Поки не зійшла вода. Як виживають люди у затопленій частині Херсону

Автор: Ірина Сампан

Лариса Дмитрівна й Сергій Петрович Жаркови вже 50 років разом, мають двох дорослих синів, онуків і кота Федю. Разом прожили все життя в Херсоні, разом пересиділи тут російську окупацію, а тепер застрягли у своїй багатоповерхівці на шостому поверсі й чекають, поки зійде "велика вода". Після підриву росіянами Каховської ГЕС 6 червня до обіду біля їхнього будинку вже була вода. Хоча люди до останнього не вірили, що до них дійде лихо.

"Я навіть не встиг сходити до свого гаража. А там у мене великі запаси, казан добротний, можна би в ньому було суп на вогнищі готувати", - розповідає Сергій Петрович.

У будинку залишилися пенсіонери, які не захотіли евакуюватися. Багато з них мають порушений зір чи слух, деякі маломобільні, а пані Катерина взагалі 12 років не виходила з квартири на вулицю. 6 червня її приїхала провідати рідна сестра Валентина, але виїхати вже не змогла, тому що будинок оточила вода.

"Надійшов запит в ОВА. Адреса___. В будинку знаходяться 15 пенсіонерів, від евакуації відмовляються. Просять привезти продукти харчування і питну воду (продукти не для приготування, бо немає комунікацій). Телефон ___", - такий запит надійшов до відділення Червоного Хреста у Херсоні. Загін одразу почав його обробляти і готувати човен з допомогою.

 - Так, 15 буханок хліба, консерви, паштет, гуляш, - Наталя керує процесом, вона тут головна. – Куда ти сухі супи тащіш? У них води гарячої немає, Коля!

-Знайдуть! Костьор хай палять!

-Де? Кругом вода! Неси назад ці супи! Гігієну не забудьте покласти!

Завантажуючи автівку, Микола, якого тут всі називають Коха, скаржиться, що їхніх волонтерів не допускають на воду: "Після загибелі рятувальників сказали, тільки ДСНС має право бути на воді. А їх (рятувальників ДСНС, - ред.) на всіх не вистачає. Там люди, собаки виють, а ми не маємо права їх рятувати".

Разом з Кохою та Інною, яка також працює в "хресті", ми їхали розвантажуватися. Але російські військові почали обстрілювати Херсон з важкої артилерії, під вогнем опинилася Корабельна площа міста. Саме тоді там відбувалась евакуація цивільних. Пішоходи одразу заметушилися і почали шукати укриття. "Негайно зачиняй машину і біжимо!" - крикнув мені Коха. Я нервово натискала на ключах автівки кнопку блокування, але електроніка як навмисно не спрацьовувала. Як тільки ми забігли в укриття, неподалік почали падати снаряди.

"Сьогодні вже до бабульок не вийде попливти. Але будемо намагатися завтра", - зробив висновок Коха.

Дійсно, після цього поліція та військовослужбовці категорично не допускали на воду ні журналістів, ні волонтерів, ні рятувальників-"аматорів", пояснюючи це небезпекою обстрілів та правилами поводження на воді. Але люди пливли на допомогу херсонцям з дозволами чи без, волонтери їхали з усієї країни, знаходили катери, човни і мотори до них. У кожному місці, де вода межувала з сушею і можна було спустити човен, влаштовували імпровізований пункт евакуації.

Цілий день з човнів вивантажують мокрих наляканих і голодних тварин, допомагають зійти на "берег" людям поважного віку, подеколи в інвалідних візках. Плач, сміх, слова подяки, гавкіт, звук моторів десятків човнів…

"Візьміть нас на наступну евакуацію, будь ласка", - прошу я у молодого хлопця років 25. Дізнаюсь, що звати його Влад, він з Києва, приїхав у Херсон із зооволонтерами вивозити тварин.

"Ну дивіться, нам треба забрати ще одну собаку, можете поїхати з нами. Але треба знайти нормального капітана, бо з нашим ми тричі заплуталися в деревах і ледь не перевернулися. Якщо знайдеш капітана, попливемо. Але вже шоста година вечора. О 20.00 комендантська. Треба поспішати", - просить Влад.

Знайшовши аж двох капітанів одразу, завантаживши два човни пляшками з водою, кормом і великою кліткою, ми вирушили на пошуки собаки. Мотор постійно глохнув, капітан (Денис, професійний капітан, херсонець) гучно лаявся, але заводив його і вів нас далі.

Апокаліптична картина шокувала, ми йшли на рівні дахів, можна було рукою дотягнутися до трамвайних дротів, які були знеструмлені. Ми встигли вивантажити воду людям, але пса ніде не було, обстріли продовжувалися, надворі темніло. Комарі безжалісно пили нашу кров.

Другий човен, з яким ми стартували, вже був на березі. А наш - сів на дах одного із затоплених будинків і заплутався у дротах телевізійної антени. Почалася комендантська година.

"Беріть кусачки, перерізайте дріт. Ти бери весло і відштовхуйся від даху. Оце пригоди! Нічого, зараз виберемося", - заспокоював нас капітан. Дісталися суші ми близько 22-ї години. Військові на березі не дуже були раді бачити нас так пізно, але відпустили додому.

Оточені водою. Або як ми смажили котлети на балконі

Зранку треба було випливати і везти допомогу пенсіонерам у підтопленому будинку. Рівень води знизився десь до пів метра, але ситуацію це особливо не змінило. В цей день я була вже з двома професійними капітанами, які ходять на міжнародних суднах, а зараз волонтерять на човнах у рідному Херсоні. Спускались на воду ми геть в іншому місці, можна сказати, "нелегально", бо заборона допускати цивільних на воду ще діяла.

-"Шановні, наказ не пускати нікого, - зупиняють нашу автівку військовослужбовці.

-Ми знаємо, але ми веземо допомогу пенсіонерам, маломобільним людям. Я сам з Херсона, я тут кожну вуличку знаю. Хлопці, ми вже два дні на воді, пустіть, - просить один з капітанів Олександр.

-А це хто? – показує на мене.

-Це парамедик. Дівчина з нами, вона огляне стариків. Ми без неї не можемо.

-Добре, хлопці. Тільки швидко, завантажилися, машину заховали і відпливайте негайно, щоб вас ніхто не бачив і не було скупчення".

За пів години ми пришвартувалися біля необхідного нам під’їзду.

Тут я і познайомилася з Ларисою Дмитрівною і Сергієм Петровичем. Виїжджати ніхто не хоче. "Куди ми поїдемо, дитинко, скоро все буде добре, вода зійде і все буде, як раніше", - таку відповідь я чула від кожного жителя цього будинку. Вода стояла по перший поверх, але навіть ходити між під’їздами було заглибоко.

Кожному розфасувавши пакуночки з продуктами, я почала розносити їх по квартирах. Дехто прийшов по них сам. Алла Олександрівна живе на п'ятому поверсі сама, чоловік помер. "Я сильна, я не нию, он тільки руки трусяться і нога болить, бо я впала. Але раніше я була красива. Зараз навіть помитися і привести себе до ладу немає змоги". Її розповідь перервали звуки артилерії.

- Алло Олександрівно, вам краще відійти від вікна. Це вихід. Зараз буде прихід, - попереджаю я жінку. За дві секунди, дійсно, недалеко прогримів вибух.

-Ого, звідки ти це все знаєш? Залишайся в мене ночувати!

На ночівлю я лишилася, але у пані Лариси та пана Сергія. Але перед тим ми вечеряли смаженими котлетами, які приготували на вогні прямо на балконі шостого поверху. Холодильники розмерзлися і треба було негайно щось робити з м’ясом. Тому Лариса Дмитрівна разом з Валентиною приготували фарш. Сергій Петрович розвів вогнище, зламані меблі зійшли за дрова. Я відповідала за смаження.

Під час приготування говорили про російську окупацію. Жителі цього будинку, як і зараз під час затоплення, не виїжджали нікуди. "Не змогли викурити нас вогнем, так вирішили водою, - каже Сергій Петрович. – Але нас особливо не чіпали. Що з нас взяти? Вони ходили по квартирах і перевіряли, чи не живе тут ніякий АТОшник".

Валентина розповідає, що Збройні сили України зробили їй найкращий подарунок на день народження – визвлення Херсону11 листопада. "Я ніколи не забуду цей момент" - згадує жінка зі сльозами на очах. – Навіть з обстрілами жити краще, ніж під час окупації".

Перед тим, як лягти спати, ми (я, Сергій Петрович і Володимир, ще один житель цього будинку) піднялися на дах дев'ятиповерхівки. Звідси видно весь затоплений район. У цей час знову починається артилерійський обстріл. Снаряди падають у воду, піднімаючи величезний стовп із бризками високо над будівлями. У цей дім вже прилітало, за словами Володимира, це була ракета. Вона розірвалася трохи лівіше від його квартири, зачепивши шахту ліфта. Час спускатися, тому що стає небезпечно.

Зранку мене розбудила сварка Лариси Дмитрівни і кота Феді, який іноді її кусав. Сергій Петрович сидів у кріслі й слухав ранкові новини по радіо - єдиний пристрій, який ще працював і давав змогу орієнтуватися в ситуації навколо. Виявляється, я проспала нічний артилерійський обстріл, який тривав майже дві години.

"Поки ти спала, дід уже води з вулиці для туалету приніс, - каже пані Лариса. А цей "фашист" (це про Федю) знову мене вкусив. Давай іди вмивайся і будемо снідати".

На сніданок були вчорашні котлети з хлібом і кава на холодній воді.

"Ви розумієте, що вода не зійде за два дні? – питаю. - Потрібно набагато більше часу. А потім ще невідомо, коли підключать комунікації.

-Ми потерпимо, - безкомпромісно відповідають Жаркови. – Тільки передай там на суші, щоб корму котові привезли, бо мало залишилося. Якщо можна, звісно. А ти, як зійде вода, приїжджай до нас ще, будемо раді".

***

Хоч все це може здаватися трохи романтично, але насправді реальність жахлива. Херсон, який пережив окупацію, терпить щоденні обстріли, а тепер ще й затоплений. Проте цей випадок вкотре показав, як країна може гуртуватися і кидати всі свої ресурси на допомогу постраждалим. Величезні кілометрові черги бусів і фур під Чорнобаївкою на в’їзд до Херсону, в яких я також стояла, доказ цьому. Люди спускали на воду човни, щоб рятувати співгромадян і тварин попри всі заборони. Журналісти пливли в затоплені райони, щоб показати наслідки катастрофи, яку вчинили росіяни. І тепер важливо так само не покидати Херсон з його проблемами, коли вода зійде.

Ірина Сампан, для Цензор.НЕТ