Битва за Мощун - форпост Києва

Автор: Віолетта Кіртока

Бійці 72-ої бригади стримували колону ворожої техніки три тижні настільки потужно, що російська артилерія направила сюди всі свої стволи, аби перемішати піхотинців із землею. Але їм не вдалося.

"В тому Мощуні жодної цілої хати не залишилося", - сумно говорить командир роти, якого контузило під час захисту передмістя Києва. Роман на декілька днів потрапив у лікарню – та й перепочити після тритижневого безкінечного штурму столиці йому вкрай необхідно, аби і далі захищати Київ. Разом з ним у палаті столичної лікарні перебуває його підлеглий – Юрій. Вдвох вони розповіли декілька епізодів про те, як для них, людей, які вісім років захищають Україну, почався повномасштабний наступ. Тільки їхній досвід та вміння приймати рішення у найскрутніших ситуаціях і дозволили їм втримати ворога. Поки із зрозумілих причин ми розповідаємо все без особливої конкретики, імен, звань, посад та хронології подій. Але бійці зауважують і безкінечно повторюють: "Піхотинці, деякі не маючи бойового досвіду, змогли відбити ворога в ближньому бою і не допустити оточення. "Звичайно, були і помилки, були і перемоги. Але всі з першого дня б’ються на всіх ділянках війни, не шкодуючи себе, - зауважив Юрій. – А скільки прикладів особистого героїзму та мужності! Наш боєць з позивним Ржавий прикривав хлопців. Був поранений в коліно… І таких випадків я побачив десятки. Завдяки цьому і не дали ворогу увійти в столицю".

"В НЕБІ ІДЕ ПОВІТРЯНИЙ БІЙ, НАША БЕХА ПРАЦЮЄ, А НА БАЛКОНІ БУДИНОЧКА БАЧУ ДЯДЬКА З РУЖБАЙКОЮ – СІВ НА МОСКАЛІВ ПОЛЮВАТИ"

"Хто став на наші місця? Ворог далі не пройшов?" – ці питання хвилювали бійців більше, ніж власне здоров’я. Тільки отримавши інформацію, що зараз робиться на позиціях, де їх та заступника командира бригади було контужено, а комбата поранено, бійці почали згадувати події трьох тижнів, які злилися для них в один день.

-24 лютого, в день повномасштабного нападу росії, мене поставили за Пущею-Водицею, трохи правіше Мощуна, - розповідає Роман. - Але командир батальйону набрав мене: "Бігом на Мощун! Бери три БМП і туди, бо росіяни там зайшли, їх потрібно вибивати". Антон з двома бехами поїхав вперед, а ми з Юрою на третю сіли. Під’їжджаємо, бачимо, що колони розвертаються і їдуть через міст, який ми не встигли підірвати до початку всіх подій. Я так розумію, що вони заблукали, не знайшли дорогу. Але у них явно була задача пройти на Київ через Пущу-Водицю.

Кричу: "Вогонь". І почалося. Пушка БМП херачить. Наводчик працює, а ми ж з Юрком сидимо на броні. Треба звідти сплигувати, бо зараз же піде відповідь… Тут же у нас на очах падає літак, бо в небі ішов свій бій. Екшн такий…

-Та це було справжнє голівудське кіно, - додає Юрій. - В небі іде повітряний бій. Ворожий літак наш винищувач збиває, він падає в ліс. Навкруги дим, все горить. І тут же люди в своїх городах щось роблять – бо ж весна скоро. Із вікон дивляться – бо цікаво. А на балконі взагалі сидить дід з величезною снайперською ружбайкою. Я як це побачив – очам своїм не повірив. Місцевий сів на кацапів полювати!

Як тільки змогли, бігом до того діда в двір. А в городі у нього ще й англійська NLAW лежить! Він нас питає: "Хто вміє з неї стріляти?" Я і вхопив, бо теоретично вивчив все.

Троє резервістів поруч копали позицію, яка якраз вздовж ворожої колони протягнулася. Вони звідти не могли вийти, а з гранатомета якраз потрібно було по ворожій техніці вдарити. Для цього треба на робочу дистанцію вийти - це до 400 метрів по мішені, що рухається. А між нам відстань була більше - щось 770 метрів. Потрібно було 350 метрів вперед пробігти. Дід повів нас ближче до колони. Завів на якусь лісопилку, звідки якраз добре було вдарити.

Ми чекаємо, коли ж будуть наступні колони їхати. І тут з кулеметів російських бех починається шквальний вогонь. Всі паркани навколо нас, криші рвуться. Ми падаємо на землю. Спочатку навіть думали, що то піхота іде за парканом. По рації мені кричать "Стріляй". А як? Тут ворота відкриваються. Я лежачи – а там можна лежачи працювати – намагаюся навестися. Руки тремтять, бо ж ми бігли. Кулі навколо цокотять. Цілюся в першу беху - вона за кущі. Другу – за кущі. Мені потрібно було активатор відпустити та перегрузити гранатомет. А я його затис і випустив ракету в третю машину. А вона пішла за першою кудись в ліс. Нікуди не поцілила і зірвалася над колоною. Я бачив вибух. Але зразу ж стрільба припинилася. Тільки після цього з траншеї змогли вийти наші резервісти. Пішли звідти і ми.

Я сів на зупинці, знаєте, такій звичайній дачній зупинці. Тепер її там немає… Знесло. Палю… Неподалік сидять троє бійців і розповідають: "Копаємо ми окоп. Тут їдуть бехи. Ми попадали. Летить ракета - перестають стріляти. Біжимо звідти. Цікаво, а встиг той гранатометник піти?" А я тут же сиджу, неподалік від них, - сміється Юра. - Легенди народжуються миттєво. Один з цих хлопців через пару днів дістав поранення в стопу, поїхав на шпиталь. Другий лежить з нами в лікарні – його також контузило. Третій не знаю де.

"НЕ ЗНАЮ, ЧИ ЦЕ ЗБІГ, АЛЕ ПІСЛЯ ВІЗИТУ ДО НАС МІСЦЕВИХ СВЯЩЕННИКІВ ПРИЛЕТІВ РОСІЙСЬКИЙ ВЕРТОЛІТ І СПАЛИВ НАШУ ПОЗИЦІЮ"

-Росіяни зайшли в Мощун, тому що ми не встигли міст підірвати, - знову повертається до захисту містечка Роман. Він постійно намагається аналізувати все, що було зроблено в ті дні. Шукає свої помилки, намагається зрозуміти організаційні прорахунки, сумує за втратами. І тим самим ще раз доводить мені, що саме впертість і наполегливість нашої піхоти не дали змогу росіянам пройти Мощун. – Щоб ви розуміли, як ми зайшли на позиції: 19 чоловік, на яких було лише 10 автоматів, а то все лопати…

-До речі, на ту позицію, яку ми спочатку зайняли з Ромою, приходили священники, - пригадує Юрій. - Не знаю, чи це збіг, але після їхнього візиту прилетіли російські вертольоти і спалили позицію. Саме там загинула наша Ангеліна. Їй було років 20. Вона прийшла до нас за рік до того. Медик… Під час обстрілу позиції хтось закричав "Медика!" І вона побігла з окопу на крик. Хоча так не можна робити! Це було як в кіно. Але ж не можна воювати як в кіно…

Ще ми стикнулися з тим, що ворог проводив розвідки боєм, на які наші бійці не розуміли, як реагувати. Відбувалося це так: виходить в поле БМП і починає стріляти по селу від краю до краю. Що роблять наші? З усіх позицій палять по БМП з різного озброєння. Ті дивляться – звідти стріляють, звідти і ще звідти, а там нічого немає. І вночі нас обходять з флангу, де нікого не було. Принаймні, так діяли бійці ОМОН ФСБ. Ми знаємо, що це були саме вони, бо трофеїв після їхнього знищення у нас достатньо. Наколінники у них - як у хокеїстів. Довгі, пластикові. Але ж в них ходити неможливо – хтось з наших приміряв. На нашому напрямку були різні підрозділи. Ми зустрічали і георгіївські стрічки, і нашивки ДШР. Всі в кучі.

-На вашому напрямку за ці тижні і кадирівці намагалися прорватися…

-Їх покришила наша 4 рота – поруч з нами вони стояли. А на нашу долю прийшлися десантники.

- Хто що говорить, - додає Юрій. - На спальниках та бронежилетах убитих було написано 7 дшр, а що воно таке...

-Ті, що нападали на нас в день, коли мене контузило, - продовжує Роман, - взагалі були у незрозумілій формі. Темно-зеленій, з георгіївськими стрічками.

І тут я згадую, що розповідали родини із Бучі. Дві мами з дітьми майже два тижні прожили в підвалі свого багатоповерхового зруйнованого дому. Коли напередодні виїзду вони піднялися наверх, біля будинку побачили танки, а поруч – людей у формі і з георгіївськими стрічками навколо шапок та на рукавах. "Переляканий хлопчина казав, що він з Білорусії, і сам всіх боявся, - розповідала Ірина. – А старший чоловік був більш впевненийо, ходив із зверхнім виглядом"…

-Ну тоді як мінімум два білоруси на нашій позиції лежать.

– На нас спочатку ішла колона з буквою V. Прибігали місцеві до нас, кричали: "Іде техніка з буковою такою". Хто це такі? – питає Роман.

Ми дивимося в розшифровки цих позначок і уточнюємо, що то була морська піхота.

-Як пішли вони в другий раз на нас, то була вже сама піхота, - продовжує Роман. – Вони хотіли взяти в кільце КСП і дві наші вогневі позиції. Вночі зайшли лісом, але специ вийшли, зачистили все. Командиру розвідвзводу кажу: "Бери БМП, піхоту, просувайся вглиб, зачищай. Бо ворог перегрупувався малими групами, буде пробувати нас оточити". Але поки наші доїхали, вже одна така група опинилися метрах в 50 від КСП. Я забрав автомат, знищив радіостанцію – і відійшов на паралельну вулицю до своїх. Мої речі, і ще кількох бійців лишилися там…

Але відходячи, продовжував викликати БМП. Приїхала. З пушки починає косити все підряд. Але снаряд РПГ влучає в машину, механіку ранить ноги. БМП стає. Витягли механіка. Наводчик виявився контужений, але залишився продовжувати бій. Алім – справжній герой. Тільки на днях його забрали на шпиталь. Кидаємо дими. Починаю підсилювати ліву сторону, щоб ці довбні основну дорогу не перейшли.

Бійці роти на мене насідали: "Давай відходити". "Куди? – не погоджувався я. - Стоїмо тут в траншеї. Тримаймо оборону". Той утік, той… Повтікали трохи люди. Але ми залишилися з декількома бійцями і колишнім командиром розвідроти. Боєць з позивним Ржавий залишався на самій передовій позиції по лівому флангу. Каже: "Петровичу, бачу більше ста чоловік. Кошу їх, як можу". Я йому сказав, що треба відходити: "Я буду іти по правій стороні, а ти іди лівою. Зустрінемося". Коли ми вже побачилися, він розповідав, що росіяни ішли на повний зріст. Стріляєш, а їм пофіг. Пригнувся і знову іде. І ідуть вперед, хоча навколо трупаків багато їхніх валяється.

Мощун до приходу російських "асвабадітєлєй"

…а такий тепер. Бійці кажуть, в ньому не залишилося жодного цілого будинку

"ДОСВІД ПОКАЗУЄ, ЩО РЕЧІ, ЯКИ МИ МАЄМО З СОБОЮ, ЗАЛИШАЮТЬСЯ АБО ЗАКОПАНИМИ ВИБУХАМИ, АБО СПАЛЕНИМИ. ТОМУ ЛИШНЬОГО НЕ БЕРЕМО"

В день, коли контузило командира роти та декількох його бійців, підрозділ підбив з РПГ ворожу БМД.

-Не змогли ми її витягнути, прийшлося залишити, - шкодує Роман. - Ще одну ворог кинув заведену – екіпаж втік, а БМД дирчала, поки наші вже не залізли в неї і не заглушили.

Після того, як колони техніки не змогли пробитися повз 2-ий батальйон 72-ої бригади, по позиціях в Мощуні почала працювати ворожа артилерія.

-Ми сподівалися примусити її мовчати за допомогою наших танків, - додає Юрій. – Коли у нас все стало геть погано, до нас приїхав заступник командира бригади. Він і викликав танки, аби загасити ту артилерію.

Як все починалося? Навпроти нас стала беха, і просто нас розстрілювала. Ми з окопів по ній з автоматів валили. Навколо мене лежало безліч німецьких засобів для підпалювання броні. Але ніхто з нас не вміє ними користуватися. А хто вміє, чомусь ніяк не міг поцілити. Вже і з "Шмеля" стрільнули. Три види різних снарядів туди полетіло, але ніяк ту беху ми не могли підпалити. Хоча ворог трохи злякався, ближче підходити не наважувався, але й не відходив, поливав нас вогнем. Тоді заступник комбрига викликав на підмогу танки. Я зрадів – зараз вони точно рознесуть ту беху. Під’їхали два "мішки" і стали. Виясняється – у обох танків не працювали системи управління вогнем! При цьому над ними висить ворожий "Орлан", який корегує вогонь артилерії. Ми вже злилися - або стріляйте, або їдьте. Бо ж зараз почнуть прицільно працювати по наших танчиках.

-З цими танками старшим приїхав майор, з яким я знайомий з 2017 року, - додає Роман. - Він був прикомандирований до нас, коли ми працювали біля Донецького аеропорту. Андрюха каже: "Вчора все працювало. Все було зроблено. Я б не їхав, якби не був впевнений у своїх машинах"… Добре, по них не поцілили.

Мене дуже порадували хлопці в екіпажах цих танків. Молоді хлопці – курсанти, але такі заряджені, бадьорі.

- Якби тобі давали хоча б через день відпочити, ти б також був більш бадьорим, - зауважує Юрій. - А так у тебе на третій тиждень вистачало сил тільки впасти на землю, коли свистить над головою.

Бійці і правда були виснаженими. Всі за три тижні війни помітно схудли. Всі демонстрували свої ремені, які тепер затягуються не на ті дірочки, що до 24 лютого. Вони раділи привезеній термобілизні та тапочкам, бо ж в лікарню приїхали в тому, в чому їх забрали після контузії з позиції.

-Практика показує, що речі, які ми носимо з собою, залишаються або закопаними у вибухах, або паляться в будинках, які ми займаємо, - пояснює Юрій. – Тому багато ніколи і не беру. Лишнього не потрібно.

-Головне, що у нас були цигарки, - доповнює Роман. – Якось було смішно. Сидимо з Юрком, і він пропонує: "Ну що, податківець, давай покуримо сьогодні англійські цигарки". Наче ми не під обстрілом, а десь на курорті. І ще й перебираємо, що саме будемо палити сьогодні.

-Ну а що. Сиділи музичний продюсер і податківець та курили англійські цигарки. Так мав би починатися якийсь дуже смішний анекдот, - додає Юра, який до війни дійсно займався продюсуванням.

"ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН ПРИВЕЗЛИ ЗРАЗУ САМЕ ДО НАС – В МОЩУН"

-До речі, іноземців, які прибули до нас воювати за Україну, зразу прислали до мене, - продовжує Роман. – Вони мали брати участь у зачистці Мощуна. Грузини побули два дні. За ніч замерзли страшенно. Вони були без карематів та спальників. Ті було побито в вантажівці, яка їх везла, і потрапила під обстріл. Не зрозуміло було, в якому стані там ті речі. Каремати хлопці рвали на частини і ділилися, щоб хоча б підстелити щось. Старшого групи на другий день перебування у нас контузило. На другий день грузини попросилися у мене відігрітися, взяти речі і тоді повернутися назад. Я їх, звісно, відпустив. Залишилися американці, британці, литовці, представники "Французького легіону". Один з легіону наш, родом з Кропивницького, але вже 20 років служить у Франції.

-Їх як піхоту тобі прислали?

-Як спеців - щоб зачищали село. Я, до речі, побачивши цю групу, здивувався, бо одне обличчя було мені знайомим. Це виявився міністр оборони Грузії при Саакашвілі. Він також приїхав воювати за Україну. Весь час, поки іноземці знаходилися у нас, Мощун постійно крили міномети.

-Час від часу ми чуємо чи читаємо, що Мощун українська армія кинула, - додає Юрій. – Це не так. Ми не кидали населений пункт. Ми перейшли на іншу вулицю – це так і є. Але контролюємо основну вулицю, по якій можна було б просуватися далі, в бік Пущі-Водиці. Коли нас контузило, замість нас стали інші люди. А ті, хто перші три тижні тримав Мощун, зараз перегруповуються.

-Коли ми заходили в ці краї, у мене були позиції, які я ретельно розпланував. Мощун в них також входив. Його мав тримати один із взводів. Але на місці все пішло по-іншому. Мені несподівано сказали: береш роту і їдеш тримати міст напроти Червоного. Я й зайняв там оборону – вправо та вліво від мосту. При цьому питаю командування: а як же ж Мощун? Там міст також є, переправа… Через пару днів мене все ж повернули туди, де я планував стояти з самого початку. Прийшлося забрати Юрка, ще шість чоловік. На мосту я залишив старшого. На той момент ми вже там нормально окопалися. Вже ідучи на Мощун, побачили колону техніки, яка ішла по дорозі на Демидів. Давай по ній бити. Одну броню підбили - дим з неї пішов…

"СНАРЯД ПРОБИВ КРИШУ, ПЕРЕКРИТТЯ І ВРАЗИВ П’ЯТЬОХ ЛЮДЕЙ У КРИХІТНІЙ КІМНАТЦІ. ДИВУЮСЯ, ЩО ЧЕТВЕРО З НИХ БУЛИ ЖИВИМИ"

-Коли я потрапив у лікарню з контузією, зрозумів, що залишився без аптечки. І все я вимотав на цивільних! – розповідає Юрій. - Розумієте, на дачах в Мощуні цивільних було або стільки ж, скільки й військових, або навіть більше. Це такий дачний шматок при селі. Там побудовані дуже гарні будинки. Мені здається, там музиканти живуть, творчі люди. Хтось казав, що саме тут знімали серіал "Свати". На момент початку повномасштабного наступу там знаходилося багато родин. В деяких дворах було по шість дітей. І люди не їхали, не вивозили дітей, хоча вже в парканах утворилися дірки від 30-го калібру. Всі продовжували сидіти на місцях. Можливо, думали, що ось-ось все закінчиться. Я особисто вмовляв людей виїхати. Мені не зрозуміло, чого вони чекали. Може, й росії... Бо ми декількох корегувальників в тому Мощуні впіймали. Навіть записи телефонних розмов виявили – дуже цікаві.

Як тільки ми зайшли в село, стався обстріл. Нам якраз привезли "Джавеліни". Я не знав, куди їх сховати.

-Нам дали одну установку і досить ракет до неї. "Джавелінщик" у нас був. Він потім гарно відпрацював. Попідбивав і танк, і БТР, - пояснює Роман. – Єдине, що лише один акумулятор до установки видали. Це не дуже правильно. Треба більше.

-І тут по нас почала працювати артилерія, - продовжує Юрій. - Неподалік від нашого місця упав снаряд. Він пробив дах, перекриття, друге перекриття і зірвався в кімнаті на першому поверсі - в підлозі вирва була. Навкруги неї знаходилося п’ятеро людей. І я зрозуміти не можу, як четверо з них залишилися живими. Також живим був син загиблої хазяйки будинку. Під час влучення снаряду він перебував в іншому приміщенні. В машину хлопця я і грузив поранених – він їх забрав і вивіз.

Я почув крик про допомогу, коли сам вибіг на вулицю, аби затягнути "Джавеліни" в безпечне місце, поки була невеличка пауза в обстрілі. І в цей момент почув жахливий крик: "Допоможіть". Кричали таким голосом, що я навіть подумав, що це засада. Цей чоловік кричав: "Без ноги"… Я крикнув своїм: "У кого турнікети, за мною". Коли я забіг у будинок, за мною вже біг ще один боєць. Всередині була густа пилюка. Нічого не видно. Коли вона трохи розвіялася, я побачив воронку, навкруги лежали люди. Старша жінка... Ніг у неї не було вище колін. Лахміття із шкіри було, як спідниця. Голова розірвана в дрібні шматки. Вся кімната була в її мізках.

Неподалік сиділа маленька дівчинка. Вона була притомна. Хлопчик приблизно такого ж віку кричав: "Мама, мама". У дітей нічого не фонтанувало. Ще лежала жінка. У неї не було ноги по гомілку. Відірвана. Стопа була в протилежному боці. Я намотав їй турнікет. Лише під час моїх дій вона відчула біль. Це було знаком, що я все роблю правильно. Пояснював зразу жінці, що так потрібно, інакше допомога не буде мати сенсу. Людей по черзі з кімнати виносили. Я перемотав ще дівчинку. У неї також була відірвана стопа, із шкарпетки стирчала кістка. Але вона не кричала. Просто сиділа і дивилася. А жінка ще встигла мене спитати: "Може, перекисом обробити?"

Карта дає зрозуміти, що Мощун, як і Ворзель, Буча, Гостомель, були на шляху ворога до Києва. Ворог підступно увійшов через кордон в чорнобильській зоні.

Бійці постійно перебирають в пам’яті пережиті епізоди. Говорять про загиблих побратимів. Але головне зараз для них – продовжувати давати відсіч ворогу, аби він не ліз на нашу землю.

-Звичайно, не все гладко відбувалося у нас на початок війни, - зауважує Юрій. - Коли ми їхали на позиції, зброю везли однією машиною, броню - іншою. Людей - третьою. Люди вже знаходяться на позиціях, а всі машини в різних місцях поламалися. Пів ночі їх перевантажували. Я вночі, не знаючи доріг, сів у машину зі зброєю, аби привести її на точку, яку прислали на гугл-карті. А в лісі інтернет не ловив. Ми з водієм заблукали. Місцевий тракторист нас направив кудись. Ще їхали за ним довго. І сумнівалися, чи приведе він нас, куди треба. А у нас же повна машина зброї і боєприпасів... Менше з тим. Я сам дивуюся, як ми тримаємо оборону і не дозволяємо росіянам зайти в Київ. Але ж не дозволяємо!

P.S. Обидва бійці вже повернулися в підрозділ. І продовжують стояти на захисті столиці

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ