Євген Кожирнов: У росіян не буде іншого вибору – вони тікатимуть! Це вже буде не "жест", а "біг доброї волі"
Євген Кожирнов у минулому журналіст, який закінчив роботу на телебаченні на початку 2013 року. Потім керував будівництвом нафтопереробного заводу у Південному Судані. Там його застав початок російсько-української війни вісім років тому.
- Там теж почалася громадянська війна, то наш проєкт на деякий час закрився, - розказує в інтерв’ю "Цензор.НЕТ". – Я повернувся в Україну. Три роки займався волонтерською діяльністю, трохи побув добровольцем у 93-й бригаді. Далі повернувся до своєї роботи в Африці. Повномасштабне вторгнення 24 лютого мене теж застало саме там. За день до того я подзвонив дружині й попросив, щоб вона зібрала речі.
"НЕХАЙ Б’ЮТЬСЯ ОБ НАШУ ОБОРОНУ. ХАРКІВ ЇМ ТОЧНО НЕ ВЗЯТИ!"
- Чому? Ви здогадувалися про повномасштабний наступ росії?
- Насправді, починаючи з 2014 року всі ми усвідомлювали: повномасштабна війна буде. Просто розум відмовлявся у це вірити – як таке можливо у ХХІ столітті?! Ми бачили інформацію про накопичення російських військ на нашому кордоні – там було десь 150 тисяч. Всі говорили про те, що вони не наважаться на таку дурницю, як наступ по всій країні. Однак припущення, що таке можливо, як я сказав, все ж виникали. Якось під час розмови з дружиною я інтуїтивно відчув небезпеку і сказав, щоб у них була готова "тривожна валіза". А вже наступного дня о 5.30 вона мені подзвонила і повідомила про те, що відбувається. Була в Києві й чула, як обстрілюють Бровари. У першій половині дня я телефоном організував евакуацію родини на захід України, де вони перебувають і по сьогодні. 25 лютого вже зв’язався зі своїм командиром – Героєм України, Народним Героєм України полковником Євгеном Межевікіним на позивний Адам і попросив приберегти для мене місце в його підрозділі. Сказав, що піду воювати тільки з ним. За місяць закінчив свою роботу і в кінці березня повернувся в Україну. Трохи побув з родиною та поїхав до Адама. Їхній підрозділ вже був у Гуляйполі. Починали вони з Ірпеня. Там була дуже цікава історія із Межевікіним - як він почав свій бойовий шлях під час повномасштабного вторгнення. Він же викладав в університеті оборони. То забрав звідти два учбові танки, їх переробили та поїхали на них звільняти Ірпінь. На жаль, я пропустив цей епізод. У цей час займався тиловим забезпеченням з Африки. Ми шукали та діставали, що їм було необхідно. Наприклад, "буржуйку", яку було складно добути. То я знайшов хлопців, які мали зварювальний апарат, інших, у яких на складі залишилося ще трохи металу, то "зварили" нашим пічки. Також допомагав знайомим із евакуацією – розшукував людей із автомобілем і координував із тими, кому треба було виїхати.
- А як ви добиралися з Африки в Україну? Я так розумію, через Польщу?
- Спочатку розкажу, як мене проводжали – вийшов весь склад нашого офісу південно-суданської компанії в Джубі. До речі, громадяни Південного Судану теж збирали нам гроші на ті ж рації та дрони. Так от один місцевий бізнесмен навіть провів мене до Дубая. Звідти я добрався до Варшави. Там зупинився у знайомих волонтерів, "перепакувалися", набрали з собою мікроавтобус різних корисних речей, як-от близько 100 спальників. Дівчинка-киянка, яка давно живе у Польщі, довезла мене до України. А тут вже зустрів знайомий. Далі по країні я пересувався своїм транспортом.
- Розкажіть про перші враження, коли ви в’їхали в Україну. Що тоді відчували?
- Тривогу. Я бачив війну до цього. Тому не було такого: подивився навколо, побачив зруйновані будинки й сказав: "Нічого собі!". Я знаю, який вигляд має війна. Тому й родину на початку вторгнення так швидко евакуйовував - був у курсі, як все може стрімко розвиватися…
Оте відчуття тривоги досі не покидає. Мабуть, це основна емоція, яка переслідує протягом всього часу. Тривожно за родину, друзів, знайомих, людей та країну. І від того, що буде далі. Але настрій бойовий – бити та виганяти ворога!
- От приїхали ви у Гуляйполе. Що ви там побачили?
- Про Гуляйполе я мало що можу розказати. Так вийшло, що я прибув туди якраз за день до того, як наш підрозділ звідти вивели. Я приїхав, зустрів знайомих, з якими воював ще з 2014 року. Наступного дня ми готувалися до виходу, планували проведення розвідки, але ввечері прийшов наказ. Наш підрозділ переформували. Адже наші полковники, які мають управляти бригадами, керували танками. Командування вирішило, що це нераціональне застосування людських ресурсів. Тому багатьох наших офіцерів забрали на керівні посади в інші підрозділи. Нас же відправили до Києва на переформування, а далі – до Харкова. Про нього я вже можу розповідати. Тим більше, місто мені близьке. Я тут п’ять років навчався в юракадемії. З того часу часто планував приїхати, побачитися з друзями, викладачами та замдекана факультету, з яким товаришуємо. 15 років збирався. В результаті опинився у Харкові з автоматом в руках, коли місто вже бомбили.
- Чи якось допомагало вам в роботі те, що Харків для вас є близьким?
- Емоційно немає різниці. Україна у нас вся одна-єдина. Я родом із Севастополя. Люблю захід України. Бував на Донбасі. Думаю, емоційна прив’язка до того, що я захищаю місто, в якому навчався, є несуттєвою. Так, були певні ностальгічні відчуття, коли у перший вільний день я поїхав по Харкову подивитися місця, де бував раніше. Спочатку на Площу Свободи, де побачив розбомблену будівлю міської адміністрації. Потім до свого гуртожитку. Звичайно, було таке, що на очі наверталися сльози… Але це не впливає на те, як ти воюєш. У всякому разі, в мене. Хіба що легше в тому плані, що знав місця, де воював. Тобто було простіше орієнтуватися.
- Харківський напрямок залишається одним із найгарячіших. Нещодавно з’явилася інформація, що путін наказав захопити Харків та область у цілому. По місту майже щодня летять ракети – його просто рівняють із землею. Як ви оцінюєте ситуацію, яка там сьогодні відбувається?
- Я слідкую за тим, що відбувається. Там залишилися хлопці, з якими ми разом воювали. Перед тим, як звідти виїжджати, я якраз встиг заїхати подивитися на будинок, в якому жив. З восьми під’їздів вцілів тільки один. До речі, здивувало, що там живуть ще десятеро людей. Побачив, що над квартирою, в якій я мешкав – величезна дірка в стіні. Складно на це було дивитися. Боляче від того, що Харків "прасують". Але, водночас, це ще більше мотивує знищувати ворога.
А щодо того, що наказав путін, то він вже давно дає якісь неадекватні накази. Нехай б’ються об нашу оборону. Харків їм точно не взяти! Я в цьому впевнений. Вони місяць борються за невелике село Дементіївка. Воно переходить "із рук в руки". Ми його свого часу звільнили. Там не більше 80 хат, а вони його не можуть взяти. І Харків – мільйонник. Як виконати такий наказ, якщо з таким маленьким селом не можуть впоратися?! Тож нехай виснажують свої сили та зазнаЮть втрат. Я так розумію, зараз це і є нашими основними тактикою та стратегією – виснажити супротивника. Так, десь відходимо. Подивіться на прикладі Лисичанська та Сєверодонецька, які ми залишили. Але вони зазнали таких втрат, що три тижні вже стоять і не можуть ніде просунутися більше, аніж на один-два кілометри.
- А сьогодні ви там? На Донбасі?
-Так, ми працюємо на цьому напрямку. З Харкова нас переправили під Лисичанськ 21 червня. Я запам’ятав дату, тому що в цей день загинув мій родич - брат дружини і мій студент Семен Обломей, якого я до війни вчив літати на параплані.
До речі, ми зараз подали документи з проханням винести на розгляд територіальної громади питання перейменування вулиці на його честь в одному із сіл Чернівецької області. Так от ми зайняли позиції на Лисичанському нафтопереробному заводі. Це теж для мене було досить символічно – із НПЗ в Африці потрапити на інший у нас в Україні (посміхається. – О.М.)
Нашою задачею було утримання коридору, поки наші хлопці виходили із Сєверодонецька. Тоді тут ситуація була складною. Окупанти просувалися вперед. Наші війська потроху відходили. 21 червня вони зайшли в Лоскутівку і впритул підійшли до НПЗ. Якби його взяли, то повністю б контролювали дорогу, яка виходить з Лисичанська. І тоді б наші тут опинилися у тактичному оточенні. Але працювало чимало наших підрозділів – була досить потужна концентрація сил. Змогли зупинити москалів, втримали цей коридор, поки усі наші не вийшли з Сєверодонецька та Лисичанська. Росіянам дуже дорого обійшлися ці міста. Але вони якісь безумні. Після цих подій очікувалася оперативна пауза, щоб вони передихнули та переформувалися. Нічого подібного! Наступного ж дня почали формувати танкові колони і через Верхньокам’янське рухатися на Сіверськ. Ми бачили це все дронами. Їхні колони по дві-три в день розбивали. А вони все одно лізли! День-два-три. На четвертий думаємо, що можемо перепочити, бо вони зупиняться. Де там! (посміхається. – О.М.). Знову сформують колону із 12 "коробочек". Ми дві-три спалюємо. Вони розвертаються й відходять назад. Зранку починається те саме. "Буцаються" й "буцаються"! За крайні дні вже трошки змінилися. Думаю, видихалися, то намагаються йти піхотою, малими силами по одній-дві "коробочки" заходити до лісопосадки, рухаючись до Верхньокам’янського. От сьогодні (23 липня. – О.М.) поки у нас світло не пропало, спостерігали там бій. Можу сказати, що важко їм буде під Сіверськом. Навряд чи вони взагалі зможуть його взяти. Але якщо так станеться, то все одно це їм коштуватиме дуже й дуже дорого.
Зараз намагаються брати Сіверськ і підтискати Бахмут зі сходу та півдня. Ми зробимо все, щоб їхні плани, по-перше, їм дорого коштували. По-друге, щоб не здійснилися.
- Аналітики Американського Інституту вивчення війни заявили, що найближчими тижнями може завершитися наступ росіян на Донбасі. Звучить досить обнадійливо. Ви як бачите цю ситуацію?
- Я не маю того обсягу інформації для аналізу, який є у американської розвідки, але дивлячись на те, що безпосередньо діється на полі бою, погоджуюся з ними. Судячи з того, що відбувається під Сіверськом, Бахмутом і відповідно до зведень на інших ділянках фронту, зараз такий момент, який можна зобразити художньо. Уявіть собі ваги, на яких нині наша чаша потроху починає переважати. От впала "пилинка" – ми починаємо їх тиснути, а вони видихатися. Це спостерігається у всьому. Ця історія із HIMARS і складами у нас "на передку" відчувається, як день і ніч. Коли росіяни штурмували Лисичанський НПЗ, влаштовували "вогневий вал", то зараз його немає. Дуже швидко скінчилося. Якщо вони раніше крили все підряд, могли бити артилерією по одному нашому солдату, якого помітили з безпілотника, то сьогодні бачимо: з БК у них серйозні проблеми. Наприклад, по нашій групі вони зробили два-три постріли і замовкли. Відкривають вогонь тільки по явно виявлених пріоритетних цілях...
- Економлять?
- Економлять. Порівняно із тим, що було раніше – небо і земля! Раніше Арестович заявляв, що вони випускають 45 тисяч снарядів за день. Думаю, зараз ця цифра зменшилася мінімум вдесятеро. Ми це відчуваємо і бачимо. Вони обирають визначені цілі та б’ють туди. На щастя, не завжди влучно. На тих дільницях, де рухаються, ще ведуть артилерійський вогонь. Однак далеко не такий щільний, як раніше. А от на напрямках, де руху практично немає, там значно тихіше. Відчутно "придавили" їхню артилерію. І це нам допомагає.
Є й інші ознаки, що ми починаємо їх тиснути. Вони ніде не можуть як слід просунутися, пролізти. Не бачу я у них й особливої мотивації. Розкажу вам, як ми нещодавно спостерігали один бій (літали інші безпілотні групи, а ми слідкували за їхньою роботою). От виходить колона танків, дві машини втратили – розвертаються й тікають. Далі ще раз так само. Потім, як я розумію, їм керівництво "вставило пістонів" (так же одна мотивація – наказ), знову сформувалися і "зі сльозами" їдуть (посміхається. – О.М.). Ми їм ще дві-три машинки спалили, і вони повернулися.
"ЩОБ РОСІЯНИ ПОБІГЛИ, МАЄ НАСТУПИТИ ЯКИЙСЬ КРИТИЧНИЙ МОМЕНТ – ПЕРЕЛОМ"
- Поговорімо докладніше про вашу роботу. Ви займаєтеся аеророзвідкою…
- Я – оператор БПЛА. Ще донедавна був стрілком підтримки групи БПЛА, а тепер уже оператор. Тому що ми на заводі зазнали певних втрат - було поранено двох наших пілотів. До речі, це дуже відомі люди. Ярослав Пілунський – найтитулованіший кінооператор України та його товариш кінематографіст Макс Рубан. Я став їм на заміну. Уже місяць, як воюю оператором БПЛА.
- Я бачила, що у вас на шевроні написано: "My eyes are your death". У перекладі: "Мої очі – ваша смерть". Ви одразу собі такий обрали? Чи коли він у вас з’явився?
- У нас вся група носить такий шеврон. Його розробили наші колеги, які працювали із нами під Харковом – оператори БПЛА із Харківського національного університету Повітряних Сил. Зробили і подарували нам. На пам'ять про нашу спільну працю ми усі його носимо. Ми ним пишаємося. Тим більше, нам дуже подобається цей слоган.
- Також я подивилася кліп ТНМК на пісню "Своє борони". Відео для нього знімав ваш підрозділ, зокрема й ви особисто. Як з’явилася така ідея? Хто кому запропонував?
- (посміхається. – О.М.) Це була цікава історія. Ярослав Пілунський особисто знайомий з Фаготом та всією їхньою командою. Зняв для них дев’ять кліпів. Одного дня ближче до вечора, коли ми вийшли з бойового виходу, Ярослав каже: "Слухай, мені волонтери привезли бронежилет у Харків. Треба забрати". От ми по-бойовому - в розгрузці та броніках з БК й поїхали. Там волонтер, який є одним із засновників "Вавилон’13" (кінооб’єднання. – О.М.), запропонував сходити на концерт, де мали бути Вакарчук та ТНМК. Ми відпросилися у командування, поїхали. Там зустрілися з Фаготом. Вони з Ярославом домовилися, що десятий кліп знімуть саме в Харкові. А коли ми повернулися на позиції, до Ярослава прийшло натхнення, і він з усіх наших робочих кадрів (так, там були й мої, я навіть є у відео) зробив кліп. Хлопцям з ТНМК сподобалося. Взяли його за офіційну версію. І під нього ще зібрали нам гроші на ще один дрончик, за що ми їм безмежно вдячні. Дуже приємно було познайомитися з їхньою командою. Надзвичайно класні люди. Я ніколи не був фанатом якоїсь окремої групи, але вважаю за честь, що зміг з ними попрацювати. Думаю, ще матимемо таку нагоду. Від мене особисто їм величезне вітання та подяка.
- У цій пісні є такі слова: "Спеціалісти цього профілю дадуть усім по профілю і по анфасу будь-якому Мефістофелю, визнавайте та махайте білою хустинкою, із ними воювати — наче битися зі стінкою". Тобто піти на нас війною, м’яко кажучи, нерозумна ідея. Ви вірите, що росіяни можуть відступити?
- У них не буде іншого вибору – вони втікатимуть! Ми це вже бачили у малих масштабах під Києвом. Я не те, що вірю, а знаю: так і буде. Ніяк інакше! Я хоч і не військова людина, але, аналізуючи те, що бачу навколо, і ті дані, які надходять, і знаючи людську психологію, розумію: вони бігтимуть. Це вже буде не "жест доброї волі", а "біг доброї волі". Я в цьому не сумніваюся.
До речі, ця пісня була написана ще 15 років тому, а зараз звучить дуже влучно. Наскільки я знаю, ТНМК написали її для реаліті-шоу "Зірки в армії". Мені цей текст цілком лягає на сьогоднішні події.
- За яких умов росіяни можуть побігти з України?
- Має наступити якийсь критичний момент – перелом. Це може бути будь-яка подія, яку важко сьогодні передбачити. Починаючи з оперативно-стратегічних дій на фронті, закінчуючи якимись соціальними історіями в росії. Тригером може стати хвороба путіна чи наш наступ на певній ділянці, наприклад, той же Антонівський міст. Важко спрогнозувати, що саме спрацює. Але буде певний епізод, після якого все просто зламається. Тоді вже для росії наступлять найгірші часи. А ми зможемо нарешті видихнути й почати відновлюватися.
"КРИМ БУДЕ УКРАЇНСЬКИМ. ПИТАННЯ В ЧАСІ"
- Ви у нашій розмові вже згадали, що родом із Севастополя. Чи залишилися у вас родичі в Криму? Чи спілкуєтеся із кимось?
- Родичі залишилися. А тих людей, із ким спілкуюся, на жаль, ні. Не тому, що вони топлять за росію чи стали "ватниками". Просто більшість бояться. Вважають, що їх прослуховують. Навіть ті люди, які очікують звільнення Криму та адекватно оцінюють ситуацію. Та й у мене зараз особливо немає часу комусь телефонувати. Думаю, ми вже незабаром з ними побачимося.
- Я от якраз і хотіла вас спитати, чи чекають вони на Україну?
- Так, є люди, які чекають. Мені здається, тут спостерігається дуже чіткий розподіл. Взагалі не люблю ділити на чорне й біле. Але якщо відкинути певні нюанси, у всьому світі люди поділилися на дві категорії. Перша – це ті, хто з’їхали з глузду та з якихось незрозумілих причин підтримують агресію росії, виправдовуючи її. Друга – адекватні, які змогли зберегти нормальне бачення і розуміння, хто окупант. Так в Криму з цієї категорії залишилося чимало людей. У мене складається враження, що тут більшість жителів просто дуже залякані. Були у мене випадки, коли я зустрічався із кримчанами за кордоном ще у 2015-2016 роках. Вони тоді називали речі своїми іменами: "Ми в окупації. Нам складно, сезон зірваний, роботи немає. Якщо Крим залишиться російським, все буде погано". Потім, коли ми телефоном порушували цю тему, вони відповідали: "Та у нас же все нормально! Немає ніякої окупації. Ми всі поважаємо володимира володомировича". Ось така ситуація. Хоча є кілька кримчан, які на початку повномасштабної війни зв’язалися зі мною, спитали, як справи, як родина? Ще мені сподобалося одне питання: "Мені 45 років, я не вклеїв третю фотографію в український паспорт. То він не дійсний? Як я можу по ньому виїхати звідси?" Знаю таких, хто виїжджав з Криму. Навіть через Росію в Польщу, а звідти вже на материкову Україну. Чимало кримчан воюють на нашому боці, які нас підтримують. Окремий респект представникам кримськотатарського народу, які ще з 2014 році в Криму виявилися більшими українцями, аніж все інше його населення. Вони реально молодці!
- До речі, чи погоджуєтеся ви із думкою, що якби світ адекватно відреагував на анексію Криму у 2014 році, то запобіг би цій війні? Про це чимало говориться. Зокрема таку думку висловив і президент Туреччини Ердоган. Зрозуміло, що історія не терпить "умовного способу", але ж…
- Так, сьогодні б нічого такого не було. Це те саме, якби світ відреагував у 1917 році на прихід до влади в росії більшовиків чи націонал-соціалістів у Німеччині в 1937-му, історія йшла би зовсім іншим шляхом. Але маємо те, що маємо. Для політиків важливі вибори, громадська думка та, насамперед, обережність. Але я погоджуюся, що якби таке єднання світу відбулося ще 2014 року, у нас сьогодні не було б війни, а в росії – путінського режиму. Зараз українцям не довелось би за весь світ платити ту ціну, яку ми платимо.
- Так, найдорожчу – життями своїх людей. Як на мене, це такий урок всьому світу, що все потрібно робити вчасно. Зараз є питання, чи на часі повернення Криму. Звучать заяви, що ми можемо це зробити військовим шляхом. Навіть секретар РНБО Олексій Данілов прямо говорить, що Україна звільнятиме свої території до кордонів 1991 року. Тобто відповідно й Крим. Ви теж вважаєте, що ми його повернемо. Але ми всі розуміємо, що це непроста задача…
- Крим буде українським. Питання в часі. Я теж вважаю, що це буде нелегко й відбудеться не завтра. Не думаю, що вони втечуть звідти, як це було на Київщині і, сподіваюся, скоро станеться у Херсонській області. Історія з Кримом ще затягнеться. Ми не знаємо, скільки триватиме війна на материковій Україні. А по Криму – тим паче складно робити передбачення. Мені було б дуже приємно, щоб протягом двох-трьох років я зміг повернутися додому, скупатися в Чорному морі на пляжі Фіолента та політати на параплані на Ай-Петрі. Але ця історія буде непростою й довгою. Дуже хочеться, щоб вона відбувалася через внутрішні зміни в росії – її розвал та занепад. Це нам тоді дозволить звільнити Крим не такою дорогою ціною, якби ми відвойовували артилерією й танками. Україна має поновити свої кордони зразка 1991 року. Було б непогано нам ще Кубань повернути (всміхається. – О.М.). Але ж ми – цивілізована країна, яка поважає принципи побудови кордонів в світі. Якщо після 1945 року були встановлені саме таким чином, то повинні такими й залишатися. Тому що це є основою світової безпеки. Треба просто виконувати правила і домовленості. Тоді не буде війн. Росія вирішила, що може диктувати свої вимоги світові - робити те, що їм заманеться. Але політика гоп-стопу призведе їх туди, куди потрапляють усі гопники – або їм проламають голову камінням десь у підворітті, або довічно будуть в ув’язненні. Бо це ж циклічний процес – "Украл-выпил-в тюрьму".
- Такий у них стиль життя. Ще пригадую, як російський політик Олексій Навальний, який позиціонує себе опозиціонером до путінського режиму, заявляв: "Крим – це не бутерброд". Цією фразою він гарно продемонстрував справжнє нутро та свої наміри. Як нам убезпечити Крим після його звільнення? Знаючи, з ким ми маємо справу, зрозуміло: вони нам спокою не дадуть навіть у разі початку в росії процесів розпаду.
- Ви порушили кілька важливих тем. Почну з російських політиків. Ніколи нікого з них не ідеалізував – ні Навального, ні ще когось. Вони всі мають імперські стереотипи та замашки. І зараз не бачу жодного адекватного російського політика. Не виключаю, що там є ще люди, які адекватно сприймають дійсність та прекрасно розуміють: окупація Криму – незаконна операція, його доведеться і треба повернути. Питання в тому, чи зможуть вони прийти до влади в росії через їхній, як ви кажете, стиль життя та структуру російського суспільства. Навіть після програшу в цій війні когось повісять на стовпах, розіпнуть чи посадять, але зрештою КДБ все одно всіх переможе. Воно "перефарбується" – змінить "обличчя" й робитиме те, що й раніше. Наша задача: зараз їм так дати, щоб у майбутньому незалежно від того, що у них відбуватиметься, хто б там не прийшов до влади, вони тисячу років боялися навіть дивитися в наш бік. Мене запитують, чому я пішов воювати? Міг же сидіти в Африці та заробляти гроші. Я відповідаю, що причин чимало – і особисті рахунки до москалів, і повернення Криму. Але основна – я не хочу, щоб з моїми дітьми трапилася війна. Або ми їх зараз виженемо звідси, щоб вони сюди не совались більше ніколи, або це доведеться робити нашим нащадкам, як це відбувається вже понад 400 років. Сьогодні потрібно так накостиляти, щоб в подальшому їм страшно було лише від самого слова - Україна.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Євгеном Кожирновим та з його Facebook-сторінки
