Пам’яті Валентина Логвиненка
Таких історій безліч, про них потрібно знати.
Колись "Цензор" написав про мене і це відіграло значну роль в тому, щоб мені після повернення було трохи легше адаптуватися на гражданці. Сьогодні я був на похороні мого друга, його звуть Валентин Логвиненко.
Він такий, як тисячі людей зараз на лінії фронту. Але він вартий того, щоб розповісти його історію.
До війни він та його дружина були успішними айтішниками, які могли дозволити собі жити ні в чому не відчуваючи потреби. Вони тихо допомагали військовому шпиталю, підвішуючи піццу, купували у тих кому була потрібна допомога. Він втілив мрію батька, який хотів поїхати в Австралію, але навіть якби він прожив шість життів, він не зміг би собі цього дозволити.
Вал купив тур і відвіз батька в Австралію. Він купив коня, якого мали віддати на м‘ясокомбінат по причині травми, вилікував його і почав з ним займатися, кінь одужав і став таким, з яким не соромно було виїхати на змагання.
Коли 24.02 почалася повномасштабна війна, він евакуював коня з Харкова в безпечне місце, вже перебуваючи у лавах ЗСУ.
Він був таким, якому було не пох#й на тих, кому гірше. Він знав розміри всіх своїх друзів і заздалегідь готував подарунки.
Мало таких, як він.
Коли у мене не виходило з бізнесом, він прийшов до мене і сказав, я можу купити у тебе все, що є на складі, але це ніяк тобі не допоможе. Я пропоную тобі спільний проєкт, хочу відшити толстовки і повністю сплачую всі витрати. Продаєш ти, прибуток ділимо. Це допомогло мені викарабкатись.
Він нічого майже не бачив, зір поганий був. Він не був тактикульним чуваком, не вмів працювати зі зброєю. Але коли він евакуював свою родину за кордон на початку вторгнення, вони разом із друзями Андрієм Котовим та Максом Демчуком такими самими як він, що до війни не мали жодного відношення, пішли до військкомату і мобілізувались.
Андрюха з Валом попали в 68 єгерську бригаду. Макс зараз під Куп‘янськом. В 68-й Андрюха з Валом попали в зв‘язок. Вал займався раціями. Андрюха більше дронами. В ніч на 05.09.22 на пункті зв‘язку під Вугледаром в нього було зроблено ракетний удар з повітря. Ракета залетіла прямо в будівлю. Загинули майже всі. Валік загинув.
Він міг не йти. Просто донатити на ЗСУ і ніхто б і ніколи йому не дорікнув. Але він не засцяв і просто прийняв своє своє рішення, ціною якого стало його життя та поламані життя його близьких.
Таких історій безліч, про них потрібно знати.
Олександр Матяш
