Командир медроти бойового підрозділу патрульної поліції Олександр Войтенко: "Найбільша проблема на фронті - затяжна евакуація"
Цей бойовий медик з підлеглими, які до повномасштабного нападу були звичайними патрульними, зараз рятують поранених бійців різних підрозділів біля Кліщіївки. Усі вони, як і інші бійці підрозділу, – добровольці, бо самі виявили бажання їхати на лінію вогню.
За рік група медиків із семи осіб розрослася до повноцінної медичної роти
Для багатьох досі дивина, що патрульні воюють на рівні з іншими бійцями Збройних сил України, що у них тепер, крім наручників, газового балончика та табельної зброї, є міномети. Працюють патрульні і на різних артилерійських системах, зокрема – реактивних. Опанували навіть трофейний танк! Бойовий підрозділ у Департаменті патрульної поліції почали формувати вже 24 лютого 2022 року. Очільник патрульних Євгеній Жуков, позивний Маршал, який багато років віддав армії у складі 79-ї десантної бригади і з перших днів війни у 2014 році став на оборону країни, одразу ж зорієнтувався в ситуації. Колишніх десантників не буває, а в патрульній поліції зібралося досить багато професійних військових, які мали серйозний бойовий досвід. От вони і створили спочатку загін, який з часом розширився до повноцінного бойового підрозділу – стільки патрульних виявили бажання воювати. Назвали його "Хижак". У березні за бойовим розпорядженням бійці з шевроном "Хижака" заїжджали і боронили Ірпінь… Далі – більше. Зараз патрульні підрозділу воюють по всій лінії фронту – від Донбасу до Запорізького напрямку.
Про цей бойовий підрозділ Цензор.НЕТ розповідає час від часу. Цього разу мені пощастило познайомитися з бойовими медиками підрозділу.
"Ми створили повноцінну медичну роту, з транспортом, евакуаційними бригадами, чергуваннями в найгарячіших точках фронту, – із захватом розповідає Євгеній Жуков, який завжди велику увагу приділяв умінню бійців надавати собі й побратимам першу допомогу. Він добре знає, наскільки важлива робота медиків на війні, як багато від них залежить. – Наші бойові медики рятують не тільки патрульних. Ні-ні. Вони надають фахову допомогу всім пораненим, врятували вже не один десяток бійців різних бригад ЗСУ із важкими пошкодженнями. Я пишаюся, що 1 жовтня, у День захисників та захисниць України, я привіз командиру медичної роти нагороду президента "За врятоване життя", а всім іншим бойовим медикам – нагороду від головнокомандувача "За збережене життя". Вони неймовірні!"
Євгеній показав мені і відео порятунку бійця 28-ї бригади, у якого внаслідок уламкового поранення зупинилося дихання, а потім і серце. І патрульні бойові медики його запустили, поновили дихання і качали мішок 11 хвилин – до приїзду у стабілізаційний пункт. Боєць досі живий. Перебуває в реанімації. І всі медики разом із своїм командиром і керівником сподіваються, що він стане в стрій.
Саме після нагородження ми поговорили з командиром медичної роти та його підлеглими, один з яких, власне, рятував бійця-піхотинця.
"МІЙ ПЕРШИЙ ПОРАНЕНИЙ БУВ ЦИВІЛЬНИМ – ЕЛЕКТРИК У ЩОЙНО ВИЗВОЛЕНІЙ БАЛАКЛІЇ"
Фото: Роман Ніколаєв
Олександр Войтенко, власне, і є тією людиною, яка сформувала та очолила медичну роту бойового підрозділу "Хижак" Департаменту патрульної поліції України. Він, як з’ясувалося, колись навчався в медичному коледжі і навіть мріяв стати хірургом. Але багато років до медицини не мав жодного стосунку. Та настав час, коли набуті колись знання таки стали у пригоді.
- Я заступник начальника відділу тактичної підготовки – це більше інструкторська діяльність, яка передбачає тренування поліцейських, які несуть службу. Тактика роботи в приміщенні, біля командира, самооборона, робота зі зброєю, – це і був основний мій напрямок, – говорить Олександр Войтенко, позивний Санітар. – Але ось уже півтора року я – бойовий медик. А з лютого цього року очолюю медичну роту бойового підрозділу "Хижак" Департаменту патрульної поліції України.
Так вийшло, що найперше життя, яке я врятував після повномасштабного наступу, це був цивільний. Харківська операція. Ми зайшли в місто Балаклія. І коли перебували на пункті дислокації біля посадки, почули вибух. Зразу ж взяли медичні рюкзаки і пішли подивитися, що сталося. На місці події виявили поранених електриків, які підірвалися на ворожій міні. Треба було надавали їм допомогу, але було небезпечно. Ми вибирали шляхи підходу, тому що розуміли – територія замінована. Добре, зі мною були колеги з військовим досвідом, бо я до 2022 року його не мав. Ми пройшли шлях у 100-200 метрів до постраждалих, у нас були м’які ноші, все необхідне, щоб можна було винести чоловіка до евакуаційного автомобіля.
Допомога пораненому електрику в Балаклії 13 вересня 2022 року
- Які поранення дістав той електрик?
- Множинні уламкові кінцівок, тулуба. Ми наклали турнікети, бандажі, знеболили. Всі маніпуляції зробили, які необхідно було провести. І м’якими ношами винесли його до лісосмуги. Це був перший мій досвід надання допомоги в бойовому підрозділі.
Сьогодні багато бійців дістають поранення. Переважно вони уламкові мінно-вибухові. Десь 90 відсотків саме такі. Також маємо справу із ампутованими кінцівками.
- Коли ви стали "Хижаком"?
- Я тут з 8 квітня 2022 року. На той час ми ще перебували у Києві, але підрозділ вже був сформований. Перша операція – це Ірпінь, Буча, але я там не брав участі. Мене застосували, коли патрульні-добровольці вирушили в Миколаївську область.
- Чому ви вирішили іти в цей підрозділ? Патрульна поліція має залишатися на службі і під час воєнного стану…
- Рішення було складним. Мене питали, чи маю я бойовий досвід, чи не маю. Я не служив в армії. Бойового досвіду не мав. У мене уявлення навіть не було, що таке війна. Спершу, коли з’явилася пропозиція піти в новостворений підрозділ, переживав, чи буде з мене на війні якась користь. На другий день, коли повідомили, що бійці вирушають у Миколаївську область, я підійшов до свого безпосереднього керівника і погодився: "Спробую допомогти, чим зможу…" У мене ж перша освіта – медична. І так все збіглося, так пішло, що командири почали розвивати, удосконалювати службу медичної евакуації. Тут я і згодився.
Якщо відверто сказати, чи думав я займатися медевакуацією, то ні. Ми всі ішли як піхотинці. Хтось шукав свій напрям. Хтось зі служби в армії вже був мінометником, хтось – розвідником. А ті, хто не мав бойового досвіду, шукали свій шлях, свою нішу, де можна бути корисним саме під час війни.
Найперші виїзди у мене були з "Госпітальєрами". Вони попросили про допомогу на декілька днів – щоб я з ними побув на евакуації. Потім наш командир запропонував – оскільки в артилеристів завжди великий рівень небезпеки, щоб я був при артилерійському розрахунку як бойовий медик. Пів року я виїжджав з гаубицями Д-30, на яких працювали патрульні підрозділу.
Рівно рік тому – у вересні 2022 року – набрав мене командир і спитав, чи не хочу я себе спробувати у медевакуації. Я погодився й отримав перший автомобіль. Мені дозволили сформувати першу групу бойових медиків – це також були добровольці, ті, хто пройшов базові медичні курси, базові навчання. Вона складалася з п’яти осіб, за декілька днів ще два бійці приїхали з Херсону... Довго нас і було семеро. Це все були патрульні поліцейські – із Сум, Кропивницького, Херсону… Потужна група була. Бойові медики не боялися нічого. Будь-які завдання, будь-які виїзди – на все погоджувалися.
Це перша група медиків загону та їхня перша машина медеваку
Згодом з’явився ще один автомобіль. На сьогодні в нас чотири евакуаційні автомобілі й чотири пікапи або позашляховики – це еваки, які виїжджають безпосередньо на точку, де працюють наші хлопці, на передову.
Ми отримали голий автомобіль. Комплектування робили самі – зверталися по необхідне до керівництва Департаменту патрульної поліції. Давали списки необхідного для медичної служби. Якщо ви запитаєте, скільки разів ми перебирали цей автомобіль, то відповідь буде: дуже багато. Тому що все постійно змінюється. Ми буваємо в закордонних відрядженнях щодо обміну досвідом. І можу сказати, що саме українська евакуаційна служба вийшла на дуже потужний рівень. Мої бойові медики також їздили у відрядження, спілкувалися з американськими колегами. І вони сказали: у вас дуже крутий рівень, і потужно організована медична евакуація.
На сьогодні в роті до 40 осіб бойових медиків. У нас три напрямки роботи: Донецький, Запорізький і Херсонський. Там, де воюють різні підрозділи "Хижака". У Херсоні – більше роботи не так з військовими, як із цивільними. Там багато ворожих обстрілів. Доводиться безпосередньо евакуйовувати населення. На інших напрямках ми більше займаємося евакуацією поранених бійців Збройних сил України, наших побратимів і інших сил оборони.
Цей знімок зроблений у Херсоні. Бойові медики підрозділу надають першу допомогу та евакуйовують цивільних після ворожого обстрілу
Найбільша проблема зараз – затяжна евакуація. І тут врятування життя чи кінцівки залежить саме від першочергового надання медичної допомоги. Правильно надіти турнікет. Оцінити, чи є критична кровотеча… На жаль, були випадки, коли евакуацію поранені чекали і шість, і вісім годин. І нам привозили поранених побратимів з турнікетами, які стільки часу були зафіксовані на кінцівці... Але, судячи з оцінки ситуації, критичною кровотеча не була навіть одразу після поранення. Можна було зробити або переміщення турнікета, або його конверсію і врятувати кінцівку… На щастя, цю проблему вже підняли на дуже високий рівень. Зараз увага всіх бойових медиків, особливо тих, що перебувають безпосередньо в окопах, стрільців-санітарів, звичайних бійців, піхотинців, на курсах звертається саме на цю проблематику.
Це відео зроблене Олександром Войтенком під Кремінною, коли він надавав бійцю допомогу під час руху після того, як пораненого винесли з позиції
- Поясніть, з чим пов’язана довга евакуація. Не з небажанням же медиків забирати пораненого…
- Звичайно ж, ні. Головна причина цього – інтенсивність обстрілів, рельєф місцевості і погодні умови. Але основна – це інтенсивність обстрілів. Бувають випадки, що запит на евакуацію приходить зранку, але ворог так щільно лупить, що чекають темряви, щоб провести евакуацію.
- Як ви проживаєте таке довге чекання на точці, де чекаєте поранених?
- Тяжко. Точка евакуації може бути під якимсь кущем, деревом, де можна сховатися. І ми там чекаємо бойового медика з пораненими. Можна сидіти весь день чи ніч і чекати…
- Коли до ваших рук потрапив перший поранений боєць, була паніка?
- Це великий стрес. Але існує м’язова пам’ять. І ти робиш саме ті маніпуляції, які завчив, напрацював. Але буває, що зір несподівано стає тунельним. Тоді дуже важливо не відхилитися від протоколів. У бойових медиків є певний алгоритм дій. Це як Біблія. Вони непорушні. На кожному етапі евакуації не можна відійти від алгоритму. Перші рази мені було складно, не буду приховувати. Зараз, звісно, трішки простіше, бо напрацьований алгоритм на практиці. Одна справа – знати теорію. На практиці все по-іншому. Треба включати здоровий глузд. Бо візуально, коли підходиш до пораненого, страшно. Ампутації, поранення черевної порожнини, грудної клітини… Важливо правильно оцінити стан. Не дивитися ні на що. Працювати з холодною головою. Робити все за чітким алгоритмом згідно з критичністю ситуації.
Звісно, бувають випадки нестандартні. Не так давно у нас були троє складних поранених з нашого підрозділу. З ампутаціями кінцівок, пневмотораксом. А у нас – лише два евакавтомобілі і пікапи. Нам потрібно було швидко – вже було темно, ніч – оцінити, кого потрібно перевантажувати у медевак. А бойові медики на пікапі надавали всю необхідну допомогу. Коли вже хлопці були в госпіталях, ми дізналися всі їхні діагнози, ступені тяжкості поранень і дійшли висновку, що все зробили правильно.
- Коли багато поранених, як ви вирішуєте, кому першому надавати допомогу?
- Якось одночасно привозили і шістьох, і сімох поранених. Як правило в таких випадках один-два тяжкі, три-чотири – з контузіями. То ми за кожним закріплюємо бойового медика, кажемо, що робити, які маніпуляції, які препарати вводити. Інша група першочергово займається тяжкими.
На сьогодні багато акубаротравм. Це травма, яка досі не глибоко досліджена.
Є певні точки, де стоять медики, ми як правило не одні. Це такі самі медики інших загонів, батальйонів, полків. Ми кооперуємося і разом з ними надаємо допомогу. Якщо взяти останні два місяці – добре працювали з 3-ю окремою штурмовою бригадою на Бахмутському напрямку, злагоджено. У нас залишилися тільки позитивні відгуки про їхню роботу. Сподіваюся, у них також.
Я скажу відверто – до війни звикаєш. Якби мені хтось колись сказав, що я таке скажу, не повірив би. Я зрозумів, що втягнувся, саме в Бахмуті. Рік тому, у листопаді, у мене загострилися проблеми зі спиною. Холодно. Я не міг встати. Попросив колег дати мені води та знеболювальних, ліг на картонні коробки. Було темно, бо ми намагалися демаскуватися. І ось я лежу, п’ю ліки і воду, і сам собі думаю: невже для мене війна скінчилася?
- Раділи думці, що повернетеся додому?
- Ні-ні. Думав: НЕВЖЕ для мене все закінчилося? Якби мені рік тому хтось сказав, що я буду лежати десь у Бахмуті в холодному будинку на картонних коробках і переживати, що для мене може скінчитися війна! Тоді я зрозумів військових…
Тут, на війні, через певний час ти відчуваєш, що потрібний, що поруч з тобою стоять надійні побратими. Відчуваєш їхнє плече. Вони відчувають твоє плече.
- І з цього строю не можна випасти…
- Саме так.
- Чому ви колись пішли в медицину?
- У мене була мрія – стати лікарем. Хірургом! У школі я не дуже навчався. Але моє бажання перемогло. Я вступив і успішно закінчив ніжинське училище. Шість років працював санітаром-фельдшером. Паралельно здобував економічну освіту. Закінчив бакалаврат за фахом економіста, а магістратуру – як фінансист.
- Думали, що колись повернетесь до медицини?
- Навряд таке могло статися.
- У 2015 році чому пішли в нову поліцію?
- У період Майдану я працював у банку. І вже тоді потроху згадував медицину. Коли були штурми в кінці лютого я брав дні і в 17-й лікарні перебирав ліки. Всі розуміли тодішню систему міліції. Хотілося стати маленькою частинкою змін. Поговорив із сім’єю, заповнив анкету. Тоді ще ніхто не розумів, що таке патрульна поліція, як це, буде вона працювати чи ні.
До сьогодні ні на мить не пошкодував, що пішов у патрульну поліцію. Це справді нова поліція. До цього часу я вірю, що зміни відбуваються і будуть продовжуватися. Ми багато спілкувалися з поліцейськими інших країн, Сполучених Штатів. Вони говорили нам, що їм знадобилися десятиліття, щоб отримати таку систему, яку вони тепер мають. А ми тільки почали цей шлях.
- А те, що патрульна воює, що має на озброєні артилерію, що ви зробили медичну роту, наскільки це вас дивує? І це ж все не за наказом. Це добровільне рішення кожного з вас…
- У всіх, хто прийшов у цей підрозділ, дуже сильна мотивація. Знаю багато поліцейських України, тому що випускав поліцейських інструкторів у різних містах, обласних центрах. І мене багато хто знає. Тому мені часто телефонують і запитують – а як потрапити в "Хижак"? Багато хлопців просяться. Всього можна навчитися, якщо є бажання.
- Є різниця у наданні допомоги цивільній людині і військовому? Особливо, якщо ви знаєте бійця?
- Емоційно є. І це не тільки я говорю. Всі медики кажуть, що різниця є, коли надаєш допомогу людині, з якою не знайомий, і коли поранений побратим. Це великий стрес, велика відповідальність. Є група поранених, стан яких залежить саме від наданої допомоги, від кваліфікації медика. Були випадки, коли ми проводили реанімаційні заходи, довозили до стабілізаційного пункту, чекали висновку лікаря, він виходив і казав: "Хлопці, ви все зробили круто. Ви його довезли з показниками, пульсом, диханням, але у нього поранення, не сумісне з життям"...
- Як ви реагуєте в цих ситуаціях?
- Замовкають всі. Всю дорогу їдемо мовчки, а потім трішки починаємо один одного підбадьорювати. Це складно...
У мене дружина також поліцейська. Вона знає, де я перебуваю, що роблю, напрям моєї роботи. Спочатку їй було дуже складно. Вона сподівалася, що це буде недовго. Може, кілька місяців, пів року. А коли я став на посаду командира медичної роти, вона зрозуміла ту відповідальність, яку тепер я несу. Я вже не можу піти із цього корабля. Тому буду іти до кінця. До Перемоги.
Я віруючий. Під час надання допомоги про себе кажу молитву, прошу допомоги. У душі, серці завжди з Богом.
- Після Перемоги не підете з патрульної поліції? Це ваша доля?
- Не планував поки йти. Я фанатик реформи, яка розпочалася у 2015 році. Після Перемоги, я впевнений, буде багато роботи. Поліцейський постійно працює в зоні високого ризику. І ми будемо передавати той досвід, який здобули в бойовому підрозділі, всім патрульним.
"11 ХВИЛИН МИ ПРОВОДИЛИ СЕРЦЕВО-ЛЕГЕНЕВУ РЕАНІМАЦІЮ І ТАКИ З’ЯВИЛОСЯ СПОЧАТКУ СЕРЦЕБИТТЯ, ПОТІМ ПОВЕРНУВСЯ ПУЛЬС"
Фото Роман Ніколаєв
Саме Євген Горбунов, командир взводу роти ТОР управління патрульної поліції в Кіровоградській області, реанімував бійця 28-ї бригади. Це його спокійні коментарі чутно на відео:
- У підрозділі "Хижак" я перебуваю із 17 вересня 2022 року на посаді бойового медика.
- Чому вирішили піти на війну?
- Про бажання потрапити у бойовий підрозділ я давно повідомляв своєму керівництву. 16 вересня минулого року мені зателефонували і сказали, що є така можливість. 17 числа вдень я вже прибув до побратимів. На той час "Хижак" перебував на півдні України. Розумів, що підрозділ виконує бойові завдання. Вважаю, завжди треба рівнятися на сильнішого. Тому, звичайно, було бажання потрапити до тих, хто воює.
Патрульний поліцейський – це не просто. Це про служити і захищати. Але служити і захищати я можу не тільки у своєму місті, а й на війні, в іншому місті, в інших умовах і обставинах. Так склалося за сім років моєї служби, що патрульний – це універсальний боєць. Ми можемо все. І на практиці це вже перевірено.
Я проходив курси бойової медицини. І так склалося, що потрапив саме до медиків. Роти тоді ще не було. Нас було семеро – і до лютого ми працювали цією командою.
Перше наше бойове завдання – допомагати силам нашого підрозділу в Лиманській операції. Слава богу, вона добре пройшла. А вже в Бахмуті ближче до Соледару у нас були перші поранені. Навіть якщо людину потрібно лише прокапати, бо у нього легка контузія, або якщо у людини відсутні кінцівки і критична кровотеча, – ми маємо максимально зробити те, що від нас залежить.
За сім років служби в поліції у мене напрацювалася стресостійкість. У нас же також були ситуації, коли ми надавали допомогу в місті, рятували людей. Не було військових умов, але по факту це також досить складні випадки.
- Ви настільки спокійно все коментуєте, надаючи допомогу бійцю в дуже важкому стані… Це чутно на відео, яке ви ж і записували.
- У тій ситуації треба було все робити спокійно і сконцентровано. Бо в наших руках було життя людини. Чотири медики працювали на максимум. Хтось був водієм, хтось командиром, хтось допомагав. Лишній кіпіш створювати немає сенсу. Якби крик міг допомогти пораненому, я б кричав. А так – навіщо? Ми знали, що треба робити, і всі так і діяли.
- Як до вас потрапив цей поранений, як ви оцінювали його стан?
- Від моменту його передачі нам і до доправлення на стабпункт минуло до 20 хвилин. Нам доставили бійців із суміжних підрозділів. Не пам’ятаю, скільки їх було. Чи вісім чи десять. Це були представники і Збройних сил, і ТрО. Оглянули всіх і відправили медеваком в стабпункт. Але всі легкі були. І тут бійці з підрозділу "Лють" до нашої точки на "Хамві" підвезли цього пораненого. Їх було двоє. Одного забрали бійці із "Люті". А цього, найтяжчого, – ми.
Передовсім зробили огляд. Побачили поранення з правого боку грудної клітини. Зрозуміли, що у нього пневмоторакс. Вирішили зробити декомпресію з правого боку. Вставили назофарингіальний повітропровід, щоб йому краще дихалося. Він був тоді вже без свідомості, але дихав. У нього був один чи два вдихи на 10 секунд. Це проблемно. Підключили. Ввели препарат. Був підготований вже медевак. Перенесли і почали рух. Але дивилися за показниками. І вони вказали, що він перестав дихати. Серцебиття припинилося. Було вирішено проводити серцево-легеневу реанімацію. 11 хвилин ми його качали.
Як під’їжджали до стабпункту, помітили, що почав пробиватися пульс. За дві хвилини до стабпункту боєць потихеньку почав дихати.
- Це показав пульсоксиметр?
- Так. Ми передали пораненого лікарям і трішки почекали. Самі хотіли знати, що з бійцем. Медик вийшов і повідомив, що він живий. Під ранок його перевели в госпіталь.
- Для вас це перше врятоване життя?
- Та я ж лише допомагав, – дуже скромно каже бойовий медик. – Я не був старшим екіпажу. До цього доводилося на проміжному медпункті проводити певні маніпуляції. Були і важкі поранені у нас. Були й ті, хто потім гинув.
- Коли качали мішок, зверталися подумки до бійця? Вмовляли його дихати?
- У мене все просто: ну давай, давай… Головне під час евакуації – концентрація. Тому що потрібно стежити за показниками. І коли вони є – о, круто, ми зробили. Зрозуміло, потім сідаєш і аналізуєш, що зробив так, що не так. На основі помилок робиш уточнення для себе. Зрозуміло, з’являється ейфорія, що врятував життя чийогось батька чи сина. Але – ідемо далі. Треба працювати, рятувати бійців.
"Є ПІДРОЗДІЛИ, ЯКІ ЗАБИРАЮТЬ ЖИТТЯ, А Я ХОЧУ ЙОГО ДАВАТИ"
Олександр Чуркін, який служить у взводі 2-ї роти тактико-оперативного реагування міста-герой Харків, бойовий медик у роті підрозділу "Хижак" лише пів року. Він також хотів потрапити на війну, хоча вона прийшла в його рідне місто вже 24 лютого. Відтоді поліцейський Харків інакше, як місто-герой, не називає.Фото: Роман Ніколаєв
- Як давно ви служите в поліції?
- Прийшов у 2017 році. Мені з дитинства подобалося все, що пов’язане з поліцією. І я вдячний нашим реформам, що люди з народу можуть потрапити туди. Ще й у ТОР пройшов відбір!
- Як для вас почалося 24 лютого в Харкові?
- Напередодні я був відряджений до Національного університету внутрішніх справ як інструктор для підрозділів "Поліції громади" інструктором з тактики. Після занять приїхав додому. Сплю і чую, як будинок ходить ходором. Я живу на дев’ятому поверсі 16-поверхового будинку і бачу з вікон різні куточки міста. Того ранку я побачив, як в Індустріальному районі, як на Чугуїв їхати, яскраво все горить. І на північній Салтівці також. Те, що почалася війна, було і чутно, і видно. Набираю командира, питаю: "Я так розумію, почалася війна". – "Так". Збираю речі, медицину – бо я був у своєму підрозділі медиком, – і поїхав до підрозділу.
- Що робили перші тижні?
- Головним нашим професійним обов’язком в той час була гуманітарна місія та забезпечення громадського правопорядку. Люди масово виїжджали з міста. Ми їх супроводжували, надавали допомогу. Коли десь були прильоти, ми туди їхали і, якщо були поранені, спільно з бригадами швидкої домедичної допомоги надавали її.
- Тобто перших поранених ви побачили в Харкові?
- Так. Важких – під час нападу на Харків.
Найбільше вразило, коли російські війська увійшли в наше місто і почали блукати. З ними почалися зіткнення. Спільними силами ЗСУ, ТрО, Національної поліції і патрульної поліції їх вибили.
Поранені цивільні дуже вражали. Місто обстрілювали як з великого, так і з малого калібру. Працювали артилерія та реактивні системи. Якось приліт стався біля академії Національної гвардії. Виник хаос. Ніхто не розумів, що і як робити. Моє завдання було – взяти медобладнання і шукати поранених, надавати допомогу. Я побачив людей з уламковими пораненнями, декомпресією від вибухової хвилі, внутрішнім пневмотораксом. Допомагав бригадам швидкої допомоги як тільки міг.
Найважча ситуація сталася в районі Салтівки. Мінометний снаряд прилетів під під’їзд будинку. Приїжджаємо. Бачу поранену жінку. У неї була неповна ампутація обох ніг та множинні уламкові поранення. Максимально наклав турнікети. Обробив рани.
- До цього не було досвіду роботи з такими важкими пораненими?
- Ні, але і розгубленості не відчував, тому що у мирний час у мене були ситуації з пораненнями – ножовими, кульовими. Я надавав допомогу неодноразово. Так що ступору не було. Служба в поліції дала мені хорошу підготовку. У поліцейського на першому місці – психологічний стан. Ми ж зустрічаємо людей різних типів, у різному настрої.
- Коли ви дізналися, що патрульна поліція сформувала бойовий підрозділ…
- …дізнавшись, що іде набір до нього, не вагаючись сказав: я піду. Та ще ж формувалася медична рота… Саме в неї я і потрапив.
- Чому саме туди?
- Є підрозділи, які забирають життя, а я хочу його давати.
- Ви робили свою роботу і в Харкові, де постійно потрібна допомога. Можна було залишатися там – це також зараз своєрідна передова.
- Україна – вся моя країна. І я буду її захищати. Я ж давав присягу, що буду зберігати цілісність країни і виконувати Конституцію. Саме тому й пішов у бойовий підрозділ. Де буде поклик, необхідність, туди і піду. Це наша земля, ми незалежні не від кого. І це маємо відстояти.
- Ви прийшли в уже сформовану роту.
- Так, у Харкові набрали саме медиків і відправили до Запоріжжя. Там ми проходили взаємодію з різними підрозділами, набиралися досвіду. Потім почалися чергування разом з аеророзвідниками нашого підрозділу.
У різних місцях різна ситуація з війною. Десь вона стрімка. Десь стримувальна. У Запоріжжі треба було за короткий термін займати нові позиції. У Донецький області – наші бійці частіше стримують ворога.
- Де більше поранених?
- На Донбасі. Біля Кліщіївки ми працювали разом з медиками 3-ї штурмової бригади, прикордонною службою. Надавали допомогу різним підрозділам. Тут я побачив більше поранень не кульових, а від артилерійських прильотів, мінометів, РСЗВ. Тут більше контузій.
У цих місцях завжди проблема з евакуаціями. Обстріли не дають виїхати з позицій, вивезти поранених. Мене вразив один боєць. У нього було кульове поранення черевної порожнини зліва – куля пройшла наскрізь, і дві контузії. Запитую: "Коли було поранення?" – "Три дні тому". Він три дні проходив з кульовим пораненням живота! І продовжував воювати. Вивезти його не було змоги, бо точилися важкі обстріли. Але коли цей боєць потрапив до нас, ми не виявили ні підвищеної температури, ні критичної кровотечі. Лише на вихідному отворі почався абсцес. Рана почала загоюватися і запалилася. Попри це температури немає! Тиск підвищений, але в нормі. Чоловік ходить, розмовляє. Я йому казав: "Друже, ти народився під щасливою зіркою". Надав йому допомогу, ліки і передали до стабпункту.
Один із дуже важких наших поранених був із частковою ампутацією. Його ногу збирали по частинах. При цьому боєць був стабільний. Реагував на наші дії і слова, був притомний.
- Що намагаєтесь говорити своїм пацієнтам?
- Жартуємо переважно. Тому з ногою я обіцяв, що ще на його весіллі будемо танцювати і чарку вип’ємо.
- Дивуються поранені, коли бачать ваші "хижацькі" шеврони: "Почекай, ти з патрульної поліції?"
- Було таке. Коли дізнаються, що ми з бойового підрозділу, перепитують: "Ви поліцейські?" – "Так". – "Ще й медики?" – "Так". Дивуються, що патрульні теж перебувають у зоні бойових дій. Але я вважаю, що ми рівні з людьми, які боронять нашу незалежну Україну. Коли ми вдягаємо військову форму, ми всі стаємо однаковими.
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
