Разом народилися, разом поховали: на Чернігівщині рашисти розстріляли 17-річних братів-близнюків та їхнього друга

Автор: Марина Сергеєва

У березні 17-річні близнюки Богдан та Євген Самодії та їхній 18-річний друг Валентин Якимчук ішли дорогою в селі Мохнатин на Чернігівщині. Якраз у цей час там проїжджала колона рашистів: орки відкрили вогонь на ураження і позбавили життя трьох невинних українських хлопців.

 47-річна мати близнюків Оксана Самодій поділилася спогадами про синів і день, коли сталася трагедія.

- Оксано, коли почалася повномасштабна війна, чи мали ви передчуття, що у вашій родині станеться страшне горе?

- Не було жодних передчуттів, що станеться трагедія. Наше село Мохнатин не було під окупацією – орків тут не було, вони тільки проїжджали повз села. Ввечері у нас з двору було видно, як летіли "Гради" на Чернігів. Російські військові стояли від нас буквально за 4-5 кілометрів.

- Чи планували ви евакуюватися з Чернігівщини?

- Так. Коли почалася війна, моя дочка Таня (їй 27 років) хотіла вивезти свою дитину та братів Богдана і Женю в Польщу. Там мешкає рідний батько Богдана і Жені, тож сини хотіли туди поїхати. Але коли вони збиралися, вже кругом були російські війська та розстрілювали машини!

Навіть було таке, що сини стояли біля траси, щоб евакуюватися з села. Тоді по нашому селу проїжджало багато волонтерів, які вивозили людей з Чернігова. Сусіди зупинили одну розстріляну машину – у водія були руки в крові!.. Водій розказав, що вони їдуть в Білорусь, а потім на Західну Україну і в Польщу. А коли спитали, чому руки в крові, той розповів, що його ранило. Напевно стріляли по блокпосту, де стояла ця машина. Після цього випадку я подумала, що страшно відпускати синів із села.

- А чи безпечно було пересуватися по селу?

- По центральній вулиці було небезпечно ходити, там проїжджали військові колони. А якщо йти повз городи – не так страшно.

- Близнюки Женя та Богдан були схожі як дві краплі води. Лише ви їх могли відрізняти?

- Я і дочка Таня їх розрізняли. У Богдана справа на лобі була родимка – така ж, як у Тані, він з нею народився. Коли близнюки були маленькі, ми їх розрізняли саме завдяки родимці. Коли хтось із них (або навіть вдвох) заходили до дідуся, він одразу питав: "Ти хто?" Він їх довго не розрізняв, аж поки вони не виросли. Односельці дивувалися: "Як ви їх розрізняєте?! Ми досі не розуміємо хто є хто!.."

- А якими Женя та Богдан були в дитинстві? У них були різні характери?

- Коли синам було по 1,5 року, вони, так би мовити, "мінялися характерами"! Наприклад, протягом одного тижня плаче та капризує Женя. Сусіди звикли, що Женя плаче і кажуть йому: "Женька, не плач!" Минає тиждень і плаче Богдан. А сусіди кажуть: "Женька, не плач". Я кажу: "Це вже Богдан!"

- Чи були у ваших синів-близнюків улюблені тварини?

- Вони дуже любили тварин, у нас усі коти та собаки були вдома! У Богдана була улюблена собачка французький бульдог Марго, вона спала коло нього. А улюбленець Жені – висловухий кіт Мусік.

Минулого року сини йшли додому і на дорозі знайшли сову – її збила машина. Вони принесли сову додому і наступного дня змусили мене відвезти її у ветеринарну лікарню. Лікарі її оглянули і сказали, що в неї трішки ушкоджене крило. Сини її годували, поїли, з рук не спускали. Але напевно, в сови був серйозний забій всередині, бо вона прожила 5 днів і померла… Я йду додому, а дочка мені телефонує: "Мамо, не заходь у хату!" Я питаю: "Що трапилося?" Дочка каже: "Богдан та Женя плачуть на всю хату! Вони поховали сову". Уявіть, їм було 16 років, а вони плакали за совою!!! Казали: "Мамо, ну чого вона померла?! Ми так до неї звикли!.."

- Оксано, а де ваші сини навчалися?

- Вони навчалися на електриків у ліцеї в Чернігові. Вони туди пішли після 9 класу.

- А ким у майбутньому хотіли працювати?

- Женечка завжди казав: "Я зберу свою бригаду і буду працювати з електрикою". А Богданчик більше любив комп’ютери, хотів пов’язати життя з IT-технологіями. Грав в онлайн-ігри на комп’ютері. Буває таке, що я засинала о першій, пів на другу ночі, а він сидить за комп’ютером. Одного разу каже: "Мамо, я потрапив в десятку найкращих гравців!.."

- Чи мали близнюки Богдан та Женя однакові захоплення?

- Вони завжди фотографували природу, заходи сонця, небо, птахів, метеликів. Десь щось красиве побачать і фотографують!

- А чи завжди Богдан та Женя знаходили спільну мову з односельцями?

- Близнюки ніколи не проходили по вулиці, щоб з кимось не привітатися! Наприклад, вони йдуть, а хтось там стоїть. Вони обов’язково зупиняться, привітаються, поговорять. Я їм казала: "Хлопці, ви розповідаєте навіть те, що не можна казати чужим людям! Що я вас полаяла та кудись не пустила!" Переповідали, що ми купили по господарству, що у нас є… Вони були такі відкриті, світлі діти! За що вони постраждали?..

- Які у Богдана та Жені були стосунки з сестрою? Вони дружили?

- Сини казали: "У нас дві мами – ти і Таня!" Близнюки називали Таню другою мамою, бо вона їх, фактично, виростила – вона старша за них на 9 років. Дочка зараз плаче: "Вони знали всі мої таємниці, всі секрети". Те, що вони не могли мені розказати, розказували Тані. Зрозуміло, що їх стримувало поділитися зі мною усіма секретами те, що я мати, я повчаю їх. Женька казав: "Мамо, ну чого ти починаєш?!"

Бувало, зверталися до мене: "Мамо, треба гру купити". Я кажу: "Ще чого, гру купляти!.." Тоді вони йшли до сестри: "Таня, скинь гроші на гру". Таня ніколи їм ні в чому не відмовляла – вона радше собі щось не купить, ніж їм.

- А як сини проявляли свою любов та ніжність до вас?

- Не було такого, щоб вони прийшли і не обняли та не поцілували мене. Якщо вони їдуть на навчання, вони мене обіймають, цілують: "Мамулічка, ми поїхали". Коли вони заходять до мене на роботу (я працюю продавчинею в магазині), вони через прилавок мене обіймуть та поцілують. Їм все одно є в магазині покупці, чи немає. Також близнюки дуже сильно любили бабусю та дідуся – вони з дитинства фактично жили і в них, і у мене.

- Виходить, ваші сини жили, так би мовити, "на два доми"?

- Вони любили жити у бабусі, тому що туди приїжджав їхній двоюрідний брат. У синів там був комп’ютер, свій телевізор, планшет. Їхній двоюрідний брат ювелір. Вони завжди з ним малювали ескізи, робили вироби з дерева, виплавляли солдатиків – там їм було цікаво. І до того ж дідусю завжди допомагали – йому вже 71 рік.

- А що саме хлопці робили по господарству, чим допомагали?

- Я несу відро, Женька побачить і каже: "Мамо, не неси, ми самі". Коли я зранку поралася надворі, Женька казав: "Мамочка, не роби, давай ми зробимо".

У ліс по дрова їхати – вони! Сіно заготовити й завести – хлопці! На городі бабусі допомогти, пополоти – теж допомагали! Не було такого, щоб їм щось не подобалося робити.

У моєї матері багато корів, биків – сини їх поїли, годували. Ще випасали корів – і в обід, і ввечері. А от зранку, коли на вихідних вони були вдома, я намагалася їх не будити. Хотіла, щоб вони трошки відпочили. Вони втрьох з дочкою все робили: і в дворі прибирали, і посуд мили, і їсти варили. Тані зараз дуже важко. Каже: "Мамо, я навіть їсти готувати не можу!" Постійно плаче: "Я залишилася одна, у мене нікого немає!.."

- Як ваші батьки перенесли це горе?

- Вони дуже горюють. Мої батьки дуже любили онуків. Мати казала батькові: "Женя – це ти, у тебе вже є твоя заміна! Він буде й на тракторі працювати!"

Женя повністю схожий на дідуся! Він навіть їв так, як його дід. І продукти ті самі любив. Та й поведінкою схожий на дідуся. Женя швидкий – якщо робить роботу, то в нього все горить в руках! А Богданчик такий, як моя мати – спокійний, домашній.

Мій тато завжди казав: "Мої онуки – це мої руки, ноги, очі!.." Вони виросли коло нього. Коли вони під час карантину були вдома, бачу, Женька підскакує та кудись біжить. Я йому: "Ти куди, Женечко?" А він каже: "До дідуся, поратися допоможу!"…

- Коли почалася війна, ваші сини відчували небезпеку? Переживали за своє життя?

- Їм було по 17 років – діти... Вони не могли зрозуміти, що таке війна та небезпека. Тим паче вони були дуже добрі, наївні, чисті та світлі. Вони ніколи не могли повірити, що в наш час в них або в когось будуть стріляти!.. Вони раніше завжди казали: "Мамо, якщо росіяни їдуть, треба підняти руки. Вони не будуть стріляти!.." Хто ж знав, що буде саме така смерть, як вони говорили!..

І Женька завжди казав брату: "Бодька, якщо почнуть стріляти, то ти туди-сюди біжи, і вони в тебе не попадуть!" І сміється!.. У 17 років це були для них жарти. У них навіть в думках не було, що таке може трапитися.

Коли вони бігали до друга Валіка і їх не було 5 хвилин, я мчалася за ними: "Ви куди пішли?". Вони заспокоювали: "Мамо, не переживай!".

- Пригадайте, будь ласка, події 14 березня, коли сталася трагедія.

- Зранку я завжди поралася по господарству і потім ішла до синів, вони були у бабусі. Але того ранку сини самі прийшли додому й запитали: "Мамо, що тобі треба допомогти?" Я сказала їм, що треба робити і вони почали поратися по господарству.

Потім до синів прийшов їхній друг Валентин. Хлопці йому сказали: "Ми будемо ще довго поратися". Тож Валік пішов.

Десь о 15:00 Валік прибіг до моєї матері, але Богдана і Жені там ще не було. Валік знову прийшов до нас. Близнюки ще були зайняті, тому Валік сказав, що почекає на них.

Женя доробив свою роботу, виніс другу декоративного кролика і хом’ячків. Вони погралися з ними.

Потім був час обіду – хлопці поїли. Їжу, яка у нас була, ми роздавали людям: молоко, масло, сир. Адже купити було ніде – ми місяць мололи пшеницю, просіювали і пекли хліб. Того дня сусідка принесла 2 хлібинки. Хлопці зробили чай та каву. Богданчик каже: "Валік, хочеш хліба? Він такий смачний! Ось ти тільки спробуй!" Валік каже: "Давай". І Валік, дитина, сидить і так той хліб їсть, наче найдорожче тістечко з кремом! Я не можу цього забути!..

Вони випили чай і кажуть: "Мам, ми підемо". Я налила в пляшки олію, щоб вони занесли тітці Олені та сім’ї Валіка. Вони взяли олію і пішли. Я їм кажу: "А обійняти?!" Сини вдвох підішли до мене і міцно мене обійняли та поцілували – як завжди!..

А раптом Женька розвертається і питає: "Мам, а завтра нам приходити?" Я кажу: "Авжеж приходити!"

Валік побіг додому віднести олію. А мої сини прийшли до бабусі, зайшли в хату з пляшкою олії і вже збиралися знову йти. Була 16-та година. Сини вийшли на город, а дідусь (мій батько Олексій Миколайович) побіг за ними, відкриває хвіртку й каже: "Хлопці, ви куди? Зараз вже будемо поратися". Вони вдвох повертаються і кажуть: "Дідусь, ми через 5 хвилин будемо!". Дідусь побачив, що до них через городи біжить Валік.

Сини віднесли олію нашій односельчанці. Вона їм казала: "Хлопці, йдіть додому". Вони сказали, що йдуть додому, а самі вирішили збігати до друга.

У селі ми не ходили по дорозі. Ми ходили через городи, поза хатами. Хлопці пішли по городах, вийшли на вулицю. Їм треба було пройти прямо по городах, але я навіть не уявляю, чому вони далі пішли іншою вуличкою. Там коли йдеш з однієї сторони і їдуть машини, то чутно (бо вони їдуть по прямій). Але того дня машини з технікою їхали з іншої сторони і їх не було чутно, адже повороти глушать звук.

Ті машини їхали дуже швидко, бо це була колона з боєприпасами, з горючим і в супроводі БТР. Хлопці йшли по узбіччю, а Валік був на дорозі. Хлопці побачили цю колону. Валік стояв посередині, а хлопці зліва. Щоб звільнити військовим дорогу, Валік перебіг на праву сторону, але в нього вистрелили з чогось дуже тяжкого!.. Йому розірвало голову, руку і ногу – його збирали по частинах!!! А мої сини підняли руки догори, показавши, що вони мирні, але їх розстріляли в упор з БТР!!! Вони так і лишилися лежати на землі з піднятими руками!..

- Це все хтось бачив на власні очі?

- Так, це бачила односельчанка з вікна. Вона казала: "Я думала, що їм вистрілять по ногах або ж вгору над головами!"

Ну налякайте, ну в ноги стріляйте, вгору стріляйте, за що ж ви стріляєте в упор?! Мій Женечка одразу загинув…

Моя дочка Таня почула постріли: "У мене все в середині обірвалося". Вона побігла, а назустріч їй біжить односелець, кричить: "Біжи по маму!". Таня питає: "Що з ними?". Він відповідає: "Ще живі". Таня прибігла городами до нас у двір і каже: "Мамо, їх розстріляли! Вони ще живі!" Ми з чоловіком сіли в машину і мерщій туди. Приїхали, я вибігла з машини.

Богданчик лежить ще дихає, а Женечка лежить на боку і в нього кров ллється з рота! Я кажу: "Що з Женею?!", а фельдшерка відповідає: "Все…" Тоді я вже не пам’ятаю, що було... Вона каже: "Грузіть Богдана в авто, везіть в лікарню, врятуй хоча б одного сина!"

- Що було далі, коли ви поклали пораненого сина в машину та поїхали в Чернігів?

- Ми начепили білу пов’язку на машину і поїхали. В машині був мій чоловік, я, поранений Богдан і товариш сина. Уже потім, коли ми повернулися додому, я зрозуміла, що взяла чужу дитину в машину не знаючи куди я їду та що на мене чекає…

Коли ми везли Богданчика в лікарню, він ще був живий. Ми виїхали на трасу і там прямо на пішохідному переході лежав убитий мужчина. Біля нього був рюкзак і сумка. Отже росіяни розстрілювали всіх, кого бачили!

Нас зупиняли на блокпостах – їх було дуже багато! – через це ми втрачали дорогоцінний час!

Ми поспішали. Кругом на полях стояли орки, вони стріляли. Але я була в такій паніці, що нічого не бачила! У мене була мета: "Мені треба їхати" - я бачила прямо дорогу і все, не думала чи будуть в нас стріляти, чи ні.

Ми проїжджали село Новий Білоус, там був фельдшер. Він подивився на Богдана – син тоді ще розплющував та заплющував очі. Фельдшер сказав: "Швидко везіть його до чернігівської лікарні". Він показав нам шлях, порадивши "їхати по накатаній дорозі".

Ми виїхали, але нас далі продовжували зупиняти на кожному блокпосту!.. На всіх блокпостах були українські військові, у Чернігові не було ворожих блокпостів. Я вилітала з машини, відчиняла двері, показувала сина. А через 200-300 метрів знову стояли барикади, мені знову потрібно було вискочити та пояснити що до чого… Ми мабуть довше їхали по Чернігову, ніж до самого Чернігова.

Ми втратили занадто багато часу. Тоді цей час був на вагу золота – при в’їзді в лікарню син помер…

- Усіх трьох хлопців поховали в один день?

- Так. Тільки на різних кладовищах, адже у Валіка на іншому кладовищі поховані дідусь та інші родичі.

- Чи є у вас якесь пояснення, чому така біда трапилася саме з вашими синами?

- Знаєте що… Напевно так треба було, щоб це трапилося. Бог їх забрав – Бог забирає найкращих… Напевно це доля, я не знаю. Минуло 4 місяці, а я не знаю, що це було! Я досі їх чекаю! Я десь іду і виглядаю їх, я приїжджаю в Чернігів і шукаю їх очима!..

Читаю коментарі росіян: "Це фейк, це постановка". Мені хочеться, щоб ці постанови і фейки в них були щодня! Щоб вони втрачали близьких і найулюбленіших, найдорожчих дітей!

- Чи бачитеся ви з друзями своїх синів? Що вони кажуть?

- Їх було 5 найкращих товаришів – мої два сини, Валік і ще двоє хлопців. Вчора до мене приходив один з них – Толік. Він обійняв мене і сказав: "Тітка Оксано, таких друзів, як Женя та Богдан, більше не буде". Інші діти приходять, співчувають, плачуть разом зі мною. Уже пройшло 4 місяці, а діти досі ходять на могилки до моїх синів. Я туди приходжу і бачу квіти та цукерки…

У Тані є 6-річний син, мій онук Тимур. Він мріє про машину часу, каже: "Я все одно закажу Діду Морозу машину часу, я поверну Богдана та Женю!..". Нещодавно онук годував двох голубів і каже: "Люди, дивіться, це мої хлопчики прилетіли – Женя з Богданом!" Каже, що якщо ми десь побачимо двох голубів, то треба обов’язково погодувати…

- Що вам допомагає пережити шалений біль втрати?

- Зараз дочка зі мною, тому мені трошки легше. Та й всі люди зі мною – все село переживає. Буває, до мене в магазин заходить один наш односелець. Коли сини були маленькими, він казав: "У тебе такі шустрі хлопці! З таких виростають або погані, або душе хороші люди". Коли сини виросли, він зауважив: "Ну так, виросли дуже хороші хлопці!" І тепер, коли цей чоловік заходить у магазин, у нього лише сльози на очах...

Кажуть, що час лікує біль. Але чим далі, тим мені більше болить. Біль не стихає, а тільки набирає обертів.

 Марина Сергеєва, для Цензор. НЕТ