Суддя-військовослужбовець Олексій Ситайло: Попередження про повномасштабне вторгнення я сприйняв серйозно. Ще в грудні була інформація, що Генпрокуратура почала вивозити справи

Автор: Ольга Москалюк

Голова Середино-Будського районного суду Сумської області Олексій Ситайло готувався до повномасштабного вторгнення заздалегідь, тому забезпечив архівацію та евакуацію справ із суду. Робив це, адже за декілька тижнів до того отримав інформацію від прикордонників, що росіяни готують наступ.

Хоч зізнається: не хотілося в це вірити. Тому навіть планував 25 лютого відзначити свій день народження з рідними та друзями. Однак замість того вивозив родину на Житомирщину. Сам, повернувшись, до 17 березня продовжував здійснювати судочинство, аж поки не почалися проблеми із логістикою. Тоді вирушив до військкомату та потрапив до 207-го батальйону Тероборони. Нині перебуває у відпустці за станом здоров’я, тож ми змогли зустрітися в Києві, щоб записати інтерв’ю.

Фото Цензор.НЕТ

- Багато хто не вірив, що можливе повномасштабне вторгнення, а ви сприйняли ці попередження серйозно…

- Так, я сприйняв цю інформацію серйозно, але мені все одно також не вірилося. Ще в грудні була інформація, що Генпрокуратура почала вивозити справи. Я знав про ці рухи по Києву і розумів: щось має бути. Але воно тягнулося. Влада нас заспокоювала, що все буде добре. Але прикордонники, дійсно, попередили про небезпеку, і я вжив всіх необхідних заходів. Містечко розташоване прямо на кордоні з росією, тому я про всяк випадок перестрахувався. Але, як людина, повторюся, до останнього не вірив. Тому на 25 лютого на свій день народження навіть замовив кафе. Мали зібратися друзі, рідні. Але сталося інакше. Того дня реально всі забули із зрозумілої причини, тому вітала лише родина. Усім було не до того. Ми якраз виїжджали на Житомирщину, тому що у нас біля будинку почало розгортатися ППО. Я розумів: прилетить у відповідь і все буде у нас в квартирі. Тому вирішили їхати до батька. Але сестра зателефонувала і сказала, що з того боку вийшли танки. Тому ми повернули не на Коростень, а на Житомир, побули три дні у кума. Я тоді поїхав назад, а родина мала лишатися. Однак вони жили недалеко від військової частини, куди було три чи чотири прильоти, тому вирушили на Закарпаття, а звідти – до Словаччини.

- А ви в цей час продовжували працювати в суді…

- Звичайно! Як же можна покинути улюблену роботу?! (посміхається. - О.М.). Річ у тому, що згідно з Конституцією суди здійснюють правосуддя під час і воєнного стану, війни. Нашу роботу ніхто не скасовував. Тому я працював до 17 березня.

У нас окупації, як такої, не було, але місто перебувало в оточенні, тому не працювала пошта, банкомати, АЗС – тобто логістика була практично на нулі. Я по максимуму розглянув справи і вирішив іти до армії. Але виявилося, що мені туди потрапити не так просто. Тому що із суддями ніхто не хоче зв’язуватися - у нас же бронь. Я був у київському військкоматі, у житомирському. Казали: "Ми вам перетелефонуємо". Я усвідомлював: орки прийдуть. Але не думав тікати на Закарпаття чи Львівщину. Пропонували пересидіти, але я не із тих, хто "змінить прапорці" чи ще щось. Тому продовжував стукатися, і так одна із дверей відчинилася - у Шевченківському ТрО сказали: "Взагалі не проблема!". Я навіть не повірив! Кажу: "Подивіться уважно – я ж списаний, непридатний. Ви впевнені?". Вони: "Так!". Але у мене із документів були лише посвідчення судді та дозвіл на травматичну зброю (посміхається. – О.М.). А паспорт був у батька. Я поїхав забирати. На блокпостах тоді були прикольні ситуації. Питали: "Юрист? А що закінчував?". "Харківську академію". "В якому році?". "2009-му". "Це ви застали чотириповерхову скляну будівлю?". Відповідаю: "По-перше, вона була побудована пізніше. По-друге, не чотири, а сім поверхів". "Значить, знаєте". На другому запитували: "Звідки?" "Білогородка". "Що там недалеко?" "Вишневе".

- Ставили такі правильні питання…

- Так. Якщо ти там не жив чи не був, не можеш на них відповісти.

- Таким чином виявляли ДРГ?

- Саме так. Коли все відповідав, хлопці проводили, бо дороги ж були заміновані. Їздив, тому що треба було ще вивезти з Києва дітей друзів, які тут лишалися.

Тоді знову поїхав до Шевченківської ТрО. Попросив документ, що я дійсно у них служу (всміхається. – О.М.). Так 18 березня мене зарахували. Ніякої підготовки не було. Одразу пішли на виконання бойових задач.

- Ви спочатку були на Київщині. Де саме?

- Київ, Ірпінь, базувалися в районі Чорнобиля ближче до кордону.

В березні 2023-го мені зателефонував командир і сказав, що я у групі рекогностування та вирушаю на Схід. Я поїхав, а за тиждень вже зустрічав своїх хлопців як заступник командира роти.

- Це де саме було?

- Спрочатку ми приїхали до Слов’янська. Туди постійно прилітало. Орки відслідковували усі рухи. Як тільки бачили переміщення транспорту, особового складу, одразу обстрілювали... А потім виконували бойові задачі на Бахмутському та Соледарському напрямках.

- Тобто реальні бої для вас почалися на Сході?

- Так. На Київщині ми були не на нулі, а на зачистках, мали певні зіткнення, але це було не те.

- Для не військової людини, мені здається, і такі події – теж ті ще враження.

- Я колись займався кульовою стрільбою – захоплювався цим. У мене була особиста зброя – травматична і мисливська. З друзями в Броварах час від часу їздили до стрілецького клубу "Сапсан" постріляти з різних видів зброї. Мені це дуже подобалося. Я знав, як поводитись зі зброєю. Тому в цьому питанні мені трохи було легше.

- Але одна річ – постріляти в стрілецькому клубі, інша – вбивати ворога.

- А по-іншому воно не буде. Я все розумів. По-перше, мені вже не 20 років, а двічі по стільки, тому морально-психологічний стан відповідний. По-друге, робота суддею теж далася взнаки, тому було легше все сприймати. По-третє, я себе заспокоював тим, що це не ми до них прийшли, а вони до нас. Ми бачили, що відбувалося в Ірпені та Бучі, коли були там на зачистці, чули, що розповідали люди...

- Розкажіть, що найбільше вразило.

- Якщо чесно, не хочу. Це дуже непросто. Окрім розповідей, було те, що ми бачили. Коли, вибачте, собака доїдає людину, на це тяжко дивитися. Не хочеться про це згадувати і взагалі говорити.

Мені більше подобається розповідати, як завдяки війні змінилося моє оточення. У мене справжні друзі лишилися, а деякі товариші потікали за кордон. Я так розумію, за якусь грошову винагороду – не володію цією інформацією достеменно, але допускаю таке, адже законних підстав для виїзду вони не мали. Дехто через рік після повномасштабного вторгнення мені писав. Наприклад, зі Швеції розказували, що ми неправильно робимо. Я навіть не хочу вступати в цю дискусію. Війна, напевне, змінила мій характер, то мені в таких випадках простіше забанити і все. Пояснювати щось людині, яка з-за кордону розповідає, які нам треба віддати території, не бачу ніякого сенсу.

- Ви про друзів в одному з інтерв’ю сказали класну фразу: "На передку легше, аніж тут: там немає напівтонів, а є чорне і біле"...

- Справді, бо там він тебе або витягне, або ні – все! А тут поки не трапиться якась критична ситуація, як-от війна, ти не зрозумієш. Ти можеш вважати людину гарним товаришем, а потім виявляється, що в людях можна помилятися. Причому дуже сильно. І вони різні. Тому я і думаю, що не можна брати до армії усіх підряд. Так, розумію, що людей зараз немає. Але вони повинні йти воювати самостійно – має бути хоч якесь мінімальне бажання. Розкажу на прикладі: оборонний бій, а один боєць не стріляв. Потім запитували його, чому? Відповідає: "У мене не було настрою".

- "Серйозний" аргумент (Олексій посміхається і киває. – О.М.). А ви не запитали: "Ти розумієш, що тебе так можуть вбити?"

- Такі розмови на нулі по-іншому відбуваються – більш по-чоловічому. Там питання набагато коротші, зазвичай більш риторичні та відповіді не потребують (всміхається. – О.М.).

Тому я і кажу, що там немає напівтонів. Але мені за ці півтора року набагато легше, а повертатися в цивільні міста – важко. І це враховуючи мій нормальний морально-психологічний стан. А нашим молодим хлопцям після такого треба працювати з психологами. Але у нас – "півтора" психолога на всю бригаду, в якій шість чи сім батальйонів. Наш штат, якщо не помиляюся, налічує 783 особи, а психолога немає! Так, є заступники командирів рот з морально-психологічного забезпечення, але це трохи не те. Тому, звичайно, ти з кожним бійцем поводишся, як з дитиною. У тебе 89 дітей, і ти носишся з ними, бо це входить до моїх обов’язків. А у кожного якісь проблеми, з якими треба допомогти, зокрема і як юристу. Тому я наводжу такий приклад: це 89 горщиків, з якими ти за ними ходиш (посміхається. – О.М.). Знайомі кадрові військові просто дивувалися моїй такій поведінці. А я питав: "Як же можна з ними по-іншому?!"

- Таке ставлення, певне, є результатом вашого виховання…

- Це виховання і, як кажуть мої знайомі, завищене відчуття відповідальності та справедливості.

- А як бійці вас сприймають?

- Командир ніколи не буває повністю хорошим. Тому що зробиш бійцю девʼять разів добре, а на десятий через певні обставини не зможеш, все: ти - поганий (посміхається. - О.М.), бо оцей один випадок запамʼятається, а ті - ні. Я це сприймаю абсолютно нормально. Я вступив на ще одну вищу освіту - навчатимусь на психолога. Мені це подобається. Хочу розібратися. Окрім армії, ці знання знадобляться мені й в житті та професії. За рік можна буде дивитися на результат.

За великим рахунком, бійці мене підтримують. Коли ти йдеш на завдання разом з ними, вони тебе по-іншому сприймають. Як я казав, звертаються по допомогу. Зараз я у відпустці. Пише один з хлопців: "У мене тут така проблема - треба відпускний лист". Я уточнив, відповів, що документ готовий і розказав, де забрати. Каже: "Дякую! А можна тепер не за статутом?". "Так". "Олексію, повертайся, без тебе важко". Це так мило (посміхається. - О.М.). Звертаються з юридичних питань. Знаєте, можна працювати в межах своїх обовʼязків, а можна по-людськи. Якщо є можливість допомогти людині, чому цього не зробити?! Те саме УБД. Я розумію, що в штабі завалені справами, але цю теж треба рухати, бо ще рік доведеться чекати. Пішов до нашого юриста, все зʼясував. Два тижні ночами попрацював, роздрукував, домовилися з фотографом, який приїхав до нас й усіх відфоткав. Але бюрократична система дуже стійка. Я двічі подавав документи. Не розумію, навіщо чотири рази змінювали форму довідки на УБД. Нам в серпні саме через ці зміни все завернули. Переробили, зібрали, поставили необхідні підписи, поїхав, завіз ті документи. Вчора (ми говоримо 23 листопада. - О.М.) мені зателефонували й сказали, що все готово. Я то у відпустці, але розумію, що треба забирати, щоб не втрачати час, тому що бійці ще місяць чекатимуть. А у них діти народжуються, також вони можуть отримати певні знижки в школі, проїзд у транспорті і так далі. І, зрештою, вони заслужили!

- На Сході, як раніше, так і зараз - пекло. Навіть кадрові військові часто про це говорять. Як ви там себе, так би мовити, "зібрали"?

- Навіть не скажу, що я десь себе "збирав". У мене все інакше. Був один переломний момент. У нас була визначена зона відповідальності. Одна позиція знаходилася дуже глибоко: праворуч, ліворуч і попереду – орки. Особовий склад почав відмовлятися туди йти. Називали їх "позиції 200" - дорога в один кінець. Я прийняв для себе рішення. Спитав: "Хто піде зі мною?" Зголосився командир 3-го взводу. А хлопці погодилися піти на інші позиції. Приїхали. У нас позиція: викопана яма, в якій по коліно води. Прокопали, щоб можна було хоча б сісти. Бо навіть голову підняти було не можна. Потрапили під мінометку. Один із штурмів був достатньо критичний. Я там отримав першу й дуже жорстку контузію. Засипали "ВОГами". Я потягнувся за гранатою і не побачив один з них. Тому що навушники не вдягали, адже працювали снайпери. Тож десь в метрах 5-7 у мене над головою був цей "ВОГ". Не знаю, як так вийшло, але жоден уламок в мене не потрапив. Я потім передивився шолом, бронік - ніде! Під час одного зі штурмів був такий треш, що я подумав: "Все! Але хоча б себе "подорожче продам"". Допомогло те, що праворуч у посадці була 30 ОМБр. Хлопці побачили, що у нас відбувається, і з двох кулеметів допомогли. Орки відійшли. Це, напевне, у мене був такий переломний момент, коли я прийняв, що можу загинути. Панічний страх відійшов. Звичайно, страшно, але вже не так. Після того ми виходили з позиції з медиком. Він: "Як іти?! Стріляють позаду". Кажу: "Йтимеш переді мною. Якщо ми весь час падатимемо-вставатимемо, ще дві години виходитимемо. Пішли! Не бійся" (посміхається. - О.М.). Тому я й говорю, що це вже не такий страх - скажемо так: тепер на рівні інстинкту самозбереження.

- Ще ж адреналін "працює".

- Дуже багато адреналіну! Потім не можеш заснути навіть коли дуже втомлений. Після другої контузії був період, коли я взагалі не міг засинати. Приїжджали до Слов´янська прийняти душ, переночувати. Можна десь о десятій вечора лягти спати. Я лягав, але засинав десь о четвертій ранку. Крутишся і ніяк. Так десь місяць-півтора.

- Скільки у вас взагалі виявлених контузій?

- Офіційних дві. З документами. Решту не відслідковував. Там же як? Привезли в лікарню, подивилися: "У вас такий стан - треба госпіталізувати на два тижні". Кажу: "Не можна. А як же хлопці?!". Попросився. Написав рапорт, що відмовляюся, і поїхав назад. Але ці травми та їхній вплив до кінця не досліджені. Це ж головний мозок. От позавчора наш командир попав до реанімації. У нього була контузія, до якої він поставився безпечно: "Там нічого страшного!". Хоча прилетіло тоді дуже близько. Вони з комбатом стояли, коли у дворі впав "ФАБ". Між ними пролетіли двері. Він потім двічі лише прокапався й усе. А тепер така ситуація, що навіть не можуть встановити діагноз. Вона теж може бути пов‘язана з контузією. Мої знайомі лікарі так кажуть: "Ти можеш не відчувати, рік-два з цим проходити, а потім отримати наслідки. Причому дуже неочікувані й жорсткі".

- Ви теж пройшли ВЛК. Що з вашим зором?

- Прооперували. Але якось все не так райдужно, як я очікував. Обіцяли, що буде краще. Уже пройшло півтора місяця, а зір навіть не на тому рівні, на якому був до. Я трохи хвилююся. У нас ще два бійці робили подібні операції. Довго поновлювалися, однак все нормально. У мене поки незрозуміло. Але зір - це одне з питань. Ще маю головні болі і таке інше. За результатами ВЛК дали відпустку 30 днів. Однак все рівно туди-сюди мотаюся (посміхається. - О.М.). Доводиться тримати руку на пульсі й щось робити.

- Де зараз ваші хлопці?

- На кордоні, у Припʼяті. Поновлюються. У багатьох операції, декому пластину треба ставити і так далі. Ви ж розумієте, що в ТрО прийшли люди з "вулиці". У кожного були свої проблеми зі здоровʼям. Звичайно, стільки місяців перебування в землі, воді на холоді і морозі дається взнаки. На щастя, у нас дуже толковий і пробивний медик. У нього багато звʼязків. Домовляється про обстеження та операції. Якщо дуже коштовні - допомагають волонтери.

Трохи забрали наших в інші батальйони, зокрема 80-ку. Ми не можемо не віддавати, адже є наказ. А решта два місяці на відновленні. Може, ще подовжать, тому що тепер не вистачає людей: із 90-та по штату в роті у нас зараз фактично - 27-29. Виконувати задачі з такою кількістю особового складу нереально.

- Що скажете про ворога?

- У них дуже сильна аеророзвідка. Ці "Орлани" - це велика біда. З ними дуже важко. Вони теж відслідковують, де ми, скільки заходить чи виходить. Знають, хто проти них стоїть. Не треба їх недооцінювати. Вони вміють воювати. Наприклад, виїжджає танк і з трьох пострілів "розбирає" бліндаж з відстані три з половиною кілометри. За 10 секунд зробив два постріли, трохи відʼїхав - ще один і бліндажа немає. Так, його можна побачити, але поки ти розвернеш міномет, - куди вже?! Він за 15 секунд відстрілявся й поїхав. У нас сильний ворог. Але ми справляємося. Мені подобається, що креативно підходимо до виконання задач.

- А як інакше?! Їх багато. Техніки теж, хто б там не казав, що у них, умовно, три танки.

- Це неправда! Там велика кількість особового складу й техніки. Взагалі, як на мене, це цікава війна. Інколи такі приходять накази, що дивуєшся. Але ж я - не професійний військовий. Можливо, на загальному плані воно не такий має вигляд, як у нас на місці. Мій друг з 95-ки, який вже списаний за станом здоров’я, бо у нього в тілі більше уламків, аніж кісток, розказував, як їм дали наказ зупинитися, коли вони на Харківщині вже були за 20 кілометрів до кордону. Може, план був, щоб орки не прорвали та не взяли в кільце. Але судячи з того, що він розповідав, то наші рухалися всією лінією й могли дійти. Росіяни вже тікали. Але поступив наказ, і наші стали. Потім там важко вибивали ворога. І таке буває.

- Які складнощі ви побачили в армії?

- Коли я побачив, що тут відбувається, сказав дівчатам: "У нас в канцелярії все ідеально" (посміхається. – О.М.). Тому що паперова армія – це просто треш!

Я колись працював у Державній судовій адміністрації. Був розробником інструкції з діловодства в адміністративних судах, працював в складі групи по зміні інструкції з діловодства в загальних та апеляційних судах, тому роботу цю знаю. Коли прийшов до суду, одним із перших запровадив тут використання "Дії". Хоч він і периферійний, але я прийняв таке рішення. Зробили для відвідувачів WI-FI. Суд - це теж сфера послуг. Тут має бути зручно. У мене батько працював судовим виконавцем. Періодично брав мене малого з собою на роботу. Я фактично виріс в суді. Памʼятаю цей великий зал, червоні крісла. Це мені так подобалося, що надихнуло. Там своя атмосфера. Я до неї звик. А коли людина вперше приходить до суду, їй лячно і страшно. Треба, щоб було комфортно. У нас в залі не було кондиціонера. Я придбав його за власні кошти, тому що під час засідань можна було в тому приміщенні просто задушитися. А ти ще й в мантії - це так спекотно! (посміхається. - О.М.). Тому тут має бути забезпечення. У армії теж.

- Ви все одно плануєте залишатися військовим. Зацитую вас: "Я, як суддя, повішу на гачок військову форму та одягну звичнішу для себе мантію тоді, коли нам вдасться зупинити навалу цієї орди. Озброюся законом — усіма інструментами, які тільки є у моїй компетенції, для того, щоб за злочини проти людяності та акти геноциду агресори були покарані справедливо". Думаєте про те, коли це станеться?

- Я прийшов у армію рядовим солдатом. Другого листопада цього року мені було присвоєно звання лейтенанта. Я – офіцер і у мене контракт. Він до закінчення воєнного стану. Тому часові рамки я зараз не можу собі встановити. Єдине, що допускаю звільнення зі служби за станом здоров’я.

Зараз на реабілітації. Пізніше буде встановлено, який в мене стан. Якщо лікарі заборонять мені виконувати такі ж завдання, як і раніше, тоді, напевно, я повернуся до судочинства. Тому що зараз в судах катастрофічний кадровий голод. Коли люди чекають по пів року, щоб хоча б призначили до розгляду справу про розлучення, це ненормально. Щоб ви розуміли, у мене усі розлучення тривали до місяця. Не відкладав розгляд. А на засіданнях одразу бачив, чи є необхідність давати подружжю час на примирення. Бо коли у кожного є інші стосунки, вона вже на третьому місяці вагітності від іншого чоловіка, яке примирення?! Для них розлучення - чисто юридичний факт. Все! Що тут відкладати?! А коли бачив, що дружина подала заяву на емоціях, але почуття є, тоді говорив: "Приходьте за місяць!". Я вам скажу, з таких 50 відсотків забирають заяви. Я пишаюся тим, що зміг допомогти зберегти сімʼї.

- Якби ще війну виграти, правда?

- Виграємо у будь-якому разі! У нас просто немає вибору! Уже така ціна заплачена, що ми просто зобовʼязані виграти.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото: авторське та надані Олексієм Ситайлом