"Діма, яка війна?! Тобі вісімнадцять!" - "Я піду! Я мушу там бути". Розмова із сім’єю Да Вінчі

Автор: Віолетта Кіртока

Дмитро, як відомо, з багатодітної родини. Мар’яна – старша сестра. Є ще брат Іван, близнючки Олександра та Ангеліна і найменша – Карина. З усіма дівчатами та мамою ми і поговорили.

Фото: Роман Ніколаєв

Втрата командира добровольчого підрозділу, який єдиний прижиттєво отримав звання "Герой України", стала трагедією для всієї країни. Що вже казати про родину. Шістьох дітей виховувала мама сама. Дмитра Оксана Іванівна бачила дуже рідко та коротко – він весь був на війні. Мамі було важко погодитися на те, що її сина поховають у столиці, а не у рідному Бовшеві на Франківщині. Але жінка усвідомлює, ким став Дмитро для всієї країни, що за життя його почали називати легендарним командиром. За першої можливості вона разом з дочками приїздить на Аскольдову могилу, до сина.

Мама Дмитра і дві його сестри зробили собі на руках татуювання обличчя Дмитра… Жінки, розповідаючи про найріднішого чоловіка свого життя, намагалися стримувати сльози, але жодній це не вдалося. Всі вони осиротіли.

"ДІМА, ЯКА ВІЙНА? ТОБІ ВІСІМНАДЦЯТЬ РОКІВ!" - "МАМО, Я МУШУ ТАМ БУТИ"

Фото: Роман Ніколаєв

Мама легендарного добровольця ДаВінчі Оксана Іванівна Коцюбайло

- З дитинства Діми я бачила, що з нього буде велика людина, - говорить Оксана Іванівна. - Навіть його поведінка про те свідчила. Він ніколи не був бешкетником, ріс доброю дитиною. Він малював, розкопками цікавився, збирав старовинні речі – глечики, старовинні монети… Він стільки цього понастягував, що можна музей відкрити. Після школи пішов учитися у будівельний ліцей. Футболом цікавився, плавав на байдарках, грав у теніс.

Коли почався Майдан, втримати його було неможливо. Кажу: "Діма, ти куди?" - "Мамо, я йду, я мушу йти"… Мені дзвонять з ліцею, кажуть: "Ми не знаємо, що маємо з ним робити. Він не з’являється на навчання". Якраз були ж ті розборки, чому студенти туди пішли. До мене кілька разів дзвонили з погрозами: "Чому ви не можете сина забрати з того Майдану? Ви знаєте, що у вас будуть проблеми? Це може закінчитися погано". Я кажу: "Ну як я можу його звідти забрати?" - "Маєте забрати, ви мама, ви на нього маєте вплив!" Кажу: "Не можу я на нього вплинути".

Приїхав він якось. Кажу: "Все, Діма, я тобі грошей не дам. Який Майдан? Дивися, що там робиться. Я тебе не пускаю". Тоді він пішов до вчительки Ганни Йосипівни: "Я хочу їхати, мене мама не пускає, гроші не дає". А вона каже: "Я не можу допомогти, Діма, розумієш? Я ж за тебе відповідальна". – "Та нічого зі мною не станеться, все буде добре…" І поїхав знову. Вже з Майдану люди збираються додому, кажуть: "Діма, ми з тобою разом приїхали, не можемо тебе тут залишити". - "Будь ласка…" І так він постійно між людьми губився, щоб його не забрали додому. Я переживаю, хлопців розстрілюють… Діма мені потім розказував, як вони з будинку профспілок тікали, майже живцем не згоріли…

Коли він приїхав після всіх подій на Майдані, зразу ж сказав: "Мамо, я пішов…" - "Куди?!" - "Я пішов на війну". – "Діма, яка війна?! Яка війна може бути, тобі вісімнадцять років!" Все рівно: "Я піду! Я мушу там бути". Рюкзак на плечі – і… "Ви мене не проводжайте".

2014 рік почався у мене з переживань.

-Зимою Дмитра було поранено у Пісках.

-Про це я взагалі нічого не знала. Хлопці повідомили: Діма поранений. Я до нього дзвоню: "Діма, що ти?" Він каже: "Мамо, та все нормально, там маленька подряпинка!" Пластина в ключиці у нього так і залишилася. Він приїхав додому, каже: "Мамо, мені треба до лікарні, щоб все обробити, бо щось воно мені не заживає". Я з ним поїхала, йому ту рану обробили. З реабілітації він буквально втік: "Я їду, яка реабілітація, зі мною все добре".

-Часто дзвонив?

-Час від часу. І завжди про свої справи казав одне й те саме: "У мене все добре, все нормально, не переживайте". Він ніколи не розказував, де він, що він. Подзвонить, розпитає, як там дівчата, як у мене справи. Приїжджає раптом на годинку. Навіть не пам’ятаю, щоб він приїхав на тиждень. Раз був два дні – і то запам’яталося, що був аж два дні. Приїхав, бо треба було вирішити якусь справу.

-Він ділився, що його призначили командиром?

-Так. Пам’ятаю, дзвонить: "Мамо, я наймолодший командир…" Він не хотів навіть слухати, коли я пропонувала піти в Збройні сили України. Він казав, що йому не один раз пропонували підписати контракт. Але він сказав, що воює не за гроші, він воює за Україну, щоб Україна була вільна.

-На 25-річчя Дмитра ви з старшою донькою поїхали до нього в Авдіївку…

-Це була ідея Діда – бійця роти, він родом з нашого села. Дідо подзвонив до мене: "Я хочу, аби ви побували на базі, побачили, де ваш син. Давайте з’їздимо". Я настільки тим захопилася. Кажу: "Я щось приготую, спечу". Марʼяна теж загорілася: їдемо. Ми зібралися і поїхали. Зранку, вже на базі, Марʼяна дзвонить Дімі: "Ми тебе вітаємо. Хотіли б, щоб ти вийшов". – "Як вийшов, куди? Для чого?" - "Сюрприз!" Діма на вулиці аж завмер, нас побачивши: "Не вірю своїм очам!" Він тоді був дуже радий, що ми приїхали до нього.

Він настільки молодий, а таку повагу до себе заслужив. На святкуванні були старші люди. Я до одного звернулася: "Хочу вас запитати: він вам в сини годиться. Як ви його слухаєте? Він же командує". А він відповів: "Він такий командир, що ми ним захоплюємося. Ми не можемо його не послухати".

-Спеціально на святкування ви привезли улюблені пляцки Дмитра. Які він любив найбільше?

-Він дуже любив торт "Спартак", дуже любив "Снікерс". Як приїжджав, постійно намагалася їх спекти… Ще він дуже любив вафлі "Артек". Коли він тільки пішов на війну, передавала йому саме їх. Питаю: "Діма, що тобі смачненького?" - "Вафлі "Артек"!" І я йому вафлі, ковбаски різної, сигарети пакувала… За сигарети він стидався, бо він ніколи переді мною не курив, навіть у 27 років. Ніколи! Я кажу: "Діма, ти ж дорослий!" - "Ні, мамо, це неповага. Я не можу так".

-Дмитро взяв собі позивний ДаВінчі. Іноді навіть ви не називаєте сина за ім’ям, а використовуєте псевдо.

-Мої колеги по роботі ніколи не казали: "Як там твій Діма?", а: "Як там твій ДаВінчі?" Він малював, тому його так прозвали…

-Дмитро допомагав з молодшими дівчатами?

-Діма настільки їх няньчив… Він в них душі не чаяв. Коли народилися дівчата… Марʼянка як взнала, що у мене буде двійня, сказала: "Якщо хлопці, я їх бавити не буду! А як будуть дівчата, буду". Народилися дівчата. Марʼянка була мені надійною помічницею, як і Діма. А Карині він вже міг і памперс поміняти, і нагодувати. Я його спокійно залишала з меншими дітьми… Я ні в кого не бачила, щоб хлопець, брат, так бавив своїх сестер. Ніколи не було такого, щоб він кинув їх і побіг у своїх справах чи грати в футбол. Завжди: "Хлопці, почекайте, у мене є обов’язок, треба побути з сестричкою – мама пішла у своїх справах".

Будинок, в якому ми тепер живемо, нам купили. Наш будинок у 2017 році, перед самим Великоднем, загорівся. Марʼяна дзвонить до Діми, і він одразу ж приїхав, на другий день. Ми спочатку жили у бабусі. А Діма сказав: "Шукайте будинок, а я вам поможу, знайду спонсорів, щоб його купили". Нам хотіли спочатку квартиру купляти, але Діма був проти: "Ні, квартиру – ні. Сестри в місті не будуть рости так, як треба". Він хотів, щоб вони виросли гідними, щоб цікавилися книжками. Діма дуже хотів, щоб Саша і Ангеліна вчилися в Українській академії лідерства, і вони туди поступили. Там вчилася Аліна, її він постійно ставив за приклад.

-Хто вам повідомив про загибель Дмитра?

-Шостого березня у мене було якесь передчуття, на душі було неспокійно. Я йому ще написала: "Діма, як ти?", а він мені вже не відписав… Сьомого числа я пішла ранком на роботу… Моя сестра двоюрідна працює зі мною в садочку, я їй кажу: "Галя, щось мені так неспокійно. Я Дімі написала, а він мені не відписав". Вона каже: "Оксана, ну що ти переживаєш, твій Діма такий розумний. Та він безсмертний. Що ти переживаєш, він знає, що до чого". Вже після роботи до мене приїхав тато Руді – його син воює в підрозділі у Діми. Він мені і сказав, що Діми немає… Я до нього: "Що ти говориш, як – немає?" - "Діма загинув… Не змогли його врятувати". У мене було таке враження, що я того дня теж померла. До сьогоднішнього дня не можу збагнути, що його немає… Все сиджу і чекаю, що він мені має подзвонити. Навіть стою на могилі, і мені здається, що то не його могила…

Я знала, що на похороні буде багато людей, бо Діму всі цінували, любили. Цей день дуже погано пам’ятаю. Мені так важко, я не знаю… Ще особливо, як якісь свята, я не можу. Йду на роботу і навіть додому не хочеться йти, настільки тяжко. Добре, що хоч на день народження Діми, коли йому виповнилося 27 років, ми побачилися з ним в Дніпрі. Ми з Марʼяною були в Кропивницькому – я проходила там лікування. Але у нас була змога поїхати в Дніпро. Він тоді був такий замучений. Тільки з позицій вийшли, пізно приїхав. Він майже нічого не говорив. Його цікавило лише моє лікування. У мене така пустота… Діма для мене всім був. Настільки велика підтримка…

"Я ХОЧУ ПРОДОВЖИТИ СПРАВУ БРАТА"

Карина Коцюбайло, найменша сестра Да Вінчі. У неї різниця з братом в десять років. Фото: Роман Ніколаєв

-Пам’ятаю, що він постійно нас захищав, - каже найменша сестра. - Ще у нас є Іван, також старший брат. Він любив трошки з нами подуріти, і ми постійно плакали від нього, а Діма нас постійно від нього захищав.

На руках у Оксани – наймолодша донька Карина. На руках у Дмитра одна з сестричок-близнючок. Стоїть Ваня

У 2014 році, коли Діму поранило, мамі спочатку сказали, що він неживий – прислали повідомлення в соціальній мережі. Але згодом ми дізналися, що він лежить в лікарні і з ним все добре. Тоді прийшло усвідомлення, що він не такий, як всі, він – хтось більший, що він доб’ється в житті багато чого, і про нього буде знати весь світ.

-Коли ти бачила брата востаннє?

-Перед Новим роком. Я тоді приїхала з-за кордону, і він запитував, як ми, що ми далі… Ще так любив пожартувати з нами. Це був його останній приїзд до нас.

Я полюбляю спорт, колись ходила на карате. І у мене виникло бажання продовжувати справу брата. Я хотіла б, щоб брат мною гордився. Його це радувало: "Я тобі допоможу всім, чим зможу. Поступай". Того року у мене не вийшло, тому буду пробувати цього року поступати на прикордонника. Я розумію, що іде війна, але ж потрібно наших хлопців замінювати. Вони також змучуються, їм потрібен відпочинок.

Мамі я даю розуміти, що нам потрібно жити далі. Що ми не маємо опускати руки, що нам потрібно жити так, як Діма хотів. Нам потрібно все зробити, щоб брат пишався нами. Мамі кажу, щоб вона зрозуміла: Діму не повернути, сльози не допоможуть. Мама потрошку починає це розуміти і заспокоюється. Я наймолодша, і мама до мене найбільше прислуховується. Прислуховувалася найбільше до Діми, а зараз – до мене.

Інколи нас впізнають незнайомі люди. Нещодавно я їхала в Коломию до знайомої, біля мене сиділа жіночка. Вона почала розпитувати мене, як все сталося. Вона дуже велику пошану має до брата. Я просто в шоці, що звичайні люди настільки можуть поважати простого воїна, який… Діма ніколи не любив помпезності, ніколи не хотів ставати відомим. Він так тихенько, просто робить свою справу – і йде далі.

Люди часто підходять до мами, коли ми йдемо по вулиці, і кажуть: "Ви виростили дуже хорошого сина". Ми відчуваємо тоді гордість, що Діму пізнає весь світ. Про нього багато хто говорить.

Ми досі не усвідомили, що брата немає. Ми досі не можемо цього зрозуміти. Коли брат загинув, нам багато стали розповідати, де він насправді був, у яких боях брав участь. Я знала, що Діма був в Авдіївці, ще десь, але він нам ніколи не казав, що іде в бій. А тут почали розповідати, що коли їх в Бахмуті кинули на "нуль", вони першими ішли в бій! До цього ми не знали про це. А ще мене вразило, що на початку війни його кинули під Київ. Ми це також не знали, дізналися з його інтерв’ю. І він всюди ішов свідомо. Бо брат не буде кидати хлопців, які, наприклад, погано знаються на справі, вперед. Буде відправляти сильних. Він розумів, куди він йде. Він розумів, що це – війна.

-Сниться брат? Дає про себе якось чути?

-Був один момент. Я прокинулася від того, що мене хтось обіймає. Це було після смерті Діми, якраз ми приїхали після похорону. Ніколи не забуду цей момент. Кішка, яка була зі мною в кімнаті, одразу лягла на мене зверху і почала нявкати.

Поруч, він завжди поруч. В моєму серці він залишився живим.

"МОЖНА ПРОЖИТИ КОРОТКЕ ЖИТТЯ, АЛЕ ЗАЛИШИТИ БЕЗЦІННИЙ СЛІД ПО СОБІ"

Ангеліна Коцюбайло, молодша сестра ДаВінчі. У них різниця вісім років

- Ми були маленькими, і пам’ятаю, як мама мала їхати до Києва, а Діма залишався з нами, - згадує Ангеліна. - Щоб ми слухалися, Діма купив нам морозиво, і не одне, а цілих два. Діма казав: "Але тільки мамі не кажіть, щоб мама вас не сварила". Не пам’ятаю, чи це Саша, чи я, проговорилася мамі. Діма казав: "Вони маленькі, вони так дивилися на мене… Я не міг їм відмовити". Діма дуже сильно нас любив, за нас хвилювався. Ми дуже рідко його бачили. Але ці зустрічі, коли він приїжджав… Він завжди питався, чи у нас все добре, завжди хвилювався, щоб ми навчались. Це було настільки по-щирому, по-справжньому. І ніколи не було в його словах докору: вам треба вчитися, вам треба це… Він хотів, щоб ми мали освіту і мали можливість побачити цей світ, дізнаватись більше, щоб ми мали набагато більше, ніж він мав в дитинстві. Діма з Марʼяною завжди були відповідальними за нас, менших.

Коли я дізналася, що Діма отримав орден "Народний герой України", я була в Кривому Розі, навчалася в академії. Про це мені сказала менторка. Я була дуже здивована, але і пишалася братом. Коли Діма пішов на війну, був зовсім юним. Коли він приїздив додому, я ніколи до кінця не могла усвідомити, наскільки йому важко. Він обрав цей шлях, він дійсно став легендою і великою людиною.

Якось на могилі Діми зі мною стояв друг. Я йому кажу: "Знаєш, можна прожити дуже коротке життя, але залишити безцінний слід по собі, і тебе будуть пам’ятати, про тебе будуть говорити. А можна прожити дуже довге життя і не залишити нічого". Діма залишив вічне. Про нього будуть пам’ятати. Це дійсно велика людина. І те, що він робив, буде мати продовження.

27 років – хтось скаже, це мало, йому ще жити і жити, і творити, і робити. Але те, що він досяг в свої 27 – це надзвичайно. Найголовніше, що з нього хочуть брати приклад. Це великий приклад для дітей, і для нас, для мене особисто – для того, щоб ми не забували, щоб ми розуміли, за що боролися і борються хлопці і дівчата на війні. Щоб ми розбудовували нашу країну і продовжували цю велику справу.

-Ти пам’ятаєш 7 березня? Що робила, чим займалася?

-Той день був для мене особисто дуже дивним. Ту ніч я дуже погано спала. Десь о сьомій ранку прокинулася. Наче день як день, сонечко світить… В той день я забрала собачку Тедді, повенулася додому. Телефонує Саша. Я її спершу не почула. Потім зрозуміла, що щось не так із голосом. Думаю: щось з мамою сталося. А вона каже: "Нашого Діми більше немає…" Я спершу не розчула, кажу: "Повтори ще раз, бо я тебе не чую". Вона каже: "Нашого Діми більше немає". Цього не може бути! Як це – його немає? Може, це помилка? Може, він в лікарні? Не може такого бути! Пам’ятаю, я тоді так закричала. Зі мною вдома був племінник Сашко, син Марʼяни. Він перелякався: "Ангеліно, що сталося? Чого ти так кричиш?" Кажу: "Нашого Діми більше немає". Навіть зараз я не можу дивитись останні інтерв’ю, фотографії брата. Мені дуже важко. Усвідомлення, що Діми немає… Я просто не хочу це приймати.

Коли Діма приїжджав, завжди нас обіймав і завжди питав, як наше навчання. Мені завжди подобалося в Дімі, що він питав так: "Вам подобається це? Якщо подобається, то це найголовніше". І завжди хвилювався, щоб у нас все було добре. Казав: "Я вас дуже сильно люблю. Слухайте маму, будьте чемними".

Остання наша зустріч була… Марʼяна сказала, що Діма вже приїхав. А мене не було на той час вдома. Заходжу в квартиру. А в кімнаті стоїть комп’ютер Сашка. Повертаюся, бачу: Діма сидить за комп’ютером і такий щасливий, така посмішка! Він ще до війни дуже любив грати в різні стрілялки, в "контрстрайк". Я на секунду стала, дивлюсь на Діму – такий щасливий, грає в ті ігри… Я одразу пригадала Діму маленького, з того безтурботного життя, яке у нього дуже швидко закінчилося. Подумала ще: хоч на трішки він повернувся в те життя, в минуле, грається безтурботно в ті стрілялки. І ця посмішка його… Дуже швидко ці мої спогади розвіялися, тому що йому подзвонили, і треба було вже їхати. Це була наша остання зустріч.

У мене в кімнаті стоїть його фотографія. Я дивлюсь і хочу бачити, що я схожа на Діму. Я щаслива, розуміючи, що маю частинку його в серці.

Секрету, як виховати легенду, немає. Це залежить від багатьох обставин і від того, що закладено, мабуть, від самого дитинства в людині. В більш дорослому віці людина сама вже приймає рішення, орієнтуючись на свої власні цінності, які їй дали батьки, оточення.

-Діма та Марʼяна звертаються до мами на "Ви", а ви з Сашею та Кариною – на ти.

-Так, мене дуже дивувало поводження старших брата та сестри. Думала: стану дорослою – і буду так само звертатися. Але чим старшою ставала, то розуміла: не зможу перейти до мами на "ви". Інколи було дуже соромно: Діма, Ваня, Марʼяна спілкуються до мами на "ви", це як прояв поваги, так, а я чомусь не можу, не можу себе пересилити, не можу перейти на "ви".

"ДІМА ПОДЕКУДИ ЗАМІНЯВ НАМ БАТЬКА"

Фото: Роман Ніколаєв

Олександра Коцюбайло, молодша сестра Да Вінчі. Між нею і братом різниця вісім років

-У нас є фотографія: я сплю в коробці, - розповідає Олександра. - Діма зробив мені ту коробку, помістив туди, возив по кімнаті, щоб я заснула, і я там спала. Він доволі часто залишався з нами. У мене лише приємні спогади з дитинства з ним. Він закінчував дев’ятий клас, а ми з сестрою ішли в перший клас, він водив нас зранку до школи. На перерві ми інколи пересікалися, і він завжди питався, як у нас справи. Рідна душа серед усіх. Бо ми такі маленькі прийшли до школи, нікого не знаємо, такі перелякані. А він – як світло в кінці тунелю – ми завжди знали, що він є у нас, що ми в будь-який момент можемо звернутися до нього.

На руках у Дмитра маленька Саша

-Пам’ятаєш, коли брат пішов на війну?

-Дуже добре пам’ятаю той момент, мені було дев’ять років. Він сказав, що їде… Ці слова наче вгризлися в мене. Перед тим йому якось принесли повістку, він тоді сказав: "Мамо, я не хочу йти в армію". Мама почала його заспокоювати: "Ми це якось вирішимо". Трошки часу проходить – і він каже, що має їхати. Я не дуже розуміла тоді, що відбувається. Але по телебаченню показували війну, що відбувається на сході. І там – мій брат. В мені переворот відбувся, бо тут він каже, що боїться йти в армію, - а тут пішов. Вже тоді я розуміла, що Діма більше ніж людина. Він для мене вже тоді став прикладом.

Діма був старшим братом, і він для мене саме таким запам’ятався. Його підтримка була завжди присутня в нашому житті. Кожна зустріч з ним була як свято. От чесно… Коли мама казала, що Діма приїде, я готувалася до того декілька днів. Це було очікування свята.

Академія – це найкращий досвід в моєму житті. Він трапився завдяки Дімі. Без його підтримки я б точно не вступила, не пішла би в цю академію. І після закінчення не мала б цього досвіду. Зараз тим, яка я є, я завдячую йому. Академія дуже вплинула на мене. Ми з сестрою пройшли дуже важкий відбір в академію. Я почала сумніватись, чи витримаю там, тому що треба було поїхати в інше місто, покинути рідних. А ми з маленького села, для нас це був стрес. Я тоді засумнівалася, і саме в той момент Діма подзвонив до нас з Ангеліною і сказав: "Ви маєте бути там, вам треба просто зараз цей момент пережити. Ви знаєте, що я є у вас, і ви можете у будь-який момент на мене покладатися. Моя підтримка буде завжди з вами".

-Звідки у Діми та його мудрість?

-На мою думку, це закладено генетично. Такими людьми народжуються. У мене немає такої мужності, яка є у нього. Я писала допис про Діму. Я не можу осягнути його мужність до кінця: як людина може стільки свого життєвого шляху віддати війні, кожного дня йти на смерть? Для мене це незрозуміло. Я не можу сказати, що у мене є стільки відважності і мужності, скільки було у Діми.

-Ви всі дуже схожі…

-Мені найчастіше говорять, що я схожа на брата зовнішньо, тому що маю високий зріст, темні очі, темне волосся. Якось жінка давала мені щось, а я кажу: "Та не треба". Вона каже: "Ти - як Діма". Напевно, оця сором’язливість присутня у нас всіх в сім’ї, невпевненість в собі – вона інколи була в Діми. Коли його щось запитували, він так сором’язливо відповість… Стільки раз дивилась його інтерв’ю і завжди дивувалась. Бо знала, що в Дімі стільки героїзму, в його вчинках, а він так сором’язливо про це завжди говорив, навіть не до кінця це визнавав.

-Наскільки важко ти прийняла загибель Дмитра?

-Мені дуже боляче про це говорити. Кожного разу, коли про це думаю, у мене одразу навертаються сльози. Його дуже не вистачає. Інколи навіть не хочу приймати цю реальність, бо я не можу прийняти, що його більше немає. У мене якесь відчуття, ніби він знову завтра подзвонить і скаже, що у нього все добре. Надію на краще завтра у нас забрали. І мені дуже сумно через те, що так трапилося. Я не до кінця можу прийняти цю втрату. Він був частиною нашої сім’ї, великою частиною нашої сім’ї – і зараз цієї частини не стало. Там дуже велика порожнеча. Можливо, це десь егоїстично з моєї сторони, бо це ніби я хочу заглушити свій біль, але прийняти таке… Так, люди гинули, люди гинуть. Але прийняти оцю втрату мені дуже складно. Бо він був більше, ніж брат, він заміняв подекуди батька.

"ДІМА СТАВ ДЛЯ МЕНЕ СТАРШИМ БРАТОМ"

Фото: Роман Ніколаєв

Марʼяна Коцюбайло, старша сестра Да Вінчі. Між ними два роки

-Ми разом росли, маленькими бавилися, - каже Марʼяна. - Бабуся нас кожної неділі водила до церкви. Весь час ділилися розмовами, у кого які мрії. У бабусі велике подвір’я, і ми любили там гратися. Збирали сливки, грушки, листочки були у нас грішми, ми одне у одного купляли… Пам’ятаю, його відводили в садочок – він завжди там плакав.

Діма завжди малював. Йому було легше малювати, ніж писати. Я казала: "Я теж хочу намалювати білку. Як це у тебе виходить?" Він відповідав: "Просто. Мені головне показати, що ти хочеш". І він це змальовував. Я могла сидіти збоку, і у мене взагалі нічого не виходило.

Бабуся, вкладаючи нас спати, мала нам щось розповісти. Діма розпитував її про історію. Йому було дуже цікаво.

Коли ми стали старші, я казала: "Я прибираю, а ти миєш посуд". - "Ну, Марʼяно, все, що хочеш, зроблю, - тільки не мити посуд! Хочеш, я тобі щось куплю – халву, морозиво, але ти це зробиш, я це не люблю!" Якось, коли ми були менші, я сказала: "Я прибрала. А ти, якщо не хочеш мити посуд, тоді йди готувати обід". Пам’ятаю, він пішов яйця смажити. Мама була на роботі. Я приходжу на кухню – а яйця чорні. Кажу: "Діма, що це?" - "Ну, ти ж сказала яйця посмажити, я це зробив".

Я завжди казала, що мала бути хлопцем. Я була шустріша, могла насваритися, десь його смикнути. Але серйозної сварки у нас ніколи не було. Він ніколи не пам’ятав зла, не тримав образи. Навіть уваги не звертав.

Коли Діма пішов вчитися у художній коледж, він часто приїжджав до мене. Я якраз вийшла заміж. У нас була дача, збиралися будуватися. А Діма почав робити альтанки – зробив бабусі красиву альтанку, парканчики з лозинок. Я приїхала, а бабуся мені показує: "Дивись, що наш Діма побудував". І мамі він таке зробив – розмалював повністю великими метеликами. Каже мені: "Хочеш, я тобі таке зроблю?" Всі дивувалися потім. А він отримував від того задоволення.

-Брат казав тобі про те, що хоче на Майдан?

-Так. "Мар’яно, я їду на Майдан". А я: "Ти що, який Майдан?!" - "Я поїду". Мама дзвонить: "Я його нікуди не пущу!" А він: "Я так не можу, я їду!" Він був такий худенький, маленький, я взагалі не розуміла: "Діма, а навчання? Ти розумієш, куди їдеш?" Він каже: "Так, розумію". І поїхав. Коли ти дивишся телевізор, тебе всю трусить, бо там - пекло, лиються сльози – і телефонуєш до нього: "Діма, у тебе все добре?" - "Так, все добре". – "Будь ласка, вертайся додому. Ти ж розумієш, що може бути". – "Так, та не переживай. Бачиш, я ж трубку піднімаю і відповідаю, що у мене все добре".

А після того він поїхав одразу на Схід. Серце постійно було не на місці… Я завагітніла. Кажу: "Дім, ти розумієш, що маєш приїхати? У тебе скоро буде племінник". Він зрадів. Кажу: "Ти будеш хресним татом". Він погодився. "Діма, я вже скоро буду народжувати". – "Марʼянко, а як я не приїду?.. Ти ж розумієш, я звідси не можу вирватися". Кажу: "Ну, ти ж мене знаєш, яка я є. Ти не приїдеш – тоді я до тебе приїду, і ти все одно будеш хресним татом". Коли він приїхав на хрестини, привіз тризуб і хрестики, тризуб Сашко дотепер носить. Пам’ятаю, він стоїть в церкві і не знає, що з малесенькою дитиною робити. Питає: "А де тут ручки?" Малого треба роздягнути, а йому страшно… В той же день Діма поїхав, одразу повернувся назад. Приїхав лише на один неповний день – похрестити Сашка, як він обіцяв. І все, повернувся назад.

Дмитро з похресником – сином старшої сестри Марʼяни Сашком

Пам’ятаю, я до нього телефоную. Один день, два дні… То трубку не підняв, на другий день у нього був телефон поза зоною. Мені так страшно зробилося. Свекруха каже: "Ну, ти ж зрозумій, то війна. Він не може просто, коли ти захотіла і вирішила подзвонити, одразу підняти телефон". Кажу: "Він зобов’язаний це зробити. Бо він знає, що ми нервуємо, переживаємо". "Чому ти трубку не брав?" - питаю, коли додзвонилася. "Марʼяно, все ж добре, я ж тобі відповів. Не переживай, я був легенько поранений". – "Чому ти нам не сказав? – кажу. – Ти ж там сам у лікарні, тебе прооперували. Ми б приїхали…" - "А чим би ви мені тут допомогли? Все добре, а ви б просто знервувалися…" Він навіть не признався, не хотів, щоб ми всі переживали.

-Коли ви з мамою приїхали на базу до Дмитра, ти побачила різницю? Це вже був інший брат?

-Я його ніколи в житті не бачила такого строгого. Знала, що він справедливий. Діма коли приїздив, розказував, що таке війна. А коли я приїхала туди, подумала, що дивлюся якийсь фільм. Я цього не могла зрозуміти. Пам’ятаю, ми приїхали, а він про те не знав. Подзвонила йому з двору бази: "Діма, я хочу тебе привітати з днем народження". А він: "Добре, дякую, Марʼянко, але я тільки що прийшов з позиції, тільки ліг спати. Я тебе наберу, тільки трошки посплю". Я передзвонюю: "Ти розумієш, що я тебе хочу привітати?" – "Ти мене вже привітала, потім тебе наберу". - "Ні, ти не розумієш – я тебе хочу вживу привітати". Він не міг повірити, що ми приїхали, як ми таке зробили. Пам’ятаю, хлопці йому кажуть: "Виходь, там твої мама і сестра", а він: "Не шуткуйте". І він вийшов на вулицю, дивиться на нас і каже: "Ні, я в це не вірю. Вщипни мене…"

Він мав настільки сильний характер і волю. Я не розуміла, як він справляється, як його хлопці слухаються. До мене навіть і дотепер це не може дійти.

-Твій син, Сашко, похресник Дмитра, часто спілкувався з хрещеним?

-Він з Сашком розмовляв через день. Кожного вечора я йому писала. Він промовчав п’ятого березня, не відповів мені. Пізніше передзвонив, розмовляв з Сашком. Той каже: "Хресний, знаєш, чого я хочу? Я хочу собаку". Кинув йому фото. "О, який гарний собака! Це вже твій?" - перепитав Діма. А Сашко каже: "Ні, я такого хочу". – "О, це круто, дуже гарний собака". Я кажу: "Діма, вибач, я розумію, що тебе вже замахала, але ти просто пиши, що у тебе все добре". Мені вистачало, щоб він просто написав: "Все добре". Але… Остання смс-ка від брата у мене за п’яте березня.

За два тижні до цього сьомого березня я спала по чотири години. Якісь такі дурні сни снилися. Розказую своїй сестрі, подружці, кажу, що сняться дурні сні через ніч. Кажу, що в мене є якесь передчуття, щось має статися. "Марʼяно, ти просто на роботі змучуєшся, попробуй заснути". Кажу, що лягаю спати, але мені вистачає цих чотирьох годин – і щось піднімає.

За пару днів до сьомого березня ми з Дімою поговорили. Тоді у Діми четверо хлопців загинули. "Привіт, Діма, як у тебе справи?" - "Привіт! Погано, у мене загинув найкращий друг". Спершу я не знала, що йому сказати. Розуміла, що йому важко. Кажу: "Я співчуваю". А він: "Марʼянко, я зараз зайнятий, я тебе наберу". Він завжди був впевнений. Він багато років пробув на війні. Ми розуміли, що він на війні. І я почула інтонацію в нього зовсім інакшу. Він вже був не такий впевнений. Каже: "Марʼяно, я тут, в Бахмуті, тут зараз дуже важко". І я зрозуміла, що він був вже настільки змучений… Це якось не сприймалося, думала, що все буде добре. Тому що завжди було добре.

Люди кажуть: Діма загинув. Я ще цього не розумію, тому що я чекаю. Він завжди до мене приїжджав. Забіжить на годинку, посидить з Сашком в комп’ютері. Я ще кажу: "Тобі мало там стрілялок – ти ще сидиш в комп’ютері, граєшся?" А він усміхнувся і каже: "Та ми трошки, трошки посидимо".

Березень я, напевно, зненавиділа на все своє життя. Діма став для мене старшим братом. Я хотіла, щоб він був прикладом для Сашка. Якось він нам всіх замінив. Діма такий був… Подзвонить: "Марʼяно, як справи? Що малий? Що мама? Що малі?" Я йому все скажу. Якщо є якісь проблеми, ми з ним обговоримо: "Все, Марʼяно, значить, так робиш". Ми вже дорослими ніколи з ним не сварилися. Абсолютно. Можливо, я колись в чомусь була неправа, але він мені цього ніколи не сказав. Єдине… Я дуже любила швидкість, а Діма завжди був акуратний, думав головою. Якось ми їхали двома машинами. І я рвонула. Він злякався так, що сказав мені: "Ти розумієш, це не жарти! Ганяти не можна, подумай про себе, подумай про Сашка". Тоді він мені добряче сказав, з такою інтонацією: "Ти не повинна так робити! Так не можна! Навіть я собі такого не дозволяю".

-Не вистачає брата?

-Хотілося б його обійняти. Навіть не щось сказати, а просто обійнятись. Він завжди, коли приїжджав, дуже міцно обіймав, так, що ти одразу про все забувала. У нього було стільки добра, любові і теплоти! Я, напевно, ні від кого стільки не відчувала. Він, попри те, що пройшов війну, стільки на війні бачив, залишався настільки світлим! Кажуть, що люди з війни приходять суворішими, а він… Приїжджав звідти і намагався, щоб ми цього не відчували. Завжди на позитиві: "Розказуйте, як ви…" Якби мене спитали, чого б я хотіла найбільше в світі, - це просто його обійняти і подивитися в його очі, великі щирі очі. Я би все віддала, щоб його побачити…

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ