Держава дурить людей. Люди дурять державу. Так не повинно бути, - Всеволод Кожемяко

Всеволод Кожемяко — аграрій, який заробив мільйони доларів. 24 лютого він був закордоном, але повернувся у рідний Харків і створив добровольчий підрозділ "Хартія", який брав участь у боях на Сході, а потім виріс до бригади. Тепер Всеволод бачить своїм завданням, серед іншого, модернізацію війська.

- Мене звати Сергій Мельничук. Камеру в руках тримає Олександр Давиденко. Ми мчимо у Харків, де будемо мати розмову з найбагатшим захисником України Всеволодом Кожем’яко… Підписуйтесь на канал "Український свідок", ставте лайки, ставте дзвіночки, коментуйте наше відео, тому що завдяки вам показуємо війну і навколовоєнні процеси такими, якими вони є. Перше питання завжди просте. Хто ви?

- Ну, я Всеволод Кожем’яко. А що я повинен сказати?.. Можна мене називати і фізкультурником, і бізнесменом, і інвестором, і ще кимось… Ну, і татом, до речі теж. Мені дали нещодавно "Тато року" якусь нагороду. Я не очікував навіть.

- Ви запропонували розпочати наше інтерв’ю саме тут, біля Національного університету імені Каразіна. Чому?

- Ви сказали, що ви хочете зробити про мене перший блок. Це в принципі те місце, звідки я почав своє, можна сказати, свідоме життя. Коли я приїхав у Харків, поступив у Харківський національний університет.

- Ви ж себе більше з Харковом, ніж з Полтавою асоціюєте, правильно?

- Уже більше да… Звісно, що я полтавчанин. Народився я в Полтаві. Я це пам’ятаю. І батьки у мене там живуть. Але звісно, що з Харковом.

- Коли почалось повномасштабне вторгнення, ви були в Альпах. Це я знаю. І ви поїхали в Харків, а не в Полтаву. Чому?

- Це таке питання… чому? Як чому? (Говорить англійською) Харків – це місто на сході України, на кордоні з Росією. Я російськомовний житель України і не потребую ніякої підтримки чи допомоги від Російської Федерації…. (укр) Тут же у мене дім. Тут народилися діти мої. Як? Тут всі друзі, всі сиділи по підвалах. А дехто вже вступив в бій. Тут же був фронт. Не в Полтаві ж був фронт. Харків був напівоточений. Ворог стояв вже на окружній. Я думав в першу чергу про те, щоб встигнути приїхати, щоб росіяни не зайшли в Харків.

- Так а в Харкові ж навіть, ви самі про це говорили, що вже навіть СБУ тут не було.

- Я про це не думав. Не завжди це можна так чітко пояснити. Просто от… на відчутті, на підсвідомості – треба сюди і все.

- А що ви робите зараз?

- Зараз я допомагаю формуватися бригаді "Хартія" в складі Національної гвардії України. Я акумулюю ресурси. Я намагаюся підтягти тих меценатів, які можуть теж допомагати, волонтерів. Я намагаюсь рекрутувати туди людей. Мені тут передали в деяких правоохоронних органах, що от, типу ДФТ не працює, а він там на фонд гроші отримує. Кожна людина судить по собі. От якщо людина краде з бюджету гроші, вона думає, що я отак пристроївся і теж краду. За кожну свою дію, за кожну копійку, яку я отримав, я можу відзвітувати. Я вам можу сказати, що більш того, в мене такий є скіл вже, що я дуже ефективно можу витрачати гроші на війну. Дуже ефективно. Мало таких людей в країні насправді, які так ефективно можуть витрачати гроші на війну

- Якщо у вас є такий скіл, чому ви досі не в міністерстві оборони, не в міністерстві у справах ветеранів, мінсоцполітики, мінреінтеграції?

- По-перше, я не думаю, що там потрібні люди, які можуть казати те, що думають. Це раз. По-друге, якби я там працював, я б повісився, мабуть. Я цим людям не заздрю, бо це дуже важко. Бо ті обмеження, які існують юридичні, з точки зору роботи на державних посадах, вони не дають змоги повністю реалізувати той потенціал, який ти можеш реалізувати. Я можу його реалізувати більш ефективно у приватному секторі. Мене це повністю влаштовує. От є конкретна бригада. Ми робимо конкретну реформу армії знизу. Я намагаюся допомогти максимально всім, чим можу. І не тільки я, багато хто. Я вірю в тих людей, які будують цей військовий організм. Я вірю в ті підходи, які вони запроваджують і я максимально допомагаю тим, чим можу.

- У вас з інтерв’ю в інтерв’ю питають там, ось, місце в списку Форбс 21 рік, 88, туда-сюда. Воно у мене подібне, але трошки інакше. А чому – чому хтось має втрачати місце в рейтингу, а хтось набувати?

- Я намагаюся, знаєте, не рахувати чужі гроші. Для мене цей рейтинг достатньо умовний. Є багато людей, які там не повинні бути. І є дуже багато, які повинні, але їх там немає. Війна змінює економіку, розвиваються певні галузі, які, можливо, не розвивалися мирні часи, з’являються нові капітали, нові люди з новими ідеями, новими компаніями і вони заробляють гроші. Мене більше, знаєте… мене більше турбує, коли гроші з бюджету перетікають в кишені певних людей, розумієте? Оце мене більше турбує. Я хочу, що люди жили своїми ідеями і заробляли зі своїх ідей. Я вважаю, що це дуже добре. І це для суспільства дуже важливо. Дуже багато, коли ідея сп**дити щось, взяти-відвернути, як на всьому зараз, розумієте? І на відновленнях, і на консерваціях, і на тому, і на тому, і на тому – на всьому. Це ж взагалі неможливо.

- Ви в інтерв’ю Аністрату казали, що вам навіть відомі випадки конкретні, коли люди набули незаконних статків і виїхали, що залишилися люди, які допомагають їм набувати незаконних статків. А як у вас руки не опускаються в цьому всьому?

- А що мені ці люди? У мене своє життя. У мене історія про мене, а не про тих людей. Чого я повинен про них думати?

- Зацитую Алекса Ліссітсу, якого запитали про вас. Він говорить: Кожем’яко свого роду аграрний естет з тенденцією до перфекціонізму. У нього чудовий смак до життя і він безмежно відданий Харківщині та Україні загалом. Так а який смак життя на війні? Ви уже 10 років займаєтеся фактично війною. Займаєтеся, я використовую це слово, тому що у вас спектр діяльності надзвичайно широкий. Який тут смак життя?

- Дивіться, так смак життя в тому, що ти робиш, глибоко робиш речі, які дуже потрібні цій державі. Це приносить душевний комфорт. Якщо це людині приносить душевний комфорт – це ж найголовніше, що може бути.

- Я знаю, що питання банальні, правда. Але…

- Ні, нормальні питання.

- всі люди по-різному на них відповідають.

- Нормальні питання, тут просто нічого ні… просто є пасіонарії, я до них відношуся.

- У мене був герой – Серьога Лещенко. І Серьога, значить, сидить, навпроти мене і каже: слухай, а що буде, когда ми закончімся - ми, мається на увазі пасіонарії. І так просто подивишся, тіпа, туда,туда, туда, туда – тіпа все ті самі, все те саме вже 10 років.

- Поїхали на моїй машині, так буде швидше. Сідайте. (до дівчини) О, Наталя.

- Если б задавил меня, я б не обиделась. Как ты?

- Нормально.

- Добре… Мавіки забирають.

-Я ж бачу, що тащить уже хтось мавіки.Та це ми знімаєм тут зараз какую-то програму.

- Їм це потрібно зараз на Бахмуті.

- Це Наталя, дуже відома волонтерка харківська.

- Доброго дня.

- Доброго дня.

- Сумасшедшая людина.

- У гарному сенсі.

- Ну да, звісно.

- У гарному. Гарного дня.

- Навзаєм.

- Добровольчий підрозділ "Хартія", 127 бригада територіальної оборони Збройних сил України доповідає

(за кадром) Гаснуть імперії, валяться трони. Військо виходить на східні кордони. Військо повернеться із походу, з нами правда українського сходу. Гаснуть імперії, валяться трони. Військо виходить на східні кордони. Військо повернеться із походу, з нами правда українського сходу.

- Зупинили тут саме на кордоні і Хартія, що кажемо? Слава Україні!

- Героям слава.

- Чому "Хартія"?

- Це підрозділ нового типу. Командування бригади демонструє підхід натівський і в принципі все працює за стандартами НАТО, за стандартами армії США насамперед. У нас є команда, яка глибоко розуміє систему mdlp tlp на науковому рівні. Це Military decision making process. Що головне в натівському стандарті? Не екіпіровка і не озброєння. Головне – це алгоритми прийняття рішень, процеси і керування цими процесами. Процеси планування, процеси навчання. Mdlp якраз і є набір цих процесів на батальйонному рівні. І tlp – на ротному. Це система, яка була запроваджена в країнах НАТО, яка була в принципі вироблена в армії США після того, як вони зробили висновки з війни у В’єтнамі.

- Хто зараз є кістяком Хартії?

- В бригаді прекрасний командир.

(відео) Всі готові?

- Так!

- Не чую!

- Так!

- Слава Україні!

- Героям слава!

(кінець відео)

- Талановитий військовий, людина, яка віддана своїй справі. Людина, яка може все зробити своїми руками теж. Показати, розказати. Не десь командувати звідкись. Він був моїм заступником в підрозділі Хартія. Але чому заступником? З точку зору військової я набагато слабкіший був. Я багато чого в нього навчився. А він навчився в мене дуже багато чого з точки зору інтерпренерства, як працювати з процесами теж, як контролювати. Будучи цивільною людиною, я іноді більш жорстко і безкомпромісно відносився до певних моментів щодо роботи з людьми, щодо роботи з особовим складом. У Ігоря, ну це комбриг, у нього терпіння набагато більше і я іноді був вражений, наскільки він, будучи військовою людиною, будучи полковником, уже тоді наскільки він має витримку і наскільки він вміє працювати з людьми. Тому що всі ж привикли, що в армії… Чого ж люди і не ідуть в армію? Тому що принижень дуже багато для людей. А в Хартії все по-іншому. Це як велика родина. Це нові підходи. Це, по-перше, порядок. Таке якісне господарське ставлення до всього. До майна, в тому числі. Ну, в першу чергу, до людей. Бо головне – це люди. І люди це відчувають, що вони є головним насправді, що вони є головним активом цього колективу. Якщо вони є професіоналами, якщо в тебе приходить людина, наприклад, яка мобілізувалася і працювала, а до того працювала у фінансах в якійсь корпорації, наприклад. Але по званню вона не може обіймати вищу посаду – це ж не означає, що вона дурніша, розумієте?

- Як на мене, звучить так, що ви будуєте якесь інородне для армії тіло.

- Ну так воно і є.

- Окей. А якщо організм його просто відторгне?

- Головне ж виконувати задачу потім якщо цей організм буде виконувати задачу і втрачати менше людей, ніж інші, тоді всі побачать його ефективність і коли ми говоримо, що це і буде, коли побачать ефективність, скажуть, що о, молодці, давайте впроваджувати це ще і там, і там, і там. Це буде та реформа знизу, про яку ми говоримо. Ми їдемо на Бєлгород. Вони так наступали. Це називалося Бєлгородське шосе. От місто, ми виїхали, да? 4 хвилини від мого будинку. От Руська Лозова уже, все. Оце наше перше КСП. Ми коли заходили сюди, звідси все починалося. А ворог був отам, на тій посадці. Коли заходили сюди, то  було майже все ціле було. Майже все було ціле.

- Ми можемо туди зайти?

- Заїхати ми можемо туди. Там якісь будуть зараз бездомні собаки або ще щось… Тут нас обстрілювали дуже сильно. Ну, я вам скажу, що мало що змінилося.

- Часто буваєте?

- Тут?

- Да.

- Один раз був за весь час. А навіщо мені сюди їздите? Думаєте, що це ПТСР? Отут ми жили. Тут у нас був БК склад. Тут медицина. Що там, нікого? Бо пристрелю. Нікого. А отут цей.. отут ми жили. Спали тут. Тут от був штаб такий міні у нас. Насправді тут же не всі були. Бо у нас були позиції. Зараз ми поїдемо на ту сторону. Там все видно. Там були позиції, тут… Короче, це була типу центральна. А так ми стояли по всьому селу. Була передня лінія, перша лінія і друга лінія. Отам з гелікоптера, де будинок обстріляли, наприклад, він згорів, а там нацгвардійці сиділи, хлопці, прибігли до нас – чорні. Ці позиції ми копали.

- Це нурсами вони їх той.

- Бачите, склали повністю. Нам треба обережно тут, бо я не знаю, тут розмінування взагалі було чи ні. Коли ми заїхали сюди, перша ніч і, ну, обстрілювали, звісно, зрозуміло, що зі всього. Виїжджав танк і він обстрілював нас прямою наводкою, прямо ви бачили де. І коли ти типу чуєш постріл, він зробив постріл і рахуєш секунди – скільки воно летить і лягає поруч. І от кожен раз. І ти знаєш, скільки він приблизно відстріляє БК. І ти кожен раз рахуєш і нічого не можеш нікуди не вийти не втекти. неможливо. бо... ти не знаєш, куди прилетить снаряд. Чи попаде він прямо туди, чи залетить прямо в двері чи не залетить. І коли він ближче, ближче. Потім наступний – далі, ти там – фух. Потім знову ближче. І це продовжувалося на протязі 3 днів. Постійно. Постійні обстріли з різних видів. І ми вже знали: то накидують міномети, то там ще.. А потім оцей танк виїжджав і постійно там обстрілював. І не було чим відповісти тоді, розумієте? Оце коли ти щось знаєш, знаєте, коли ти щось там бігаєш і ще стріляєш, ті можеш якусь дати відповідь, в тебе якась протитанкова зброя, ти його можеш дістати… Або там бачиш ворога на якійсь відстані і можеш вести вогонь, то це одна історія. А коли від тебе взагалі нічого не залежить, то тільки співати гімн, знаєте, залишається. А так, звісно, коли я дивлюсь відео, які записують по штурмових діях і по цій війні безпосередньо в окопах, коли іде зіткнення з ворогом обличчя до обличчя і хлопці роблять таку роботу – я просто в захваті, як вони це роблять, дуже… Це дуже… досвід мати треба уже такий.

- Найболючіша втрата?

- Та ну… Давайте не будемо про це говорити. Це не… Що, а буде якась найболючіша, а якась не найболючіша? У мене питання одне зараз, що ми досі по втратах не можемо оформити людей, не можемо їм оформити компенсацію. Це те, чим займаємось і будемо, судячи зі всього, судитися і відсуджувати у держави право родин отримати грошову винагороду. Тому що коли закон про національний спротив і коли пішли добровольці, то сказали, що вони мають всі соціальні гарантії, такі, як військові. Просто без зарплатні. Типу зарплатні немає, соціальні гарантії – так, в законі так і написано. Але ніяких механізмів, як реалізувати ці гарантії, немає. На жаль. І нікому це вже не цікаво. І я думаю, що це в першу чергу залежить від Верховної Ради України. Ну там нікому нічого не треба. У всіх все добре. Тому отака історія.

- Ви ведете якийсь рахунок? У мене в телефонній книжці є багато номерів. Я їх ні порахувати не можу, ні повидаляти не можу. У мене отак.

- Нє, ну… не знаю… мабуть, треба видаляти. Якщо попадається, я видаляю. А що робити? А що робити? Треба жити далі. Війна буде продовжуватися і як воно все буде, ми не знаємо… точніше, ми знаємо. Ми не знаємо, хто з нас доживе до Перемоги, хто її побачить.

(відео) Ніч на околицях Бахмуту. (Підспівує) та-рам… Опитне… (нерозб) Я вам скажу, що це посвише, ніж сніданок у Ля Рошелі.

- А якщо державу Україна розглядати як компанію, в якому стані вона зараз? І виходячи з цього, можливо я забігаю наперед, але як уникнути банкрутства?

- Я не знаю. Це не до мене питання. Це до керівників питання держави. Неможливо думати про все, розумієте? Є якась задача в мене, я її роблю. Я не хочу бути експертом всього. Все я коментую, все я розумію. Я не розумію. Я от знаю, як це робити – і все. А хтось робити на цьому напрямку, на цьому напрямку. А хтось на тому напрямку повинен. Я ж сподіваюсь хтось працює над цим чи ні? Не дуже? Ну…

- Стаття Шустера, яка вийшла в Time, та Залужного, яка вийшла в Economist, воно ж стало, як типу… як написав Покальчук, що рожеві окуляри українського суспільства якщо не розбилися, то з’їхали з носа. Чогось мені здається, що для вас ці тексти не стали несподіваними.

- Ні, не стали.

- А для суспільства, для багатьох із суспільства - стали.

- Я так… я подивився, я не вчитувався. А що для суспільства стало? Що війна не закінчиться швидко?

- Мені здається, що текст Залужного можна транслітерувати дуже коротко: ми не в Криму, тому що… Умовно кажучи… А суспільство – там же ж народ уже плавки на купальний сезон собі приміряв.

- Я завжди казав і кажу, що я не люблю такий підхід. Мені не подобається оце, коли там ідуть на Херсон, починають там кавуни постити, що от, щас кавунів наїмо… Або коньяк херсонський, або якийсь кримський. Люди там ідуть, ризикують життям насправді. Навіщо на них чинити… роблять подвиги. Навіщо на них чинити тиск оцими ще? А хто там сидить на дивані і – от щас ми там. Хто ви? Де ви? Давайте! Вперед! І коли мені питання ставлять: як ви вважаєте до такого числа, чи до такого числа, чи вийдемо ми туди тоді або тоді… Я взагалі такі питання чесно кажучи, не дуже сприймаю… Вони мені не дуже зрозумілі. Ми тут пробули 4 місяці до того, як рушили вперед. 4 місяці всі – ми, наші побратими, підрозділи різні суміжні приходили, всі намагалися якось просуватися, просуватися, кожен метр, кожні 20-30-50 метрів, кожен будинок – це було дуже важко. І коли ти це бачиш, коли ти розумієш, які титанічні зусилля треба докладати з точки зору організації і героїзму, щоб звільнити хоча б якийсь населений пункт або взяти якусь висоту – звісно, усі ці розмови, про те, що отак от все буде швидко, вони не працюють.

- В інтерв’ю з Володимиро Федориним...

- Так, є така людина.

- ви говорили про народну війну.

- Да.

- все для фронту, все для Перемоги. Проводили аналогії з Другою світовою війною. Знаєте, у мене складається стійке відчуття, що поточний стан речей не дає нам можливості як факт говорити про те, що це народна війна. Тому що, будьмо відвертими, ми переходимо до АТО-2 фактично.

- Да, я згоден. Я думаю, що все це питання, які треба адресувати не мені, а я думаю, що політичному керівництву.

- Щодо політиків, бізнесменів, які втекли. Ви висловлювали сподівання, що (нерозб) не дасть їм пролізти назад. От прямо таке було формулювання. А ОПЗЖ після 2013 року? Ну це ж було вже.

- У нас же неполітичний цей зараз… інтерв’ю, правильно? Ми ж про Хартію? Якщо зараз ми говоримо про Хартію і пов’яжемо це з політикою, то скажуть, що … новий… я не хочу навіть, бо ви пишете, не хочу навіть це називати… що це певні нові у людини амбіції, що це політичний проєкт Хартія, що завтра з’явиться партія Хартія. Уже там теж, до речі, вішаються, коли сказали: от, все, була така чутка, що типу все, робимо партію Хартія. Кожем’яко робить. І буде тепер партія Хартія. Чуш, бл**. І уже ж трусяться сидять там в кабінетах люди, да? Народ. Він все бачить. І все розуміє. І можна робити вигляд, можна навчитися говорити правильні слова, можна робити вигляд, що нічого не відбувається, але всі бачать, що відбувається. Принаймні, за наш регіон я можу… чітко розуміти, де що відбувається, як все розкрадається і що взагалі в голові у тих, хто цим займається. І коли таке відбувається, коли суспільство це бачить, то у суспільства теж питання: а чому, якщо там так, чому ми повинні бути якось по-іншому? Ми теж будемо так? І виходить так, що держава дурить людей. А люди дурять державу. Отак виходить. І кожен сам за себе. А це неможливо. Так не було на початку війни великої і не повинно бути. З цим треба щось робити. Це все, що я можу по цьому прокоментувати на ваше питання, чому ми починаємо нагадувати АТО-2. Тому що, да, комусь там уже… зрозуміло, о люди є люди, вони зі своїми слабкостями. Але вже багато кому наплювати на цю війну і вони цим не живуть.

- А якщо пасіонарії такі, як ви, закінчаться? Так що, що далі?

- Пасіонарії такі не закінчаться. Я сподіваюсь, що не закінчаться. Тому що підростають нові покоління. Наприклад, наша молодь зараз – це ж так позитив теж є, що ви тільки негатив… молодь наша вже, підлітки, вони вже зростають на творах Жадана, наприклад, який зараз дуже став популярним і дуже багато молоді його і читає, і слухає. Інших наших митців, які є патріотичними і створюють певну…. Певне середовище, що важливо, коли кажуть там про культуру – що важливо в культурі? Чому важлива культура? Треба ж виховувати нові покоління. Люди, звісно, закінчуються (нерозб) військове навчання. Треба навчати людей, створювати резерви. Те, що головком, до речі, писав. Навчати людей треба. Бо люди закінчиться можуть, ті, хто вміє воювати. Думаю, що у нас в принципі формується кістяк нації, кістяк будь-якого підрозділу військового – що важливо? Щоб був кістяк, навколо якого все будується. Я думаю, що у нас кістяк формується певних лідерів з 14 року ще. Я не маю на увазі там президентів або якихось посадовців, щоб ви не подумали. Я думаю, що кістяк формується всупереч більше, ніж завдяки. Але він є. і я думаю, що певні моменти отаким колективним розумом українці зможуть не допустити певні помилки.

- Добір в Хартію відбувається за принципом рекрутингу? Не за принципом мобілізації?

- За всіма принципами у нас дуже багато мобілізованих людей. І це насправді великий виклик, цих людей підготувати, зробити таким чином, щоби вони сумлінно виконували свої обов’язки, щоб вони змогли воювати потім. І є певна частина, яка свідомо прийшла до Хартії. Ця частина не така велика, але ми намагаємось просувати бренд нашої бригади. Намагаємося робити такий рекрутинг. Намагаємося рекламуватися і показувати всі, розказувати і пояснювати, чим ми відрізняємося, чому іти треба саме до нас. Багато людей в Україні, які кажуть таким чином: що я добровольцем не хочу йти, але якщо я отримую повістку, то я ховатися не буду, я піду і буду служити, воювати, якщо буде потрібно. Так от я хочу, щоб ці люди, отакі люди, побачивши, в тому числі і вашу програму, щоб вони одразу йшли до нас. Навіть можна не йти у військкомат. Отримав повістку – зразу йдеш до Хартії, записуєшся, проходиш ВЛК і побігли. І це буде гарантією того, що буде людяність, буде людське відношення щодо всього – забезпечення, їжа, навчання. І буде потім в бойових діях нормальне планування, будуть зрозумілі задачі і… ну, людина себе знайде. Бригада – це великий організм. Це непросто тільки навчитися стріляти або якоїсь там тактичної підготовки. Це дуже важливо. Але є ще робота штабів, є робота логістиків, є робота з особовим складом. Це теж дуже важливо. Бо з мотивацією теж треба працювати бо людей краще і легше навчати, коли вони є мотивованими, розумієте? Коли вони знають, для чого вони це роблять. Звісно, що є спільні цінності. Зараз започатковуються традиції бригади, певні ритуали, розумієте? В кожного вони є. певні знаки відмінності. Ми там довго працювали над нашою емблемою, над шевроном. Вона теж непроста. Це не просто так. Нам Федорів дуже допомагав Андрій. Ми багато сесій провели. Вона пов’язана з Харковом, ця емблема. Все це звісно, що в комплексі повинно давати якісний результат. Саме якісний. Не можна просто чогось вчитися, тільки стріляти і все. Тобто це комплексний підхід. Звісно, що яка основна цінність, якщо ми говоримо про цінності? Всередині бригади основна цінність – це життя людини. Тому що люди – це найважливіша складова будь-якого процесу. Тобто життя людини і перше, що треба навчитися, треба навчитися берегти життя людини. Треба навчити людей виживати. А потім уже оборонятися. Розумієте? Оце первинне. Виживати, оборонятися, потім наступати. Так це відбувається. А щодо бойового духу – це звісно, то треба знати, навіщо ми це робимо, з ким ми воюємо, цим ми відрізняємося, в чому наша історія, хто ми взагалі. І ми це людям намагаємося показувати. Лідерство. Дуже важливо. Ми виділяємо, намагаємося виділяти лідерів. Ми не сприймаємо підхід радянський, що типу треба із людини зробити гівно, а потім що-то там з цього ліпити, показати йому, що він ніхто. Ні. Треба показати, що він особистість. Або вона. Що він або вона корисні. Але в межах колективу, звісно. Тобто це важка така інженерна задача, це що робить комбриг і його команда кожного дня, працюючи з людьми, розмовляючи, займаючись в динаміці. Це неможливо так в одному інтерв’ю. Це вам треба приїхати і подивитися, як це відбувається і як це робиться безпосередньо.

- Хто може стати частиною Хартії?

- Будь-хто.

- А хто потрібен?

- Всі потрібні. Хай ідуть, ми всіх застосуємо. Застосуємо максимально ефективно. Всі професії потрібні. Дуже їх багато. Потрібні і штурмовики, потрібні оборонці. Всі потрібні. і артилеристи, і водії, і багато хто потрібен, розумієте? Зрозуміло, що якщо прийде програміст-айтішник в бригаду, ми його будемо намагатися кулеметником не поставити. Якщо він сам, звісно, не захоче. Бо я знаю таких, які кажуть, що ми не хочемо займатися оцим, а хочемо безпосередньо бути керівником кулемету. Нема питань. І таке теж може бути.

- А чи здатні ми все ще перемогти?

- Та звісно здатні. А як інакше? У нас що, є вибір? Взагалі питання таке не стоїть, чи здатні ми чи не здатні. Я впевнений, що здатні. Вибору у нас немає. Треба перемагати і далі будувати своє життя нормально. Так, як ми хочемо. Якщо ми хочемо будувати своє життя так, як ми хочемо, то ми будемо змушені перемогти. Приречені, я б сказав. Тому що інакше ми будемо будувати наше життя так, як хоче хтось. Українців це точно не влаштує, я впевнений.

(за кадром) Варто битись і підводитись варто, якщо потому і доведеться впасти. Серце має заливатися кров’ю і переганяти її. Переганяти. Кості мають міцно зростатись. Шрами повинні додавати злості. Щось із тобою повинно статись. Щось сталося вже і триває досі. Доки ти всім цим живеш і мариш, доки ти всім цим живеш і мариш. Доки вихоплюєш. Доки полюєш. Доки ти все це в собі тримаєш. Доки ненавидиш. Доки любиш.

(за кадром) У нас не буде так, що а можна до вас прийти, але нічого не робити, не служити, десь там типу сховатися таким чином. Сховатися неможливо. Тобто треба буде працювати. На якій – це не обов’язково, що треба працювати, іти в окоп штурмувати, але десь щось потрібно бути для організму, для колективу всього, треба буде робити корисне. Треба бути корисним. Інакше навіщо це все? Тому закликаю, приєднуйтесь, друзі. Це дуже крута історія.

- Друзі, ну ми мчимо вже додому. Я вам дякую за те, що ви додивилася це відео до кінця. У вас залишилася лише одна задача, якщо ви від самого початку цього не зробили, то зараз саме час це зробити. Підпишіться на наш канал, поставте дзвіночок, поставте лайк, прокоментуйте. Порадьте наш канал друзям, знайомим і рідним. Розкажіть про нас і поширюйте це відео, тому що для нас це важливо. Для нас вважливо, щоб правду про війну в Україні і навколовоєнні процеси знало якомога більше людей. Цілую, люблю, Сергій Мельничук, Олександр Давиденко. Український свідок 2023 рік.