Рядовий патрульної поліції Леонід Остальцев: Приємно, коли в радіоефірі кричить чувак про пряме влучання в ціль за 40 км від тебе. А це ти її знайшов

Автор: Віолетта Кіртока

Засновник мережі VeteranoGroup 24 лютого 2022 року знову став на захист України. І не збирається повертатися в бізнес до нашої перемоги.

Фото: Роман Ніколаєв

Леонід став знаковою фігурою ветеранського руху України, демобілізувавшись після служби в 30-й бригаді в цивільне життя і заснувавши в Києві піцерію. Вона стала місцем зустрічей військових та волонтерів, а містян та гостей Києва приваблює колекцією шевронів та дуже смачною їжею.

Про Остальцева Цензор.НЕТ розповідав неодноразово. Зокрема, в матеріалі Старший стрелок Леонид Остальцев: "Я понимаю, что мне п#здец, как в кино. Ощущаю, что БМП проезжает надо мной. Сказать, что мне было страшно – мало, а я был ох#евший".  А також в статті Ветеран АТО запустив сервіс таксі Veterano Cab.

Останні роки Льоня активно займався тренуваннями зі зброєю і своїм фізичним станом, багатьом показуючи приклад, що потрібно готуватися до можливого розвитку подій. І він виявився правий. Події таки розгорнулися. І вже 24 лютого його піцерія в центрі міста почала перетворюватися на військовий хаб, місце зустрічі людей, які готові були стати на оборону Києва. У кінці літа VeteranoPizza несподівано почала працювати. Тут знову можна призначати зустрічі, але Леоніда не видно. Він у бізнес поки не повернувся. Чому? Чим і де він зараз займається? На ці питання відповів рядовий патрульної поліції – саме в лавах цієї служби зараз захищає Україну Льоня. Пропонуємо і відеозапис цієї розмови.

"ДЕ Я ЗУСТРІНУ СВОЮ СМЕРТЬ?"

- Весь цей час я намагався тримати себе у формі – з розумінням того, що по любасу буде великий замєс з росією, – говорить Леонід Остальцев. – Я ходив у зал, стріляв, у мене була зброя, певні навички. Але, на жаль, 24 лютого, коли почалася повномасштабна агресія, я зрозумів, що моїх індивідуальних навичок дуже-дуже мало. Їх виявилося не достатньо, тим паче, що Льоня Остальцев як одиниця, просто боєць, – це одна історія. Льоня Остальцев як керівник двох людей і більше, – зовсім інша. Навички, які були у мене, були направлені на мої індивідуальні якості, а щодо роботи групи, щодо безпосередньої участі в бойових діях силами невеликого підрозділу – тут у мене, на жаль, не було ніякого досвіду.

24-го числа зранку, після того, як прилетіли перші ракети, я подзвонив своїй колишній дружині Іринці: "Збирайся, виїжджай". Вона була готова до цього, взяла малого і поїхала. Ми з друзями домовилися: якщо почнеться, зустрічаємося в моїй піцерії. Тому що розуміли: буде рух на Київ. Коли ми були вже у мене в закладі, мені подзвонив Юрко Зозуля, начальник патрульної поліції Києва, сказав: "Якщо можете, приїдьте до нас, підтримайте. Бо в патрульних не вистачає ТОРу (тактично-оперативних груп реагування), не вистачає людей з бойовим досвідом. Підтягуйся до нас, якщо можеш, і давай будемо разом двіжувати". Ми приїхали до Юри, поговорили, подивилися, що відбувається. Я написав пост у фейсбуці, що наш двіж центрується у патрульній поліції, хто хоче, хто розуміє і не хоче зараз тікати, хто буде залишатися і працювати в цьому форматі – приїжджайте сюди. Надвечір було людей тридцять, різних абсолютно. Ми поїхали в сторону Гостомеля, організовувати блокпости… Перший зробили, здається, на Святошині.

Пам’ятаю, 24-те число, вечір. П#здячили вже повним ходом по всій країні, москалі вже висаджуються у Гостомелі. Ми на Святошині з декількома екіпажами поліції, з ТОРом розставляємо із засновником бізнесу RegataClub Олександром Матяшем людей на перехресті. Знаємо, що йде війна, а навколо пох#й – місцеві ходять з пакунками із супермаркету, дивляться на нас… Вони ще не розуміли, що відбувається. Мене це дуже сильно здивувало. Це було смішно, інколи ржачно. Дивляться на нас, ідучи в ларьочок: а що це ви робите?..

Мені здається, саме самоорганізована частина наших людей, ветеранів і не ветеранів, абсолютно різних чуваків і дівчат, які просто почали вступати в бій всюди, де тільки можливо, на підступах до Києва і бити під#расів, – саме вони дали певний час для того, щоб столиця приготувалася до вуличних боїв у місті. Зрозуміло було одне: здаватися ніхто не буде, це мільярд відсотків. Був страх, було переживання: де саме зустріну свою смерть. У всіх, з ким я спілкувався тоді, з ким був поруч, виникало питання: якщо ми будемо мати свій останній бій, де це має бути в ідеалі? Усі готові були віддати життя за країну, за свою свободу. І це не може не надихати, це круто.

Мені дуже сподобалася реакція голови патрульної поліції України Жені Жукова, позивний Маршал: він одразу почав розкидати людей у різні ділянки по Києву. І буквально на другий чи третій день, а це дуже швидко, в патрульній поліції вже не було жодного скупчення особового складу. Частина поїхала зі мною, і ми зробили з піцерії таку собі розполагу. До мене почали підтягуватися інші люди. Утворився величезний список людей, потім кидали їх на якісь гуманітарні движухи, тому що в Києві багато роботи було саме по гуманітарних питаннях, оскільки всі поїхали… Кличко – молодець! – залишився, патрульна поліція – красавчики! – залишилася, але величезна кількість тих, хто мав би виконувати свою роботу по місту, – зникли. Відповідно, ці прогалини доводилося закривати силами тих людей, які були. Навіть банальний підвоз їжі в метро, де люди ховалися, – це теж була історія.

Скажу більше: у нас були ключі від усіх "Макдональдсів" міста Києва, і ми возили весь "мак" у метро, за що величезна вдячність Наталці, яка була старша в цій темі. "Макдональдс" видав нам протигази – виявляється, у них є протигази! Хороший захист, якраз підходящий під ті загрози, на які ми тоді чекали. У нас вийшов такий собі хаб, в якому зустрічалися різні люди з різних підрозділів – і ГУР, і "Альфа", і піхота, і не піхота, кого там тільки не було! Хіба тільки блатних і жебраків… За тиждень, думаю, піцерія стала такою точкою, куди люди приїжджали визначитися, що вони зараз роблять і що їм треба. Якщо була така можливість, ми сконтактовували їх з тими, хто міг їм допомогти.

"ОСНОВНЕ МОЄ ЗАВДАННЯ – І ВОНО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПРАГНЕННЯМИ ІНШИХ ХЛОПЦІВ – НИЩИТИ ОКУПАНТІВ"

Хтось порахував, що за три дні в Києві не буде хліба, бо немає борошна. "Можеш його замутити?" – питали мене. Тому ми займалися абсолютно різними питаннями, включаючи підвоз особового складу і БК. На околицях Києва в бій вступила 72-га бригада разом з добровольцями.

Ми ржали: якщо ти проїжджаєш по блокпостах по Києву, ти вже учасник бойових дій. Тому що здохнути там було дуже просто. Величезна купа людей на території піцерії, величезна кількість з них не має ніякого досвіду, ані знань, ані навичок, ані поняття, що робити на війні. Тяжкої техніки у нас немає. Я для себе вже тоді вирішив: їхати з ними на Гостомель чи вести цих людей в бій – ні, я цього не зроблю.

В Ірпінь зі мною поїхала дуже маленька частина людей. Були я, Лимон, Скіф і Бум, такий позивний має лідер гурту "Бумбокс" Андрій Хливнюк, – він дуже хотів. Тоді ж Бумчик не встиг сховати фейс, уламок від першої міни, що прилетіла поблизу, потрапила йому в обличчя. Слава Богу, уламочок невеличкий, не зніс йому пів обличчя. Там ми посиділи під артою – нічого специфічного, трохи попрацювали, потім переїхали на Схід. І почали працювати вже в Краматорську, Слов’янську, Святогірську… Там були абсолютно різні задачі. А потім поїхали на Південь.

Андрій Хливнюк жодного разу не ставив мені запитань типу "а куди? а навіщо? а як?" Кажу: "Ми їдемо туди", він: "Добре, я за кермом". І так якось вийшло, що я або йду разом з ним на завдання, або ми туди взагалі не ідемо.

Бумбокс, крім того, що є бійцем нашої групи, допомагає ще й тим, що збирає гроші на новітні літачки. Спеціально для цього поїхав у тур. Величезну частину своїх особистих коштів Бум вже віддав на всі ці історії. Колись я думав, що концерти, виступи – це все майже відпочинок. А потім подивися, як він готується, як він викладається… Це важка робота. Кажу: "Слухай, а ти коли повернешся з туру, працювати зможеш?". Він каже: "Так", а я розумію, що – ні. Бо він буде виснажений.

Фонд Андрія Хливнюка, як задонатити: https://blago.privatbank.ua/view/361

Основне моє завдання, і воно збігається з тим, про що думають хлопці, – це нищити окупантів. Ми маємо зробити так, щоб вони вмерли, або зробити їх недієздатними, щоб вони пішли звідси назавжди. І при цьому – це дуже-дуже важливо – берегти людські життя. Великі командири – це люди, які ухвалюють дуже тяжкі рішення, беруть на себе відповідальність і живуть з цією відповідальністю. Я зрозумів для себе, що я не такий. Я не можу взяти на себе відповідальність за життя інших людей. Це була не дуже приємна штука, яку я в собі відкрив. Але маємо що маємо.

Поліція працювала теж всюди. Зведені підрозділи почали отримувати абсолютно різні задачі на півдні і сході країни… Коли в Києві все закінчилося, я попросився на Схід. Тому що там на той момент була найгарячіша точка, і ми могли бути корисними. На Сході ми виконували гуманітарні завдання, дуже-дуже прості і водночас іноді дебільні.

Дрони у нас з’явились, коли ми вже поїхали на Південь. Там ми почали працювати з цими літаками. Я чітко знаю, що ті, хто перебуває в окопах на першій лінії, – це люди, які виграють для нас час. Тому вважаю кожен день, коли ми не вбиваємо ворогів, а витрачаємо його на якусь дурню, минув марно. Приємно, коли в радіоефірі кричить чувак, який спостерігав за ціллю, що розташована за 40 кілометрів від тебе, що є пряме влучання в ціль. А це ти її знайшов.

Не так давно ми отримали нові літаки. Думаю, за певний час можна буде вже говорити про те, що невеличкий підрозділ у кількості десяти людей може працювати таким чином, що за тиждень буде вмирати по 50 довбой#бів. Або будуть нищитися критично важливі об’єкти для нашого ворога. І це буде виконуватися силами десятьох "обезьян", один з яких – рок-зірка, другий – власник піцерії, третій – водій маршрутки, а ще американсько-піндоська "макака" типу нашого Мірчика. Я дуже хочу, щоб техніка страждала більше за людей. Якщо ми щось і втрачаємо, то втрачаємо гроші, якщо здобуваємо – то здобуваємо досвід. Але не через втрату людських життів.

Найбільший шмат у цій війні все ж роблять: а) піхота, б) крупна артилерія – ті ж самі HIMARSи, високоточні снаряди "Екскалібур". І той, у кого є не тільки найкрутіші "плюшки", а й вміння їх використовувати, буде перемагати.

"ПЕРЕМОГА – ЦЕ НЕ ПОВЕРНЕННЯ ДО КОРДОНІВ 1991 РОКУ. ЦЕ ТАКА СИТУАЦІЯ, ПІСЛЯ ЯКОЇ РОСІЯ ЧЕРЕЗ 50 РОКІВ НЕ ЗАХОЧЕ ЗНОВУ НАПАСТИ НА УКРАЇНУ"

Усі власники бізнесів VETERANOGROUP без винятку брали або беруть участь у бойових діях на території України. Двоє загинули. Рафік у Маріуполі, Олексій – на Південному напрямку. Плюс у нас є поранені хлопці, частина співробітників, на жаль, перебуває в полоні. Це ті, хто працювали в Маріуполі. Там усі піцерії і кав’ярні групи знищено. Наші дівчатка теж воюють і допомагають по-різному.

З 24 лютого 2022 року я не займаюсь своїм бізнесом. Я можу приїхати на зустріч в піцерію, тому що її мені призначають саме там. "Де зустрінемося?" – "Звичайно, у тебе!". Передаю привіт всім своїм співробітникам, цьомки-бомки, але бізнесом не займаюся. У мене на це немає часу. Неможливо воювати на два фронти. Тому для себе я вирішив, що на сьогодні буду займатися суто проєктом під назвою "війна". А потім – подивимося. Сьогодні бізнесом керують Аня і моя права рука, нога, голова та й все інше, мій клон – Дімочка Борисович. Вони вдвох і намагаються працювати в нинішніх реаліях.

Коли Герой України приходить до "ВетераноПіца", то знає, що тут не просто отримає безкоштовно піцу. Тут знають, що він красавчик, знають, що це людина, заради якої не шкода не тільки піци або лимонаду – та я футболку свою тобі віддам, бо ти красавчик. Такі ціннісні речі набагато важливіші, ніж гроші, ніж будь-що інше. Це те, заради чого варто жити, і це те, заради чого варто працювати. Тому що, якщо працювати винятково для заробітку грошей – що з ними потім робити? Куплю собі хорошу машину або квартиру – і що, умру в ній? Ні. А от коли мене десь побачить той Герой України, то скаже: "О, а я у тієї мавпи був, там піца для мене була безкоштовна. Дякую тобі". А я скажу: "На здоров’я. Це тобі величезна подяка".

На сьогодні ми маємо величезні успіхи у війні проти росії через саму росію. Тому що ці довбой#би роблять усе, щоб консолідувати українське суспільство, і навіть тих, хто був "аморфною амебою", примусили робити щось, щоб допомагати Україні нищити росіян на території України. Найголовніше, що Київ щось робить, він живий, здоровий, столиця працює.

Ми працювали з групою хлопців з Херсону. Як же ж вони раділи: "Я сьогодні прийшов практично до себе додому". Є люди, які реально втратили домівки, бо там зараз підараси. Є люди з Донецька, які не були дома вісім років. Я родом з кінця Троєщини, у мене тут типу все добре. Але історія про всі населені пункти, які є територією України згідно із законодавством 1991 року, для мене – історія, яка має бути повернута, те, заради чого можна і треба битися. Неважливо там – Херсон, Донецьк, Сімферополь чи щось інше. Віддаючи потроху, можна втратити абсолютно все. Тому для мене дуже важливо битися доти, доки ми не переможемо.

Думаю, супервеличезної радості в день нашої перемоги в мене не буде. По-перше, не знаю, чи взагалі доживу до цієї перемоги, тому що це війна, і всяке може бути. По-друге… А що буде перемогою для України? російська федерація – країна-під#рас, країна-балабол, країна-чорт. Не вистачить поганих слів для цієї країни, щоб описати всю її гімняність. Тому будь-яка перемога України (дай Бог, повернення в кордони 1991 року) – це чисто історія про перерву перед більшою війною, яку вони обов’язково почнуть, як тільки зберуть свої сили докупи. Тому для мене перемога – це не повернення до кордонів 1991 року. Це певні дії, результатом яких буде усвідомлення, що російська федерація через 50 років не захоче знищити нашу Україну. Але я не вірю в те, що за моє життя, яким би воно довгим чи коротким не було, війна закінчиться. Не вірю. Я не бачу для цього передумов. Я не бачу, що буде якесь покращення наступного року. Можливо, я не правий. Тоді я буду тільки радий і щасливий. Але на сьогодні я живу і планую своє життя на два дні вперед. При цьому розумію, що мій син теж буде жити в країні, яка буде воювати. Тому що кожен раз, коли я приходжу на Лісове кладовище, бачу фотки хлопців і дівчат, які там поховані, обов’язково дивлюся на дату народження. І от коли я бачу, що загиблим 20 років, 19, 22 – це тяжко. Не просто тяжко – це історія про те, що всі росіяни зі зброєю в руках на території України мають бути вбиті. Їх сюди не запрошували. У мене ця позиція зберіглася з 2014 року, після того, як був убитий перший наш військовослужбовець Сергій Кокурін. Після цього "хороших русских" для мене в принципі немає. Вони всі під#раси, тільки різного рівня під#рства.

Свобода не буває безкоштовною. І тому переважна частина американців дивляться на українські Збройні сили, як кіт на молоко. Тому що у них війна за свободу – священна війна. Вони за неї вже давно відвоювали, перемогли, у них уже все тіп-топ. І зараз, згадуючи, "як це було тоді, коли наші батьки-засновники…" і бла-бла-бла, вони є дотичні до того, що є ще одна країна у світі, яка виборює свою незалежність у набагато сильнішого противника і при цьому просто вражає всіх своєю силою, своєю волею, своєю хоробрістю, мужністю. Скажу чесно, мені дуже приємно сидіти за столом з американцями, і коли хтось зачіпає тему армії та України, всі починають розказувати, яка це крута країна і які українці красавчики. Це приємно.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ