Головний патрульний Херсонської області Іван Базаренко, позивний Хірург: "Командування дивувалося: на аеродромі Кульбакине патрульний поліцейський командує військовими"

Автор: Віолетта Кіртока

Народний герой України зі своїми підлеглими одним із перших заходив у деокупований Херсон, а зараз налагоджує в місті життя та допомагає місцевим жителям.

Фото: Роман Ніколаєв

До повномасштабного наступу росіян Іван Базаренко був готовий – після подій 2014 року, які воїн зустрів у складі 79-ої бригади, він взагалі до всього готовий. Тому зміг і мотивувати та сформувати з патрульних загін, який виконував різні завдання на Миколаївщині та Херсонщині. Він чітко бачить, що і як потрібно робити далі в цьому регіоні. Тому його і призначили очільником патрульної поліції у області, яка більше ніж пів року була під окупацією росіян, і яка зараз потерпає без світла та тепла. Перше, що він показує в приміщенні, де розмітився підрозділ, - центр незламності, який вже облаштований. Тут є буржуйка, генератор дасть змогу заряджати гаджети, а старлінк забезпечує зв’язок. Він настільки любить порядок, що ретельно розправляє російський прапор, який замість ганчірки лежить на порозі його кабінету,  щоб відвідувачам було зручніше витерти об нього ноги. Чемний і гостинний чоловік.

"ОКУПАНТИ ХОТІЛИ ЗАЙТИ ПАРАДОМ. І ВОНИ НАС ЦИМ НЕ ДИВУВАЛИ. А ОТ МИ ЇХ ВРАЗИЛИ І ДУЖЕ СИЛЬНО"

-24 лютого я служив на посаді заступника начальника управління патрульної поліції Миколаївської області, - говорить полковник Іван Базаренко. - В місті Миколаєві ми всі були зібрані по тривозі. Весь командний склад звечора був на базі і очікував подальших розпоряджень старшого штабу.

-Ви розуміли, що буде велика війна?

-Я – так. Це розуміння до мене прийшло ще у 2008 році. П’ятиденна російсько-грузинська війна дала зрозуміти, що апетит росіян буде розповсюджуватися на весь світ, що цим людям довіряти не можна. 2014 рік це підтвердив. Війна іде відтоді. Як розпочалася - так ще не закінчувалася. Не можна розподіляти наші війни на 2014 рік і 2022-ий.

-А те, що підуть на Київ?

-Мені, як військовому, це було зрозуміло. Я так би і робив. Основний спротив - це столиця. Хочеш підкорити націю – підкори столицю. Так по класиці працюють. Тому вони так і діяли. Логіка в їхніх діях була.

-На півдні країни вони швидко дійшли аж до Миколаєва…

-По Херсонській області вони ішли з трьох напрямків: Каланчака, Червоного Чабана і Генічеська. 180 кілометрів пройшли маршем і їх ніхто не зачепив. Спротиву не було. Вони дійшли до Антонівського мосту і зайшли в Херсон. Але в саме місто зайшли не відразу. Спочатку працювала розвідка. Вони доопрацьовували плани – не могли зрозуміти обстановку. Чекали спротив від Херсону.

-Але ж цивільні якраз чинили спротив.

-Це було дуже потужно. Хід цієї війни і історію міняють тільки наші люди. Бо не тільки в Миколаївській та Київській областях люди показали, що вони хочуть Україну, а не росію, чи Білорусію. Показали, що хочуть жити в своїй демократичній країні.

Окупанти хотіли зайти парадом. І вони нас цим не дивували. А от ми їх вразили і дуже сильно – спаленою технікою, яку нищили і рядові громадяни України, і військове керівництво. Палили броню, перекривали шляхи. Вони хотіли вразити своєю кількістю – і де та їхня кількість? Досі відшкрібають в Київській та Харківській областях.

"ПО НОЧАХ ВИПАЛЮВАЛИ ЇХ ЗА ДОПОМОГОЮ МИСЛИВЦІВ, ЯКІ ДОБРЕ ЗНАЛИ ТЕРИТОРІЮ"

-Патрульні поліцейські були готові до бойових дій? Як ви працювали з особовим складом вже під час наступу?

-Командир приймав рішення, хто чим буде займатися. Він знав своїх патрульних, знав, хто яку задачу може виконати. Не те, що вони не могли чи не хотіли щось робити. У них не було того досвіду. А кинути під танки патрульного поліцейського, щоб він загинув з автоматом чи пістолетом під гусянкою… Було прийняте рішення: перебазувати частину людей в більш безпечні місця, але і нарощувати базу в Миколаєві, щоб можна було виконувати специфічні завдання. Відразу скажу: кістяк людей залишився. Швидко вивезли в небезпечні місця родини і повернулися. Не можна казати, що патрульні не були готові до бойових дій. Тим, що частину передислокували, зберегли людей. Вони живі і виконують свої функціональні обов’язки? Значить, рішення було прийняте правильне.

Патрульні поліцейські виконували військові завдання у складі зведених загонів – відбили і закріпилися у двох селах в Херсонській області. І працюють досі. Вже на інших напрямках.

-Коли ви особисто побачили росіян і їхню техніку?

-Перший раз близько стикнувся з ними при обороні кульбакинського аеродрому у Миколаєві. Генерал Марченко мене набрав – потрібна була людина, яка орієнтується на місцевості, може корегувати артилерію. Так я потрапив у Кульбакине, як то кажуть: з неба в бій. Налагодив оборону. Там ми стикалися з технікою і особовим складом загарбників.

Другий раз – коли передав повноваження по аеродрому. У мене брат служить в 79-ій бригаді. Я заїхав до нього спокійно попити кави, поговорити. І саме в цей час з Капустяної Балки росіяни пішли колоною. Разом з 36-ою бригадою, бійцями 79-ої бригади відбивав, палив їхню техніку.

Коли вони обійшли Миколаїв, позакріплялися точково, по ночах випалювали їх за допомогою мисливців, які добре знали територію. Добре з ними попрацювали. Так що надивилися на росіян. Та що на них дивиться? Нема на що дивиться.

-Кульбакине скільки тримали? Ви ж не дали їм висадитися на аеродромі, як вони планували…

-Хоча спроби посадити вертоліт були. Але не вийшло. Спрацювали і ПВО, і артилерія. Я був на аеродромі дві доби. Потім передав оборону Кульбакиного військовим, бо вже всі сміялися: патрульний поліцейський командує військовими. Так не повинно бути. Правда, сказати відверто, мене ніхто не вважав патрульним. Бо всі, хто туди заходив, знали мене по 79-ій бригаді. Та й міняти мене приїхав замкомбата Андрюха Діброва, Інгул, з яким ми служили в одному батальйоні.

Для більшості людей 24-е число принесло біду. А у нас, військових, коли розпочалися бойові дії, відкрилося друге дихання. Бо десь в душі ми за цим всім сумували. Навіть в поліції. Я б не хотів, щоб все це сталося. Готовий віддати всі свої нагороди, все, що в мене є, але щоб 2014 року нічого не починалося. Але краще я зараз буду воювати, розуміючи, як і що робиться, ніж прийде молодий лейтенант, якого висмикнули з кафедри, який не бачив нічого, не має досвіду. Він біди зробить більше, ніж користі принесе.

-Події в Донецькому аеропорті, де вам довелося воювати у 2014 році, були зовсім іншими, ніж в Кульбакиному?

-Звичайно. Донецький аеропорт – цілий етап мого життя.

-Хочеться повернутися туди? Пройтися по новому терміналу, подивитися, як і що там тепер?

-Коли все закінчиться, було б класно повернутися туди і полетіти за межі України. Хоч раз побувати за кордоном. Ні разу ніде не був. Той самий Єгипет чи Туреччину побачити.

Я б знаєте чого хотів? Повернути тих людей, які там загинули. А так… Там розруха, чого туди вертатися? Це вже листок, який ми перегорнули. Ми зробили свою роботу.

-В донецький аеропорт скільки разів ви заїжджали?

-Перший раз підрозділ заходив без мене – я був після поранення, мене не пустили. Я вставав і непритомнів. А другий раз відбув свої десять днів. Мали заходити ще, але перегралися всі карти. Нас відпустили відпочивати, після чого потім відправили в іншому напрямку.

Коли мій підрозділ опинився в аеропорті, я їх доганяв. Мене ще капали в дорозі. Я прибув до них на два дні пізніше.

-Була у вас впевненість, що в Херсон Україна повернеться досить швидко?

-Віра в це завжди була. Як і те, що ми повернемося на всі українські землі. З першого дня, як місцеве населення вийшло проти цих незрозумілих уродів, було ясно, що ми повернемося. Але це сталося лише завдяки нашим громадянам. Якби вони сприйняли окупантів нормально, було б тяжко. Ми б, звичайно, все одно повернулися, але було б довше і тяжче. Так як люди трималися і хотіли, щоб Україна знову тут була, то і відбулося це швидше, ніж могло б.

-Зведений загін патрульної поліції брав участь у визволенні сіл…

-Ми розпочали з Миколаївської області і потихеньку перебазовувалися на Херсонщину. Пропрацьовували все до дрібниць з військовими, ішли з ними в одному ешелоні. І потихеньку визволяли наші землі. По сантиметру - казали ми між собою. Те, що росія записала собі наші території в конституцію, оголосила їх своїми… Це ми не сприймали взагалі. Вони лише папір зіпсували, бюджети свої витратили, аби попереписувати тони папірців, а толку – нуль.

"З МІСТА ПОКИ КРАЩЕ ВИЇХАТИ – ЙОГО ПОСТІЙНО ОБСТРІЛЮЮТЬ"

-Як ви заходили в Херсон?

-Якраз в наших краях знаходився командир зведеного загону Шквал, Вадим Леонідович. Ми з ним проїхалися по командирах військових частин, увійшли у взаємодію з ними, попередили, як і у нас плани, спланували, що ми, як патрульна поліція, зразу ідемо в самий Херсон. Ми вже розуміли, що і як буде. У мене тут була своя розвідка, яка давала чітку інформацію, що нікого з окупантів тут вже немає. І ми розуміли свої дії.

11 числа розвідка зведеного загону пробила маршрут, розмінувала дві ділянки. І ми заскочили загоном сюди разом із Силами спеціальних операцій. Всі ішли з різних сторін. Ми – з центральної дороги. По-багатому – по асфальту. А ССО, як їм і належить, полями.

Так як нас люди зустрічали… Емоції, які я відчував, можна порівняти навіть не з ядерним вибухом. Це такий моральний оргазм був! Люди зустрічали українську армію, військових, поліцію. Тому від зустрічі і був такий вражаючий ефект.

-Наскільки люди в місті потерпали під час окупації?

-Українців нічим не злякати. У нас же у кожного баночка сала в резерві є. А ще тут же річка поруч. Багато рибаків виходили навіть при окупації ловити рибу і розносили її по районах людям, роздавали. Прикладів самовідданості і підтримки один одного – безліч. Тому тут люди і трималися.

На момент як ми увійшли в місто, світла не було шостий день. До цього все працювало.

Передусім я зв’язався з керівництвом – у мене є два старлінки, генератор. Мені дали добро розтягнути точки зв’язку в центрі міста, в парку. Люди приходили подзвонити рідним і зарядитися. З 13-го числа вже сюди зайшли патрульні поліцейські як на роботу. З того часу екіпажі відпрацьовують виклики. А наші вояки пішли далі працювати, допомагати Запоріжжю, Бахмуту… Поки можемо, будемо воювати пліч-о-пліч з військовими.

-Декілька сіл по дорозі з Миколаєва в Херсон побиті страшенно. Жодного цілого даху. В багатьох будинках немає однієї стіни…

-Деякі села опинилися на лінії фронту – по них ішла артпідготовка. Шкода їх дуже. Але відбудуємо ще краще. Головне, щоб все закінчилося.

-Як ви вважаєте – на зиму людям із Херсона дійсно краще виїхати?

-Я постійно комунікую з місцевими мешканцями, зустрічаюся і прошу – в кого є можливість на цей період виїхати, виїдьте. Війна не закінчилася, вона активна. Родинам, в яких є діти, родичі похилого віку, які потребують стороннього догляду, перезимувати краще в інших місцях, а потім повернутися. Зараз дуже небезпечно. По Херсону багато обстрілів, від яких страждає саме цивільне населення. Ті, хто приїжджає зараз у місто, ті, хто виїхали раніше, хто надіється залишитися вдома, чують звуки вибухів, бачать результати обстрілів, збираються і їдуть знову. Цивільним краще перебути десь, аби дати можливість нормально відпрацювати військам, спеціальним службам, які налагодять життя в місті.

"ПОСТРІЛИ, ВСЕ В ДИМУ, А ЧУВАК З СОКИРОЮ ІДЕ КРІЗЬ ЦЕ ВСЕ"

-Чому ви носите позивний Хірург?

-У 2014 році мене так назвали. 4 червня відбувся перший бій 1-го батальйону 79-ої бригади в місті Красний Лиман – тепер це Лиман. Машина розвідки потрапила в засаду. Мого бійця затиснуло в кабіні 66-го "шишаря". Машина горіла… Прийшлося взяти сокиру з БТРу, прийти до нього "в гості" і вирубати той кузов разом з бійцем. Він живий здоровий, воює далі. А до мене приліпився позивний. Сміялися тоді побратими: "Постріли, все в диму, а чувак з сокирою іде крізь це все". З тих пір мене називають Хірургом.

-В армії скільки ви прослужили?

-З 2003 по 2017 роки. Спочатку був Миколаївський автомобільний коледж, потім львівська академія сухопутних військ. Був прапорщиком. У 2008 поступив на офіцера. У 2012 випустився і прийшов у бригаду офіцером – "старим" правда. 28 років мені тоді було. В моїй родині є військові. Але мене ніхто не агітував іти саме по військовій лінії. В один день я прокинувся і вирішив – піду у коледж, потім у школу прапорщиків.

-Не шкодуєте?

-Ні! Армія - це школа життя. Але війна – це інше. З моменту прийняття присяги військовослужбовець має розуміти, чого він туди прийшов. Нас всіх виховували для того, щоб ми колись положили свою голову, своє життя за свою державу. Ми готові до таких моментів, бо ми кадрові військові, свідомо ішли на війну, нас не примушували. Я пройшов усі щаблі - від солдата до командира батальйону. І мені це подобалося. Так, в армії є що міняти. Але і нічого поганого про неї сказати не можу.

-В якій ситуації ви відчували страх?

-Вперше його відчув 11 липня 2014 року в Зеленопіллі. В районі зосередження підрозділ накрили "Градами" з території російської федерації. Багато тоді хлопців залишилося там, багато піхоти загинуло. 24-та бригада базувалися в тих місцях поруч з нами. Ми мали вийти на адміністративний кордон з росією. От тоді було страшно. Але страх швидко переріс в інші відчуття. Всі  згрупувалися і виконали завдання, які отримали.

Страшно, коли не було води, їжі. Це коли ми в оточення потрапили там само, на Луганщині. Ділилися всім. Їли і кукурудзу з поля. І пшеницю, яка доходила. З водою були проблеми – її якщо і підвозили, то в недостатній кількості. Можливості привезти достатньо не було – все обстрілювалося.

-Що пили?

-Росу. Вилазки робили до ставків. Набирали, відстоювали, фільтрували.

-Де ви зазнали поранення?

-Ще в Лимані. Там мене контузило крепко, обличчя було посічене уламками ВОГу. Каска була, як їжак – граната розірвалася поруч і безліч уламків прилетіли саме в мій шолом. Ще й права рука була розрубана – я не зрозумів, як це сталося. Розворотило і все. Я в той момент був зайнятий бойовими діями. Медик все чітко зробив. Я кричав в радіостанції, боєм управляв. Він переставив радіостанцію з однієї руки в іншу, розрізав перчатку. Зашив усе, заклеїв і зшив назад рукавичку. Я навіть не пам’ятаю цього. Досі Макс Комашко служить. Коли бій притих, дивлюся – весь в крові. Не можу зрозуміти, чого. Док каже: "Нормально, все вже добре".

-У 2017 році ви пішли з бригади. Знали, що у разі необхідності всі зберетеся, як краплини зійдетеся в одне…

-Ми б зібралися однозначно. Якби не були в поліції, всі б зійшлися в 79-ій бригаді. Або організували окремий добровольчий батальйон. Простіше ж працювати з тими, з ким починав. Їм багато говорити непотрібно, нічого не доводиться пояснювати. Кожен розуміє, хто за що відповідає.

Багато з тих, хто приїхав на Миколаївщину в перші ж дні наступу, могли б пишатися собою десь подалі від війни, тримати "закарпатський котел", говорити на дорогах "причина зупинки"… Від керівника все залежить. Осторонь ніхто не стояв. Допомагали по всіх напрямках, і це принесло свої результати. Патрульна поліція вже не буде тою, якою вона була раніше. Поліцейські, а я кажу за своїх херсонських підлеглих, які бачили в Миколаєві ракетні обстріли, чули безкінечні тривоги, жили в підвалах, знають, що таке немає зв’язку, коли відповідаєш за свого напарника, тепер, надіюсь, завжди будуть діяти по совісті. Їм вже якісь схеми та погані помисли не переважать отриманий досвід. Навіть зараз, коли вони прийшли працювати на деокуповані території, їм вже набагато простіше працювати. Вони мене розуміють з пів слова. Чітко знають свої головні завдання: вижити, зробити свою справу, допомогти людям.

-Є у вас власний рахунок спаленої російської техніки, взятих трофеїв?

-Нема у нас нічого, - сміється Іван Сергійович. – Бідні ми нещасні… Все є, все працює на користь країни, але не можу сказати точно, скільки ми спалили, бо працювали з артилерією – основну роботу робить саме вона. Але є підтвердження по техніці і особовому складі. Та й по трофеях… Колись, може, розкажу.

-Є план, як будете святкувати нашу перемогу?

-Добу буду спати. Мрію виспатися.

 Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ