Сліпий і без рук, але "все було недарма", - Андрій (Апостол) Смоленський

Автор: Ольга Сидоренко

Пост Аліни Смоленської з фото, де вона з тяжкопораненим чоловіком Андрієм, у фейсбуці зібрав 7,5 тисяч репостів. Просте фото, але на ньому мила білявка ніжно обіймає чоловіка, що лишився без очей і рук. Горнеться до нього – і на її обличчі не помічаєш суму.

Її чоловік, Андрій (Апостол) Смоленський, командир підрозділу аеророзвідки "Божа справа", 47 ОМБр. У цивільному житті – фінансист, співав у церковному хорі, мав власний джаз-бенд. Йому кілька разів відмовляли у військкоматі, не взяли в тероборону. Лише згодом вдалося пробитися до війська, де призвався на гранатометника, а потім почав цікавитися дронами. Глибоко віруюча людина, він з нуля створив підрозділ аеророзвідки "Божа справа".

У травні працював на Запорізькому напрямку. У медичних записах вказано, що поранення зазнав унаслідок вибуху артилерійського снаряду. Лишився без очей і рук. Але, за словами лікарів, диво, що взагалі усвідомлює себе. Після таких поранень дуже рідко виживають. Ще рідше – лишаються при пам'яті.

Андрію пощастило. Так вважає і його дружина, що тепер стала його очима і руками. Зараз вони постійно разом, Аліна живе з ним у палаті, два ліжка зсунуті докупи.

Завдяки вірусному поширенню в мережі, на відновлення Андрія вдалося зібрати гроші, але поки що не зрозуміло, де саме і як проходити реабілітацію – як ставити протези рук, якщо він не бачить що брати чи як сліпому навчитися орієнтуватися у просторі без рук?

Попри це пара вірить, що все було недаремно – Андрій створив підрозділ аеророзвідки, який продовжує виконувати бойові завдання і після поранення їхнього командира. І навіть у такому стані Андрій хоче допомогти хлопцям і збирає гроші для свого підрозділу.

Банки для підрозділу Андрія:

🔗Посилання на банку

https://send.monobank.ua/jar/7dPyHu7ghG

💳Номер картки банки

5375 4112 0714 6577

- Що сталося з вами в день поранення? Коли і де це відбулося?

АНДРІЙ: Я дістав поранення в травні. Це вже було в Запорізькій області [до цього працював на Бахмутському напрямку – ред.]. Спланував операцію, ходили, говорили про неї тиждень. За задумом: мали зайти на позицію по темряві рано-рано вранці. Затрималися суттєво, тому що мали діяти в зоні іншого батальйону, не пов'язаного з нашою бригадою. І треба було поговорити про медичну евакуацію, де точно вона міститься в іншому підрозділі. Тому витратили певний час на адміністративні питання. Заходили по факту на позицію вже в день.

А тоді якось вилізаю з окопу і наступна згадка – я прокидаюся в ліжку, в темряві і думаю: ну, бліна, оце мені чухня якась наснилася.

Ворочаюся і щось думаю, а чого так темно в очах? Намагаюся зняти ковдру, ковдра чогось не знімається. І тут я потроху починаю петрати, що можливо, справа не в ковдрі. І що в мене на очах якась пов'язка, і що, можливо, операція пішла трохи не так, як вона планувалась.

Ми продумували все, але це той випадок, коли логіка, на жаль, на перемогла, а переміг випадок.

- Відомо, що саме впало?

АНДРІЙ: У мене в справі записано – "внаслідок артилерійського обстрілу". Якщо чесно, мені здається, це міг бути насправді дрон, тому що вибух був не такий значний, не такий величезний, як від артилерійського обстрілу.

Там артилерія палила весь час, ми коли заходили на позицію – свист над головою постійний був, і обстрілювали позицію, яка дуже близька була до цієї позиції, яку ми там собі підготували. Через таку близькість не до кінця ясно, але, в мене в справі записано, що це артилерійський обстріл.

- Аліно, як ви дізналися про поранення Андрія?

АЛІНА: Я сиділа вдома, працювала в Києві і начебто все було нормально, ну не виходить Андрій на зв'язок, окей, почекаю, таке вже було, що він не виходив на зв'язок, почекаю ще. Потім вже 12 година ночі, я лягаю спати, дзвоню йому – не бере трубку ніде – ні в одному з месенджерів.

Думала, можливо, зайнятий і, можливо, не може розмовляти, окей, але дивлюсь останній раз був у мережі о п'ятій ранку, це мене вже так трошечки спантеличило, але подумала, окей, не буду раніше часу нервувати. На наступний ранок знову не бере трубку.

А потім вдень мені зненацька приходить повідомлення від нашого друга, який за сумісництвом також побратим Андрія, в його підрозділі, він мені написав: "Привіт, ти вдома?" – "Так, а що таке?" І вже наче в мене мурашки по шкірі побігли. Що щось напевно не так. "Я в тебе за дверима, відчиняй".

Іду з острахом до цих дверей відчиняю, заходить наш друг і ще одна людина. Як виявилось, це був військовий психолог. Вони попросили мене присісти. Кажуть, у нас дві новини для тебе хороша і погана. Перша полягає в тому, що Андрій живий. Це хороша новина. А погана в тому, що він у комі, лікарі борються за його життя. І в нього немає обох рук. Також у нього точно немає одного ока, стосовно другого ми не впевнені, потрібно уточняти у лікарів.

"Я гладила його за ніжку і повторювала, що ми з усім впораємося"

- Аліно, якою була ваша перша зустріч?

АЛІНА: Ми поїхали на Запоріжжя, я була в лікарні о першій чи другій ночі. Нас спершу не хотіли пускати в реанімацію, але зрештою мені дозволили на 10 хвилин зайти до Андрія, посидіти. Я побула всі 20 хвилин. Я, як тільки зайшла, я на одну секунду напевно розгубилася, там просто люди один біля одного лежать, і у всіх значні травми і я не зрозуміла куди ж мені дивитися? Андрій лежав другий зліва.

У нього була повністю перебинтована голова, взагалі обличчя не було видно, лише вушка стирчали і волосся догори було. Так і пізнала його, підійшла, почала гладити його за ніжку і говорити про те, що ми сім'я, це найголовніше. Ми є один в одного, а значить, ми з усім впораємося. Це таке випробування, але воно обов’язково нам під силу. І я ось це повторювала йому, як мантру ці всі 20 хв, що все буде добре, хоча буде по-різному, не завжди добре, буде і не дуже добре, але ми з усім впораємося.

"Намагався говорити, показуючи літери ногою"

- Андрію, а якою ви запам’ятали першу зустріч з Аліною?

АНДРІЙ: Я пам'ятаю наше перше співслухання. Через медикаменти я майже не пам'ятаю взагалі першої і другої лікарень. Дуже смутно пам'ятаю перші пів місяця в третій лікарні, в якій вже проходив лікування.

А з Аліною перший такий спогад – це вона поряд зі мною і ще декілька друзів близьких поряд зі мною, і я отак правою ногою намагаюсь говорити з ними, показуючи ногою літери, а вони вже вгадують слова, які я їм показую І Аліна була великою поміччю мені, тому що друзі не могли зрозуміти, що я пишу, а Аліна була перекладачем. Тобто, такий мій перший спогад свідчить про те, що до цього я з Аліною багато спілкувався таким способом.

А наступний вже спогад, звісно, це те, що Аліна поряд зі мною. Взагалі, Аліна весь час поряд зі мною. І це, на мою думку, точно робить Аліну героєм моєї війни.

Я знаю дуже багато історій про те, як дружини лишають своїх чоловіків, дізнавшись навіть просто про ампутацію однієї кінцівки! А моя дружина, при тому, який у мене складний стан, постійно зі мною, підтримує мене усіма силами. І я дуже за це їй вдячний.

"Фізично, ну, не вдався я, і не хотіли мене брати в армію, що тут вже приховувати"

- Андрію, як ви опинилися на війні?

АНДРІЙ: Я достатньо політично активна людина, ще з 2014 року, зі своїх студентських років. Але тоді, коли почалася… ну, почалася війна фактично, я був непридатний до армії. І сам формат війни, яка почалася, тобто гібридна війна, частково я став її жертвою. У тому сенсі, що сама назва навіть –антитерористична операція – мене особливо в перший час, дуже сильно збила з пантелику. Я не усвідомлював масштабу того, що відбувається. Що вже тоді цю війну можна було назвати повномасштабним вторгненням: у нас величезний шмат території забрали – Крим, Донбас, Луганська область. Тоді я цього не усвідомлював, а коли усвідомив, то я все одно був не придатний до армії і вирішив краще заробляти гроші, щоб могти допомогти армії.

На початку лютого минулого року мені подзвонив один із моїх гарних друзів, він сказав мені: "Андрію, я виїжджаю закордон, дуже висока вірогідність початку війни найближчим часом". Я не вірив абсолютно в повномасштабне вторгнення, як людина з економічною освітою, я розумів, що з економічної точки зору, це абсолютна авантюра для Росії і це знищить її репутацію у світі, а оскільки зараз всі економіки ринкові, то це може суттєво вразити економіку РФ.

З іншого боку, я тоді все ж таки сказав, що я не поїду за кордон. Бо те накопичення сил РФ на кордоні вказувало на те, що це буде дуже велика війна. І звісно, в такій конфігурації я все ж таки подумав, що я маю захищати свій дім. Я маю захищати те, що я люблю. Свою дружину, нашу сім'ю, усе, що ми любимо навколо, і я подумав, що я залишатимусь у будь-якому випадку.

Коли почалося вторгнення ми зразу ж дівчат відправили в центральну Україну до родичів, а самі з батьком одразу пішли у військкомат. Мене одразу запитали чи ви служили в АТО? Якщо – ні, то навіть не стійте в черзі.

Я звісно, засмутився, але потім спробував потрапити в сили територіальної оборони, заяву написав, сказали ми вам передзвонимо, я чекав-чекав, але мені так і не передзвонили.

А потім знайомий, який втік на захід України, він подзвонив, сказав, що йому там дали повістку у військкомат. Я подумав, що це цікава стратегія може бути. Поїхав якраз до родичів теж у Вінницьку область і пішов там у військкомат. І от там вже я досяг успіху й призвався до ЗСУ.

- Аліно, як ви взагалі зустріли рішення Андрія іти на війну?

АЛІНА: Ми з Андрієм про це одразу говорили, ще до початку повномасштабної війни, що Андрій піде нас захищати. Мені було непросто, але я розуміла, що Андрій просто не зможе інакше. Він не буде собі знаходити місця, він буде відчувати себе некорисним. І я розуміла, що мені немає сенсу його відмовляти. Можливо, я навіть зроблю цим йому гірше.

Тому він був дуже щасливий тоді, коли йому все таки вдалося потрапити в 47 бригаду.

- Андрію, як ви потрапили в аеророзвідку?

АНДРІЙ: Я цікавився військовою справою, а потім, як всі – нахрапом, так би мовити, намагався надолужити пробіли у своїй освіті.

Тоді мені здавалось, що "Джевелін" – це дуже перспективна зброя з точки зору ефективності. От тому я коли призвався, я пішов на гранатометника.

Пізніше, аналізуючи те, що відбувається, прийшов до висновку, що дрони – це більше перспективний носій гранат, ніж власне гранатомет. Тому я вирішив змінювати фах.

Крім того, тоді батальйон, в якому я був, був новостворений, там не вистачало спеціалістів саме по БПЛА, а я мав якісь навички працювати з дронами, які були актуальні на першому етапі війни – Мавіки-3 і так далі.

Відповідно, я взяв на себе відповідальність навчати хлопців. Ну і воно так пішло, що в батальйоні я, так би мовити, постійно намагався брати лідерство по цій темі і через рік це привело до заснування вже взводу аеророзвідки "Божа справа".

- Яка операція вам запам’яталася?

АНДРІЙ: Знаєте, найцікавіше для мене – це от створення цього підрозділу. Тому що в наших штатних розписах в принципі такої структури не існує, а на весь батальйон мати, вибачте, ну там 2 чи 3 пілоти – це катастрофа. Тому з певного етапу я майже всі зусилля свої зосередив на бюрократичній боротьбі, переконанню військових, кадрових і не кадрових, що це надперспективний напрям, по-перше, а по-друге, що в ньому мають бути елементи як розвідувальні, моніторингові з управління боєм, так і елементи ударні.

Я згадую розробку, над якою ми працювали – FPV-дрон, який може використовуватися, як дрон-камікадзе, і як дрон постійного носіння набоїв. Цей FPV-дрон, мені здається, що це унікальний кейс. Це величезний дрон, водночас, це FPV-дрон, тобто він дуже швидкий, але при цьому може нести досить високу вагу – до п'яти кілограм. На момент, коли я зазнав поранення, ми його зібрали фактично, і от зараз там хлопці, вже ним користуються.

Дронами-камікадзе ми почали цікавитись з липня. І тоді ще, я пам'ятаю, приходив до командування, казав, що FPV-дрони – це дуже перспективно, але не знаходив підтримки навіть у колег, які мали досвід з дронами, навіть там не знаходив розуміння от саме щодо FPV частині, а вона вимагає такої підготовки досить довгої і дорозробки.

Але ми не зупинялись, тобто розвивали цю тему максимально й уже вийшли на рівень пізніше, коли носили вибухівку FPV-дронами.

"FPV-дрони - дуже ефективний засіб в обороні"

-  Розкажіть про приклад використання такого дрона, приміром, проти якої техніки ви застосовували його?

АНДРІЙ: Ці дрони – це точно дуже ефективний засіб в обороні. Чому це так? Тому що засоби ворога – це техніка, а це ласа ціль для будь-якого пілота. Знищення піхоти – це одне, а от знищити танк – це перемога для будь-якого пілота.

І коли йде оборонний бій з нашої сторони, відповідно FPV-дрони надефективні і вони реально можуть впливати дуже сильно на перебіг подій на полі бою, тому що засоби ворога підтягуються дуже близько до вас. Вони у вашій зоні дії, ви розумієте, де вони, у вас є час відпрацювати, і ви вичікуєте.

А от коли ми говоримо про наступальні операції, а ми розуміємо, що зараз вже москалі не такі дурні, засоби противника одразу починають відтягуватися на досить великі відстані. Вони стають дуже обережними, вони дуже швидко під'їжджають, відпрацьовують, від'їжджають, тобто намагаються дуже акуратно працювати. Водночас наші засоби, які рухаються на них, вони отримують ту саму проблему. Вони підтягуються до противника і противник починає знищувати їх своїми FPV-дронами.

Я часто чую від колег, що ця війна – це війна дронів Дійсно, частково так і є. Але не у всіх ситуаціях от ця космічна ефективність дронів є дійсною.

У той же час, в операціях, коли ми говоримо про тактику малих груп, коли піхота рухається вперед і штурмує певну позицію, то в такій ситуації FPV-дрон не хочеться витрачати – він і так часто дефіцитний продукт.

"Можливо, не так вже я потрібен своєму підрозділу, як вони мені потрібні. "

- Ви зі своїми побратимами підтримуєте зв’язок?

АНДРІЙ: Я намагаюся постійно спілкуватися з моїми побратимами, я переживаю за свій підрозділ. Ми робили невеличкі збори грошей для наших хлопців, хоча ми лежали в лікарні. Але я намагаюся хоча б якось приймати участь в житті свого підрозділу. Можливо, не так вже я їм потрібен, як вони мені. Але беззаперечно я відчуваю, що це моя сім’я і мені постійно хочеться підтримувати цей зв'язок.

- Розкажіть про ваш побут, яким стало ваше життя після поранення Андрія?

АЛІНА: Я стала і очима, і руками Андрія. Наразі я проживаю разом з Андрієм у палаті. З першого дня, коли його перевели із реанімації. Додому не їжджу, не пам’ятаю, коли там ночувала.

Який наш побут? Ми встаємо. У нас, як і у звичайної родини все, йдемо вмиватися, чистити зуби, далі снідаємо разом, я допомагаю Андрію снідати, потім у нього заняття з реабілітації, ходить присідати, бігати на велодоріжці, на велосипеді крутити педалі. У цей час я в палаті і можу відповідати людям у месенджерах. Переживаю, щоб люди не ображалися на мене, що довго відповідаю, але нам зараз дуже багато пишуть.

- Ви читаєте для Андрія? Новини чи якусь переписку?

АЛІНА: Можу увімкнути йому аудіокнигу і він послухає її. Час від часу вмикаємо музику. Оскільки Андрій співає, в минулому мав свій бенд, то це круто для нього послухати музику. Інколи пританцьовувати. А ще мені дуже подобається, коли наші ранки починаються з пісні "I feel good". І от Андрій , коли починає – I feel good ту-ду-ду-ду-ду – то це дуже класно.

"Я з великим сюрпризом дізнався, наскільки важлива навіть одна рука для… повсякденних операцій, які виконує звичайна… людина"

- Як триває ваш процес реабілітації? Які операції ви вже пройшли?

АНДРІЙ: Ми не рахували операції, але дізнались про їхню кількість вже з виписки з лікарні, на той момент було 15 чи 16 операцій. До них додалася ще одна на моєму правому вусі, на яке я зараз все ще погано чую. Попереду планується ще декілька операцій – на обличчі, на іншому вусі, на очах і так далі. А реабілітація зараз проходить добре. Я фізично вже суттєво відновився.

Наступні етапи – тут вже дуже великі складнощі. В мене статистично дуже рідкісний кейс – і очі втрачені, і руки втрачені. Я з великим сюрпризом дізнався, наскільки важлива навіть одна рука для всіх цих повсякденних операцій, які виконує звичайна нормальна людина. Тобто, мені все треба робити через дуже складний ланцюг дій, або з допомогою інших людей. Я концентруюся на тому, щоб навчитися і допомагати собі самостійно. Тому наступні етапи не дуже зрозумілі: зараз працюємо щодо незрячості, це орієнтування в просторі і так далі. Але як це поєднати з протезуванням? Які протези підібрати? Як це комбінувати з тим, що я не бачу, що я можу брати в руки? Тобто, це все дуже складне питання і наразі в Україні немає таких спеціалістів, які можуть на нього відповісти.

Тому частково ми вирішуємо це з тими спеціалістами, які є в Україні, намагаючись підібрати команду спеціалістів, які б згодилися разом допомагати.

З іншого боку, ми також дивимось закордон. Намагаємося знайти там такі реабілітаційні центри. Але, на жаль, скоріш за все їх буде важко знайти. Тому що такого масштабу війни не було, з такими пораненими військовими мало хто у світі стикався.

"Ми не зустрічали інших військових із такими ж травмами, як у Андрія"

АЛІНА: Ми бачили хлопців також з ампутаціями обох рук, але вони зрячі, або бачили з ампутацією обох рук і одного ока немає, але інше око залишилося і все ж таки хоч щось бачить, тобто хоч якось можна пристосуватися. Але ось так, щоб були обидва ока видалені, і при цьому ампутація обох рук, то поки що ми не зустрічали таких травм у хлопців.

"Науковцям треба ще щонайменше 6 років, щоб створити біонічний протез ока"

- Ви вивчаєте технологію біонічного зору. Що ви вже дізналися про нього?

АНДРІЙ: Наразі технологій біонічного зору є декілька. Вони на таких початкових етапах, коли це тільки починається тестуватися. Але є технології відновлення часткового зору.

Наприклад, у Німеччині є клініки, які через біонічний чип можуть частково відновити зір. Тобто, це не буде бачення в тому сенсі, в якому ми всі звикли бачити, але це будуть якісь силуети, якісь обриси, тобто, функціонально це може підвищити ефективність незрячої людини.

З іншого боку, в Україні немає жодної людини, яка таким методом відновлювала собі зір, і лікарі, з якими я вже консультувався, офтальмологи українські, вони кажуть, що в першу чергу ці технології допомагають людям, у яких збережено очне яблуко. А от такі кейси, як у мене, коли взагалі немає ока, тут складніше. Ми намагаємося з цими німецькими клініками з’ясувати чи можуть вони допомогти в моєму випадку, тому що в мене збережений очний нерв, до якого під’єднується цей очний імплант, і можливо, ми зможемо зробити хоча б часткове відновлення зору.

Щодо повноцінного відновлення зору, можна згадати хоча б там "Neurolink" Ілона Маска, бо всі точно його знають. Так-от, він прямо каже, що "Neurolink" допоможе незрячим людям бачити повноцінно. Там якась камера буде під'єднуватися до чипа, який буде напряму інтегруватись не в око, як я казав раніше, а в мозок напряму. Але ця технологія навіть в Ілона Маска – з його мільярдами доларів – ще не завершена. Що говорити про якісь малі клініки, малі дослідницькі центри.

Щодо прогнозів, то є такий великий холдинг, який займається біонічними протезами всіх планів, і очей, і рук, і всього іншого, то вони говорять, що їм треба ще хоча б 6 років для того, щоб створити біонічний протез ока.

"Ми самостійно управляємо процесом нашого лікування"

- Чи допомагає держава з реабілітацією?

АНДРІЙ: На цьому етапі я все ще військовослужбовець моєї бригади, я ще не отримав іншого статусу – не пройшов військово-лікарську комісію. Тому що і оперативні втручання у нас ще попереду і це займе певний час… Тому на цей момент, поки що, ми самостійно управляємо процесом нашого лікування і знаходимо самі клініки, куди нам варто рухатись далі. Але все лікування і реабілітація зараз для мене, як військовослужбовця, безкоштовна.

"Коли ти в госпіталі, коли ти усвідомив, що ти не бачиш, ти відчуваєш постійний біль, то… дуже допоміг психолог"

- Чи є психологічна підтримка?

АНДРІЙ: До мене навідувались близько 4 психологів різних, на різних етапах у різних містах. Десь на самому початковому етапі, коли ти в госпіталі, коли ти усвідомив, що відбувається, що ти не бачиш, ти відчуваєш постійний біль, то от на першому етапі дуже допоміг психолог. Просто прийшла жінка, поговорила зі мною, розповіла, що в неї є також син, який дістав якісь поранення ноги. Не знаю, чи це правдива історія, але в будь-якому випадку вона якось допомогла мені тоді, в критичний момент, коли було дуже боляче.

На наступних етапах, коли я вже був більш рухомий і в свідомості повноцінній, менше була ефективність психологів.

Мені, наприклад, набагато більше допомогло спілкування з просто волонтером, теж ветераном, який прийшов до мене і поговорив зі мною. Розказав, що він проходив через це, що він мене розуміє, розповів, що на мене чекає попереду, що дуже важливо. Тобто, це такі речі, які не кожен психолог може розказати, а тут, коли говорить з тобою побратим, то це мені особисто допомогло набагато більше.

"Підтримка людей в перший час допомогла мені витримати все"

- Аліно, Ваш пост про перші перемоги Андрія після поранення став вірусним. Ви самі зрозуміли – чому?

АЛІНА: Я була приємно здивована таким фідбеком, Я не очікувала, що буде настільки багато реакцій, настільки багато поширень, настільки багато коментарів, слів вдячності Андрієві, побажань, скільки люди репостили, надсилали щось корисне, хтось щось знайшов, якийсь реабілітаційний центр, хтось знайшов якусь штуку для незрячих. Для мене це було надзвичайною підтримкою. Це мені реально допомогло в той час витримати все.

- А як ви познайомилися з Аліною?

АНДРІЙ: Познайомилися ми з Аліною п'ять років тому. Тоді я був ще молодий, перспективний фінансист, економічний консультант, в одній міжнародній компанії тоді працював, тільки починав кар'єру свою. У мене була колега, Марина, вона була близькою подругою Аліни. В один з вечорів, ми зідзвонились, домовились, що зустрінемось. Марина сказала, що буде з подругою. Аліна тоді на мене справила враження, коли я кажу: "Гоу, у бар!". А Аліна: "Так а чого ми досі сидимо тут говоримо!?" Ми пішли до якогось бару, Марина спілкувалася зі своїми друзями, а ми з Аліною тоді майже до ранку проговорили удвох.

Я в якомусь розумінні важка людина, люблю випробовувати дівчат, говорити на складні теми. І якщо їм стає нецікаво, то що ж… А от з Аліною ми удвох тоді цілу ніч проговорили. Вона підхопила мій вайб.

- Скільки ви разом?

АЛІНА: Ми в шлюбі майже 4 роки. Тобто довго не зустрічалися - Андрій зробив мені пропозицію через 3 місяці після того, як ми почали зустрічатися, і через рік ми одружилися.

- Андрію, ви співали до війни у церковному хорі. Але у вас був навіть і свій гурт?

АНДРІЙ: Було таке діло, був такий грішок за душею. Насправді в мене 2 частини такі мого позаробочого життя. Це спів у хорі – я людина віруюча. А співав у хорі, бо намагався бути максимально корисним.

І у вільний час від, так би мовити, робочих зобов'язань і духовних, я виступав на сцені з таким джаз-бендом. Там і труба, саксофон, і все інше було.

"При такому прильоті зазвичай люди або не виживають, або втрачають здатність мислити"

- Як ви, як дружина військового, сприймаєте все те, що сталося з Андрієм?

АЛІНА: Я думаю, по-перше, що це дуже велике чудо, що Андрій вижив, що він може мислити і що він не втратив себе. Тобто, Андрій лишився Андрієм і це найголовніше.

Чому чудо? Тому що всі лікарі кажуть, що при такому прильоті зазвичай люди або в принципі не виживають, або втрачають здатність мислити. Тобто, не працює мозок.

Тому я дуже щаслива, що сталось саме так, як сталось. І що у мене є мій чоловік, в якого я закохалась. По-друге, якщо відповідати на питання, чи могла би я зробити щось інакше чи зробила б я, чи я б стала його відмовляти? Я думаю, що ні. Я думаю, що в нашому випадку інакше бути не могло.

Андрій сказав, що він віруюча людина, як і я теж. І я вважаю, що на все воля Божа. Значить, у цьому була його місія робити те, що він робив. Відкрити окремий підрозділ аеророзвідки, який називається "Божа справа". І цей підрозділ далі продовжує функціонувати, він продовжує далі робити свою справу і те, як Андрій спілкується з хлопцями щодня і ми розуміємо, що все, що він робив, це було недаремно.

І напевно, мені здається, що те, що сталося, сталося неспроста і якщо Андрій залишився собою, отже, на нього чекає іще щось, іще якась місія, можливо, ще більш глобальна.

Ольга Сидоренко для "Цензор.НЕТ"