Завжди знайти своїх. Ветеранський хутір Гойч

Автор: Валерія Бурлакова

2016 рік. На Світлодарській дузі, у залишках спаленого вщент ангару, я сиджу і гортаю книгу, яку нам щойно привезли волонтери. Це "Воєнний щоденник". Його написав снайпер Олександр Мамалуй.

"...отныне, и до конца дней своих, людей ты будешь делить на тех, кто воевал, – и всех остальных, - пише він. - По улицам ездят хорошие машины, ходят нарядно одетые люди.
От ненависти начинает сводить скулы.
Ты знал, что так будет, тебя предупреждали..."

Ці рядки врізаються у пам’ять.

Я часто згадую їх у великих містах. А потім — раптово — найчіткіше відтворюю у пам’яті п’ять років потому, у грудні 2021, у безлюдному місці на Житомирщині. На хуторі посеред лісу. На Гойчі.

Я сиджу на пожовклій траві, яка вкриває землю м’яким товстелезним килимом, дивлюсь навколо і намагатимуся зрозуміти: чому? Що у цьому місці такого, чому воно так чіпляє й не відпускає? Що я маю робити тут, і що тут робити потрібно?

І раптом я усвідомлюю.

"...отныне, и до конца дней своих, людей ты будешь делить..."

Гойч — це місце, де немає і тіні цього жахіття. Гойч - квінтесенція тієї України, за яку насправді хочеться вгризатися у промерзлу землю десь на Донбасі. Від якої не зводить вилиці. У якій ти видихаєш.

У хаті — рушники, розмальовані вікна, грубка, на якій можна спати, дерев’яна підлога, скрипучі двері, кульбаби з минулого літа на підвіконні... Надворі — ліс, сосни, і цей неймовірний жовтий трав’яний килим, на який неможливо не прилягти навіть взимку.

І тиша. І величезні зорі вночі.

І — навколо немає людей.

З одного боку — це чудово. З іншого — на цій картинці їх обов’язково треба домалювати. Своїх.

***

Можна поїхати на якусь реабілітацію — попередньо пробивши, пробившись, узявши відпустку. Можна зайти у "Ветеран Хаб" або ще кудись, побути на якомусь івенті, потім піти додому. І це класно.

Але хочеться чогось іншого. Відчуття плеча. Відчуття, що у будь-який момент ти можеш знайти своїх — немовби просто зазирнувши у бліндаж, з якого ти востаннє вийшов на пост скількись там років тому. Відчуття, що тебе завжди десь чекають.

... Зараз ми почали приводити приміщення до ладу.

Вже з березня — з перших відносно теплих днів — щовихідних на Гойчі, до якого від Києва лише 100 км — відбуватимуться ті чи інші події. Щовихідних  можна буде приїхати — і побувати на концерті або презентації книги, відвідати вишкіл, тренування чи майстер-клас — навчитися реставрувати старі меблі або стріляти з лука, спробувати приготувати піцу або освіжити у пам’яті алгоритми надання першої допомоги. Щовихідних можна буде знайти там своїх.

І після цього — не поспішати додому, а залишитися. Поспати у спальнику — на грубці, на горищі, у наметі, де кому заманеться (а колись згодом, коли нам вистачить сил та часу здійснити мрії — у бліндажі або у будиночку на дереві). Поблукати лісом. Подивитися на зорі. Поспілкуватися з близькими за духом людьми, які теж приїхали сюди — військовими, ветеранами, волонтерами, рідними військових. Видихнути. Вдихнути.

... На Гойчі є декілька будівель, і мені хотілося б, щоб ключі від однієї з них — найменшої й найзатишнішої — завжди можна було взяти тут-таки у сейфі з кодовим замком. Щоб хтось, хто буває на Гойчі на івентах на вихідних, якщо йому у будь-якій інший день захочеться побути самому, подумати, побути у тиші — міг завжди просто приїхати на день-два і зібрати себе докупи.

Тому вже з весни Гойч буде саме таким простором — не місцем, де ветерани сидять тижнями або місяцями в ізоляції від інших людей; не місцем з чітким регламентом та зустрічами з 13:00 до 15:00. Але місцем, де можна Завжди Знайти Своїх. Не домовляючись, не підлаштовуючись, не замислюючись. Де щосуботи та щонеділі буде відбуватися щось цікаве. Де і у всі інші дні чекатиме найголовніше: сосни, зорі, кольорові віконечка і вогонь у грубці.

***

На сьогоднішній день, на стадії ремонту і підготовки до "старту", у Гойча є купа потреб — від, відверто кажучи, необхідності до травня повністю викупити це місце (на сьогоднішній день за нього сплачено 35%) до фарби, від дров до палет, на яких можна буде спати. Від побутових питань, які не обійти ніяк — таких, як вигрібна яма, до амбітних — таких, як бажання добудувати баню, щоб було де помитися за потреби.

Незабаром нам можна буде допомогти на Спільнокошті.

А поки що — є Патреон, де можна слідкувати за життям Гойча вже на стадії ремонту https://www.patreon.com/hoich, картка для поточних потреб хутора (5168745030214156 Приватбанк), а головне — можливість у будь-які вихідні долучитися до поїздок і ремонту — власноруч.

 Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ