Коли повернусь додому… Хроніки ще не завершеної війни

Автор: Софія Денисюк, Вачік Калоян

Минув місяць з моменту повномасштабного вторгнення окупантів на українські землі. За ці тижні життя кожного українця перевернулося з ніг на голову. Хтось і далі продовжує жити вдома, ходити на роботу, однак дивиться новини з болем, а на небо – з острахом. А в когось війна забрала дім, спокій і відчуття безпеки.

Жорстокість тих, хто з якогось дива прийшов в Україну "рятувати" її, вже змусила мільйони людей полишити свої домівки й шукати безпечного місця для себе та своїх дітей. Чимало з них опинився в нас, на Рівненщині. Ми довго не наважувалися на розмови з переселенцями, але їхні історії вражають… Ці історії повинні бути почуті, бо саме з них складається реальна, правдива картина війни.

Мене звати Соня, я журналістка і волонтер. Від самого початку війни багато працюю і багато плачу. Зі мною мої друзі з волонтерського цеху – допитливий і невтомний у своїх гуманітарних ініціативах Вачік і фотограф Катя. Ми ходимо в гості до наших підопічних переселенців і просимо розповісти про все, що вони пережили. Нервуємося дуже: Спершу нам здається, що знущаємося з людей, змушуючи згадувати і переказувати те, що, можливо, вони б хотіли забути. Але потім переконуємось: ці розповіді однаково потрібні і нам, і їм. Тільки разом ми зможемо пересилити біль і відчай, повернутися колись до звичайного, мирного життя.

Наші герої дуже різні: вони з Центру і Сходу, молоді й літні, одинаки й сімейні, ті, які відверто називали своє ім’я, і ті, що захотіли залишитися невідомими. Їх усіх об’єднує одне: вони точно знають що зроблять, коли нарешті повернуться додому. Їхніми спогадами про жахи війни та надіями на майбутнє ми з Вачіком вирішили поділитися з вами.

Частина І

"Як немає дому – викопаю землянку…"

Сьогодні ми розмовляємо з сім’єю з Київщини. Їхнє село ще окуповане, рідні й близькі люди не всі в безпеці, тому зараз ми не називаємо ані прізвища, ані населений пункт, та й імена замінюємо про всяк випадок. Прийде час – покажемо все: і обличчя, і ймення. Тепер же вслухаємося в розповіді та закарбовуємо в пам’яті жахливу й тривожну реальність справжньої, жорстокої, несправедливої і безглуздої війни…

Пан Петро, пані Оксана, бабця Анна і двоє дітей тимчасово оселилися в невеличкому сільському будиночку. Зараз вони пригощають нас чаєм і трошки насторожено чекають наших запитань. Ми теж не поспішаємо переміщатися з відносно поки спокійної Рівненщини в те пекло, яке влаштували окупанти від початку війни під Києвом.

-Сідай, доню…

-Це буде звичайне інтерв’ю…

-Ой, Оксано, уяви, що ти президент і в тебе беруть інтерв’ю…

-Ні, я без цукру, дякую…

-Доню, почекай – причепурюся…

-Даринко, як тобі тут, подобається? А школа як?..

Нарешті я наважуюсь і таки ставлю перше запитання…

-З чого все почалося?

- Все почалося, як і для всіх, 24 лютого. Але спочатку ніхто не знав, що насправді буде… Так, ми бачили вдалині вибухи. Прилітав до нас "привид Києва" – оглядав територію. Такий гул зчиняв… А одного разу ледь не зачепив горіха – так низько йшов.

А вже 27 числа почали бомбити. Потім російські солдати зайшли в наше село. Як зайшли?.. Через центральну вулицю йшли колони. Скільки їх там було?.. Це була вся російська техніка, російські військові…

З початку березня окупанти оселилися в приміщеннях колишнього колгоспу. Там само розставили свої танки й Гради. Пройшлися дворами, сказали чоловікам не виходити на вулицю. По периметру села розмістилися їхні снайпери.

-Окупація. Якою вона була?

-Дуже скоро росіянці осіли в селі вже як господарі, – згадує пані Оксана. – Ходять вулицями, на велосипедах їздять, а ми по хатах сидимо. Сім’ї кумів кілька днів не дозволяли з льоху вийти, а самі в хаті гуляли, пиячили. На четвертий день жінка вийшла, впала на коліна і просить: "Дайте їсти хоч щось для своїх взяти. Чотири дні голодні". Щоправда, після цього їх випустили.

За наказом окупантів, жителі селища повісили на будинках білі стрічки. Так загарбники показували своїм, що їхні війська можуть вільно просуватися далі.

- Ми були відрізані від своїх повністю. Зв’язку ніякісінького ні з ким. Було ясно, що наші не зможуть одразу нас визволити.

Обличчя ворога

-А чи були кадирівці у вас?

-Ні, вони були в сусідньому селі. У нас на вулиці були тоді росіянці, і ще, можна сказати, адекватні, – зауважує Петро.

-Ви з ними російською розмовляли?

-Ні, українською, вони чудово нас розуміли.

-Вперше їх побачила під обстрілом, – розповідає Оксана. – Я біжу й намагаюся сховатися, і вони теж – позгиналися, брудні, в піску, в бур’янах. А вдруге так це було: якось увечері набираю воду (у нас господарство велике), а вони гукають: "Иди сюда!". Не прийти не можеш, бо вони стоять троє з автоматами у дворі й троє ще на вулиці… "Дайте, пожалуйста, морковки, дайте лука". Думаєш, таким не можна давати, але, з іншого боку… Ми на них подивилися – вони діти... Двадцять два роки, вісімнадцять год… Ну діти ще. Кажуть: "Нас отправили, а мы не знали, куда". Може, й правда. Може, в інших частинах солдати чи контрактники, наприклад, і розуміли, що відбувається… А цих дітей кинули як гарматне м’ясо.

-Я виходжу, – додає бабуся Анна, – а воно худеньке, білесеньке. Я й кажу: "На, бери, їж огірка". А потім ще кажу й так до них: "Хлопці, що ж ви робите? Йдіть звідси. За що? Ось я тільки недавно поховала діда, шість місяців тому помер". А він мені: "Ты, бабка, прости". Думаю, Господи, ти ж мені в онуки годишся. Подивилася на нього – а в нього сльози течуть.

-Так, правда, – додає Петро, – один розповів, що з Хабаровська, як матір звати, жінку, дітей. Казав мені так: "Нас отправили, а мы не знали, куда. Нам тоже страшно". Але одне вони розуміли: або тут ляжуть, або там свої пристрелять. Навіть розповідали, що їхали сюди "під прицілом".

Для чого вони опинилися на чужій землі, пояснити загарбники не могли. Лиш одна мова: їх прислали нас захищати. І на це глупство не було ради і відповіді ні в однієї сторони, ні в другої.

Війна вбиває людей, але не людяність

Я так боялася цього, але Вачік усе-таки наважився поставити запитання, відповідь на яке дати дуже складно. Принаймні для цього потрібно бути дуже сильною людиною.

– Скажіть, а якби вони склали зброю і сказали: ми, мовляв, не хочемо воювати, прихистіть нас. Ви б їх прийняли?

Пан Петро, не замислюючись, каже: "Так, прийняв би". Потім він думає, підводиться, сідає і додає:

– Розумієш, якби він ніде не стріляв, його руки не були б в крові й він дійсно не знав, куди приїхав, то так. А оскільки вони зброю не склали, то мені їх не шкода.

А потім знову мовчить і каже:

-Якби покаялися і не стріляли, я б навіть заступився за них. Та навіть і заховав, поки нашим би все не пояснив.

Я кутаюсь у плед, мовчки п’ю чай і думаю про те, як би я відповіла на це запитання? Як би відповіли на нього тисячі моїх співвітчизників? Як правильно взагалі на це запитання можна відповісти?

-Коли зрозуміли, що треба їхати з села?

– Ми ще довго залишалися на місці. Ось у мене є знайомий в сусідньому селі, то першого березня вже його будинку не було. Поки сиділи в погребі, вибухнула хата й машина. На щастя, мали другий автомобіль в гаражі. Сіли і виїхали всією сім’єю, всі живі, слава Богу. А ми… Числа 7-8 (березня) почали дуже стріляти, і безперервно. І не три-чотири рази на добу, а постійно. І вже не тільки ракетами й Градами, а лупили з танків. Хата ходуном ходила. У погребі вже починали розходитися плити. По селу, між сусідами, можна було переміщатися так: п’ять метрів пройшов – упав, знову п’ять метрів пройшов – упав… У хату сусіда влучив снаряд… – Пан Петро розповідає неквапно, пригадує все до дрібниць. – Ми не знали спочатку, що люди виїжджають. Потім, таки думаю, треба їхати. Дівчата вийшли, одягли білі хустки й просять: "Випустіть нас". А той питає в сусідки адресу. Вона відповіла, і хвилин за 20 снаряд прилетів прямісінько в їхню хату. Сім’я там, слава Богу, вижила, бо вони на той час у погребі були.

-Усе-таки рятували погреби? Бо різне кажуть про те, чи треба в них переховуватися.

-Якби ми залишилися ще на ніч, то вже не відомо, чи залишилися б живі. Будинки поруч горять. Гримить усе так, що всидіти в погребі вже неможливо. Нарешті нам дали добро на те, щоб ми виїхали в сусіднє село. Ніхто не казав про евакуацію, ми просилися в сусіднє село, бо тут все порозбивали (з 28 лютого не було світла, а 8 березня вони перебили ще й газову магістраль), і жити вже було ніяк.

Евакуація

-Як вийшов я 8 березня на свою вулицю, то її не впізнав. Магазин зрівняли з землею, будинки й школа зруйновані, асфальту нема, ворота в дворах знесені, шибки вибиті на землі, у кожному дворі або танк, або БТР.

-У вас є фото зруйнованого села?

-Якби знімали, то сюди б уже не приїхали… – розповідає Петро.

-Як все-таки вдалося виїхати?

-Як? Сіли в машину й поїхали. Нам дали добро на сім автівок, а їхало аж сімнадцять. Вони стояли по всій вулиці з автоматами Калашнікова. Колону могли знищити, але не зробили цього, – розповідає Петро.

-Зараз багато жахливих історій чуємо про те, що біженців розстрілюють.

-Нас випустили. Але, щоправда, журналіста одного вбили. Молодий хлопчина, з нашого району. Він почав знімати, і вони зразу його… На місці.

На сусідніх вулицях, розповідає пані Оксана, люди були дуже здивовані, коли бачили цю колону з білими стрічками і написами "Дети". Вони мало не крутили пальцями коло скроні, не розуміючи, що це і чому.

Річ у тому, що село має особливість: вулиці розкидані далеко одна від одної. На одній – пекло, на іншій – "наче Європа", все спокійно, люди спокійним і мирним життям живуть, а в сусідньому селі – російські блокпости і лежить багато їхніх загиблих...

Схожі оповідки зринають у пам’яті з розповідей про Другу світову. Чи можна було уявити такі картини в XXI столітті?

-Зараз тримаєте контакт із селом?

-Зараз там страшно і зв’язку нема. Ще на початку ми отримували якісь відомості, що евакуаційні автобуси туди не доїжджають, їх розстрілюють, – згадує Петро.

-І теличку мою вбили, п’ять місяців. – додає бабуся.

-Вони навіть не дають, щоб поховали померлих у селі. От хлопці ховали, а росіяни повбивали тих, хто ховав, – розповідає Петро. – Залишався там друг Микола. Не хотів їхати, бо треба дивитися за трактором: доглядівся, прийшли, зв’язали та й… немає.

- З різницею в 10 днів дуже змінилось ставлення рашистів до людей у селі, за вашими словами. Що сталося?

- Значить, заступили якісь інші люди, – переконує Оксана. – Може, різні підрозділи, може, різні національності, може, просто по-різному навчені чи по-різному батьками виховані. Бозна…

Петро ж додає, що російські солдати, за словами односельчан, зробили аптечку і навіть розносили ліки по селу. Люди того не брали, але пропонувати їм пропонували. Навіть бензин давали, щоб люди могли виїхати. Потім прийшли кадирівці. Як ними не лякали, але людей вони не чіпали. Натомість росіянці страх що почали робити. І ці росіянці вже були в іншій формі.

-Як вам тут? Спокійно?

-Я як приїхав та вийшов надвечір курити і побачив зірочки, то мені вже нічого не треба було більше, – промовляє чоловік. – У нас там, вдома, зірок зараз немає – всюди бомбить. Чорне небо, не синє.

-Що зробите після війни, як тільки повернетеся додому?

-Хочу просто зайти у свій двір, яким би він зруйнованим не був. Просто сісти будь-де, навіть на землі, – мріє Оксана.

-А як немає дому – я викопаю землянку, – сміючись додає Петро.

-Держить земля? Це правда?

-Всі чисто, хто виїхав, хочуть додому. Що б там не було – додому. Там все своє!

У сім’ї Петра й Оксани, як і у всіх українців, змінилося ставлення до життя. Тепер живуть одним днем і не планують далі ранку. Сумують за домом, господарством, коморою… Переконані в перемозі і знають, що скоро повернуться додому.

Наприкінці ставлю майже дитяче запитання:

-Важко про війну говорити?

– А що ж ти, дочечко. Я б оце ґвалт кричала, – спокійно відповідає бабуся Анна, і я одразу розумію, що ґвалт до пори запікся у кожного з нас усередині, десь дуже глибоко, а викрикувати його ми будемо ще довго і голосно, але вже після війни, після нашої перемоги.

Софія Денисюк, Вачік Калоян

Фото:  Катерина Лащикова