Піхотинець Володимир Шипка, позивний Умка: "У Гусарівці ми набили 60 одиниць ворожої техніки. Протитанкісти, артилерія, піхота, - всі працювали відмінно"
Два Народні герої, командир 1-го батальйону 93-ої бригади Ростислав Силівакін, позивний Крот, та начальник штабу Володимир Шипка, позивний Умка, повномасштабний наступ зустріли на кордоні між Харківською та Сумською областями. А зараз кришать ворога в Харківської області. І допомагає їм у цьому трофейна техніка, здобута в боях.
Володимир Шипка, начальник штабу (ліворуч), та командир батальйону Ростилав Силівакін
Де вони беруть сили, аби не тільки воювати, а ще й жартувати, підколювати один одного, та й просто посміхатися, я не розумію. Хоча що тут дивного – хлопці на війні не перший рік, загартовані різними ситуаціями. Більше того. Ростислав Силівакін вже мав закінчити службу у Збройних силах України. В кінці лютого у нього закінчувався контракт, і він не планував його подовжувати. Його чекала родина в одній з країн спокійної та стабільної Європи. В умовах наступу Ростислав не міг залишити підрозділ. Більше того – його батько повернувся на Батьківщину і записався в лави територіальної оборони. "Та навіть якби контракт у мене закінчився раніше, я б все одно повернувся, - посміхається Крот. – Ну, очолив би підрозділ ТрО. Але все одно країну б захищав".
Володимиру Шипці вже пропонували очолити батальйон, але він не хоче залишати друга. Та й команда у них надійна та ефективна. Послухавши розповіді про бої, в яких підрозділи Крота та Умки брали участь, ситуації, з яких вони виходили, я назвала їх робінгудами, які ще й в умовах війни примудряються гроші поганих росіян переказувати на лікування хворих дітей.
"Я ДУМАВ, АРТИЛЕРІЯ – ТО СТРАШНО. ТЕПЕР МІЙ НАЙБІЛЬШИЙ СТРАХ – АВІАЦІЯ"
Бесіду ми почали із перерахування здобутої трофейної техніки, яку бійці тепер мають у своєму арсеналі. Час від часу комбат відволікався від розмови – треба було контролювати роботу артилерії. Десь на обрії безперервно бухало, потрібно було відповідати.
- Одну з ворожих БМП наша піхота використала як донора, - говорить начальник штабу Володимир Шипка, позивний Умка. - Одна їздить, а інша пішла на запчастини. Це ті, що на Сумщині ми відбили. А тут ми вже маємо чотири БМП. Ще три мають витягнути з позицій.
- Ми ще й купу всього повіддавали, - додає командир батальйону Ростислав Силівакін, позивний Крот. - В Гусарівці взяли трофейні два "Штурми" - це протитанкові ракетні комплекси на базі МТЛБ. Доволі потужні. Колись в Україні були на озброєнні.
Цю машину бійці 1-го батальйону 93-ої бригади забрали в якості трофея нещодавно на кордоні Харківської та Донецької областей
- У танковий батальйон віддали Т-72, - каже Умка. – Ще мали ТЗМку до "Сонцепьока"… Багато "Уралів", КамАЗів, які реально їздять. Стрілецької зброї багато. Дві БМП наша п’ята рота взяла під Новою Дмитрівкою. Противник наступав. Хлопці відбили атаку. Чотири БМП спалили, а дві БМП і мотолигу забрали собі. Мотолига як медичка зараз служить. Одну по дорозі з Писарівки на Сумщині москалі прямо на дорозі кинули. З АГСом, з усім. Я ще здивувався: "Як це ще не розтягнули місцеві?"
- Коли нашу бригаду кинули саме сюди, на Ізюмщину, вона мала дуже серйозні втрати, - розповідає Умка. - Бо тут противник постійно намагається продавлювати переважаючими силами. Від Ізюму нас відтисли до Нової Дмитрівки та Курульки. Але тут ми вже зубами вгризлися. Бо якби вони зайняли Барвінкове, то Слов’янськ зажимали б з усіх сторін. Як вода пробиває в землі дірочки, шукає любі шляхи, так і вони в лісах, де можна оборонятися і де важко наступати, намагаються просуватися. Ще й артилерією с землею все мішають.
-А літаки тут працюють?
-То страх мій найбільший. Я думав артилерія страшна. Але коли ми с Кротом поповзали по землі дві ночі в двоповерховій будівлі, зрозумів, що це і є найстрашніше. Це було у Харківській області, селище П’ятигірське. Ми були на КСП батальйону. Артилерія стріляла, але ж вона далеко, нічого страшного. Тут СУшки як почали літати і бомбити. Ого! Шукаємо нове КСП. Знайшли бункер надійний. Двічі нам потім його бомбили. Все мимо. Пилюки тільки в бункері багато підняли. Але ти весь зіщулюєшся в цей час. Противник наглів. Перший місяць сміливо залітав аж вглибину країни. Бомбили все, що хотіли.
- Чому зараз менше літають?
- Бо налагодилася робота ПВО! Тепер вертольоти залітають і стріляють з-за своїх позицій в нашому напрямку, аби полякати. У мене друг загинув під час такої атаки. Казали, вертольоти накрили блокпост, де він якраз був.
- Але ж ви збивали вертольоти…
- Це було на Балаклеї. Наш зенітник збив російський КА-52. Можливо, ми збили і три, але про два інших не маємо підтвердження. Зенітник пуск робив один, другий. Вертоліт почав ховатися за бугром. Ракета пішла. Чутно було розрив. А потім через секунд 30 спостерігали вглибині підняття чорного диму. Імовірно, що і підбили. Але перед Балаклеєю ліси, болота. І ми точно підтвердити не могли збиття, бо наші БПЛА туди не долітали.
-А один збитий бачили?
- Навіть фотографії є. Підійти до нього не могли, бо впав він у полі між нашими та ворожими позиціями.
Плюс на нашому напрямку збили дві СУшки або навіть три. Але то ПВО спрацювало. Один літак наш "Бук" завалив. Я чув пуск. Якраз стояв з нашим начартом, ми керували артою. Піднімаємо "Фурію", і чую вихід. Викупаю, що це ракета летить. Над Балаклією вибух. Думав спочатку, що ракета в повітрі зірвалася, до літака не долетіла. І бачу, як на фоні посадки біля Балаклії підіймається чорний здоровий гриб. То мені бальзам на душу був. В рацію кричу: "Збили!" Бачимо два куполи в небі. Катапультувалися льотчики. КА-52 – єдиний вертоліт, з якого можна катапультуватися навіть на висоті 40 метрів. Їх несло на Пришиб, населений пункт такий там був. Як я на них чекав, аж тупотів ніжками, щоб їх вітром занесло на той Пришиб. Ті два льотчики відповіли бза всі авіанальоти, що були у нас. Але вони сіли в полі і вибралися до своїх.
Наскільки відомо, у росіян близько 200 штук цих КА-52. І їх вже не застосовують так активно, як раніше, бо їх почали збивати. 1-ий батальйон наш збив один точно. Просто перші дні повномасштабного наступу ми тільки думали, як користатися тими ПЗРК, "Стінгерами", бо всі роки просто возили за собою ті дев’ять ракет, що нам видали. Тому російські вертольоти залітали вглиб країни, зависали над нашими позиціями, відстрілювалися прицільно. І спокійно відлітали. Як тільки їх пару разів збили – все.
Задовго до повномасштабного наступу обидва офіцери 93-ої бригади отримали недержавну нагороду "Народний герой України". А ці пів року підтверджують це високе звання
"КОЛИ ПІХОТА ЗАХОДИЛА В СЕЛО, З БМП НАЛУПИЛИ ТАНКИ, ЯКІ ТІКАЛИ. ВОНИ ЗРИВАЛИСЯ, АЖ ГАЙ ШУМІВ"
- Як для вас почався повномасштабний наступ? Ви вірили, що він станеться?
- Напередодні 24 лютого Крот приходить: "Кажуть, о 5 ранку наступ"... Я посміявся.
- Не вірив?
- Не вірив! Як вірити? Завжди були розмови: от скоро руські наступлять. Ну були вони на кордоні, ну навчання, ну зосередження. Не вперше ж велися такі розмови. І зараз також подумали, що це лише залякування.
- Як ми сприйняли цю новину, Крот? – питає Умка комбата.
- Заснув я в "Хамері", – згадує Крот. – О 4 ранку просинаюся - війни немає. Ніхто нас не вбив. Ракета не прилетіла. Ми знаходилися в Коломаку Полтавської області. До кордону звідти 150 кілометрів. Я ж розумів, що росія - це держава з авіацією, потужним ракетним озброєнням. Своїми засобами розвідки вони мали побачити, що 93-я бригада розвантажується з ешелонів. Навіщо щось придумувати? Потрібно їх всіх знищити ще на станції розвантаження. Я ще думав: та яка війна, як батальйон розіб’ють. О 4 ранку пересвідчився, що всі живі, здорові. Війни немає. Та й заснув собі далі. А о 4.40 вже полетіли ракети...
- Крот зразу ж поїхав з однією ротою в бік кордону, - продовжує Умка. - А я залишився розвантажуватися. Набираю Крота, а він поза зоною. Хотів спитати: "Ну що там, наступили на вас?" Але через 10 хвилин в групі військових починають приходити дані: "Житомир - три ракети", "Київ…", "Васильків…". І пишуть, і пишуть. "Луганська область – "Гради б’ють". Ого, думаю. І тут наді мною пролетіло. Подумав, це авіація, але тепер розумію - то ракета була. Ті хто стояв поруч, охрініли, і давай ті машини швидко скидати з платформ. Всім стало не до сміху.
- Не знаю, чи можна так сказати про цю ситуацію, але нам повезло, - каже Крот. - Я просувався до кордону, а вся війна була зліва і справа від нас. Нам поставили задачу відрізати дорогу від кордону до Великої Писарівки та Охтирки. Перейшли ми Охтирку, і вони перестали в тих місцях наступати. Пробували з іншого боку. Ми дійшли до кордону. Стали від Великої Писарівки до Лютівки під Харковом. І на нашому напрямку не було ніяких наступів. Лише зіткнення з військами, які залишалися на кордоні. З території росії постійно артилерія працювала: САУшки, "Гради". Кожного дня по Писарівці валили. В ній нас не було, ми перебували на околицях. Але саме село потерпало – по три пакети "Градів" лягало в саме село. Ублюдки. Вони розуміли прекрасно, що військових там немає. І все одно били по цивільних.
За оборону Сумщини комбат Ростилав Силівакін отримав орден "Богдана Хмельницького" ІІ ступеня
- На стику областей скільки ви були?
- З 24 лютого по 5 березня. Після того почали рухатися на Балаклею. Ізюм вже палав сильно, - відповідає Умка. - Коли наш батальйон залишався в напрямку Балаклеї, одну роту відправили у Барвінкове на підсилення, бо тут було дуже тяжко. Пізніше ми всі перемістилися до нього.
- Ми пішли окремим БТГРом, - додає Крот. – Правда, у нас забрали одну роту. А нас посилили артилерією. Проти нас були два батальйони противника. З Гусарівки ми їх видавили. Потім заблокували населений пункт Байрак. Це якраз вигин Сіверського Дінця. І ми їх одним та другим краєм річки заблокували, щоб вони далі не могли наступати.
В перші ж дні повномасштабного наступу бійці 1-го батальйону 93-ої бригади почали брати трофеї і вивчати вміст кинутої броньованої техніки
- Одна рота стала на Пришиб, а друга по лінії Первомайське-Шевелівка, - продовжує Умка. – Гусарівка ще була під руськими. Там знаходилися два БТГР з 3-ої мотострілкової дивізії, багато людей і техніки. Ми набили там 60 одиниць техніки. Наші протитанкісти, артилерія, піхота, - всі працювали відмінно. Я особисто фоткав спалену ворожу броню. Артилерія спалила багато вантажних автомобілів, протитанкісти - танки. Коли піхота заходила в село, з БМП налупили танки, які тікали. Вони зривалися, аж гай шумів, починали горіти.
"У НАС ТУТ ВІЙНА ЗА СТРАТЕГІЧНО ВАЖЛИВІ ПОСАДКИ"
-Наша шоста рота вела найзапекліші бої в тих місцях, - продовжує Умка. - Але ми давили вогневим впливом, тому і звільнили населений пункт. Видавили москалів в район Байрака і Нової Гусарівки. Вони всі опинилися на іншій стороні річки. На правому березі залишилося лише одне БТГР. Це нам підтвердили полонені, яких ми там взяли. Вони сказали, що приїхали з Калінінградської області.
Ту кацапську мотострілкову дивізію ми вимотали нормально. Їх прибрали з нашого напрямку. Кажуть, десь на Ізюм перекинули. Прийшли нові – 7-ий мотострілковий полк. Це 11-ий армійський корпус з Калінінградської області. Його бійці, які потрапляли до нас в полон, розповідали, що їх притягли літаками спочатку в Білгородську область. Там доукомплектували технікою і завели в Україну. Ми вже планували штурмувати Нову Гусарівку, щоб викинути їх повністю на інший берег з правого, аби були тільки на Балаклеї. З півночі почала нормально піддавлювати 92-а та 72-а бригади. Але нас забрали і перекинули в район Барвінкового. Це кордон Донецької і Харківської областей.
-У нас тут зараз війна за стратегічно важливі посадки, - жартує Крот. - Противник позакріплявся під кожним кущем. Вибили їх з одного місця, з другого. Противник зрозумів, що ми ідемо від однієї посадки до другої. Після чергової посадки вони провели контратаку. Але ми поновили свої позиції. Тоді ворог подумав, що ми будемо штурмувати наступну посадку. Туди пригнали спецназ - окремий батальйон глибинної розвідки. Ті там так маскувалися, що три доби ми проводили розвідку і не бачили їх. Не зрозуміли, що вони там є. Хоча піхота час від часу доповідала, що звідти хтось стріляє, там хтось майнув. З коптерів літаємо до самого низу – нічого не бачимо.
- Вони там мали терпіння, - каже Умка. - Коптер висів впритул над їхніми головами. Спускалися так, що коптер вже кущі розгрібав. А вони не стріляли по ньому.
- Попередню посадку ми штурмували таким чином, - розповідає Крот. - Щоб не втрачати техніку під артою, здалеку обробляли кущі вогнем, піхота ішла під прикриттям танків та БМП. Залітали в посадку, зачищали її. От москалі подумали, що і наступного разу буде так само. Тому виставили спецназ з великокаліберним кулеметом, снайперами. Думаю, вони планували перетерпіти артпідготовку, а потім знищити нашу піхоту, яку мали підпустити дуже близько. А ми цього разу зробили по-козацьки. Пустили попереду танк. Він їхав і перед собою кожні 15-20 метрів стріляв. За ним БМП. А вже за ними ішла піхота. В одному місці ми положили трьох спецназівців з кулеметом.
Схоже, вони навіть не встигли доповісти своїм, що відбувається. Тому що вночі прийшла ще одна група спецназу з ношами забрати своїх загиблих. І в цей момент зав’язався бій - двоє загинули. Але ще їхніх трьох вбили, одного поранили. Він, контужений, бігав і кричав: "Саня, Саня". То його ми трохи поганяли артилерією. За ним приїхала піхота на БМП. Наш снаряд впав - двухсотить ще одного руського. Так і лежить в полі досі. Бо беха поїхала. Кинула і Саню, і нового загиблого.
-Їхня піхота тупа і боязлива, -підсумовує Крот. - Але артилерія добре працює.
Першу посадку ми штурманули без втрат. Два бійці дістали кульові поранення. Зайняли позиції. По перехватах їхніх розмов почули, що з 17 чоловік, які були в тій посадці, вижили лише шестеро. По суті, вони більше тікали, а спротив чинили і пробували втримати позиції чоловіка чотири. Але потім по тій посадці почала працювати ворожа артилерія. Коли ми брали наступну посадку, тільки один москаль оборонявся. А чоловік шість – це тільки те, що я бачив особисто, - тікали.
- Перед нами зараз стоять буряти з Улан-Уде, - каже Умка. - Ми якось наплічник знайшли, а в ньому три телефони, гроші в гривнях. Так ми вже двох хазяїв тих телефонів обрадували. Один в Макарів відправили. Другий теж десь звідти. Жіночка з Макарова передзвонила: "Я всім розказую і ніхто не вірить, що таке можливо. Що від бурятів щось повернули". Ледь не плакала: "Хлопчики, що вам прислати? Чим порадувати?"
Ті самі знахідки в наплічнику бурята – телефони з Макарівського району Київщини, м’ячик з заміського гольф-клубу
- А на одній знайденій картці руського бійця виявили 268 тисяч рублів, - додає Крот. - Дуже хотіли переказати ці гроші на нашу армію. Але як не намагалися – не вийшло. І через Нідерланди намагалися, і через Польщу. Таки російські картки заблоковані в Європі. Нічого не можна перекинути.
- А це ж 70 тисяч гривень! – перевів москальські гроші в нормальні Умка.
- Тоді ми знайшли благодійний фонд Хабенського, - пояснює Крот. - Він наче не підарас. Гроші збирає на лікування дітей, хворих онкологією. Перекинули гроші в цей фонд. Сума була вже більшою – на картку якраз зарплата прийшла…
Знаєш, можу сказати, що приємно працювати з цією "другою армією світу". Їх накриваєш, але вони висновків не роблять, знову на тому ж місці збираються.
- Вони давлять кількістю. Якості немає, - каже Умка. – Тут напроти нас два батальйони стояли. Ми їх розмішали із землею. Їх фактично не залишилося. Ми раділи, що тепер можна наступати. Але тут нізвідки третій батальйон з’явився...
Цей російський танк підірвався на мінному загороджені, яке поставили сапери батальйону
- Три танки противника зупиняли наші намагання просунутися вперед, - продовжує Крот. - Просто зупинили вогнем. Місцевість була проти нас. Нам потрібно було працювати знизу вверх. Думали собі так: вирішимо питання з цими трьома танками, і можна буде наступати. Знешкодили три танки. Наступного дня ще три з’явилися. Звідки? Цих знешкодили. Ще три підтягнулися. Деколи застосовують їх розумно. Деколи кидають і тікають.
Навіть Гіркін цим обурюється. Він вже вважає їх ідіотами.
- Ти дивишся Гіркіна? – перепитую Крота.
- Та мені кумедно. Хоча він тверезо оцінює обстановку. Іноді більш реалістично, ніж деякі наші диванні аналітики.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
