Офіцер Дмитро Савченко: "Бачу, як люди виживають на війні і яка релаксова атмосфера панує в умовно тилових містах, де взагалі ні в чому собі не відмовляють"

Автор: Ольга Москалюк

В Україні набрав чинності закон, який дозволяє мобілізуватися певним категоріям засуджених. Процедура добровільна, але за запитом військових і рішенням судів. Деякі підрозділи одразу почали рекрутинг ув’язнених.

Офіцер 1-ї ОШБ ім. Героя України Дмитра Коцюбайла "Да Вінчі" Дмитро Савченко у себе на сторінці у фейсбуці розмістив фотографії зустрічі військовослужбовців із в’язнями, підписавши їх так: "Ви думали, що так вміє робити лише прігожин та уткін? Ніт. Ми встрибнули в цей процес і звертаємося до в'язнів максимально зрозумілою мовою... Адже були по той бік барикад і знаємо патерни і алгоритми. Підпілля, каторги, спротив... Усе в ім'я Великої України! І наші зеки на п'ять порядків більш ідейні, ніж паскудний вагнер. Поборемо і переможемо супостата!". Ми поспілкувалися із Дмитром, щоб дізнатися деталі цього процесу.

- З вашого дозволу озвучу фразу, яку ви мені сказали, коли ми домовлялися про інтерв’ю: "Ми з цією ініціативою мобілізації засуджених "у польоті збираємо літак"". Це, як на мене, серйозний виклик. Таке завдання з галочкою. Як прийшли до цього рішення?

- Це не ми прийшли до цього рішення, а Верховна Рада прийняла відповідний закон. Ми просто втілюємо його у життя. На цьому шляху постаємо перед абсолютно новими викликами, тому що державні органи ще не мають обкатаних алгоритмів дій. Тобто першопрохідцями в цьому соціальному експерименті є якраз ми – військовослужбовці. Загалом тут залучені чотири сторони: Державна кримінально-виконавча служба, ТЦК, суд та військова частина. Ці організації з різними вертикалями підпорядкування. Вони намагаються звести цей процес докупи. А ми - виконати роль його модераторів: проводимо своєрідну менеджерську роботу і працюємо разом з ними. Усім потрібно віддати належне: всі по-своєму докладають зусиль – і ДКВС попри свою завантаженість, і ТЦК безперервно оформлюють великі обсяги документів на кожного засудженого, і суди стараються, навіть вночі виносячи постанови на умовне дострокове звільнення. Адже в максимально стислі терміни усім гравцям цієї великої партії потрібно зробити колосальний шмат роботи. А військова частина, яка безпосередньо отримує від цього процесу конверсію, є найбільш зацікавленою стороною. Саме нам прийшло розпорядження про формування окремих підрозділів із засуджених. Намагаємося все синхронізувати у часі та просторі. Справді, це дуже непроста і важка робота.

- Я якраз мала на увазі, що ваш підрозділ – один із перших, хто втілює в життя цю ініціативу. Чи не було якихось пересторог, враховуючи, що йдеться про певний прошарок суспільства, до якого є неоднозначне ставлення?

- Дивіться, ми – просто виконавці. Не можемо собі дозволити сказати ні вищому керівництву, якщо на нас спустили нову штатку. Ми – військові. Повинні виконувати розпорядження командування, яке впроваджує цей процес не з власної ініціативи, а керуючись нормами законодавства. Верховна Рада прийняла закон. На етапі, коли він ще розглядався, в комітетах проводили дебати й дискусії. Його обговорювали. Зрештою, держава зважилася на такий непростий соціальний експеримент для того, щоб знизити градус напруги з мобілізацією. Ви ж бачите, що вона проходить досить сутужно та спазматично. Суспільство на неї реагує хворобливо. З одного боку, хоче перемог. З іншого – досягнути їх чужими руками. Відповідно, перед керманичами держави постало завдання: віднайти у суспільному організмі додатковий мобілізаційний ресурс, щоб зменшити навантаження на людей, і водночас закрити поточні потреби з поповнення лав ЗСУ. Тому влада пішла на такий крок. Наше завдання – його втілювати.

- Ви відвідуєте в’язниці, де проводите зустрічі із засудженими. Розкажіть, як це відбувається?

- Ми вже побували десь у десяти виправних установах (станом на 31 травня, коли ми записували це інтерв’ю. – О.М.). У нас за цей час сформувався певний алгоритм роботи із засудженими. Скажу так: деякі наші колеги-військовослужбовці, які проводять рекрутинг в місцях несвободи, дещо недооцінюють роль такої роз’яснювальної бесіди. Ми, на відміну від них, заходимо в локальну дільницю – туди, де проживають в’язні. Перед нами на плацу – триста-чотириста з них. Створюємо таке умовне коло, даючи їм можливість наблизитися до нас, поспілкуватися. Робимо акцент на щиру комунікацію. Намагаємося пояснити, чому потрібно захищати свою Батьківщину, чому зараз постала потреба в тому, щоб залучити до участі в бойових діях саме засуджених. Пробуємо схилити їх до розуміння, що це свята та почесна місія, їхній обов’язок, як чоловіків. Наголошуємо, що бути чоловіком означає мати не просто відповідні геніталії, а дух, благородство та здатність виконувати оборонну місію. Крім того, для них це важливий шанс реабілітуватися в очах суспільства. Кожен із них свого часу припустився якоїсь помилки, якщо опинився в місцях несвободи. Але зараз має можливість поставити крапку в минулій історії та перейти на соціальний рівень іншої якості, ставши військовослужбовцями. Захищати Батьківщину, матерів, сестер, дружин та доньок – це завжди благородно і шляхетно. Оперуючи такою простою логікою та поясненнями із життєвими прикладами, ми намагаємося довести їм, чому вони мають долучитися до Збройних Сил Україну. Сьогодні вони – засуджені. Частина суспільства гидує цією категорією громадян. Але якщо стануть військовослужбовцями, перейдуть у шанований прошарок. Надалі їм на вулицях дякуватимуть діти за те, що взяли до рук зброю і наважилися захищати нашу святу Україну. Я вам скажу, що наші аргументи спрацьовують та відіграють позитивну роль у цій рекрутинговій кампанії. Відводимо час і на питання-відповіді. Тоді говоримо: "Кого зацікавив наш підрозділ та служба в ЗСУ, може підійти до інспектора Виконавчої служби, який здійснює чергування, і він сформує список". Після цього засуджені, які виявили таке бажання, продовжують спілкування з нами в індивідуальному порядку. Здебільшого воно проходить в штабі виправної установи – зазвичай її начальник для цього надає свій кабінет. Засуджені заходять по черзі. Тут ми вже ставимо більш практичні питання прикладного характеру, щоб протестувати кожного і зрозуміти, чи він підходить для бойової роботи саме нашого підрозділу. Адже вони ж теж є різні – механізовані, мотопіхотні, десантно-штурмові тощо. Ми розуміємо, яким критеріям має відповідати потенційний "абітурієнт" штурмового підрозділу, як наш. Це хороший фізичний стан, відсутність залежності від алкоголю та наркотиків й відповідного досвіду, а також таких хвороб, як ВІЛ, гепатит С, туберкульоз. Виглядати повинен жваво. Зроблю ремарку, що чимало засуджених мають досить кволий вигляд через певний спосіб життя. Це люди, які не стежили за своїм здоров’ям та системно вживали заборонені речовини. Вони не виконають той обсяг фізичного навантаження, який впаде на їхні плечі після вступу до лав нашого підрозділу.

- Багатьох "відсіюєте"?

- Більше, ніж половину. За моїм інтуїтивним відчуттям, із загальної кількості засуджених, з якими ми спілкуємося, "відсіюємо" десь відсотків 65-70. Хоча на завершення кожної розмови я говорю: "Дякую, друже, за твою позицію, за те, що маєш бажання воювати та захищати свою країну – це благородно і почесно. Вибачай, нічого особистого, але ти дещо не підходиш під формат нашої роботи. Тебе може взяти інший підрозділ. У нас – досить специфічна робота, яка потребує певної відповідності". Отак делікатно та дипломатично намагаємося з ними розмовляти. Я в цьому вбачаю єдиний можливий інструмент у побудові здорової комунікації. Поясню, чому. Український соціальний експеримент із в’язнями суттєво відрізняється від того, який два роки тому на початку повномасштабного вторгнення провели росіяни. Тому що Україні – це правова держава. Вона не може собі дозволити застосовувати до в’язнів, наприклад, примусову мотивацію, сформувати з них заградзагони і накшталт "вагнерів" розстрілювати засуджених в присутності їхніх колег за те, що, до прикладу, покинув позицію чи пішов в СЗЧ. "Вагнер" же саме так і робить. У них є така внутрішня каральна служба "сб" (собственная безопасность), представники якої й влаштовують такі розстріли. Я це знаю, адже минулого року на Бахмутському напрямку мав можливість проводити допити полонених "вагнерів". Я з ними проводив досить детальні розмови. Мені важливо було зрозуміти, як працює їхня система, які основні елементи механізму та структурної побудови таких загонів, що сформовані з проблемного контингенту. Так от "вагнерівці" можуть собі дозволити задля того, щоб залякати решту колективу, розстріляти при всіх того бійця-в’язня, який покинув позицію, щоб всім іншим не хотілося вчиняти подібні дії. Можуть відрубати палець або руку за якесь незначне порушення. У нас в Україні неможливо застосовувати подібні методи впливу на засуджених. А ми, повторюся, є правовою державою. Мусимо вибудовувати із засудженими комунікацію та взаємодію виключно в рамках правового поля. Тому для того, щоб отримати конверсію від цього соціального експерименту, треба йти шляхом педагогіки. Я усвідомлюю, що це розтягнутий в часі та просторі процес, а війна вимагає швидких та оперативних рішень. Але, на жаль, ми потрапили в таку дилему: нам потрібно в мінімальні строки достукатися до їхнього розуміння, перевиховати цю публіку і після цього розраховувати на те, що вона може бути корисною на фронті.

- Чи є серед засуджених, з якими ви спілкувалися, ті, хто мають військовий досвід?

- Так, причому немало. Є засуджені за різними статтями, наприклад, за хуліганство, із бойовим досвідом АТО, ООС...

- Це ж додатковий плюс…

- Погоджуюся, це плюс. Ми таким людям надаємо пріоритет.

- Якою є реакція засуджених на цих на зустрічах? Що вони вам говорять?

- Ми намагаємося у нашій базовій мотиваційній промові максимально розкрити навіть найдрібніші деталі, пояснюючи, що на них очікує. Засуджені заходять до нас у кабінет і говорять: "Хлопці, дивіться, багато хто з нас боявся писати заяви на участь у бойових діях, тому що нам ніхто не роз’яснював, що ми робитимемо, які виконуватимемо завдання". Людей теж можна певною мірою зрозуміти, адже для більшості війна – це повна невідомість. У них рівень обізнаності у військовій справі – не більше, аніж перегляди якихось роликів у новинах чи телеграмі. Тож, окрім загальної інформації, ми розкриваємо історію та традиції нашого підрозділу. Попереджаємо: тут не існує ніяких форм кайфу – тобто ні алкоголю, ні наркотиків. Ми – не виправна колонія, де можна тишком-нишком проковтнути якусь пігулку й ходити в стані наркотичного сп’яніння. Ми це радикально засуджуємо. Оскільки є добровольчим формуванням, у нас залишилися старі традиції, які активно насаджував та дотримувався сам "Да Вінчі". Ми за кайф жорстко караємо.

Я намагаюся до кожного засудженого підібрати персональний підхід. Якщо бачу, що попередній спосіб життя (вживання алкоголю) відклав відбитки на обличчя людини, говорю: "Друже, ти отримуватимеш зарплату, і у тебе виникне спокуса щось придбати – алкоголь чи наркотики". Якщо дає мені слово честі, що не робитиме цього, це одна розмова. Але тоді попереджаю: "Якщо ти порушиш своє слово, я тобі снитимуся у найжахливіших снах. Ти в них бачитимеш мене, й по тобі стікатиме холодний піт. Тому що твої травми нагадуватимуть про твій вчинок". До речі, у нас це неписане правило поширюється не лише на засуджених, а й звичайних військовослужбовців. "Да Вінчі" й сам "давав буків" за вживання алкоголю – будь-які форми кайфу, повторюся, під жорсткою забороною. Ми це розповідаємо. Обіцяємо, що не впроваджуватимемо якісь статутні затяги, як-от віддавання честі, де треба і не треба, стояння на тумбочці чи впав-відтиснувся. У нас такого немає, проте дисципліна у нашому підрозділі має залишатися залізобетонною. Є робота. Якщо людина під час виконання бойового завдання проявляє себе позитивно, ставлення до неї відповідне. Ми – не бюрократи чи садисти. Не знущатимемося з них. Вони потрапляють у братерське середовище. Ми розповідаємо, що в нашому колективі є різні люди з різними бекграундами – хтось працював у правоохоронних органах, хтось сидів у в’язниці, але всіх нас об’єднала ідея захисту святої України та деокупації українських територій. Тільки заради цього ми зібралися в лавах одного підрозділу. Не для того, щоб доводити один одному, хто крутіших – зеки чи "мусора", чи хто має більші тестикули. Ні! Ми тут, щоб виконувати бойову роботу. Все! Тож якщо їх влаштовують такі засади життя – двері нашого підрозділу відкриті. Взагалі для багатьох бійців він вже став другою родиною. Отак роз’яснюємо й намагаємося ретранслювати на них атмосферу нашого колективу. Коли вибудовуємо з ними щиру розмову, бачать: ми відкриті й не брешемо. Це їх зацікавлює, тому виявляють більш активну згоду на те, щоб писати заяви.

Я вам так скажу: проводячи такі мотиваційні бесіди із засудженими, ми працюємо в інтересах не лише нашого підрозділу, а й усього суспільства. Адже загальною проблемою є те, що ми не спілкуємося із засудженими. Спілкування тягне за собою певний дидактичний вплив. Ми от вв’язалися у процес дидактики. Так, звичайно, не застраховані від якихось недобропорядних людей, які на співбесіді можуть зімітувати щире бажання виконати свою почесну чоловічу оборонну місію, а насправді керувалися іншими інтересами. Але загалом я переконаний, що більшість цих засуджених виявляться досить непоганими бійцями.

- Справді, людський фактор не можна відкидати у будь-якій ситуації. Як і критику суспільством рішень влади. У соцмережах вже понеслась так звана "зрада", зокрема і під вашим дописом, про те, а чим ми тоді відрізняємося від росії, якщо теж залучаємо до війни засуджених?

- Так говорять люди, які, по-перше, далекі від війни, по-друге, ніяк не хочуть включатися у бойовий процес. Це натуральні провокатори! Вони отримують задоволення від того, що випромінюють свій скепсис на будь-яке починання під час спроб врятувати становище. Будьмо відвертими: у нас мобілізаційний процес наполовину провальний. Замість того, щоб спробувати допомогти, дехто сидить на дивані й лише критикує дії інших. Класно пацани влаштувалися: ніяк не долучаються до бойових дій, зате обговорюють та надають "експертні" висновки щодо діяльності решти. Я вважаю, так вчиняти недостойно й непорядно. Тому мені байдуже, що говорять окремі псевдоексперти. Скажу вам зі свого життєвого досвіду: коли тебе критикують, значить, ти на правильному шляху. Адже не критикують лише того, хто нічого не робить. Знаєте, у нас зараз так виходить: одна частина суспільства "зі шкіри лізе", щоб врятувати країну, а інша сховалася у них за спинами і вже третій рік не думає ні про яку ротацію. Вони тільки хочуть нашими руками виграти війну з однією з найбільших держав світу, яка має безкінечні природні ресурси та джерела фінансування. Нехай підуть повоюють, якщо їм не подобається експеримент із засудженими!

- Але ж якщо тил забуде про фронт, то фронт буде там, де тил...

- Я переконаний, що тил зрадив фронт! Тому що бачу, як люди виживають на війні, і яка релаксова атмосфера панує в умовно тилових містах, де катаються на кабріолетах, їдять в ресторанах, ходять до спортзалів та й взагалі ні в чому собі не відмовляють. Формат їхнього життя під час повномасштабної війни ніяк не змінився та не відрізняється від того, яким був до 24 лютого 2022 року. Нам президент говорить: "Де ви бачили демобілізацію під час війни?". Хочеться поставити йому зустрічне питання: "Де ви бачили такий розслабон під час війни?". Якщо ви порівнюєте нашу із Другою світовою, то вибачте, тоді тил працював на заводах у п’ять змін! А у нас у Києві, Львові та Мукачево сидять на літніх терасах та п’ють мохіто. При тому військовослужбовцям розказують, що демобілізації не буде, бо ж війна! Хіба вона стосується лише мобілізованих?! А чому тоді "цивіли" не відчувають на собі усю її гостроту?! Чому один має гинути в окопі, а інший на релаксі пити коктейлі?! А у президентської влади голова болить лише про одне: щоб тільки не знизити кількість лайків "цивілів". Ті зі свого боку з диванів дають експертні висновки діям військових. Та вже б просто стулили свою пельку та сиділи мовчки! Проблема в тому, що влада не зініціювала процес мілітаризації тилу. А це треба було зробити! Так, погоджуюся, що не всі люди мають воювати. Одна частина суспільства йде на фронт, а інша, яка залишилася, повинна перейти на мілітаризовані рейки життя. Але цього немає! У нас безперервно не працюють на заводах з виготовлення танків та ракет. У нас – дискотеки, вечірки, концерти. Усі збирають якісь донати. Нащо вони мені зараз?! Краще прийдіть та своєю присутністю замініть мене на фронті! Я вже п’ятий рік на війні. Ще ж як позиціонують: "Ми допомагаємо військовим". Так ви не їм, а собі допомагаєте – забезпечуєте собі безпеку! Тут немає ніякого подвигу! Усім товаришам-тиловикам мені хочеться сказати: "Це взагалі-то ваш громадянський обов’язок!".

- На початку повномасштабного вторгнення була єдність та бажання боронити країну. Що пішло не так?

- Людина на 90 відсотків керується емоціями. У дуже незначної кількості людей вистачає такого планомірного фундаментального та стійкого підходу до тих чи інших життєвих місій. Люди побачили: є такий сплеск, ейфорія та "запалали". Але на емоціях ніколи не побудуєш оборонної стратегії. Для того, щоб підвищити обороноздатність суспільства, потрібно було завдяки медіа цю емоцію пролонговувати в часі та просторі. У нас же влада подарувала суспільству ілюзію безпеки, позбавила його відчуття екзистенційної загрози, а потім до соціального експерименту з ув’язненими раптово намагалася на контрасті загнати у траншеї представників тилових прошарків суспільства. Це ж так не працює! Для того, щоб мобілізація була успішною, потрібно було суспільство трохи підтримувати в стані напруги. А вони ж не думали про те, що війна буде такою тривалою. Не аналізували попередній історичний досвід російської імперії у досягненні своїх стратегічних цілей. На превеликий жаль, росія вміє грати довготривалу партію. Її основний козир – ресурсна затяжна війна. Саме тому в більшості випадків у збройному протистоянні зі своїми опонентами отримувала перевагу та успіх. А ми планували виграти за три тижні. Влада підігрувала цьому емоційному стану. Натомість потрібно було донести до суспільства прикру правду, що війна може тривати роками, тому ми не повинні розслаблятися. Немає бути такого контрасту в межах одного соціуму: одні безперервно на війні, а інші – релаксують та купаються в басейнах. Повторюю: їхнє життя під час повномасштабки нічим не відрізняється від того, яке воно у них було до неї. Нічим! Тому я і звертаю увагу на те, що це – комплексна проблема.

- У цьому контексті наведу вашу нещодавню цитату: "Пережити війну - це половина завдання. Головне - вижити у повоєнні роки, які будуть дуже цікавими та бурхливими". Я так розумію, оця комплексна проблема, яку ви зараз озвучили, масштабується?

- Тому що визріває колосальний соціальний конфлікт між комбатантами і тиловиками. А він буде! Комбатанти повернуться з окопів із загостреним відчуттям справедливості. Вони захочуть якоїсь сатисфакції, зокрема сказати багато чого неприємного в обличчя тиловій частині соціуму. У них може спрацювати закон рекомпенсації. Вони можуть зневажливо ставитися до тиловиків, розумієте?! А це все може вилитися у прямі побутові розбірки, здійснення якихось правопорушень. Для того, щоб цього конфлікту в суспільстві не було, влада мала б регулювати ці процеси та не допустити такого разючого контрасту форматів життя – між окопним та "мохітово-релаксним". Коли він є, то однозначно після цієї війни завершиться такою млявою громадянською. Не хочу зайвий раз нагнітати, але, дійсно, саме це може статися.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото: Facebook Дмитра Савченка