Полковник Олександр Грамарчук (Гром): "Завершення війни за класикою — це поразка або перемога. Попереду ще багато років боротьби. На жаль"

Автор: Ольга Москалюк

Полковник Олександр Грамарчук на позивний Гром - кадровий військовий. На початку 2014 року, коли Росія анексувала Крим та вторглася на територію Донбасу, пішов в АТО. Виконував бойові завдання, зокрема в Дебальцевому та на позиції "Зеніт" - навпроти Донецького аеропорту.

- Якщо у 2014-2015 роках відбувалися активні бойові дії, то далі вже була позиційна війна, - розказує мені в інтерв’ю. - Після ряду політичних домовленостей тоді взагалі казати про те, що "воював", якось було складніше. Під час ООС в період 2018-2019 років, коли операцію очолив генерал-лейтенант Сергій Наєв, а начальником штабу ООС був Валерій Залужний, ситуація трохи змінилась на динамічнішу. Почали будуватися укріплення, ворог отримував потужні удари у відповідь, після чого просив перемир'я, щоб зібрати трупи. Нормально так росіяни вигрібали.

- Але все одно 24 лютого 2022 року здійснили на нас повномасштабний напад. Ви говорили про те, що знали: війна неминуча. Коли прийшло це усвідомлення? По чому визначили?

- Уточню: я знав, що повномасштабна війна неминуча, оскільки те, що всі називали АТО/ООС, вже було війною. Ознаками була активна підготовка росіян до вторгнення, починаючи з нарощення спроможностей військово-промислового комплексу, активного переозброєння армії, закінчуючи повною узурпацією влади в росії однією партією. Ну, а про безпосередню підготовку до вторгнення і приблизний час я вже точно знав 23 лютого 2022 року. Було лячно за цивільних, яких заспокоювали з телеекранів. Розумію, що це здійснювалося для недопущення паніки, але на ранок 24 лютого дорогою до збірного пункту я побачив наслідки: черги до банкоматів, заправок, черги на виїзд з міста. Ракети, що пролітали над головами, чомусь навіть не розганяли їх…

- Тоді у військкоматі вам пообіцяли передзвонити. Я так розумію, цього не сталося, тому наступного дня ви записалися до тероборони?

- Дивіться, як все було. Рюкзак і форма у мене були вже напоготові, тому вранці, не чекаючи повісток, проінструктувавши дружину і дітей, я вирушив до збірного пункту. Було абсолютно не дивно побачити у черзі тих, хто мав бойовий досвід і знову першими прийшли на захист України. Працівник ТЦК, що відповідає за облік офіцерів, записав мої дані, сказав бути за місцем проживання і чекати на дзвінок. Мене це трохи обурило, і я зателефонував своєму давньому побратиму Анатолію Штефану (нині полковник ЗСУ. – О.М.), нагадавши, що можу долучитись до його підрозділу.

Оскільки на той час підрозділи Командувань родів військ і Генерального штабу здійснювали переміщення на запасні пункти управління, то отримав команду дистанційно відпрацьовувати відкриті джерела інформації та чекати на виклик.

Мене вистачило до ранку. За добу встиг навчити родину швидко діставатися укриття під час повітряної тривоги. На ранок, домовившись ще з двома друзями, вирушив до збірного пункту бригади ТрО. Поки стояв у черзі, прибіг солдат, який запитав, хто вміє користуватися гранатометом. Так я став гранатометником гранатометного взводу стрілецької роти (посміхається. – О.М.).

- Де воювали на початку?

- У перший день мене призначили у зведену групу швидкого реагування. Виїжджали ловити міфічних диверсантів, потім облаштовували позиції на трасі Вінниця-Житомир.

Після допідготовки на західних зразках протитанкового озброєння приступив до навчання гранатометників інших підрозділів бригади. В подальшому надійшло бойове розпорядження сформувати батальйонно-тактичну групу для виконання завдань у складі групи військ на північно-східному напрямку.

Нашим завданням було стати у розрив між флангами 93-ої ОМБр та 95-ої ДШБр на Ізюмському напрямку, де десантники, на жаль, понесли великі втрати. На момент заходу на позиції я прийняв під командування взвод, який під щільним артилерійським вогнем противника зміг якісно вкопатися і закріпитися на напрямку. Взвод у подальшому виконав завдання без втрат.

- Ви – кадровий військовий, тому, очевидно, бачили картину більш реалістично. Який тоді у вас був настрій, думки? Чи виникало відчуття, що ми можемо втратити країну?

- На той час відганяв від себе зайву філософію, оскільки для мене було головним зберегти людей і виконати поставлене завдання. Були моменти, коли здавалося, що все: зараз нас тут перепахають снарядами і ніхто не згадає. Але швидко песимізм змінювався на злість і розум перемикався на бойову роботу.

- Ви сказали, що були на Ізюмському напрямку. Які тут відбувалися бої?

- На відміну від штурмових підрозділів, у нас не стояло завданням атакувати противника. Потрібно було відрізати кілька танконебезпечних напрямків і не допускати прориву піхоти противника. Нас намагалися "викурити" артилерією, застосовували запалювальні міни, авіація "причісувала" позиції НУРСами практично щодня. Але коли підтягнули вже надане нам партнерами артилерійське озброєння, то у взаємодії з танковими підрозділами і армійською авіацією на напрямку почав вимальовуватися переломний момент.

- Який бій вам найбільше запам'ятався?

- Мені більше запам'яталася ситуація, коли командир роти у сусідньому окопі по рації вночі доповідав про роботу ворожої артилерії по нашому ВОПу. Я лежав у своєму окопі, присипаний землею від постійних розривів зверху. Коли мені вже набридло, що ротного ніхто в ефірі не чує, то видав довгий монолог з матюків у рацію. Почули (посміхається. – О.М.). Через деякий час місце, звідки летіли снаряди, було щільно накрите вогнем наших артилеристів.

- Офіцер 95-ї ОДШБр Юрій Кочевенко в інтерв’ю нам так згадував ті часи: "На Харківщині були надзвичайно запеклі бої за кожне село, кожну лісосмугу, які дуже щільно облиті кров’ю і потом наших військових". Що б ви сказали?

- Підтверджую. І важливо ніколи не забувати, якою ціною дається нам кожен метр нашої землі…

- Пригадайте, що було найважче?

- Переживання за рідних. Особливо дітей… Не хотілося допускати навіть думки, що ворог дійде до них і заподіє їм шкоду, а мене в цей час не буде.

- У нас небезпечний та не простий ворог. Який він на полі бою? Що ви взагалі думаєте про російських військових?

- Багато хто допускає велику помилку, недооцінюючи противника. Потрібно усвідомлювати, що росіяни витратили на підготовку військ більше часу і ресурсів, ніж ми. І я вважаю, що коли елітних російських спецпризначенців, десантників і морпіхів нищить мобілізований вчитель/бухгалтер/айтішнік/бізнесмен — це подвиг. Це подвиг українського народу у протистоянні одній з найбільших армій світу. Але й серед російських вояків є такі ж мобілізовані. Ми всі бачили сотні відео з полоненими росіянами. Велика кількість їх пішла воювати не просто тому, що "родина позвала". За останні 10 років велика кількість росіян у бажанні красивого життя попала у кредитну залежність. Віддавати з чогось треба, а як віддавати, якщо заробляти не вмієш? Ось і відповідь. Подивіться навіть, як реагують російські жінки і матері, коли їхній чоловік/син телефонує з полону. Їх насамперед  цікавлять виплати, а не стан рідної людини. От вам і еліта російського суспільства.

Ви запитуєте, що думаю про російських військових? Думаю, що мертві вони кращі, ніж живі.

- Росіяни мають звичку періодично погрожувати ядеркою. Ви говорили про те, що "ядерна зброя має бути конфіскована з рук психів". Як це зробити?

- Дивіться, коли ядерні валізи перебувають в руках у самозакоханих старців, у яких деменція навіює їм божевільні фантазії, то з цим треба щось робити.

У нас є такі загрози: путін — скільки йому рочків? Він своє вже віджив і чхати він хотів на якихось європейців. Лукашенко — та ж історія, але цей дід більш хитрий лис, інакше б він давно втягнув свою країну у війну. Кім Чен Ин — натуральний псих.

- Чому питання можливої конфіскації ядерної зброї навіть не порушується?

- Тому що міжнародна спільнота перестала бути спільнотою. Кожен боїться за себе, побачивши, що міжнародні інституції перестали відігравати роль врівноважуючої і миротворчої сили.

Поки що не бачу дієвих важелів впливу на них (росіян. - О.М.), окрім фізичного усунення.

- Наскільки велика, за вашими відчуттями, загроза того, що росіяни все ж її застосують?

- Можливо, застосують. У разі, коли трапиться диво, і ми відкинемо їх за межі кордонів чи почнемо свою операцію в районі москви.

- ГУР МО заявляє про те, що в росії зростає соціальна напруга, а невдоволення війною дедалі більшає. Ви вірите, що це може вилитися у протести або навіть припинити війну?

- Про одну з причин зростання соціальної напруги я казав раніше: проблемні кредити, які немає чим гасити. Подальше зростання напруги відбуватиметься пропорційно кількості знищених росіян на війні і силі "затягування гайок" у правовому полі.

Протести гасяться на росії фактично у зародку. Є ще варіант протестів на національно-релігійному підгрунті. З цим кейсом зараз ведеться робота практично у всіх спецслужб світу. І експерименти ми вже бачили у різних країнах. До речі, нещодавно у Дагестані початок був непоганий, але мотивації у людей не вистачило.

В "рускій бєспощадний бунт" не вірю. Це з розряду фантастики.

- У березні наступного року там мають відбутися вибори президента. Чи можуть їхні результати якось вплинути на російсько-українську війну?

- Вгадаєте з одного разу, якими будуть результати виборів? (посміхається. -О.М.). Їхній вплив буде однозначно. Наприклад, посилення мобілізаційних заходів на росії. Ну і для закріплення можуть стати репресивні заходи проти "інакомислячих" і тих, хто ухилятиметься від служби.

- Ви нещодавно в одному з інтерв’ю сказали: "Поки ворог існує, спокою не буде". Поясніть, що ви маєте на увазі? Фізичне існування росії у тому вигляді, в якому вона зараз є?

- Я маю на увазі взагалі існування російської федерації, як державного утворення і спільний кордон з ними, який ними ж давно порушено. Це ракова пухлина на тілі планети, яка має бути вирізана разом з метастазами.

- Бачила, що у вас виникла публічна суперечка із нардепкою, заступницею голови парламентського комітету з питань нацбезпеки Мар’яною Безуглою, яка останнім часом постійно критикує Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Вас вона в одному зі своїх дописів назвала його піарником. Про що для вас вся ця історія?

- Я взагалі особисто цю жіночку не знаю. Знаю лише, що вона - народний депутат і заступник голови комітету з нацбезпеки, оборони і розвідки у Верховній Раді.

Хто і з якою метою зарядив її такими меседжами, теж не в курсі. Її вкиди щодо Валерія Залужного націлені, в першу чергу, на знищення рейтингу президента України у суспільстві і розкол у Збройних Силах України. Знаю, що багато громадських активістів і відомих блогерів вже писали звернення до Служби Безпеки України і до голови Верховної Ради України з проханням розглянути її дії як в етичному, так і в правовому полі.

У соцмережі Facebook у мене немає офіційної сторінки, як посадової особи, а з власної, як громадянин України і друг Валерія Залужного, я маю повне право озвучити свою думку і захистити честь та гідність своїх друзів. Тому смішно читати якісь дописи про "піарників" чи ба більше, коли мене називають "помічником Головнокомандувача". Лестить, але насправді я скромнішу посаду займаю (посміхається. - О.М.).

- Наостанок запитаю вас, яким ви бачите завершення цієї війни? Давайте песимістичний і оптимістичний варіант.

- Завершення війни за класикою — це поразка або перемога. Попереду ще багато років боротьби. На жаль. Я не оперую категоріями песимізму чи оптимізму, оскільки є реалістом. Дуже не хотілося б, щоб Україна погодилася на перемовини і замороження бойових дій, оскільки це дає можливість противнику наростити спроможності. Ми вже через це пройшли, але не спрямували зусилля у правильному руслі.

Сподіваюся на те, що наші партнери і друзі все ж усвідомлять, що перемогти дракона можна лише разом. Тут потрібні зусилля усього цивілізованого світу: зброя, боєприпаси, люди, радикальні політичні рішення на міжнародному рівні, інвестиції в науку. Як каже мій друг і талановитий генерал Сергій Наєв: Разом переможемо!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Олександром Грамарчуком