Музикант та офіцер ЗСУ Саша Буль: "Ми можемо довго сратися про Схід і Захід, але коли припече, ми, як мурахи, зібралися - і російські колони палали від Сумщини і до Чорного моря…"

Автор: Євген Кузьменко

"Як це я про нього раніше не чула? Грає та інтонує як справжній американський кантрі-сінгер, але пісні його – про українців. Це український кантрі-фолк, за який не соромно" - таке про Сашу Буля сказала моя подруга, якій я дав послухати його пісні.

Я не дуже здивувався, почувши такий відгук. Загалом-то моя подруга дуже вимоглива до українців та українок, які виконують музику інших народних культур. Але тут – особливий випадок: в очі (а точніше – у вуха) впадають вишуканість мелодій, тематична розмаїтість (від містичних гімнів до психологічних замальовок і гумористичних скетчів), а головне – професіоналізм виконання.

За Буля не соромно не тільки в музичному сенсі: він – один з перших українських топ-виконавців, який від початку війни пішов до війська – при тому, що мав привабливу пропозицію залишити країну і продовжувати робити кар`єру за кордоном. Наразі Сашко – офіцер ЗСУ і цієї осені випустив першу за час повномасштабки пісню – спостережливо-саркастичну "Тримаєм посадку".

34-річний Буль цікавий і як співбесідник: його гострі рефлексії про Україну та українців серед війни навряд чи залишать байдужим читачів "Цензор.НЕТ".

- Для тебе минулий рік був наче гойдалка, бо ще за кілька тижнів до початку війни ти у складі відомого польського, хоча взагалі-то інтернаціонального, гурту Me And That Man гастролював Європою і в квітні мав їхати з хлопцями у Велику Британію. Такий собі кар’єрний пік міг бути. Натомість ти пішов до військкомату. Розкажи, яким для тебе став той лютневий день. Де ти його зустрів і про що думав?

- Я якраз повернувся в Чернівці з Києва, де подавав документи на отримання британської візи, щоб вирушити на гастролі. Але я, скажімо так, звик вірити в краще, готуватися до гіршого. Тому я документи на візу подавав, а тривожна валізка в мене таки була зібрана.

А 24-го прокинувся від того, що мені зателефонувала моя мама і сказала: ну що, почалося. В принципі цього було достатньо, мені не довелось перепитувати. Ми з дружиною прокинулися, зібрали наших звірят, взяли наші спаковані тривожні валізи, авто було заправлене пальним. І ми абсолютно без паніки поїхали в наш заміський сімейний будинок, де у нас обумовлено, що це буде місцем зустрічі для нашої родини на екстрений випадок. Там зустрілися і уже почали далі приймати рішення як діяти.

- Я правильно розумію, що дружина була готова до того, що ти підеш в ЗСУ, і після початку повномасштабної ви це з нею навіть обговорювали?

- Звісно. Навіть я не скажу, що ми це обговорювали прямо так. Просто вона дуже добре мене знає. Тому коли я озвучив цей вибір, вона – ну, ясно, трошки всплакнула, але ніяких скандалів у нас не було. Вона сказала: "Я була готова, що так буде. Що я тобі можу сказати? Тобі з цим жити. Твій вибір. Я не маю права тебе від чогось відмовляти".

А уже зараз, коли я повернувся з фронту, вона мені озвучила, що в той момент прийняла рішення, що якщо мене, не дай боже, "забаранять" (уб’ють) москалі, то вона теж піде до війська. Тобто у неї був чіткий план. Ми рекреаційно займаємось стрільбою – і вона дуже добре стріляє. Ці речі їй не чужі. Тому вона планувала зайнятися кровною помстою.

-Нічого собі. А що сказали хлопці з гурту? Навіть не про те, що зриваються гастролі. А їхня реакція на твою ситуацію?

- Якраз із ними ми це все проговорювали. Тому що ще в січні у нас же був тур. Вже тоді в повітрі все це висіло.

- Да, війська російські вже тоді стояли на кордоні.

- І вже тоді, як зараз пам’ятаю, ми періодично порушували цю тему. Хлопці навіть мене переконували в тому, що слухай, нікуди не рипайся, просто дзвони дружині, хай пакує речі, сідає в машину і приїздить сюди. Ми тобі тут дамо квартиру у Варшаві, будеш собі там жити і не тужити…Це при тому, що в плані моєї музичної діяльності центр – це все одно Варшава, тому що Me And That Man по факту стаціонується Варшава – Гданськ. Мій сольний проєкт теж зав’язаний на польське концертне агентство. Тож всі бізнесові доріжки туди ведуть. І вони мене переконували, щоб я залишився в Польщі, почав своє життя там якось облаштовувати, пускати коріння.

- І що ти відповів?

- Сказав, що ні, такий варіант виключений; я дякую за їхню турботу, але для себе прийняв рішення, що якщо буде повномасштабне вторгнення, то як українець, як офіцер запасу - повернусь в Україну і піду до війська.

- Хлопці намагалися тебе переконати?

- У нас була тривала дискусія. Нергал (лідер гурту Me And That Man. - Є.К.) процитував пісню Марії Пєшек. У неї в пісні є така фраза: "Lepszy żywy obywatel niż martwy bohater". Що в перекладі українською означає: краще живий громадянин, аніж мертвий герой.

-Тобто якби москалі напали на Польщу, від чого ми її захистили, то, я так розумію, у Нергала не стояло питання, захищати країну, чи ні. Чи я тут пересмикую?

- Думаю, говорити про ці речі, якось прогнозувати їх - складно, поки ця загроза не є якоюсь справжньою. От в чому нюанс. Мені здається, знаючи Нергала, знаючи його життєві цінності, його реактивний характер і загострене відчуття справедливості, - я не думаю, що він би втік десь у Швейцарію. Якби реально його сім’ї, його друзям, тому, що він любить, загрожувала небезпека. Він дуже освічена людина, ми з ним любимо говорити про історію. І от, власне, у нас тривалий час були дискусії з приводу того, а як там в контексті Другої світової війни вчинили ті чи інші країни.

- Цікаво. І в якому напрямку йшли ті ваші дискусії?

- Ми порівнювали умовно Францію, яка капітулювала і зберегла міста, зберегла велику кількість людських життів, з Варшавою, з Польщею і Варшавським повстанням, наслідками, які це мало. Ми це проговорювали, і я свою позицію озвучив. Тому коли 24-го зранку в новинах по всьому світу пронеслася інфа, що вулицями українських міст рухаються колони російської техніки, всі хлопці просто мені написали: як ти? Живий-здоровий? Яка ситуація? Давай, запрошення в силі, виїжджай, ми чекаємо, все організуємо, нема питань.

- Ну, молодці, як би там що не було.

- На що я всім відповідав: ні, я своє рішення прийняв, нікуди виїжджати точно не буду. Це виключено. Але я до вас буду звертатися точно в плані якогось нетворкінгу, щоб донести слово про Україну і цю ситуацію - до великих медіа. І в плані того, щоб допомогти з пошуком броників, касок і так далі…Зараз це смішно звучить, але ми пам’ятаємо, коли в перший місяць війни якась Німеччина думала, чи давати нам каски, чи ні. Коли людей, які вирушали на фронт, доводилося громадами одягати і взувати і забезпечувати всім необхідним.

От така у нас була розмова. Згодом, коли минув якийсь час, звісно постало питання гастролей і що робити з гастролями.

Дорожні зйомки з туру (початок 2022)

- Читав пост, де вони повідомляли публіку про скасування концертів. Зворушливо написали, що наш учасник групи пішов на війну, ми його підтримуємо і дочекаємося його повернення…

- Так. Пізніше, коли градус напруги спав, і всім стало зрозуміло що це нова реальність, в якій ми мусимо жити, ми зідзвонилися, поговорили, що далі робити, як діяти. Я сказав, що морального права ультимативно сказати, що я пішов на війну і ви не маєте права грати – я такого права не маю. Тому що перед тим був ковід і у нас роками злітали величезні концерти.

- І ніхто ж не знає, скільки триватиме ця війна.

- Ми зійшлися на абсолютно вигідній для всіх схемі. Вони на моє місце тимчасово беруть сесійного музиканта, гітариста. Мої вокальні партії виконують трошки басист, трошки Нергал – вони собі розбирають. І продовжують грати, продовжують нести слово про Україну на концертах. Продовжують якось просувати ідею Me and That Man – ідею нашого міжнародного співробітництва. А я воюю. От і все. Як тільки я зможу повернутися до гурту – моє місце на мене чекає.

- Ти пішов до військкомату на початку березня. І що було далі? Що тобі там сказали?

- Спочатку на мене там косо-криво подивилися. Зараз смішно про це згадувати, але тоді черги були у військкомат. Тоді ЗСУ були котиками. Не було озвірілих ТЦКашників, не було мамкиних знавців Конституції, які тепер розказують, що вони можуть і які у них права. Тоді ми були більше схожі на нормальну націю. Я прийшов, на мене подивилися і сказали: блін, у тебе ані досвіду участі у бойових діях, ані строкової служби, ти – піджак, будемо відверті.

- Хоча у тебе за спиною була військова кафедра.

- Так. Власне, піджаками називають тих, хто закінчив військову кафедру, хто свого часу, щоб на строкову службу не призвали, вирішили піти, відмітитися пару разів, отримати звання молодшого лейтенанта запасу - і на тому все.

Тому мені довелося трошки там походити пообивати пороги, дзвонити, просити. В результаті мене взяли. Щоправда, мене кілька разів перепитав працівник ТЦК: точно, ти добре подумав? – Добре. – Ну, окей, давай. Мені дали папірець, що я маю прибути на територію військової частини. Далі почалося комплектування, формування, підготовка, полігон, стрільби, вогнева підготовка, тактична підготовка – все на світі. І рутинне військове життя.

- Взяли тебе стрільцем?

- Ні. Спочатку, коли я прийшов у батальйон, мене взагалі призначили на посаду начальника служби РХБЗ. Але пробув я на ній, поки ми формувалися, на полігонах були. Паралельно я займався не лише своїми посадовими обов’язками. Треба було організовувати отримання і зберігання майна по службі, видачу цього майна особовому складу, проведення інструктажів. Далі я весь вільний час проводив на полігоні. Займався вогневою, тактичною підготовкою, допомагав інструкторам, організовував якісь заняття із заступником командира батальйону, який займався підготовкою особового складу. Мені це цікаво було. Я хотів вчитися, розвиватися.

- Тобто посада начальника служби РХБЗ не була посадою твоє мрії.

- Не була, це точно. Просто є певна армійська бюрократія. Ти не можеш прийти і сказати: я хочу бути цим. Ні. Тому що є певні звання, які має мати офіцер, щоб займати ту чи іншу посаду. Одну він не може обіймати, тому що у нього завелике звання; іншу – тому що замале звання, третю – тому що не підходить військово-облікова спеціальність… Є свої заморочки.

Два місяці ми формувалися, готувалися і в останніх числах квітня вирушили вже в район виконання бойових завдань на територію Харківської області. Де недовго мені судилось бути начальником служби РХБЗ. Тому що нашого заступника начальника штабу буквально в перші дні перевели до іншої частини. До мене прийшов начальник штабу і сказав: вибір невеликий, людей у нас мало. Ти хлопець з клепкою, трошки розбираєшся в цьому, хочеш вчитися. Будеш моїм заступником. Давай принаймні спробуємо - а там побачимо.

Так я став заступником начальника штабу. Вже подальший мій шлях був як у піхотинця.

- У моїх інтерв’ю з нашими військовими є така сумна, але важлива традиція – згадати побратима або посестру чи друга/подругу на іншій ділянці фронту, які загинули на цій війні. Це потрібно, як на мене, що зберігати про них пам'ять. Кого ти згадуєш передусім?

- Я згадую Володимира Охоту. Ми з ним познайомились буквально в перші хвилини мого прибуття у військову частину. Ми тоді, як і багато інших новостворених частин, дислокувалися в імпровізованих пунктах постійної дислокації. Я тільки коли потрапив на територію, зустрів Володимира – такий усміхнений хлопець, який на вигляд був набагато молодшим. Коли я потім дізнався, що йому під 50, був дуже здивований, бо, чесно кажучи, думав, що він мій ровесник, може, на кілька років старший. Такий з рум’яними щоками, "кров з молоком" про таких говорять. Такий усміхнений, одразу до мене підійшов, ми розговорилися. Мені аж відлягло, думаю: такий класний чувак, от з ним треба триматися поруч. А потім ще виявилося, що він на той момент був уже на посаді начальника інженерної служби батальйону. А я сам за своєю первинною підготовкою (військово-обліковою спеціальністю, яку я отримав на військовій кафедрі) - інженер-сапер. Теоретично я міг би стати на його посаду. Але вона вже була зайнята; його призначили на посаду начальника інженерної служби, бо він сам за освітою - не військовий, але інженер, будівельник. У нього був на той момент свій успішний будівельний бізнес – знову ж таки привіт бійцям економічного фронту. У цієї людини був набагато більший економічний бекграунд, ніж у 99%, які розповідають, що вони платять податки, донатять і цього достатньо…

І мені сказали, що посада начальника інженерної служби зайнята Володею. Але інженери і рхбзшники у військах - завжди братани. Мені сказали: будеш начальником служби РХБЗ, заодно будеш Володі допомагати по інженерній службі; матимете на двох один склад з майном, будете вести справи разом.

І так ми покорешили. І на стадії формування на складі завжди разом сиділи, якісь порядки наводили, розбиралися з тим військовим обліком. А то у мене таке майно – якісь агрегати ФВА, протигази, дегазаційні пакети. А у нього – 8 тонн вибухівки, на секундочку, привезли. Це уже зовсім інші розклади взагалі.

І так ми з ним разом тусувалися. Дуже здружилися.

У перших числах травня, коли забрали нашого заступника начальника штабу, Володю також перевели до іншого підрозділу. Ми дистанційно підтримували зв'язок. На жаль, в перші дні 23 року Володя загинув на Лиманському напрямку.

- Як це трапилося?

- Він відвозив своїх підлеглих саперів на ротацію і на переправі вони потрапили під обстріл. Він залишився живий від первинного влучання, яке підбило їхній автомобіль. Вийшов, машина загорілася, він почав допомагати пораненим, щоб вони могли покинути транспортний засіб. І в цей момент стався другий приліт, який його вже вбив.

- Вічна пам'ять йому – насамперед у пам’яті тих, хто його знав… Розкажи, наскільки це можливо, про твою роль у штабі.

- Ми вели бойові дії на території Харківської області, потім - Сумщини. Хто більш-менш розбирається у військовій справі, зрозуміє, чим я займався. Це планування, координація між структурними підрозділами батальйону. Тобто розвідка, стрілецькі роти, різні сили вогневої підтримки – воно все взаємодіяло між собою. Проведення рекогносцировок, виїзд на місцевість, планування, де будуть наші підрозділи, в якому порядку будуть діяти, і так далі. Як говорять ще у військах, заступник начальника штабу робить все те, що впадлу робити начальнику штабу і командиру батальйону (посміхається. – Є.К.). Це теж входило в мої обов’язки.

Але, по можливості, у вільний від основних своїх задач час я, за старою інженерною звичкою, міг виїхати десь із саперами на мінування. Бо мені було цікаво знати всі ці процеси знизу, щоб ефективно керувати своїми підлеглими.

- У тебе в першій за цю війну пісні "Тримаєм посадку" є такі воєнні мікроскетчі; наприклад:

"І от я їду по курній дорозі,

Праворульний корч знов затроїв,

У знемозі став у верболозі,

Тільки би москаль не заПТУРив!".

Про таке музична преса зазвичай питає сонграйтерів: Сашку, це автобіографічні рядки?

- Автобіографічні абсолютно. Мені здається, людина, яка трошки розуміє всю цю військову романтику, усвідомлює, що такі речі не напишеш, якщо ти не переживав це на власному досвіді. Це ніби для когось пусті, може позбавлені змісту слова - але людина, яка їздила по курних дорогах Донбасу, Слобожанщини – це особливий вид романтики. Для людини, яка їздила на праворульному корчі, - це теж не просто військовий сленг, а такий елемент фольклору. Бо зрозуміло, наскільки неприємними можуть бути наслідки, якщо твій праворульний корч затроїть і десь стане, де не треба ставати. Це те, що мені довелося пережити на власному досвіді.

І тут мене зацікавив такий момент – як на пісню відреагували усі ці обіженки з економічного фронту. На щастя, їх небагато було, але ж зрозуміло, що вони є в соцмережах. І я дивився на коментарі на пісню в інстаграмі, тік-тоці, ютубі. Смішний факт, що оця їхня ображеність змушує їх думати якось несистемно.

- А саме?

- Умовно, вони ставлять питання: от автор співає про це, а що ж він співає, а сам не сидить в посадці зараз в даний момент? І ти такий думаєш, бл*дь, ну якщо я пісню записав або кліп зняв, напевно на даний момент я не в посадці. Це ж логічно! Але чому у вас не виникає цих запитань до Велбоя, який співає "ворогів на ножі, перетнемо рубежі"?

- Я тобі скажу, звідки ця агресія. Бо відчуття провини своєї там трішки є. І люди міркують за принципом: найкращий захист – це напад.

- Напевно. Тобто до цивіла, який якісь пафосні фрази про війну співає, який дозволяє собі про якісь подвиги виспівувати, співати якісь пафосні пісні про, блін, вибачте на слові, Бахмут – у вас немає претензій до них. Це нормально- це музикант і це пісня. А коли діючий військовослужбовець, який добровільно пішов до війська, щоб вас, м*даків, захищати, по факту кинувши все, відмовившись від свого омріяного життя, до якого він роками йшов, і зараз, перебуваючи в тилу, він дозволяє собі написати пісню на основі свого власного досвіду, - ви собі дозволяєте якісь закидухи типу: а чого ти не сидиш в посадці? Мене це так дивує.

Ти дуже правильно підмітив, що відчуття якоїсь провини, власної мізерності і крихке чоловіче его в якийсь момент просто сліпу лють наводить на ухилянтів - і вони трошки плутають береги, проти кого їм треба скалити зуби.

- У цій твоїй пісні вистачає іронії – і про економічний фронт, і "під кальян тусили". Оці кальянщики-тусовщики – це те, що тебе найбільш дратує, коли ти приїздиш у Київ, Львів чи рідні Чернівці?

- Я би так не сказав…Звісно, мене бісить ця несправедливість, бісить те, як швидко ЗСУ-котики перестали бути ЗСУ- котиками і силою, в яку вірили і молилися. Натомість дозволяють собі називати військовими, оливками, зеленими і так далі. Ясно, що мене це бісить. Мені через це прикро, сумно. Але я теж намагаюсь до цього з розумінням підходити: типу, ми не можемо заборонити людям відпочивати. Не можемо заборонити людям принаймні бажати якось дистанціюватися від війни.

Я не кажу, що треба позакривати всі розважальні заклади. Ні. Я вважаю, що треба мати якусь совість і думати, що саме ти ретранслюєш в соціальні мережі. Людина, яка вийшла з бойового завдання і дісталася до якогось Старлінку, вона так чи інакше, щоб відволіктись, відкриє свій смартфон і перше, що побачить, вибачте на слові, - це п’яних бл*дей в кальянній, які танцюють під пісню "Ворогів на ножі". Тобто думати трохи, що транслюєш і просто не забувати, завдяки кому це все відбувається – це все. Ніхто не вимагає, щоб всі кинули все і одночасно пішли до війська. Ми розуміємо, що це так не працює, але просто…

- Ці твої роздуми якось дуже лягають в унісон з твоєю піснею "Рівні", яка була написана до війни, але зараз здається, що про нинішні часи. Про що тут казати, якщо у цій пісні останні рядки такі:

"Та прокинувся ти від ударів чобіт

Що греміли крізь мертвої тиші

Розтягнулись колони з заходу і на схід

Рівні йшли захищати рівніших".

Насправді війна триває з 2014, а не з 2022 – і усе-таки: такі поетичні типу збіги – вони тебе не лякають? Чи більше тішать – у тому сенсі, що, значить, щось відчував…

- Я збрехав би, якби сказав, що це не пестить моє митецьке самолюбство. Бо це означає, що я вмію відчувати нерв, вловлювати якісь невидимі коливання в повітрі. Мені здається, що це фундаментальна навичка для творця. Але, з іншого боку, я й відчуваю певний холодок спиною подеколи. Шкода, що ти не читав мій дебютний роман "Плющ". Він вийшов у 2021 році, написаний відповідно був ще раніше, і там повномасштабне вторгнення росії в Україну розпочинається в лютому 2022 року. Та навіть не цей збіг мене турбує найбільше. Дивним є те, що мені певною мірою довелося пройти на війні той шлях, який проходить головний герой книги. Я бував дослівно в тих же місцях. І це не моє рішення – це воля командування, яке навряд чи читало мій роман))). Я зустрічав на війні людей із такими ж прізвиськами і прізвищами, як персонажі з роману. І найголовніший  збіг, що місце, де завершуються події роману – це те ж місце, де завершився наразі мій бойовий шлях. Місце, куди нас вивели на відновлення. І коли я побачив телеграму з наказом вирушити туди, то подумав: "Я вже навіть не дивуюсь".

- Дивлячись на те, як відомі українські гурти і музиканти гастролюють Європою – багато хто, звичайно, збираючи гроші на ЗСУ – не пожалкував про своє рішення?

- Я не звик жалкувати про скоєне. Мій улюблений письменник – класик американської літератури Кормак Маккарті, чиї твори буквально стали підвалинами мого світогляду, системи цінностей, сформували мої моральну та естетичну системи координат, колись написав: You never know what worse luck your bad luck has saved you from (Ніколи не знаєш, від якої гіршої біди тебе врятувало твоє невезіння). Тож коли диявол спокушає мене жалкувати над чимось, чого не змінити, я завжди згадую цю фразу. Я не знаю, як склалося б моє життя, якби я не пішов до війська. І ніхто знати не може. Тоді я зробив такий вибір, бо так треба було.

Звісно, у мене бувають напади меланхолії. Відчуття несправедливості їсть зсередини. Наприклад, як зараз, коли мої товариші з гурту грають на фестивалі, що проходить на морському лайнері в Норвегії. Але це не тому, що я обрав шлях захисту Батьківщини. А радше тому, що нас не поспішають замінити. Тих, хто лишився в цивільному житті абсолютно влаштовує такий розклад речей. І виходить, що одні втрачають улюблену власну справу, а інші на тлі війни роблять кар’єри. Це не секрет, що у багатьох українських артистів із початком великої війни кар’єри пішли вгору. З’явився інтерес до України, грантові програми зайшли, різноманітні можливості співпраці з’явилися. Для багатьох це стало "путівкою на захід". І в такі моменти ти думаєш: ну як так? Я ж більше десяти років важко працював, ризикував абсолютно усім, щоб досягти всього, що маю. А натомість змушений воювати, замість їздити на гастролі та записувати нові пісні.

- Взагалі з початку війни музика у тебе заходила? Бо у мене тільки інструментальна етніка – і то не відразу. Плюс група "Surface Tension" з їхніми "Ми вас всіх уб’єм". А як у тебе було?

- Я перший час взагалі не міг слухати музику. Ані в авто, ані в навушниках – взагалі, жодних шансів. А потім поступово, коли я трошки адаптувався і перший стресовий період минув, я якось втягнувся вже у своє життя у ролі військового. І у ролі воїна вже почав слухати музику. Прямо відчув таке бажання – і у вільний час почав слухати свої old-time favorites типу Credence Clearwater Revival, Nick Cave…

Кого я ще слухав? "Кому вниз" - це якщо говорити про українську музику. Потім навіть в якийсь момент замовив собі через інтернет у прифронтову "Нову пошту" Bluetooth- колонку - і вже міг слухати на повну. Коли якісь роботи з картами були, щось таке – до мене підлеглі заходять, а у мене х**рить Slayer.

- Тримаємо посадку – це перша твоя пісня, яка вийшла під час війни. Раніше не писалося чи тупо не було часу?

- І те, і те. Був тотальний, яка кажуть поляки, zapierdol в плані служби. Якщо вдавалося 5-6 годин поспати на добу, то це було прекрасно. Тому завдяки службі і своїм службовим обов’язкам, війні – у мене просто не було можливості для творчості. Реально. Коли я мав якусь зайву годинку, то волів або просто полежати і подивитися в стелю, або поспати. Тому особливо я не пробував щось писати. Згодом, коли уже опинився в тилу, я почав робити спроби писати музику, - але вона не писалася. Я тупо брав гітару, сидів 20 хвилин бринькав - і мені якось бридко робилося. Я її відкладав і більше спроб не робив.

- Зараз дамбу наче прорвало. Коли нам очікувати наступних пісень? В якій стилістиці вони будуть? Бо "Тримаєм посадку" – це така кантрі-замальовка. Але хочеться і дарк-фолку на кшталт Плюща або "Зі смертю під вінець".

- Буде і це також. У мене наразі три пісні в роботі - і це все воєнний матеріал. Як я сказав в інтерв’ю одному фінському виданню – я це назвав trench-folk. Окопний фолк такий. І це пісні, які написані на основі нотаток, які я робив собі на війні. Вони будуть мати різний характер, але воно все буде обертатися навколо війни.

- У мене якраз питання наступне, воно навіть записане було. Під час війни можливо писати взагалі не про війну? Навіть опосередковано.

- Думаю, що можливо. Все залежить від того, наскільки ти включений в процес і наскільки цей процес глибоко сидить в тобі. От і все. На жаль, мені доводиться спостерігати людей, яким, я розумію, війна настільки, вибачте на слові, пох*ю… Тобто їх напружують незручності у вигляді блекаутів, тривог, комендантської години і неможливості поїхати попарити ср*ку на улюблений курорт. Решта їм по барабану, хоча ці люди говорять: та я ж доначу. Але ж донат донату рознь - і це треба розуміти. І чим далі, тим більше ми до цього приходимо. Це такий черговий наріжний камінь у нашому суспільстві. Тому що ми доходимо до моменту, коли людям треба пояснювати, що донат – це не індульгенція. Донат – це не ви зробили послугу військовим. Донат – це вимушена потреба. Це ви зробили, насамперед, послугу самим собі. Зараз все частіше є кричущі факти зневаги до військовослужбовців. Як сталося на цьому бізнес-форумі в Києві, коли там мамкині бізнесмени зібралися. Або один гумористичний канал опублікував відео, де ведучий дозоляв собі насміхатися над тим, що є військовослужбовці, у яких немає нижніх кінцівок, і їх можна саджати на броню танка, щоб вони типу були як… кулемет.

- Я такого не чув. Це що за довбо**б?

- Якийсь Гуд айдіа продакшн, у них є типу шоу на ютубі з неадекватним ведучим.

Я, до речі, помітив, що коли вони собі це дозволяють, і потім з’являється якийсь суспільний резонанс, і люди починають їх хейтити – вони одразу починають записувати нещире відео з якоюсь дебілкуватою ухмилочкою на обличчі. І зазвичай оці нещирі відео з вибаченнями починаються з фрази "От взагалі-то ми донатим". І що? Я, будучи військовослужбовцем, теж доначу своїм побратимам, які зараз на фронті. Я, будучи військовослужбовцем і музикантом, у якого є якийсь соціальний капітал, теж організовую збори і подекуди збираю до 100 тис. на місяць - і передаю своїм колегам військовослужбовцям. Я так само плачу податки, тому що, якщо розібратися, то третину податків у нашій країні сплачують військовослужбовці. І я як музикант плачу з того пасивного доходу, який я маю, - через роялті і так далі. І коли людина, яка собі дозволяє за рахунок військовослужбовців жити своїм безтурботним життям і жартувати про їхні втрачені кінцівки, починає потім своє вибачення на кшталт: ну, але ж я доначу... Дякуєм тобі, звісно, друже, але це не є індульгенція. Це не означає, що ти можеш витирати ноги об захисників, вести розгульне життя і займатися антивоєнною пропагандою; вести деструктивну риторику в соцмережах, розповідати про озвірілих ТЦКшників. І це дуже сумно, що у нас трошки відбулась певна підміна понять.

- Як тобі українська музика під час війни? Мені здається, у декого стався справжній розквіт. Раптом виявилося, що під час війни є більше сказати, ніж під час мирного часу. Є у тебе таке відчуття?

- Я б не сказав. Мені здається, що тут просто відбувся той самий процес, який відбувається з усім суспільством. Війна просто дуже класно підсвічує все. Це такий прожектор: от був темний закуток, який ти в сутінках міг роздивитися і бачив його загальні риси. А тут раз – і ти бачиш усі деталі і ти розумієш, що в тому закутку, виявляється, якесь сміття лежить; а там стіна облуплена, а там – навпаки якийсь цінний артефакт. Таке саме відбулось із людьми; я дуже переглянув своє коло спілкування і оточення. Деякі люди виявилися безпринципними мерзотниками. А деякі - на яких ти, можливо, абсолютно не робив ставку, - роблять без перебільшення героїчні речі і здатні на самопожертву найвищого масштабу. Так само, мені здається, в мистецтві і в музиці, зокрема. Тобто деякі артисти, на яких раніше я ніколи не звертав уваги…

- Давай з прикладами.

- Женя Галич. Виявилось, що чувак дуже тонко реально відчуває війну і вміє про неї писати. Взагалі, його досвід в цій війні, те, що він так само добровільно пішов до лав Збройних сил. Я зараз поглянув на цього артиста під абсолютно іншим кутом.

А є артисти, на яких навпаки я дивлюсь і думаю: чорті що, чесно! Краще би, як деякі, виїхали і чимось за кордоном займалися. І не вдавали, що ця Україна так мила їхньому серцю, і без України вони свого життя не уявляють. А деякі - просто явно мерзотники і користаються безсоромно моментом. Катаються по забуграх, тому що поробили собі незрозумілі дозволи на виїзд, аргументуючи це тим, що ми, типу, донатимо. Знову ж таки: донат донату рознь. Слухайте, якщо ви поїхали в якийсь тур європейський, два місяці сиділи десь за бугром, а потім привезли півтори тисячі доларів і сказали: ми передали на Збройні сили…

- Я нещодавно у рекламі однієї відомої трупи коміків знайшов – зараз тобі сподобається з огляду на те, що ти пишеш про "економічний фронт" - такий анонс їхніх концертів: мовляв, тримаємо гумористичний фронт!

- Це уже просто до абсурду доведено. Ми якось з товаришем цю тему обговорювали, ділилися, хто які фронти знає. Він сказав, що нещодавно в медіа почув термін "дитячий фронт".

- Дитячий фронт нехай буде у москалів, які у дитячих садках вдягають дітей у військову форму…

- Гітлерюгенд і юнармія. Це явно не те, за що ми боремося. Я пішов до війська, в тому числі, для того, щоб, не дай бог, Україні не довелося формувати дитячий фронт. Але ідіоти з медіа, які не знають, який новий зворот вигадати, іноді до абсурду все доводять і вигадують дитячі фронти, гумористичні фронти. Я ще чув гумористичний контрнаступ – це взагалі просто блискуче…

- Саша Буль, він же не тільки фолк-музикант, а й письменник. Ми вже торкнулися у цій розмові твого роману "Плющ". Думаю, що тепер, дізнавшись про напівпророцтва в "Плющі", книгу прочитають і деякі читачі цього інтерв`ю. Але мене цікавить от що: ця війна матеріалу для нової книги тобі не надала?

- Вона, так би мовити, доповнила. Тому що я почав писати продовження минулого роману ще до повномасштабного вторгнення. Коли в 21-му році вийшов "Плющ", я почав працювати над книгою другою з того циклу. У мене є загальне бачення історії і концепції цього роману - але ясно, що це писала людина без особистого досвіду участі у війні. Без особистого досвіду, який мені довелося пережити за останні 1,5 року. Цей досвід трошечки підкоригував цю історію. Вона стане брутальнішою, більш категоричною, ця історія. Це, насправді, дивно казати, завдяки цьому… Ну, тобто це, звичайно, такі події, яким не хочеться завдячувати. Але завдяки цьому я зможу якось точніше передати мілітарну сторону свого нового роману.

Тепер я це все знаю в деталях. Тепер всі ці пейзажі я зможу змалювати точніше, бо мені доводилося неодноразово їх бачити на власні очі. Тепер відчуття людини, яка на війні, я зможу передати набагато гостріше, тому що я це прожив на власній шкурі - і мушу визнати, що кінематограф і література насправді формують у нас досить хибне уявлення про війну.

- Згоден з тобою.

- Принаймні я для себе це зрозумів, будучи на війні. Хибне в плані того, що якихось моральних переживань, які отримує ліричний герой, який знаходиться на війні, ми часто бачимо, що людина картає себе за смерті ворогів, наприклад, за ті речі, які вона робила на війні. Чесно, я не розумію, звідки це береться. Можливо, при якихось загарбницьких війнах, коли приходить наказ знищувати цивільне мирне населення, потім людина переживає ці травматичні події. Але коли ти працюєш над ліквідацією ворога, який прийшов на твою землю чинити зло і терор, проливати кров, просто грабувати, ґвалтувати і залишати після себе пустелю, - я не розумію, які можуть бути після цього душевні травми.

- Це по-перше. А по-друге, не вб’єш його ти - він вб’є тебе.

- Абсолютно. Так, звісно, можуть бути якісь шокуючі картини саме сцен насильства. Бо це неприємно і ненормально, коли людина, умовно, дивиться на м'ясо іншої людини. Але до цього все одно якось звикаєш. Мені здається, проблема того, що ти когось забаранив на війні – це явно не та проблема, якій варто приділяти дуже багато часу в мистецтві.

- Ти ж ще й подкастер. За час війни у тебе не з’явилося нових ідей для подкастів? Скажімо, я з великим інтересом послухав би цикл подкастів про на музику на війні – причому не тільки на російсько-українській, а з твоїм знанням західного бекграунду – взагалі про світових музикантів, які робили такі пісні. Те, що одразу в голову приходить, - "Brothers In Arms" від Dire Straits, але вистачає і інших пісень. Інша річ, що війна у пісенному контексті має, як правило, цілком пацифічний напрямок. Таких пісень, як Bellа Сiao - не так багато. Дуже хотілося б послухати саме про таку музику.

- Я тобі скажу, що частково навіть колись брав участь у подібній ініціативі. Тому що, як ти знаєш, я працював з Локальною Історією і робив цикл подкастів для них, а моїм куратором і наставником, людиною, яка не як я – доморощений історик-аматор, а яка є науковцем-істориком - був Павло Нечитайло з гурту "Запаска". Він робив цикл подкастів для "Локальної історії" – "Пісні війни". Про пісні різних воєн, від чеченської війни і закінчуючи громадянською війною в Сполучених Штатах. Власне, до подкасту про громадянську війну він мене залучав. Я робив спецвипуск про пісні Півдня і пісні Півночі. Брав кілька знакових пісень для конфедеративних штатів, для південчаків - і розбирав їх. Розповідав, про що ці пісні, як вони вплинули, яку мали історію. Брав кілька знакових пісень для північан - і про них розповідав. Тому ця тема мені близька. Та й насправді, ідей дуже багато.

- У мене традиційні останні два запитання, які я ставлю всім військовим і волонтерам. Олександре, ми переможемо у цій війні?

- У мене немає чіткої відповіді. Тому що, мені здається, визначення цієї перемоги для всіх буде різним. От і все. Тобто чи буде момент, коли по телевізору скажуть, що ми перемогли? Так, буде.

- Я переформулюю питання. Чи ми переможем у тому сенсі, що у більшості людей в цій країні буде відчуття повернутої справедливості і того, що ми щось відстояли?

- Це точно. Я в цьому впевнений, тому що це вже трапилося. Як би не склалося в подальшому. Знаєш, з одного боку, я дуже не люблю ці пафосні фрази, їх зазвичай говорять цивільні: та ми вже перемогли, це тільки питання часу, ще трошки протримаємося - і Рашка здується…

Це говорять люди, які не знають, якою ціною це робиться. Люди, які не знають або не хочуть усвідомлювати, що наші військовослужбовці, на жаль, закінчуються. Вони вигорають морально і фізично; вони гинуть і калічаться. Вони просто втрачають мотивацію. Це говорять люди, які не розуміють; для яких Росія – стадо низькокваліфікованих чмобіків, невмотивованих дебілів, яких ведуть на забій. Це ж не так. Будь-хто, хто хоч трошки дивиться на цю війну і аналізує, він розуміє, що це не так. Питання нашої перемоги досі залежить від кожного з нас. Якщо люди не прокинуться, не мобілізуються і мобілізуються (я маю на увазі, дослівно теж, частково); якщо люди не зрозуміють, що військових треба міняти, а не шукати собі відмазку, як відкосити від армії, як звалити за кордон, - то сценарії можуть бути абсолютно різні. Ми воюємо проти грізного ворога. Його не треба недооцінювати. Це треба розуміти.

Якщо ж говорити про якийсь метафізичний формат нашої боротьби, то ми вже залишили величезний слід в історії. Ми вже змінили хід подій історично. Ми ж розуміємо - і зараз про це говорять відкрито - що на початку повномасштабного вторгнення Україні давали абсолютно мало шансів, дуже короткі терміни, впродовж яких ми протримаємось. Але, бачите, сталося інакше. І це виключно заслуга того, як ми, наче мурашки, вміємо діяти. Ми можемо довго сратися, обзивати один одного зелебобами і порохоботами, сратися через питання ковіда, казати, що ті антиваксери, а ті – зазомбовані дебіли, яким чіпи вживили… Ми можемо довго сратися про Схід і Захід, але потім, коли припече, ми - раз, як мурахи, зібралися - і російські колони палали від Сумщини і до Чорного моря…

В історичному контексті ми вже зробили величезний поступ. Але я чого найбільше боюсь? (Як каже моя мама: танцював, танцював та не вклонився). Що оцей великий подвиг українського народу – це таке, наш, напевно, якийсь святий обов’язок - бути оцією брамою Європи; бути, без перебільшення на сторожі європейського світу перед азійською навалою. Але я боюся, що ми потім в результаті якось не дотиснемо, не дошліфуємо це все до кінця. Ми у військовому плані Росію зможемо поконати, але…

- …але потім нашу перемогу у нас вкрадуть політики?

- …А потім умовний Арестович скаже, що "готов платить зарплату таксисту, на которого напал мовний талібан".

- Олександре, як можна так про Арестовича? Льотчік, разведчік, врачєватєль панікьоров. Що він там іще?

- Да. 39 бойових виходів чи скільки там…

- …чи бойових вилєтов, вже не пам`ятаю. Але досить про нього. Перемоги всім нам і тобі, Сашку, тобі і твоїм побратимам і посестрам. І - нових пісень і книжок!

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"