Ветеран російсько-української війни Маруся Звіробій: "Ми змінили програму, проводимо вишкіл для цивільних людей, тих, кого війна застане вдома, беззбройних. Тому на наших вишколах зараз так багато жінок і дітей"

Автор: Віолетта Кіртока

Починаючи з 2014 року мешканка Київської області організувала підготовку для тих, хто бажав іти на війну вже із бойовими навичками, і випустила сотні ефективних бійців. "Марусин полігон" і зараз – місце, де всі охочі можуть навчитися захищати себе, родину та Україну.

Погрози Росії про напад призвели лише до того, що навіть ті, хто вісім років вважали, що війна їх ніколи не торкнеться, замислилися, як поводитися, якщо ворог з’явиться не лише на Донбасі і в Криму, а й в мирних містах України. Що робити? Як захистити свою родину та будинок? Чого боятися, а чого ні? Як надавати допомогу пораненим? У Донецький та Луганській областях люди вже побували під обстрілами, вимушені були тікати, вивозити дітей, піклуватися про своїх літніх родичів – і все це робили інтуїтивно, без особливих навичок. Зрозуміло, що тепер варто знати більше. Дай Боже, ці знання ніколи не стануть у нагоді, але краще бути підготовленим до будь-якої ситуації, аніж потім панікувати й постраждати лише тому, що не подбав про свою безпеку заздалегідь.

Вже накладання джгута та подолання смуги перешкод дозволяє позбутися страху нападу. Про це говорять люди, які у вихідні їдуть до підготовчого центру "Марусин полігон". Ветеран російсько-української війни, Народний герой України Маруся Звіробій - спец у подоланні невизначених ситуацій. Починаючи з 2014 року вона організовує команди професійних інструкторів та готує бійців, які потім показують себе ефективними і вмотивованими на війні. Пройшовши війну командиром добровольчого батальйону, маючи за плечима декілька контрактів у Збройних Силах України та Національній гвардії, тепер пані Маруся приймає нові виклики. Сьогодні, при нових масштабних загрозах, розуміючи, що військові собі дадуть раду, а цивільні лишаються без професійної допомоги, командир тимчасово змінила на своєму полігоні програми, аби забезпечити першу військову підготовку саме для звичайних громадян. Вона запросила до себе на вишколи людей, що ризикують зустріти війну без зброї в руках, а з родинами й дітьми, вдома чи в офісах - аби вони краще зрозуміли, як діяти під час війни. І люди не просто пішли. Повалили!

- Мій полігон розрахований на підготовку невеликих груп, специфіка підготовки стосується розвідки. Зазвичай на полігоні займається до 70 курсантів, але зараз, при роботі з цивільними, приїздить до 200 людей. І це ми ще обмежуємо запис. Приймати більше просто не дозволяє територія полігону, - говорить Народний герой України Маруся Звіробій. – Загалом дзвінків на вихідні набирається до тисячі. Дуже шкода відмовляти й обмежувати чисельність наших груп, тому постійно прошу і закликаю друзів-військових приділити увагу цивільним. Їм зараз потрібна наша допомога. Увесь проєкт створено на громадських засадах. Традиційно в нас прийнято смачно готувати та балувати курсантів хорошими обідами. А нагодувати 200 людей при кухні, розрахованій лише на сотню, складнувато. Нам вже військові польовою кухнею допомагають. Скидаємось самі на кухню й турнікети. Як маємо більше допомоги, то ще броніки з касками дозамовляємо для занять з бійцями. Викручуємось геть як у 2014-му.

Але люди їдуть і вмотивовані, і підготовлені: з термочашками і термосами, бутербродами і карематами. Всі вдягнуті з розумінням погодних умов – у теплому взутті та зручних куртках, всі в шапках і з рукавичками. І всі – із уважними зосередженими обличчями. За день вишколу вони готові отримати максимум знань. Ніхто не жаліється на відсутність теплих туалетів та на інтенсивне навантаження. І це при тому, що для більшості з них приїзд на полігон та заняття з цивільної оборони відбуваються вперше. Перед заняттями, пошикувавши людей на плацу, Маруся питає, хто звідки приїхав. І географія дивує її так само, як і мене. Львів, Одеса, Івано-Франківськ, не кажучи вже про Житомир, Ірпінь, Боярку, власне, найбільше людей з Києва… Наступне питання було: "Хто вже колись був на вишколах?". З двох сотень присутніх руки підняли максимум шестеро… Пояснивши, що і як відбуватиметься, Маруся розподілила людей на чотири групи, вони розійшлися по навчальних локаціях. і заняття почалися.

"МОЯ ЗАДАЧА – ЗАКОХУВАТИ ЛЮДЕЙ У ВІЙСЬКОВУ СПРАВУ. ХТО ЗАКОХАЄТЬСЯ, ТОЙ НІКОЛИ НЕ ВТОМИТЬСЯ ВІД БОРОТЬБИ"

- Хлопці, що воювали, та й ті, що не воювали, об’єднуються групками, їздять в тири, один одному викладають військові дисципліни, - пояснює Маруся Звіробій. - Таких хлопчачих тус утворилося досить багато. Дівчата до них приєднуються, але ті, що не бояться військової справи. На жаль, я не бачу, щоб хтось системно працював з цивільними, які не будуть відстрілюватися. Якщо прийде війна в мирні міста України, вони її зустрінуть вдома, з дітьми і родинами. Їм важливо почути і зрозуміти, що в разі небезпеки вони не будуть самі. І я вирішила зараз зробити програму саме для цивільних людей без вогневої підготовки. Фактично це поради щодо того, як рятуватися і надавати допомогу собі та іншим. В кого є бажання ще довчитись стріляти, мають змогу це зробити в інших місцях – їх, на щастя, вистачає. Тири теж працюють зараз на повну.

Тільки-но цивільні зрозуміли, що "Путін нападе", і Зеленський сказав "Без паніки", почалася паніка. Я завжди дивлюсь, де слабкі місця в роботі з населенням. Армія у нас є, її вчити не треба, як то було на початку війни, ветерани справу знають, ТрО, зі скрипом і проблемами, але теж готуються, а от цивільним лишаються тільки телевізор та інтернет. Але в критичній ситуації людина не згадає нічого з того, що очі бачили. Вона зможе зробити лише те, що хоча б раз робила руками. Цивільним потрібне навчання зараз більше, аніж іншим групам. Набираю військових інструкторів, ставлю задачі відпрацювати з цивільними підготовку до бойових дій в містах і поводження під час обстрілів. Кожен інструктор в своїй дисципліні бере кілька найважливіших тем, що могли б в такому разі допомогти, і відпрацьовує їх з людьми на полігоні.

Моя задача - закохувати людей у військову справу. Хто закохається, той ніколи не втомиться від боротьби. І, звісно, не панікуватиме. На початку війни до нас приїжджали чоловіки, які не збиралися воювати, займалися для себе, про всяк випадок, але з часом, коли розуміли, що вже щось знають, можуть і мають побратимів поряд, з якими не так вже і страшно, хотіли спробувати свої нові навички в бою. І їхали на фронт. Частина з них і досі лишається на контрактах в Збройних Силах.

У нас справжній народний полігон. Ми нікому не відмовляємо. Бійці, що повернулися в тил після контрактів, мають неймовірний досвід. Хіба в нас були такі діаманти в 2014-му? Та такі інструктори були просто відсутні. Викладали тоді цивільні фанати військових дисциплін, медики "швидкої допомоги", військові запасу. А зараз не можна, щоб такий безціний бойовий досвід просто розчинився на "гражданці". І хлопці готові ним ділитися, аби тільки то було комусь цікаво. І, як виявилось, є люди, які з повагою, вдячністю і захопленням навчаються з ветеранами.

- Географія учасників вишколу велика. Невже у Франківську немає кому показати, як надавати першу допомогу?

- Насправді не дуже багато людей проводять подібні заняття. Мені дуже шкода, що цивільною обороною не займаються на державному рівні, не використовують досвід ветеранів. Важливо навіть просто розказати, що треба зібрати в ту саму "тривожну валізку". Я називаю її не "тривожна", а "заспокоююча", бо вже поки збираєш, то приводиш думки до ладу, і це допомагає трохи позбутися страху. Якщо людина знає, що у неї зібрані гроші, документи, аптечка, що все напоготові, ти вже підготувався, тобі вже стає спокійніше. Поїхав на будь-який вишкіл, де показали, як накладати турнікет, зупиняти кров, як покласти людину в безпечне положення, все, ти ще більше впевнений в своїх діях. До речі, я б не сказала, що до нас їдуть в паніці. Сюди записуються люди просто розумні, які не потребують заспокоєнь, вони потребують плану дій і розуміння об’єктивних ризиків.

- Помітно, що і рівень людей різний… І віковий, і їхніх можливостей.

- Найстарша жінка в цивільній програмі в нас мала 67 рочків, найстарший чоловік - біля 70-ти. Діти від 10 років нарівні з дорослими проходять нашу програму. Здоров’я у всіх різне, діагнозів купа. В того нирки немає, в того - коліна, в того хребет поламаний. Але ж у нас не армія, ніхто через силу не примушує до вправ. Інструктори уважні до всіх, терплячі і з гумором. Тому ніхто осторонь не стоїть, усі в строю і на заняттях. Програми розроблені універсальні. Нелегкі, але всі справляються.

Одна з наших курсанток вже на полігоні розповіла мені: "Знаєте, я вам подзвонила записатися на вишкіл, і як тільки ви сказали, що я записана, то зразу ж минув страх і піднявся настрій. Дуже дякую". Отак ми заспокоюємо людей хорошою й корисною справою. А їхній спокій - це бойовий дух особового складу нашої держави. Оце й пояснюю колегам-атовцям.

- Але ж у вас тут і автомати є…

- Вони учбові, це дерев’яні макети. Ми передбачаємо ситуацію, коли цивільному знадобиться надати допомогу пораненому військовому зі зброєю. Його потрібно буде евакуювати. А на ньому бронежилет, автомат. В такій ситуація людина має розуміти, як обходитися з тим самим автоматом, аби нікому не завдати шкоди, не має боятися зброї. Під час занять ми застосовуємо петарди, аби наші курсанти розуміли, що поруч з ними можуть бути вибухи, і як діяти, яких звуків варто боятися, а до яких можна лише прислухатися.

- Хто навчає людей?

- До наших інструкторів добробату "Марусиних ведмедів" приєднуються й інші кадрові військові. Співпрацюємо з "Госпітальєрами". Окрім того, вже наші вихованці, що прийшли займатися півроку тому, теж цивільні, мають бажання витрачати особистий час для допомоги людям. Молоді "ведмедики" є помічниками інструкторів з тактичної медицини та цивільної оборони. Їм не "яка різниця". Їм важливо щось знати, допомагати, брати участь в обороні в тилу, якщо немає змоги з різних причин бути на фронті. Це ті люди, які ходять на всі мітинги за права і справедливість, під суди до ветеранів. Вони займаються в нас постійно, розвиваючи свої навички. Пишаюся цими людьми. Особистісне зростання кожного з них у військовій справі - це наш важливий полігонський здобуток. Як і курсанти, що з нашого полігону йдуть зараз на контракти і записуються в тероборону.

"ЗДОРОВЕННИЙ ПЕРЕЛЯКАНИЙ БУГАЙ МЕНІ РОЗПОВІДАВ: "Я ПРИЙШОВ В ДЕСАНТУРУ СЛУЖИТИ, А НЕ ВОЮВАТИ"

- Ви ще й годуєте людей…

- Чесно кажучи, я думала відкласти ці вишколи до весни. Зараз ще холодно, то мороз, то болото. Але Путін знов "напав"... Люди готові їхати і в морози, і в заметіль. Але ж в такому випадку потрібно, аби були чай та кава. Ми ще робимо фірмовий напій, який називаємо чар-зілля - з трав і шипшини. "Приворожуємо" зацікавлених до нашого полігону, - сміється Маруся.

Вона в принципі все робить спокійно, жартуючи, але чітко і організовано. Навіть спостерігаючи за її рухами, тим, як вона вирішує питання, відчуваєш впевненість у власній захищеності.

- На "Марусиному полігоні" вже традиційно прийнято добре годувати людей, - продовжує організаторка цивільних занять. - Маємо прекрасний підрозділ волонтерської кухні. Приймаємо й багато творчих гостей, що виступають у нас на підтримку людей.

Людей важливо нагодувати. Коли ми починали справу, всі приїздили з бутербродами, биточками, котлетами, готували вдома… Тут же нічого не було. В перерві між заняттями, в лісі ми кидали ковдри на землю і влаштовували загальний стіл. Так починався цей полігон в 2014-му, так само, після закінчення моїх контрактів, я реанімовувала цю справу в 2021-му. Зараз невеличка пічка з казанами - серце полігону, а кухарі - наші янголи-охоронці від голоду й холоду.

Коли ажіотаж менший, - продовжує Маруся, - ми справляємося лише казанками. В них їжу готують приблизно на 70 людей. Приїздять дівчата, які з задоволенням готують.

- Коли взагалі з’явився "Марусин полігон"?

- Перший полігон, де ми готували бійців, знаходився в іншому місці, неподалік від села Плесецьке Київської області. Ми його організували у березні 2014 року разом з чоловіком, який мав позивний Ведмідь. Чого, власне, всі мої бійці і називаються "ведмедями" - на честь першого бойового командира наших підрозділів. Так і зачепилося: Маруся з ведмедями приїхала, а назва "Марусині ведмеді" згодом вказувалась і в документах навчальної роти, яку я створювала на контрактній службі в 199-му навчальному центрі десантних військ.

Полігон також між собою називали "Марусин". Він працював 2014-2015 роках. В кінці 2014-го керівники "Правого сектору" запропонували мені очолити 11-ий батальйон Добровольчого українського корпусу Київської області. В нас для того вже вся робота на полігоні була побудована, так почалась моя служба в добровольчому русі. "Марусині ведмеді" брали участь в бойових діях в Пісках в складі 5-го батальйону "Правого сектору" командира Чорного, також працювали під керівництвом Володимира Регеши, друг Санта. А в 2016 році на запрошення командувача десантно-штурмових військ Михайла Забродського підписала контракт з десантно-штурмовими військами і з кількома своїми інструкторами пішли робити ту ж роботу, яку робила на своєму полігоні, тільки тепер офіційно і більш масштабно. Ми випускали злагоджені взводи наших "ведмедів", що не розформовувались в бригадах.

- Чому саме в десантні війська?

- Ще до підписання контракту, в 2015-му, правосеків вивели з селища Піски Донецької області. І мої "ведмеді" застрягли на полігоні. Окрім того, нам телефонували багато хлопців, які хотіли йти в армію, але з нашою підготовкою. І я вирішила спробувати готувати бійців для контрактної служби. Мене познайомили з Максимом Миргородським, позивний Майк, комбатом з 79-ої бригади. Ми швидко знайшли спільну мову, йому потрібні були вмотивовані дисципліновані бійці, а ми могли такими забезпечити. Домовились, що вони будуть служити в одному взводі. В бригадах часто був некомплект, і інколи на папері взвод був, а фактично людей в ньому не було. Так ми на "Марусиному полігоні" майже за рік підготували для Майка два взводи "Марусиних ведмедів". Вони мали стрілецьку підготовку, по військовим професіям розподіляв і готував їх Майк вже в себе. Випускали по одному відділенню, бо мали дуже скромні можливості з забезпечення. Якось Майк на наш полігон навіть макарони з тушонкою відправив з Миколаєва. Але головне – за його відгуками, хлопці були достойні. Що підтвердив і його побратим Євгеній Жуков, позивний Маршал, якому доводилось з ними перетинатися. Трапилась зустріч з командувачем ДШВ Михайлом Забродським, який вже знав, що в складі його війська працюють якісь "правосеки-відмінники". Він і зробив пропозицію готувати такі підрозділи - тільки на контракті й взводами. Я погодилась. І "Марусин полігон" закрився на час моїх контрактів. Працювати ми пішли в 199-ий навчальний центр ДШВ.

Чому я погодилася іти в армію? Бо в навчальному центрі є можливість працювати з важкою технікою, нормально проводити стрільби, що для нас в добробаті було дефіцитно і дорого. Я розуміла, що зроблю більше роботи. З Михайлом Віталійовичем було цікаво працювати, він був відкритий до нових методів і давав можливість їх пробувати. Маємо низку класних педагогічних напрацювань. За півтора року я здала йому роту підготовлених інструкторів, що розуміються на специфіці злагодження і підготовки взводів вже за професіями.

- Як ти обирала людей для своєї підготовки?

- Мала можливість проводити співбесіду з кожним курсантом, що йде на контракт в навчальний центр. У мене не було багато питань до них. Три головних: чи вживаєш алкоголь, чи займаєшся спортом, чи готовий воювати. Мене дивувало, що не всі були готові саме воювати. На дверях нашого кабінету висів прапор "Марусиних ведмедів", його тло - два прапори, синьо-жовтий і червоно-чорний. Так той червоно-чорний деяких командирів і частину курсантів лякав до гикавки. Хто боявся воювати, той боявся заходити в кабінет. Шушукались там в коридорі, що Маруся десантників на мясо набирає, повеселили нас трохи. Пам’ятаю, прийшов здоровенний бугай, сидів біля мене геть білий, так нервувася. Розказував: я прийшов служити, а не воювати. То була новина для мене, що так можна. Але більшість все-таки - нормальні хлопці, з різною мотивацією, та все одно потім і служили, і воювали, як всі. А я собі відбирала з таких на навчання у взводі "Марусиних ведмедів". І дисципліна в нас була залізна, хоча інструкторам було заборонено пресувати морально особовий склад. Є зальот? Марш-кидок в повній викладці вирішує всі непорозуміння.

В першу чергу я доводила до своїх курсантів, що алкоголь категорично заборонений, щось міцніше, звісно, теж. Хто буде помічений - вилетить зі взводу й піде у вільне плавання. Також до взводу не потрапляли ті, хто лінувався навчатись, або скандальні агресори, які не знаходили спільну мову з колективом. Відсіювання відбувалося досить прискіпливо. Моєю задачею і бажанням було надати командирам толковий взвод, на який можна покластися. З комбатами ми домовилися: якщо я відправляю взвод, і в ньому виявляється "зальотчик", заміню його одного на двох кращих бійців. Але комбати ніколи не жалілися, такі заміни не доводилося робити.

Через півроку роботи спитала у Забродського: "Михайло Віталійович, дайте хоч якийсь відгук, чи ми правильно все робимо, чи ні, може, щось поправити в програмах чи організації". Бо від нього зайвого разу слова не дочекаєшся. Він сказав: "Якщо мене щось не влаштує, ви про це дізнаєтесь першою". Добро, працюємо далі. За час служби випустили майже батальйон бійців по взводу в різні бригади. Бригади вказував завжди командувач. Ми мали робочі виїзди на схід, по своїй специфіці. Згодом я здала і роту підготовки командувачу.

Пішла зі служби у 2017-му й одразу ж отримала запрошення в бригаду швидкого реагування Нацгвардії, яку готували під виїзд на фронт. Комбриг Олександр Волошин був улюбленцем свого особового складу. Ніколи не бачила такого поважного побратимського ставлення солдатів до свого комбрига. Окрім того, підкупив і сам особовий склад бригади. Я зустріла там командира розвідки з батальйону "Донбас", в розвідці були і правосеки, яких я в останнє бачила ще на Майдані. Мега-відмінною була артилерія, набрана з бригад збройних сил. В танкістах були "азовці", а командиром танкистів був правосек з Ірпіня. То ж усе моя "хунточка". Зайшла в штаб зенитників, а там червоно-чорний прапор висить. "Наші в місті", - кажу. Не очікувала саме в Нацгвардії побачити таку патріотичну солянку. Комбриг відбирав їх особисто. І планував з ними повоювати. При цьому тут же були ВВшники, які на Майдані стояли по інший бік барикад. Але між собою ніхто не сварився. Дивовижне злагодження. Виконувала задачі в складі цієї бригади на Світлодарській дузі.

За півроку з бригади пішов комбриг, і я випала на лікування – проблеми зі здоров’ям значно загострилися. Мала шість виразок шлунку і ще ряд неприємних діагнозів. Там, де мені довелося служити, я не встигла потрапити на реформу харчування. Що попало доводилось на полігонах їсти, шлунок геть зірвала. Звільнилася і вже була впевнена, що на службу не повернусь. Треба було підлатати здоров’я хоч якось. Бо мала більше року пекельні болі в хребті, які доводилось терпіти. Важила 45 кілограмів, була білого кольору. І моєю задачею було не здохнуть. Мене рятували всією Україною. Саме коли я захворіла, загинули мої вихованці. Таке сталося вперше. Снайпери зняли трьох з різницею в місяць. Було важко і фізично, і морально. Але мене так підтримали люди в цей важкий період, настільки масштабно, що мені захотілося щиро зробити ще щось корисне для них. І я повернулась ще на один короткий контракт в батальйон розвідки ДШВ. Доліковувалась ще півроку на передовій на контрактній службі. І тепер чудово почуваюсь.

"ПРОФЕСІЙНІСТЬ ПОВАЖАЄТЬСЯ НЕЗАЛЕЖНО ВІД СТАТІ Й ВИКЛЮЧАЄ БУДЬ-ЯКІ ДИСКРИМІНАЦІЇ"

- З 2018 року півроку я прослужила за контрактом в 132-му окремому розвідувальному батальйоні, - продовжує Маруся. - Забезпечувала й організовувала короткі ротації. Майже весь цей час провела на сході країни. Лебединське, Талаківка, Сартана, Широкіне і, власне, Маріуполь поповнили мій список улюблених міст. КСП ми прикрашали навесні першоцвітами в Лебединському, бліндажі відбудовували в Талаковці й Широкіно, за шаурмою їздили в Сартану, а 79-а бригада стояла в Маріку. На 80 відсотків особовий склад нашого розвідбату складала молодь, на фронт їхали вперше, але у них таке скажене бажання воювати, працювати, копати окопи було! Ми виїхали в листопаді, відбули там зиму. Умови ж, як для новачків, не найлегші. До того ж кілька позицій постійно перебували під шквалом обстрілів. Працювала ворожа арта активно. А в тих дітей очі світяться, жартують зранку до ночі, що їм допомагало психологічно. Командири наших рот мали теж унікальне почуття гумору. Молодим видавали оповідки про бойовий досвід так, що ті животи надривали зі сміху. Для мене служба з такими людьми - не війна, а реабілітація та відпочинок. До складнощів і вологого холоду, до некомфорту війни організм давно звик. Головне, що вже не було болю. Можна було робити свою роботу спокійно і в задоволення. На наші бліндажі жоден наш боєц не витратив жодної власної копійки. Так ми організували їм допомогу і волонтерів, і батальйону, і навіть Генеральний штаб дуже допомогав. Особисто у Віктора Муженка то список запчастин випрошу, то КРАЗи. Він завжди допомагав, ще коли ми "ведмедів" готували. Я давно мала його підтримку, бо завжди надавала позитивні результати в чітко визначені терміни.

Цей мій контракт закінчився в травні 2019 року після президентських виборів. Літо побула на гражданці. І ось Зеленський вирішив відводити війська в районі селища Золоте-4. Було зрозуміло, що ворог війська не відведе. Проти відведення наших військ вийшов Майдан. Зеленський його проігнорував, як і звернення до нього частини народних депутатів та ветеранів. Більше того, він поїхав в Золоте і нагрубив ветеранам, що пояснювали йому приреченість рішення відводу військ. Хамська поведінка ухилянта до ветеранів, недалекоглядність вкурвили мене міцно і, якщо він не розуміє інтелігентних звернень, я в відеострімі пояснила йому армійським сленгом, чому не варто хамити ветеранам війни і відводити війська. Він мене почув! І завів кримінальну справу, оцінивши слова "Будеш хамити ветеранам, вони тебе десь підрвуть" як погрози президенту. Статтю використали - за повалення конституційного ладу і погрози президенту. Вона передбачає 15 років ув’язнення, обшуки з ДБР СБУ і спепідрозділом "Альфа" і суди, що тягнуться по сьогоднішній день. І жоден з суддів не ризикує взяти на себе відповідальність та винестивирок за стрім в інтернеті.

Вже на ті суди однаково, але вся ця ситуація дала можливість багатьом моїм знайомим, які проголосували за Зеленського, подивитися на нього зовсім інакше. Вони не голосували за те, що Ріфа посадять. Не голосували за те, що до мене додому приїде бус з альфачами, з обшуками. За те, щоб двох дівчат - лікаря та військового медика - звинуватили в підриві машини. За заглядання в очі Путіну в пошуках миру теж ніхто не голосував. Одні були проти Порошенка, хтось за краще життя, але точно не за судові справи проти ветеранів і не за здачу наших територій. А вже за кілька місяців штаб ООС звітував, що ворожі позиції не лише не відвела Росія, але тепер поблизу Золотого-4 стоять "Гради". Те, проти чого ми виходили, справдилося. Але це було очевидно для тих, хто його не обирав. Для мене теж.

Судитись з Зеленським - справа нудна, довготривала й не варта моєї уваги. Війна триває, досвіду шкода, він має працювати для людей. Тож в квітні 2021 року я реанімувала добровольчий "Марусин полігон" і знову взялася за навчання людей у форматі 2014 року.

Чесно кажучи, дуже обережно починала, бо довго була не впевнена, що військова справа ще комусь може бути цікава. На початку війни, зрозуміло, всі були налякані й бігли тренуватися. А на восьмому році війни від неї втомились вже й ті, що воювали, що про звичайних людей казати. Та, на мій подив, людей приїздило все більше. І частина з них їздили постійно, вивчали дисципліни більш поглиблено.

- Де ви проводили вишколи?

- Коли я пішла в армію, чоловік на місці полігону створив ферму. Тепер в нього там бойові корови й поросята тренуються. Та й ми вже давно не разом. Тому довелося починати все спочатку і шукати місце під сонцем для підготовки нових бійців. У 2021-му спочатку в друзів по полігонах проводила заняття, а потім зустріла на шляху ще одного янгола-охоронця з раціоналізаторською пропозицією.

У мене є близький друг – отець Павло Найденов. Він дотепер возить допомогу бійцям на фронт, на початку війни допомагав моїм вихованцям теж. Якось вирішили ми зраночку навесні кави випити, зустрілися, і він почав питати мене за полігон. Я йому розказала, що нам немає, де тренувати. Батюшка каже: "У нас є трошки території біля церкви. І я буду щасливий, якщо ви зробите щось корисне для людей". Єдине, тут не може бути вогневої підготовки, тому що це ще межі села. Та й вона, власне, не потрібна. Вогневу підготовку можна пройти в тирах. А нам би попрацювати з топографією, медициною, маскуванням, патрулюванням, радіозв’язком, аеророзвідкою та ще купою військових цікавих професій. Ми в лісі вздовж дороги навіть "секретки" вчимо робити та вести журнали спостережень. Таку інформацію цивільним не зустріти ніде, хіба в армії за контрактом. Батюшка запропонував подивитися територію, і вона підійшла прекрасно. Тут є озерце, через яке ми проводимо підвісну переправу. За ним – ліс, де інструктори викладають топографію. Ми зробили кухню, плац, на якому проводяться заняття з тактичної медицини. Людей в колективі більшає. Тренуємо і АТОвців і ТрОшників, і призовників, що збираються йти на службу, і цивільних, яким цікаво все це вивчати для себе.

Будуємо потрошку полосу перешкод, криївочку. З матеріалами допомагають місцеві пілорами. І староста села Плесецьке, де тепер знаходиться наш полігон, теж дуже підтримує ініціативу та сама відвідує заняття. Це приємний бонус для нас в роботі.

- Звідки в тебе непереборне бажання навчати людей?

- Мені в житті доводилося бути викладачем. Для мене це не складно, розумію, як подавати інформацію, аби вона краще запам’ятовувалася. Тому навчаю інструкторів, а свою дисципліну вони й так добре знають. Головне – зрозуміти схему подачі матеріалу. Зразу ставлю певні правила співіснування, які не дозволять проблемам виникати. Наприклад: ви тут, на полігоні, можете говорити будь-якою мовою, вірити в будь-якого бога, бути прихильником будь-якої партії. І найголовніше – категорично заборонено ці три пункти обговорювати між собою. Тим більше нав’язувати свою думку. Ці чотири правила злагоджують людей на раз. Коли їдуть хлопці з різних куточків України воювати, їхня задача – тримати в прицілі тільки ворога й проходити бойову підготовку. За таких заборон конфліктів практично не виникає.

Якось в навчальному центрі заїхали на полігон мої курсанти з Дніпра та області, новачки. Мої завжди основну частину навчання жили в наметах, з буржуйками й генераторами, одразу в фронтових умовах. Між двома наметами знаходилася курилка. Ми з інструкторами говоримо, і тут я чую двіж в наметі, конфлікт якийсь. А дніпропетровські майже всі російськомовні, це 25 бригада ДШВ. Чую, що за мову суперечка. Один доводить, що потрібно говорити українською, бо ми збройні сили, із москалями воюємо. І пішов мовний спротив і язиковий наїзд. Залітаю в намет. І зразу їм чотири правила співіснування викладаю. Все вияснили, питань більше не було.

В цивільному житті, погоджуюся, питання мови важливе і боротьба за мову важлива. Але там, де існують постійні ризики для життя, там можуть бути трошки інші акценти. У нас на полігоні всі україномовні, але якщо приїздить російськомовна людина, її ніхто не заклює, навіть не зробить зауваження. Інше питання, що ті, хто їде на наш полігон, самі, без прохань, намагаютьтся говорити українською. Це комплімент для нас. Так і з бійцями було.

- Чи зустрічалася ти з таким ставленням до тебе з боку чоловіків: мовляв, та що може жінка?

- Таке ставлення може бути рівно до того моменту, як я починаю говорити і працювати. Адже ми не на каву зібралися, а якісно зробити роботу. Хто має більш раціональні пропозиції, той користується повагою. Професійність поважається незалежно від статі і виключає будь-які дискримінації. Принаймні, так було на моєму шляху. Коли починається діалог пропозицій, всі одразу забувають про умовності. До того ж, я зазвичай мала підпорядкований мені особовий склад, до мене, як до командира, не сильно з дурницями підійдеш. Тому теж не було проблем. Єдину дискримінацію, що мені довелося спостерігати, - це слабкість і страх відстояти себе і не дозволити принижень по відношенню саме до себе. Таких клюють часто, незалежно від статі.

Наша держава настільки нестабільна, що не уявляю, чого очікувати, не можу будувати довготривалих планів. Принаймні, до кінця війни. Є війна - маємо тримати оборону. Всі! Тож, я в строю, мої побратими теж. Поборемось. І на вишколи запрошую всіх. Це хороша справа.

На вишкіл на "Марусиному полігоні" можна записатися за телефоном (093) 370-71-77.Знайти його легко в фейсбуці в групі МАРУСИН ПОЛІГОН. Ласкаво просимо.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ