Андрій Крищенко: "Вагнерівці навіть першу зарплату отримати не встигають"

Автор: Тетяна Бодня

Навесні 2014 року Андрій Крищенко був серед офіцерів МВС, які стали за захист конституційного ладу в Україні: перебуваючи на посаді начальника міліції Горлівки в момент захоплення міста проросійськими терористами, він відхилив ультиматум сепаратистів про здачу управління, яке очолював. Крищенко скинув з даху будівлі проросійського терориста і прапор російської федерації, який той встановив. Зараз він знову на Донбасі. Цього разу, залишивши посаду заступника голови КМДА, долучився до лав Нацгвардії і воює на фронті.

У МЕНЕ НЕ БУЛО СУМНІВІВ, НАВІТЬ КОЛИ ВОНИ ПІШЛИ, ЩО ЇМ НЕ ВДАСТЬСЯ "ЗАХОПИТИ КИЇВ ЗА ТРИ ДНІ"

– Ми з вами востаннє спілкувались саме перед повномасштабним наступом. І сперечалися про те, чи можуть росіяни бомбардувати Київ. Ви тоді сказали, що килимові бомбардування, як були у Другу світову, точно неможливі. Їх не було, але й тих ракет, якими нас закидає ворог нині, досить багато. Та й сама війна почалася саме з вибухів.

– Килимових і не буде. Не тому, що їм нас шкода, а тому, що це технічно неможливо, сюди їхні літаки не залітають, їм не вдалося нашу ППО загасити. Вони бояться сюди летіти. Але ракети, на жаль, долітають.

– Та розмова в лютому була про якісь гіпотетичні речі, бо ми лише чули заяви представників міжнародної спільноти, але ще не уявляли, як саме розвиватимуться події. Хоч прогнози щодо "захопити Київ за три дні" вже було озвучено публічно.

– Пам’ятаєте, що я вам тоді сказав? Що це неможливо.

– Чому їм цього не вдалося? Вони ж досить інтенсивно заходили з різних боків, було багато техніки і живої сили. Що їх зупинило?

– Збройні сили, звичайні люди й ті заходи, до яких вдалися буквально з перших годин.

Збройні сили, Нацгвардія стали в оборону, отримали зброю, всі громади на місцях згуртувалися, щоб чинити опір. В тій же Бучі, в Ірпені люди вже в перші дні почали робити якісь загороди. Військові підривали мости. Це все вкупі дало змогу призупинити просування колон із технікою.

У Києві з першого дня теж готували лінії оборони. А до територіальної оборони записалося вдвічі більше людей, ніж планувалося. І вони потроху ставали в стрій. Потім ще почали створюватися добровольчі формування територіальних громад.

– Як думаєте, чому вони одразу пішли на Київ?

– Я не знаю зі стратегічного погляду, але це напевно було б найпростішим вирішенням питання цієї війни: захопити Київ, дестабілізувати ситуацію в країні, зруйнувавши систему зв’язку, комунікації. Київ – це і залізничний вузол великий. Тут же знаходяться всі сервери, основні банківські установи і т. ін.. Тому мета, найімовірніше, полягала в тому, щоб ударити в серце й голову.

У мене, до речі, не було сумнівів, навіть коли вони вже пішли, що їм не вдасться "захопити Київ за три дні".

– Але, на жаль, їм удалося захопити чимало населених пунктів у Київській області.

– Так які вони сили задіяли для цього! Це ж десятки тисяч добре підготовлених військових, те, що вони називають елітними дивізіями, а також велика кількість техніки.

Звісно, такому важко протистояти, тому зупинили там, де зупинили.

– Напередодні наступу спілкувалася з кількома політологами, й вони схилялись до думки, що в Київ росіяни не підуть. Максимальним сценарієм вважали повторення того, що було в Грузії, коли російські танки підійшли до Тбілісі. На ваш погляд, вони справді були рішуче налаштованими саме зайти в місто чи все ж хотіли підійти якомога ближче, щоб із ними пішли на перемовини?

– Думаю, що були налаштовані зайти. Коли ми наприкінці березня потрапили в Ірпінь, у Гостомель, там стояли спалені автозаки. Здається, це був кемеровський ОМОН. Це підтверджує те, що вони в перші ж дні наступу намагалися потрапити в Київ. ОМОН – це ж не військові. Це для "зачисток", арештів, придушення будь-якої непокори чи протесту. Я впевнений, що в них були списки людей, яких потрібно арештувати насамперед, списки приміщень, які треба одразу взяти під контроль.

ОМОН, СОБР – це ті підрозділи, які пристосовані для каральних функцій. Вони були в першому ешелоні й зупинились на мосту, де наші сили оборони їх спалили, повбивали, вони там валялись більше місяця.

– Зараз ви вірите в те, що буде ще один наступ на Київ?

– Так, а що мені вірити чи ні? Про це сказали і Головнокомандувач Збройних сил, і командувач Сухопутних військ. У них точно значно більший обсяг інформації, ніж у мене. Тому я повністю довіряю тому, що вони кажуть. І якщо вони проінформували про ймовірність такого наступу суспільство, то військові готуються цьому протистояти.

– Усіх стривожила поїздка путіна в білорусь, де він не був кілька років.

– А куди йому ще їхати? Прем'єр Індії відмовився від зустрічі з ним, в Китаї теж йому не раді. Ну, хіба ще в Північну Корею може з’їздити.

– Дивно те, що зазвичай лукашенко до нього їздив, а тут навпаки.

– Я не заглиблюсь у ці нюанси. Можливо, це один із чинників підготовки до нового наступу. Білорусь і так уже втягнута у війну, та вони хочуть втягнути її ще більше. Можливо, щоб надала не тільки свої аеродроми, а й танки, ракети, які будуть підтримувати піхоту росії. У росіян ми багато техніки вибили, а у білорусів вона ще є.

Тому, можливо, в тому чи іншому вигляді білорусь буде ще більше втягнута у війну.

– Дехто вважає, що вони, можливо, підуть з боку західної України, а не одразу на Київ.

– Це логічно. Бо на Київ вони спробували йти, там узагалі було важко наступати – кілька доріг, підірвані мости. Тож, може, й спробують західніше. Я не думаю, що цього разу у них буде мета за три доби зайти в Київ. Але перерізати якісь логістичні шляхи, передовсім постачання західного озброєння, вони намагатимуться.

Та якщо про можливий наступ уже заявив Головнокомандувач ЗСУ і командувач Сухопутних військ, то їм про всі плани вже відомо, є плани з протидії – і підготовка вже йде на серйозному рівні.

– Андрію, поговорімо про вас. Чому ви вирішили їхати на фронт воювати?

– Бо так повинен роботи будь-який чоловік і офіцер. Коли все це почалося, мені вранці зателефонували, і я приїхав на роботу. Віталій Володимирович (Кличко, – авт.) зібрав нараду, і зрозуміло, що була певна нервовість першого дня, та всі знали, що їм робити, й далі нормально працювали. Мер Кличко на місці, всі на місці, служби працювали. У мене кабінет був, як бджолиний вулик. Перші кілька днів їздили містом, дома ніхто не був. Потім, коли трохи стабілізувалося, всі знали, що робити, мали свої завдання.

Місяць прожили фактично на роботі. Окрім основних завдань, допомагали з організацією добровольчих формувань. Знаходили людей, розміщували. Деякі військові їх відразу почали задіювати. Наприклад, те ж добровольче формування "Свобода". Також займалися гуманітарними питаннями: надавали автобуси для евакуації людей з Київської області, місце, де їм жити, продукти, теплі речі. Так минув березень.

А коли деокупували територію Київщини, допомагали постраждалим від окупації. Київ багато робив і для Ірпеня, й для Бучі. Надавали людям ту допомогу, яку могли.

Я, звісно як заступник голови КМДА теж брав у цьому участь. А коли вони почали штурмувати Бахмут, Попасну, Сєверодонецьк, Лисичанськ, допомагав деяким добробатам інтегруватися в Збройні сили, Нацгвардію. Вони пройшли навчання і як повноцінні підрозділи поїхали воювати туди.

– А ви коли поїхали?

– У травні прийняв рішення мобілізуватися. Робота, яку я як заступник міг робити, була і є. Та завжди є пріоритети. У мене там, на батьківщині, війна, вирішив, що повинен їхати на схід. Пішов до Віталія Володимировича, ми поговорили, і він підтримав мене в цьому рішенні.

Я написав заяву – в мене ж бронь була. І вже з червня я мобілізований до лав Нацгвардії.

– Яка у вас військова спеціальність і яке звання?

– Тепер маю звання підполковника Національної гвардії, в мене є посада в батальйоно-тактичній групі. Я займаюсь оперативними питаннями, які є на фронті.

– А які завдання виконує підрозділ?

– Усі задачі на першій лінії. І штурмові, й стримуючі. Є підрозділи Національної гвардії, їх наразі дуже багато, які з підрозділами Збройних сил перебувають на першій лінії. Це і батальйон ім. Кульчицького, і п’ять оперативних бригад Національної гвардії, які з перших годин повномасштабного наступу росії воюють так само, як і бригади Збройних сил.

– У якій ви бригаді?

– Це 4 бригада швидкого реагування Національної гвардії, яка створювалась ще за часів міністра Авакова. Одною з перших створювалась за стандартами НАТО як військове з’єднання якраз для таких цілей – захист суверенітету і територіальної цілісності. Туди входить добровольчий батальйон "Свобода", от я там із ними, в цій батальйоно-тактичній групі під Бахмутом.

– Мене не здивувало, коли дізналася, що ви поїхали на фронт.

– Тут теж багато роботи, але зараз я більш потрібен там. Враховуючи, що я все життя служив, то по-іншому не міг.

– Як ви вважаєте, чому росія напала саме цього року? Що їх підштовхнуло?

– Чим далі ми живемо, тим більше розходимося з москалями. Це питання виживання нації, ви ж бачите, що вони намагаються нас знищити. І напали вони на нас ще 2014 року. Зараз війна просто вийшла на новий рівень.

Коли я ще служив у поліції і ми з вами спілкувалися, я ж неодноразово казав, що війна ще повернеться. Пам’ятаєте, я кілька разів на рік збирав зведений загін, який тренувався як військовий підрозділ на полігонах з танками? Я досі впевнений, що це правильно, й усі сили повинні бути готовими дати відсіч ворогові, зокрема, й поліція.

"У ПЕРШУ ЛІНІЮ ІДУТЬ ВАГНЕРІВЦІ Й МОБІЛІЗОВАНІ"

– Яка зараз ситуація в Бахмуті? Ми бачимо з новин, що там страшно, неймовірно важко. Там залишився хтось із місцевих?

– У місті місцевих майже не залишилось. В основному зустрічаємо на вулицях поодиноких людей похилого віку, які йдуть у пункти надання допомоги. Поліція в місті є, обмежений контингент. Несуть службу і виконують поліцейські функції. Є ще зведений поліцейський загін, який воює. Я там багатьох хлопців із Києва зустрів.
І Збройні сили, і Національна гвардія воюють на периметрі Бахмута.

Є в противника досягнення – вони зайшли в крайні будинки, але кілька днів тому їх вибили звідти.

Ту частину Бахмута, яка з боку Попасної, Опитного, сильно зруйновано. Приватний сектор, околиці.

Я колись у Бахмуті, до речі, працював. Він ще був Артемівськом. Це було в 2007-2008 роках. Красиве, історичне, завжди чисте місто. Зараз, на жаль, історичні будівлі, яким уже років по двісті, розбиті. Новобудови теж, але менше.

Росіяни намагаються зайти в Бахмут з різних боків. Їм перший check time на захоплення Бахмута давали до 9 травня, тепер – до 1 січня. Але я думаю, це їм не вдасться ні до 1 січня, ні до 1 лютого. Наскільки я розумію настрій бійців, спротив досить серйозний, вибудована оборона, завдаються ураження.

– Бахмут для них стратегічно важливий?

– Там перетин доріг, висоти за Бахмутом, які для них важливі. Якщо вони захоплять Бахмут, там північніше є Соледар, Сіверськ, які, на мій погляд, нашим військам, тоді, можливо, доведеться залишати.

Я не стратег і в мене немає всієї інформації, та дивлячись на карту, вважаю, що Бахмут дуже важлива точка, і її треба втримати.

Там же, якщо пам’ятаєте, Світлодарська дуга, прохід на Дебальцеве. Це відрізає відразу Горлівку і Донецьку область від Луганської.

І як підказує мій досвід, отриманий за ці пів року, захоплювати позиції заново важче, ніж їх обороняти. Жертв може бути більше, більше зусиль потрібно докладати. І кому там віддавати території, вагнерівцям?

– Серед вагнерівців зараз переважно колишні зеки чи є й професійні найманці?

– Різні є. У першу лінію ідуть вагнерівці й мобілізовані. А за ними і кадрові дивізії, й бригади збройних сил рф.

Наші Збройні сили і нацгвардійці не відокремлюють їх за сортами, утилізують всіх однаково.

– Кадирівці ще є чи вже поїхали додому?

– Не траплялися, тому не знаю достеменно. Полонені у нас в підрозділі були з вагнерівців. Один – із колишніх ув’язнених, другий – колишній білоруський військовий, який звільнився з армії, працював десь на московії і записався до вагнерівців.

– Грошей хотів заробити?

– Так. Обіцяють їм багато. Я читав, що до 200 тисяч рублів. Але вони навіть першу зарплату отримати не встигають. У них усе жорстко. Забороняють відходити, своїх вбивають.

– З тих відео, які були в інтернеті, публікацій складається важення, що вони вибирають зеків, які відбувають покарання за тяжкі злочини. Це щоб вони були жорстокішими?

– Та ніхто там нікого не вибирає. Так багато добровольців із зеків у вагнерівців, на мій погляд, бути не може. Професійні злочинці не такі вже патріоти, щоб самим записуватись в армію. У них на першому місці власні інтереси. І якщо такому скажуть: "Ти там через пів року отримаєш помилування і не відсидиш свої п’ять років", він краще їх відсидить, бо йому там комфортніше. Я думаю, що як у кожній такій закритій ієрархічній системі, якою є й злочинне середовище, там просто доводять паханам або начальникам колоній, скільки треба направити людей. І ті самі визначають, кому їхати.

Усі ці відео за участі пригожина – просто показова картинка.

Думаю, не виключено, що засудженого можна викупити під приводом його поїздки на війну. Зімітувати, що його там убили, змінити документи. Свого роду бізнес на втечі з місць відбування покарань. Платять гроші, пишуть, що Іванов пішов воювати і загинув, а за документами він стає Петровим.

Можливо, й якась програма утилізації цих людей, у них же, згідно з даними Вікіпедії, майже мільйон "сідєльців".

Тому зеки – це трохи ширше, ніж добровольці, які йдуть, щоб їх там помилували.

– Але ж у них буде менше страху і більше жорстокості? Чи ви так не вважаєте?

– Жорстокості – так, а бояться всі однаково. Питання не в страху, а в його подоланні. Багато з них навіть не встигають злякатись. Але їх безмежна кількість, як ми розуміємо з перехоплень. Бо, скажімо, втратили за ніч 10-15 чоловік, це такі невеличкі штурмові підрозділи, і одразу поповнюють новими.

Вони підготовлених бійців більш оберігають, а цих уперед посилають.

– Як впливає на бійців на фронті терор, який росіяни влаштовують цивільному населенню, всі ці блекаути?

– Тільки злішими стають. Звісно, всі розуміють, що цивільним важко, але щоб це припинити, треба швидше закінчувати війну. А шлях її закінчення лише один – вбити якомога більше росіян.

– Ви ж сказали, що їх дуже багато і їхні лави постійно поповнюються.

– Усе колись закінчується.

– Ми не перетворимося на Афганістан, де війна затягнулась?

– З тією військовою і міжнародною підтримкою, яку нам надав і надає фактично весь світ, цього не буде. Ви ж бачите, що майже всі країни, за винятком деяких, на нашому боці.

З Афганістаном же не так було. Там був могутній радянський союз зі своїм сателітами. І лише кілька країн спочатку таємно, а потім явно допомагали Афганістану. І максимум, що вони їм надавали, – це ПЗРК. Нам же надають надсучасну зброю.

– Але ж її бракує…

– На війні завжди всього не вистачає. Допомога армії є, досить велика. Та й нинішня армія не така, як це було в 2014-му. Питання з формою, харчуванням, медициною вирішено. Але є речі, які держава або не може вирішити, або на це не вистачає коштів. Це автомобілі, дрони і т.п.. Я зіткнувся з цими проблемами і можу вам сказати, що волонтеру простіше і швидше купити дрон і передати хлопцям на фронт, де він буде вже літати, ніж це зробити офіційним структурам. Бо процедура закупівель для держструктур потребує більше часу. А кожен дрон – це врятоване життя. Затримка потрапляння на фронт на добу, на дві, на місяць – це втрачені життя. У цьому наша перевага, що у нас дронів більше, ніж у росіян. Хоч вони теж їх уже використовують.

– Серед вагнерівців багато професійних найманців, які вміють воювати?

– Наскільки я розумію, професійні військові у них керують штурмовими загонами. А дисципліна підтримується за рахунок того, що вони тих, хто провинився, вбивають на місці. Також забороняють відтягувати поранених, допоки не дозволять евакуацію. Лише вперед і вперед. Ось така середньовічна дичина.

– Вони залишають своїх поранених?

– Так. І багато ж відео є про те, скільки їхніх трупів лежить перед нашими позиціями.

– Заради чого вони кидають недосвідчених уперед? Просто не шкода людей чи у них така тактика?

– Так це і є тактика, яка називається "їх не шкода". У них нічого не змінилося з часів Другої світової війни. Не потрібно обманюватись. Із тих, кого вони мобілізували, буде 150-200 тисяч умотивованих, які самі прийшли і хочуть воювати. З цих людей дуже багато тих, які в останні 10 років служили в армії, які за тиждень-два чи за місяць згадають свою військову спеціальність – танкіст, гранатометник, розвідник, зв’язківець, оператор протитанкового комплексу. Навички вони ще не розгубили, а зброя не змінилася, у росіян же нічого особливо нового немає. Не думаю, що вони всі триста тисяч взяли і вивезли одразу на фронт і сказали: ідіть уперед. Такі є, але частину мобілізованих вони готують, щоб були нові підрозділи з мотивованим людьми. Можливо, саме таких і готують для наступу на Київ. А тут просто відволікають наші сили від якихось інших напрямків.

– Їм же важливі всі напрямки. Чи ні?

– Важливі, тому вони й пруть, намагаються перехопити ініціативу. Останнім часом ініціатива була за нами: Харківська, Луганська області, Херсон. Зараз вони намагаються наступати. Найбільш активні дії – під Бахмутом і південніше Донецька – Мар’їнка.

– Як думаєте, коли може закінчитися війна?

– Рік-півтора, якщо рахувати від початку повномасштабного наступу. Хоча я можу помилятися. Я ж користуюсь відкритими джерелами інформації. І, наприклад, керівник Головного управління розвідки Кирило Буданов казав, що до літа війна завершиться нашим заходом у Крим.

– Вам дорогий Донбас. А якби Донбас став компромісним пунктом перемовин, ви б на таке погодились?

– Ми нікому не віддамо ні Криму, ні Донбасу. Для того й воюємо, щоб не було таких компромісів.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"