. І вже тоді у мене було розуміння власної країни, її волі. Ще був Радянський Союз, а я у Ленінград на весілля поїхала з жовто-блакитним значком. В школі носила вишитий тризуб. Однокласники просили: виший і мені. У мене було багато шансів виїхати в Канаду. Там живуть рідний дядько, хрещений. Але де народився – там і згодився. Це про мене.

На Майдан в Київ мені не було з ким їздити. Я слідкувала, переживала. Коли у шпиталь прийшла пропозиція відправити співробітників на фронт, начальник відмовився за нас всіх. Я чекала повістки – якби прийшла, пішла б зразу. Поки чекала її, хотілось руками щось допомагати, сітки плести. Але Лубни якісь були геть в’ялі у плані волонтерства.

-Хтось ішов на війну, тікаючи від сімейних проблем, хтось з інших причин…

-Так, хтось хотів спокутувати власну якусь провину чи гріх. Є таке. Я зустрічала таких людей. У мене цей потяг якийсь дуже глибинний. Все життя я була домашня. Мама мене тримала, як ляльку. На практику під час навчання мама забрала мене до себе в дитячий садочок, де працювала. А мені хотілося розвитку, нового навчитися. Садочок закрився, і я пішла в шпиталь. Там мені було чого повчитися, хірургічна активність була високою. В 2015 році, коли побачила першу медичну гуманітарку, передану на війну волонтерами, кричати хотіла – чим ми працюємо в Україні? Пластир, бинт, вата. Все. А за кордоном! Все, що отримували, мене дивувало. Кровоспинні серветки, перев’язувальний матеріал, стерильні засоби. Все готове для роботи, для допомоги. Бинти які! Напівеластичні. Не треба їх перекручувати, коли мотаєш. Це ж комфорт в роботі.

Під час війни я зустріла багато цікавих людей, медиків, вчилася у них. Коли ми чергували в Попасній, допомагала в операційній. На той час роботи було не багато, тому я ішла до місцевих медиків і просила: дайте щось робити.

-Біля Донецького аеропорту ви вісім місяців прожили в бункері, фактично в глибокому підвалі…

-Та це шикарні умови порівняно з бліндажами. Але підвал, вологість призвели до того, що всі кашляли. Здоров’я цей бункер забирає. Взагалі армія забирає здоров’я. А ось спасіння життя пораненого – це кайф. Коли багато енергії витратив, а хлопчина ще й живий залишився! Це найпрекрасніше в нашій роботі.

Історія друга: Африка. На фронті мені подобається більше, ніж в тилу

Інтелігентний чоловік в окулярах з трошки зніяковілою посмішкою наче потрапив у бункер "Зеніту" під Донецьким аеропортом з іншого століття. Навіть форма на ньому сидить трохи дивно – йому більше пасував би костюм-трійка та професорський саквояж. І як же ж цікаво з ним спілкуватися. Саме з бесіди і виявилося, що ця людина і справді – зовсім з іншого світу. Просто щирий патріотизм та бажання захистити своїх громадян або є, або немає… Медик з позивним Африка розповів про медичну ланку в бойовому підрозділі, бо ж якраз нею і завідує.

-Раніше у підрозділах були лише санінструктори, потім ввели посаду санітар-стрілець, а нещодавно з’явилися бойові медики. Як правило, це люди з мінімальною медичною освітою. Але вони мають проводити заняття з особовим складом, вчити бійців надавати допомогу у разі необхідності. Їм мають довіряти. В крайню ротацію в кожній роті батальйону, крім 9-ої, у нас були поранені, а троє бойових медиків тільки прийшли до нас, ще не мали військового досвіду.

Що головне мають робити ці бойові медики? Це мінімум: накласти джгут, зупинити кровотечу і передати пораненого на наступний етап, а ще – не допустити паніки. Якщо бійця не вбили зразу, ми маємо зробити все, що від нас залежить, аби він живим доїхав до лікарні. Щоразу ситуація різна, поранення щоразу інші, але наша задача така – евакуювати постраждалого. Одне з поранень у нас було – снайпер поцілив бійцю, який стояв на чергуванні в руку, роздробив йому кістки долоні. Скоріше за все, рука не буде працювати так, як раніше. Але чоловік зможе нею користуватися. На роялі, звісно, грати не буде, якщо раніше не грав...

-Як спрацював бойовий медик в цій ситуації?

-Нормально. Аби надавати допомогу, працювати в окопах, у медика має бути внутрішній стрижень. Якщо людина не зустрічалася з подібним, але має в голові певний порядок дій, то все зробить. Всі, хто служать в армії, мають вміти накласти собі джгут, поки медик тільки біжить на місце пригоди. Але все ж бійці бояться самі собі надавати допомогу. Всі сподіваються: зараз прийде медик і все зробить. Це прояв паніки, яку також потрібно погасити.

- Коли ви прийшли в бригаду?

- Два роки тому.

-А до цього чим займалися?

-У 2017 році я повернувся з Африки, де працював по контракту. Повертався, аби піти в армію. Але вдома… зламав ногу, пів року був в гіпсі. Коли його зняли, зрозуміло, ще довго кульгав. Але поїхав у міністерство охорони здоров’я, де мене в лоб спитали: "Хто ти такий? Де ти був 19 років, ми не знаємо. Ти був далеко від нашої медицини. Тому іди ще на пів року на курси підвищення кваліфікації за свій рахунок". Таким чином я втратив ще пів року. Вже на початку 2019 року я нарешті пішов у військкомат. Там почалася своя історія. Якраз укомплектовували танкову бригаду. Але вони ж весь час стоять на другій лінії. Що там робити медику? Лікувати від нежитю? Я хотів потрапити в звичайну піхоту. Звернувся до знайомого, той до волонтерів. Мені дали телефон одного з ротних 3-го батальйону 72-ої бригади. Я знав, що ця бригада постійно у центрі подій. Значить, потрібні медики. Так опинився саме в цьому підрозділі.

-Який медичний фах у вас?

- Загальний. Я, вважайте, сімейний лікар. За фахом і працював в одній з африканських країн. Мене загітував знайомий поїхати туди. Мені було цікаво. Африка ж! Точно краще спробувати свої сили там, ніж сидіти в селі Чернігівської області. Я потрапив не в столицю, а в дикі місця неподалік кордону з Анголою. Там дуже багато простору, а небо дуже близько. Там же інший нахил осі, екватор близько. Таке відчуття, що над тобою голуба безкінечність. Та й життя інше. Дуже вільно… Мабуть, люди так себе відчували у 19 столітті. Звичайно, є свої мінуси. Крім роботи більше нічого немає. Які в селі розваги?

-З якими хворобами ви там мали справу?

-Там пустеля. Колись жахала малярія, але з нею впоралися, тепер вона майже не зустрічається. Але повно СНІДу, туберкульозу. Африка на першому місці у світі по цих хворобах. Тому постійно працював в рукавичках.

-Перевірялися час від часу?

-Раз на пів року. Коли постійно з цим живеш, звикаєш, що це дуже близько. Люди вмирають там так, як ніякий фронт навіть не бачив. Людина розвалюється на очах, всі системи відмовляють, ніякого імунітету. Дуже болісна смерть.

-Гинуть молоді люди?

-І діти, і новонароджені! І старі. Спочатку ж не було лікування від СНІДу взагалі. Потім, коли воно з’явилося, на початкових стадіях лікування часто виникали побічні ефекти. Але ліки вдосконалювали, і якщо людина лікувалася за схемою, то з нею все було нормально. Я знаю інфікованих людей, які працювали в госпіталі. Вони приймають ліки, досі живі, у них все в порядку.

- У вас не було страху захворіти?

-Не знаю, як пояснити. Коли постійно з цим працюєш, перестаєш боятися. Я швидко втягнувся в ритм роботи. Зайвих думок не виникало. Інтернатуру там пройшов. Там підхід до медиків простий: все, що хочеш робити – роби, тому що людей немає. Тому все, що ти робиш, – корисно. Село, де я працював, знаходиться так далеко, що звідти хворого відправити нікуди не можеш. І якщо ти зараз не допоможеш, він помре. Тому ти просто робиш все, що від тебе залежить.

-Що доводилося робити несподіваного?

-Ніколи не думав, що настільки приємно і красиво працювати з недоношеними дітьми. Коли ти маля правильно годуєш, доглядаєш, лікуєш, бачиш, як вже наступного дня воно стає більшим, набирає вагу, стає міцнішим, бачить тебе, впізнає, реагує на тебе. Там, в Африці, мені довелося працювати і в педіатрії, і в терапії. В усіх галузях, навіть психіатрії, крім хірургії. І працювати було цікаво. Там така апаратура! Все є. Якщо порівнювати, це у нас тут Африка, а не там.

-Як рідні поставилися до того, що ви повернулися, аби піти на війну?

-Рідні про війну не знають. Як в Україні почалася війна, я відразу хотів повернутися, але ж умови контракту... Як тільки він закінчився, я зразу приїхав додому. Все, що ти вирішуєш в ситуаціях, які стосуються соціального чи громадського обовязку, ти робиш це насамперед сам для себе. Мені було соромно, що інші люди захищають мою країну. Мою! А я знаходжуся десь, де все чудово. Мені було соромно, що я залишався в Африці, хоча міг би зробити щось корисне для України. Я постійно відслідковував новини. Достатньо довго у мене ішов процес усвідомлення того, що у нас почалася війна, що взагалі так можна – напасти на сусідню державу. Тим більше, що ми з росіянами стільки років жили в єдиному культурному просторі. І у них не було ніяких причин, аби на нас напасти. Але вони зробили те, що зробили. Цей факт емоційно довго був мені незрозумілим. Але потім все стало на місця. І я вже там, на роботі, пояснював іноземцям, що у нас відбувається. Вони також довго не розуміли, лише через три роки нарешті до них дійшло, Україна та Росія різні країни, і що люди з України та Росії відрізняються. Тому що до цього дивилися на нас взагалі як на людей однієї крові. Тепер бачать різницю. Вони кажуть, що ми більш відповідальні, культурні у поведінці, більш приємні в спілкуванні.

-Ви додому часто приїжджали?

-Раз на два-три роки. Бачив, що економічно жити стало легше. Це було помітно по магазинах, по машинах, як люди вдягаються. Немає порівняння з 90-ми роками, коли я поїхав. І ніколи мені не подобалось, що відбувалася культурна інтервенція росіян. Навіть у Львові з вікна чуєш кончений російський шансон. А наші нічого не робили. Якби не війна, нас поступово б з’їли. Може, на це знадобилося років 40-50, але б з’їли.

-Після закінчення контракту з армією ви залишитесь тут?

-Повернуся назад. Там є робота, я потрібний. В Україні медиків більш, ніж достатньо. Подивіться, скільки лікарень, лікарів. До армії я встиг три тижні попрацювати в приватній клініці в Києві. Дуже радий, що лише три, бо побачив, який там бордель. Та й я їх не влаштував. Мені сказали без пояснень: забирай речі та йди. Відносини всередині колективу там можна охарактеризувати як візантійщина. Інтриги процвітають, плітки. В Африці я займаюся тільки роботою, не думаю про начальників, їхній настрій. Юридично я там захищений.

-Те, що робиться зараз на війні і навколо неї, багатьом не подобається…

-Боюся, що все це призведе до якогось фарсу. Політики завжди будуть заробляти гроші на крові. Я відчуваю себе в своїй тарілці, коли ми знаходимося в ротації. Коли хтось говорить, що в армії зараз багато алкоголіків і наркоманів, я дуже злюсь. Бо ніхто з нас не святий. І якби не ці люди, що виконують тут роботу, які копають траншеї і чергують на ВОПах, де б були ті чистенькі чуваки, які читають Сартра? Та вони б зараз жили під дулами російських автоматів. Так що якими б не були бійці в армії, країна має кланятися їм в ноги.

Так, не всі люди можуть бути на війні. Хтось більш ефективний в тилу. Це правда. Є деякі люди, кому психологічно важко на фронті. От їх, якби була б нормальна система моніторингу, варто тримати на другій лінії, щоб вони працювали в інших галузях, допомагаючи передньому краї. Але ж немає відсіву зовсім. Це погано.

Коли президент вдів косоворотку, це не було зроблено випадково. Він хоче миру за будь-яку ціну. Але нам потрібно готуватися до більш активної війни. І якщо не підготуємося добре, то ще щось втратимо. Можливо, взагалі весь лівий берег до Дніпра. Поки Росія є імперією, ці ризики залишаються, у нас будуть проблеми.

-Що ви відкрили в собі на війні?

-Те, що мені на фронті подобається більше, ніж в пункті постійної дислокації. Це навіть не дивує.

-Перші постріли, поранені – як сприймали їх?

-Я потрапив вже на окопну війну. Але навіть якщо продовжується обстріл і ти працюєш з пораненим, це наче в приймальному покої. Тільки десь під кущами. Ну так, можуть вбити, але ризик на війні, мені здається, не більший, ніж десь в Києві ввечері. Ти підеш гуляти, а тебе зіб’є якийсь п’яний. Знаєте, в Африці ж у мене також поранені були, з вогнепальними отворами. Все, що завгодно, зустрічається в практиці медика.

-Ви підтримуєте зв’язок з колегами з Африки?

-Медсестри пишуть постійно. У нас залишилися душевні відносини.

Під час бесіди приходить боєць, жаліється на біль в оці. Африка його оглядає, капає краплі.

-Отак, я так розумію, відбувається цілий день. Бійці приходять до вас з чим завгодно…

-Але частіше, звичайно, жаліються на застуди. Потім ідуть дрібні травми. У тих, кому 40-45 років, починаються проблеми з тиском.

Історія третя: бойовий медик взводу Колектор. Рембо в білому халаті

Шахта Бутівка – таке саме символічне місце війни, як, скажімо, Піски чи Широкине. Понівечений за роки бойових дій металевий шахтний ствол все ще височіє в полі, хоча більша його частина вже завалилася. Позиції нашої армії в цих місцях завжди цікавлять ворога, вони регулярно перевіряють, як відреагують на їхні провокації бійці української армії. І регулярно звідси приходять дані про поранених або загиблих. Тому саме тут ми і бесідували з бойовим медиком підрозділу, який постійно з бійцями роти, готовий до надання допомоги.

-Я, хоч і маю медичну освіту, але вважаюся в роті ще однією бойовою одиницею, яка виконує і всі обов’язки солдата. Тобто доводиться і чергувати, і в нарядах стояти, і копати, - розповідає медик. - Мене ніхто у військкомат за вухо не тягнув. Так склалися життєві обставини, що я вирішив іти в армію. Після двох років служби можу сказати, що зробив правильно. Армія багато чого відкрила в мені, багато чого я побачив, в моєму житті змінилися пріоритети.

-Які?

-Всіх грошей не заробиш. Я добре зрозумів, що в житті цінніше – фінанси чи моральні устої, дружба. Саме в підрозділі я знайшов чудового товариша.

- У вас медична освіта?

- Так, я закінчив Полтавську медичну академію. За фахом "лікар загальної практики", терапевт. Але після навчання захотів повністю відійти від цивільної медицини, змінити рід діяльності. Ми живемо в такій країні, де мати диплом про вищу освіту – це ще не значить працювати за фахом. Вчорашній школяр може бути набагато прогресивнішим, впливовішим, багатшим, ніж ти, втративши зір, здоров’я і десятиріччя за конспектами під лампою.

З одного боку, це не зовсім правильно – не використовувати отримані знання. Але з іншого дає право вибору. У нас можна мати диплом психолога, а займатися інтелектуальними технологіями. Так і я захотів кардинально змінити своє життя. Але кардинально не вийшло. Та й мамині слова, що я маю інструмент в житті, і ним треба користуватися. Тому я залишаюся медиком. Але підписав контракт з армією.

Хтось каже, що війна була активнішою в інші роки. Я на це відповідаю: дякую, що зараз є кому бути на лінії фронту. Не треба хвалитися, що в 2016 році було більше активних бойових дій. Ось до нас цього року прийшов Льоша, йому лише 18 років. Що ти йому розповідаєш про 2016 рік? Він тоді взагалі дитиною був. Радій, що він прийшов зараз.

Знаєте, навіть якщо дійсно тут стане тихо, ворог і справді "просто перестане стріляти", і ми сачками будемо ловити метеликів в кущах, все одно людей не буде вистачати.

Я потрапив на війну 8 вересня. Бригада якраз вийшла на луганський напрямок. Приїхав вночі в Лисичанськ, звідти в Лоскутовку, підписав документи. Посадили мене в медичний "Богданчик". І повезли: полем-лісом, лісом-полем. А для мене ж все вперше. Виглядаю у вікно і думаю, з яких кущів почнуть стріляти. При тому я ще в кросівках, джинсах. Ні автомата, ні бронежилета. Приїхали в Попасну, а потім і в Новозванівку. Вже ввечері я почув пострілушки. Та-та-та… Приїхав командир 8-ої роти. "Де там мій медик?" - забрав мене і з ним ми поїхали саме туди, де стріляли…

В голові у мене було безліч питань: чому їдемо на "Жигулях", де наш танк? Де бронетранспортер? Добре, що хоча б не на коні. Заїхали, а на роті, на позиціях кипить своє життя, яке мені зразу нагадало добре організований піонерський табір. Командир мені запропонував: "Давай на ВОП тебе поставимо. Куди хочеш?" Я ще не розумію, в якій стороні світу знаходжуся, і хто такий ВОП, чому його так звуть. В той момент я таки подумав, що рубанув, поставивши підпис під контрактом в Лоскутовці… Приїхав командир батальйону, розпорядився, щоб мене одягнули як слід – якраз доїхали тилові служби, речовий склад. Я отримав новеньку форму.

Наступного ранку забирають мене на ВОП. Іду, а всюди таблички набиті: "Обережно, снайпер". Мені вже стало зрозуміло, де знаходиться ворог. Між нами, через поле, було метрів 350-370. Там, де були таблички, загрози вже не було. Увечері, коли я розбирав речі, почалася стрільба. А там накопано було добре. І мені всі ці лабіринти ще не були зрозумілі. Добре б було хоча б по разу там пройтися. Темно. Я дезорієнтований. Як почалася стрільба, всі розбіглися по своїх місцях. Хто на пост, хто на вогневу точку. Я один залишився. Саня мене впіймав. "Стій поряд", - каже. - У мене і радіостанція є". Тоді я плашмя в грязюку і впав.

-В новій формі?

-Тільки одягнув! Як пороблено. Таким був мій початок. А далі пішло день за днем, як листочки відривного календаря полетіли. Почав знайомитися з людьми. Зі старшим бойовим медиком роти поділили, хто за яку частину позицій відповідає.

-Першого пораненого пам’ятаєте?

-Це був сильний опік. Десь в кінці вересня. Між нами та ворогом загорілася суха трава. Я прийшов на КСП роти і мені повідомили, що є опіковий трьохсотий. І якраз в моєму крилі відповідальності. Бійця вже вели до мене. У нього шкіра пооблазила… Він був у футболці, бо тепло було, якраз бабине літо. Тому у нього постраждали обличчя, голова, руки вище ліктів. В тому ж полі натикано снарядів… І не розірваних, і розставлених своїми та чужими. Коли трава загорілася, все це почало зриватися. Добре, що той боєць не постраждав ще й від уламків.

Другий був через два тижні. У нього були поранення від АГС. Постраждали ліва рука, пах, ліва нога. Це сталося о пів на другу ночі. До нього треба було бігти. Я й побіг. В той же момент командир роти вигнав БМП, почав стріляти по ворогу, який поранив нашого бійця. А я до того ніколи не бачив, як стріляє БМП. Поки біг по відкритому відрізку поля, добре бачив червоні риски від куль, та й звук був страшним.

Після того у більшості випадків доводилося мати справу із побутовими травмами, сезонними захворюваннями, підозрами на гепатит. Це було звичайним, нічого несподіваного. Панікувати жодна ситуація не примушувала. На всі випадки є десятиліттями напрацьовані протоколи.

Через рік служби мене підвищили до старшого бойового медика роти. А на моє місце прийшов інший медик, позивний Док. Я йому казав на полігоні перед теперішньою ротацією: чим швидше ти перестанеш жити цивільною медициною і увійдеш в життя підрозділу, тим скоріше в усьому розберешся. Те, до чого готують в навчальному центрі, і те, з чим стикаєшся тут, – зовсім різне. Під час підготовки більшість не розуміють, де їм доведеться працювати. В "Десні" все відбувається в ігровій формі. Це змагання з таймером і з друзями. Причому не в бронежилеті, а з розумінням, що за 45 хвилин буде обід. На війні умови зовсім інші. Через 45 хвилин для когось може бути не обід, а поминальний понеділок наступного тижня. Петарди чи холості патрони, які кидають під ноги, не дають розуміння, як це буде на війні. Тут може не бути жодного розриву, а люди падатимуть один за одним, поки звідки хтось нечутно стріляє. Боєць може підірватися в місці, де всі ходять щодня…

-Ви носите розрізнювальний знак медика?

-Та ні. Мене налякали історіями, коли червоний хрест працює проти тебе, не як оберіг, а я мішень. Яскравий колір видно добре, і він стає орієнтиром. Чув історії, що медичні "Богдани" ПТУРили – підривали спеціально. Я бачив, як колеги заклеюють чорними пакетами хрести на боках машин, аби їх не було видно. Так ризик менше.

-В якій ситуації було важко?

-В цю ротацію, коли у нас був загиблий… Добре пам’ятаю день, коли це сталося, обличчя тих, хто допомагав. Болото таке було в траншеях, грязюки по коліно, глина зі снігом, які не давали рухатися. За півтори року моєї служби у мене не було жодного загиблого. І тут, на екваторі мого контракту… А я ж так сподівався, що обійдемося нежитем та синцями. Мріяв, як сміливо зможу говорити, що у мене ніхто не загинув. А тут… Потрібно до такого бути готовим. Бо на війні цього не уникнути. Я відкрив свій рахунок. Свято буду вірити, що і закрию його на цьому.

Чим пишаюся? В умовах окопів розпізнав передінфарктний стан. Я не хвастаю, бо багато лекцій проспав, але цю тему не пропустив. По симптомах все зрозумів, вчасно бійця відправили до медиків. Пізніше мій батько, а він в один час з тим бійцем лежав в харківському шпиталі, розповідав: "Зустрів бійця з твого взводу. Його комісували в зв’язку з захворюванням, яке він отримав під час захисту країни. І він тобі дуже вдячний, що ти не пропустив важкий стан". Той чоловік телефонував мені, дякував. Це приємний момент. Зразу відчуваєш себе таким Рембо в білому халаті.

Служба в армії дала мені відчуття того, що я  на своєму місці, що я важливий. Якщо щось станеться, без тебе не розберуться, без тебе не почнуть, але не потрібно і запізнюватися. Тепер, коли до кінця мого контракту залишається менше року, хочеться, щоб все було тихо і спокійно. В усіх сенсах. Після закінчення контракту я не повернуся в медицину. Не хочу. Біль за інші життя... Достатньо цього було. Відчуваю, що з закінченням контракту втрачу всі сили цим займатися. У мене вже є думки, що буду робити далі, знайшов вже вектор направлення. Ще рік служби пролетить швидко. Потім потрібно буде навчитися жити без армії.

 Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ