"Будьте гідними подвигів наших героїв", - лист-заповіт "госпітальєрки" Ірини Цибух (Чека)

25-річна журналістка "Суспільного" та парамедикиня добровольчого батальйону медичної евакуації "Госпітальєри" Ірина Цибух (Чека) загинула 29 травня під час ротації на Харківському напрямку. Це сталося за кілька днів до її 26-го дня народження.

Вона приєдналася до "Госпітальєрів" ще у 2015 році. Згодом повернулася до цивільного життя та працювала у медіа. Проте від 25 лютого 2024 року вона знову долучилася до медичного добробату.

У листопаді 2023 року президент нагородив Ірину Цибух орденом "За заслуги" до Дня телебачення, радіо та зв’язку. У неї залишились мати, батько і брат.

У соцмережі X 23 травня Ірина написала: "У мене скоро ДН і я пишаюсь, що дожила до 26". 

Проте Ірина загинула за 2 дні до дня народження.

Її брат Юрій Цибух оприлюднив посмертний лист Ірини, який вона написала 8 квітня 2023 року:

"Привіт, прийміть мої співчуття, не люблю, коли ви сумуєте, але мине час і цей розпач розсіється, доведеться продовжувати жити життя. Тому не гайте час на страждання, живіть далі.

Зараз 19:19, субота 8 квітня 2023 рік, ми з 5м екіпажем працюємо для розвідки 80 бригади, на фоні грає Dream on від Aerosmith і вирішила, що за цей рік випадало так багато можливостей загинути, що можна знайти хоча б одну, щоб написати посмертний лист.

Сумно, що ми проживаємо настільки немічні, залежні від суспільного схвалення життя, що лише смерть дозволяє проживати абсолютну свободу.

Однак біда у тому, що життя закінчилось і ця свобода більше не має ніякого змісту. Сьогодні і навіки мені все одно, що про мене, про вас, про цей текст, про усе скажуть люди.

Наберуть ці речення лайки чи ні, нарешті нічия думка мене не цікавить, я померла.

Свобода - це найвища цінність. Усі, скоро 25 років, минали часто у комплексах і страхах. Але найчастіше цьому шуму не було місця перед моєю свободою.

Найбільше за що хочу сказати дякую собі, батькам, брату, рідним та друзям, дякую, що дозволяли мені бути вільною, жити те життя, яке хочеться.

Повномасштабна війна змусила перестати бути рабом страхів, сьогодні, на жаль, не вдалося звільнитись повністю, але сподіваюсь у мене все вийде, цей лист тому допомога.

Щоб мати свободу треба мати ще інші цінності, треба розуміти себе, добре знати хто ти для себе є, що таке особисте щастя і як тобі до нього дійти. Маючи відповідь на ці запитання найважливіше залишається йти. Сьогодні тут, на Донеччині, я на шляху, тут є собою і роблю те, що хочу.

Насправді більше нічого не має значення, тому цей лист додається так просто - у цей момент, як і у той коли це станеться, мені не шкода померти, бо нарешті живу те життя, яке б хотіла. Не лукавитиму, щоб відчувати цю неодмінну, істину волю доведеться пройти ще не один сеанс терапії, страхів і сліз.

Сьогодні усе позаду, моє життя закінчилось і мені важливо було пройти його гідно: бути чесною, доброю, люблячою людиною.

Сьогодні ми працюємо для героїв і це гарна змога підтвердити свої цінності - бути дійсно тою людиною.

Дякую кожному, хто любив і підтримував мене.

Не сумуйте за мною, життя дуже коротке, якщо воно продовжується після смерті, то побачимось.

Брате, не журись, ще на твої 17 перестала за тебе переживати. Сьогодні у тебе була перша екскурсія княжим Львовом, пишаюсь тобою. Ким би ти не вирішив бути сьогодні, довіряй собі, чуй себе, люби себе, живи собі своє щасливе життя. Якщо матиму можливість підтримуватиму тебе з неба. Але це не має значення, поки я жива, ми любили одне один одного, були чудовим братом і сестрою, це були гарні часи, хай ці спогади зігрівають тебе, мотивують, але в жодному випадку не розстраюють.

Щоб мати силу бути вільною людиною, треба бути сміливим.

Бо тільки сміливі мають щастя і краще ж вмерти біжучи, а ніж жити гниючи.

Будьте гідними подвигів наших героїв, не журіться, будьте сміливими!

Цілую, ваша. 08.04.23. Донеччина".

У батальйоні "Госпітальєри" зазначили: "Здається, що це сон. Що зараз ти вийдеш на звʼязок, і ми почуємо твій голос. У нас немає слів. Ніхто досі не вірить в те, що сталося. Це невимовний біль та неймовірна втрата не тільки для батальйону – для всієї України".

Нардепка та засновниця "Госпітальєрів" Яна Зінкевич розповіла, що Ірина Цибух була однією з найяскравіших та найпотужніших осіб: "Її ставлення до дійсності було прикладом для інших. Її світлість часто дратувала тих, хто був заглиблений у зневіру. Вона несла свій чин хоробро та беззастережно, обираючи для роботи найгарячіші напрямки, а до складу свого екіпажу – найзвитяжніших побратимів і посестер. Ніколи не відмовлялася від допомоги батальйону з пошуком необхідних ресурсів. Стійко переносила усі моменти служби і завжди рвалася туди, де її знання парамедикині були найпотрібнішими".

Журналіст Вахтанг Кіпіані розповів, що познайомився із Цибух два тижні тому:

"Вона прийшла на лекцію про національне меморіальне кладовище, поставила кілька гострих питань, потім коротко переговорили, прощаючись. У месенджері - її пропозиція опублікувати інтерв'ю з дивізійником - текст плюс відео, тепер і цього не буде. На її сторінці за 14 травня - якраз день знайомства - таке: "Життя може закінчитись уже завтра, тому беззмістовно всім подобатись і "бути тихенькою", коли саме ця "тихенькість" може привезти до найгіршого".

Поет та військовий Павло Вишебаба пригадує, що Ірина мала дуже гострий розум, людяність і харизму:

"З 2022-го ми підтримували одне одного онлайн, намагались перетнутись на службі, не встигли. Планували після фронту створити разом подкаст, не встигли. Вона хотіла цього, щоб допомогати військовим в адаптації та цивільним - в розумінні ветеранів. У неї було багато ідей і планів, більшість з яких вона би точно реалізувала в найкращий спосіб. Це втрата не лише для близьких, а і для України, Ірина мала бути частиною її мирного майбутнього. Світла памʼять. Честь".

"Це була прекрасна, мужня, справжня, відважна і красива людина, яка пішла воювати добровільно. І загинула під час ротації на харківському напрямку. Дякую тобі за тебе. З роси і води. Співчуття всім рідним. Це велика втрата", - зазначила журналістка Яніна Соколова.

Посестра Тетяна Романюк написала, що Ірина була прикладом, натхненням та мотивацією: "Людиною з великої літери, відданою Україні та служінню всім серцем".

Побратим Орест Каракевич назвав Цибух уособленням майбутнього України.

"Одна з тих, хто рухала її вперед. Це не просто втрата ще одного Героя, це жахливий удар для всієї країни… Ворог забрав Тебе у нас. І ми зробимо все, щоб він захлинувся власною кров'ю", - додав він.

Ілля Удовиченко, друг Ірини, розповів, що до повномасштабного вторгнення вони робили фільм про історії підлітків Донецької та Луганської областей, їхні життя, плани та бажання.

"Я дуже хочу, щоб більше людей подивилися прекрасну документалку Ірини, яку ми так і не показали в кінотеатрі "Жовтень" в Києві. Це прекрасний фільм, пронизаний любовʼю до тих дітей", - зазначив він.

Фотографка та лауреатка World Press Photo Юлія Кочетова каже про Ірину: "Ти була кращою від усіх – цілісною в служінні, в словах і принципах. навіть у страху, хоч і дуже впевнено дивилась у смерть, навіть сміялась їй в обличчя. Іро, ти врятувала стількох, ми не врятували тебе".

Ексголовред журналу "Український тиждень" Дмитро Крапивенко, який наразі боронить Україну, розповів, що був знайомий з Іриною ще з часів АТО, коли вони займалися волонтерством:

"В Ірі було те, що називається "переповненістю життям": вона мала кілотонни енергії, якої вистачило б на 5 чи 10 пересічних людей. Що у волонтерській справі, що у мирній роботі у Суспільному, що на фронті, де вона була бойовою медикинею, Іра гарувала азартно, завзято, наполегливо. За своє коротке життя вона встигла так багато, що після перемоги могла б дозволити собі піти на почесну пенсію і ніхто б не мав права сказати слово про те, що вона на то не заслужила. Але Іра ніколи не сиділа б склавши руки, про що я кажу? Іра й з небес нас суворо питатиме, що ми сьогодні зробили для перемоги. І нам буде що відповісти, правда?"