Гендиректор Укрінформу Сергій Череватий: "Мене можуть швидко повернути в армію. Якщо буде така потреба - з радістю повернуся"

Автор: Ольга Москалюк

27 травня колективу державного інформагентства Укрінформ був представлений новий генеральний директор Сергій Череватий. Ця подія збіглася із публічним скандалом щодо діяльності його попередника Олексія Мацуки. На "Українській правді" вийшов матеріал "Всі свої. Як Офіс президента бере під контроль Укрінформ", в якому йшлося про цензуру за його керівництва – існування темників та лояльності до Офісу президента.

 Ми зустрілися із Сергієм Череватим, щоб з’ясувати, що він знає про цю ситуацію, та дізнатися, що ж наразі відбувається в агентстві. Поговорили й про війну, адже він – військовий, полковник, який донедавна був речником Східного угруповання військ Збройних Сил України.

- 24 травня ви стали гендиректором Укрінформу. Хто вам запропонував цю посаду?

- Тимчасовий виконувач обов’язків міністра культури Ростислав Карандєєв. Сказав, що зараз – важкий військовий час, а у мене хороша репутація. Мовляв, Мацука хоче перейти на іншу роботу. Так ми з ним переговорили. Багато часу на прийняття рішення не було. За годину вже дав відповідь. Можливо, за інших обставин, якби я знав весь кейс по ситуації навколо агентства, вона була б іншою. Але після того, як у березні я, як заступник Командувача ОСУВ "Хортиця" зі стратегічних комунікацій, закінчив там свою діяльність, маючи великий обсяг роботи й повноважень, опинився на кафедрі військової журналістики. Тоді мені багато хто говорив, що для мого досвіду та знань це замало. Лунали різні ініціативи, але вони не спрацювали. Я вже був у такому стані, коли прагнув конкретики. І тут прийшла чітка артикульована пропозиція. Причому доволі цікава. Я її прийняв. 27 травня я був представлений колективу. Зрозумів, що ситуація непроста, коли одна з журналісток на представленні поставила питання по цьому кейсу. Але я одразу позначив свою позицію: давно дотримуюсь європейських та євроатлантичних поглядів і чеснот, серед яких - права людини та свобода слова. Єдине, що ми з колегами детально обговорили, це те, що знаходимося у війні, то потрібно бути обережними в питаннях, які стосуються спокою суспільства та інформаційної безпеки держави. Але, безперечно, переслідувань та утисків не буде. З того часу ми по черзі проводимо зустрічі з усіма редакціями. Спілкуємося відверто, спокійно та врівноважено. Так, мене ситуація із попередником дещо спантеличила. Але ми з колективом знайшли спільну мову. Я навіть був здивований рівнем підтримки в особистому спілкуванні чи соцмережах. Більшість з них – досвідчені люди, яким не так і важко було змалювати мій морально-психологічний портрет. Я сказав: "Ви багато чого зробили для національної журналістики. Спокійно працюйте. Не буде ніяких потрясінь чи переслідувань". Моє головне завдання – зберегти все те, що зараз працює, і за можливості примножити у нових форматах, докорінно не ламаючи сталі речі.

- Кейс із попередником, про який ви говорите, суспільству показали журналісти "Української правди" у матеріалі "Всі свої. Як Офіс президента бере під контроль Укрінформ". Там пишуть про темники в агентстві та діяльність його колишнього керівника Олексія Мацуки, якого назвали ставлеником Банкової. Я з ваших слів зрозуміла, що ви, коли давали згоду, не знали про цю ситуацію, правильно?

- На момент прийняття рішення й поняття не мав. Як і по Юрію Стригуну (кореспондент Укрінформу, який після заяви про наявність темників в агентстві отримав повістку. – О.М.). Це було два сюрпризи.

- Про Стригуна теж обов’язково поговоримо. Але спочатку завершимо тут. Тиск був?

- Дивіться, мене можна навіть на детекторі брехні перевірити. Ні на мене жодного тиску не здійснювалося, ні я не тиснув на колектив. Більше того, хто зі мною працював весь цей час повномасштабної війни, особливо 18 місяців на Східному фронті, знає: з мого боку завжди були максимальна увага та сприяння українським та зарубіжним медіа там, де це не стосувалося безпеки операцій та локацій тощо. Тобто в плані доступу до командирів, військових, техніки. Ми ж розуміємо, що наша війна має бути на порядку денному. Це перше.

Друге, за інформаційну повістку, за яку я раніше відповідав, не було ніякої політичної сегрегації – що це наші чи ні. У мене більше року речником був колишній народний депутат від "Свободи" Юрій Сиротюк, який давав інтерв’ю прямо з фронту. Тарас Березовець теж прекрасно закривав ефіри. Депутати Київради Олесь Маляревич та Юрій Федоренко (Ахіллес) мали від мене максимальну підтримку, навіть коли виникали певні дискусії. Очевидно, що і в цивільному житті я так само – поміркована та адекватна людина, тож і поводжуся відповідно.

- От якраз щодо цивільної журналістської посади звучать побоювання. Зокрема голова парламентського комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин звернув увагу, що ви ж – військовий, який має підпорядковуватися статуту. Тобто можете зважати на позицію влади. Як з цим бути?

- За історію незалежної України більшість гонителів преси були без погонів, окрім, можливо, деяких діячів з правоохоронних органів. Але ідеологами, виконавцями були цивільні, які, ймовірно, навіть не служили строкову службу. За освітою я – журналіст. Все життя працював у цій професії. Журналістика для мене – це вже "група крові". Нічим особливим, окрім вимог статуту, військовий журналіст, який знаходиться в ЗСУ, не відрізняється від цивільного. Тому після служби вони класно адаптуються. Більшість моїх колег, які переходять до цивільних редакцій, пресслужб, працюють так, ніби ніколи не носили погони. Більше того, є прекрасний приклад мого вчителя – полковника Сергія Нагорянського, який очолив пресслужбу прем’єра Анатолія Кінаха, і був в топі найкращих серед своїх колег. Далі – контрадмірал ВМС США Джон Кірбі, який є координатором з питань стратегічних комунікацій Ради національної безпеки США. Хіба ми можемо сказати, що він – якийсь тиран?! На нього жаліються журналісти?

- У США ситуацію зі свободою слова за роки незалежності України краща, аніж у нас.

- Я з вами не сперечаюся. Хоча Трамп міг би (посміхається. – О.М.). Я вам так скажу: з моменту, коли я прийшов на цю посаду, погони більше стали певним символом. Законодавство працює щодо мене так само, як і щодо мого попередника. Єдиний нюанс - мене можуть швидко повернути в армію. Якщо буде така потреба - з радістю повернуся. Однак поки мої знання та досвід можуть знадобитися тут. Але точно не в питанні стройової підготовки чи риття окопів у дворику Укрінформу (всміхається. – О.М.).

- Після цього скандалу із звинуваченням вашого попередника у цензурі, як ви плануєте виводити агентство хоча б на той рівень, на якому воно було до Мацуки?

- Я почав це робити з першого дня, коли зрозумів, що ми в кризі. Увійшов у контакт з усіма журналістськими організаціями. Я сам є секретарем Національної спілки журналістів. Ми переговорили із представниками Інституту масової інформації, із Наталією Львівною Лігачовою (шеф-редактор "Детектор медіа". – О.М.). Мав зустрічі з дипломатами. Як вже сказав, постійно зустрічаюся зі своїм колективом. Тут же йдеться не про мене, а про ім’я та репутацію агентства. Мене тут завтра може і не бути, а колектив залишаться. Тобто я щодня працюю над питанням, яке ми з вами обговорюємо. Є ж ще юридичні аспекти. Із того, що я вивчив, там треба добре розбиратися, щоб розуміти, як правильно назвати – чи були темники, чи якісь їхні елементи. Але я всюди артикулюю, що ми – нормальне медіа. У нас досвідчені журналісти з позицією. Говорю їм: "Я з вами, в одному строю. Найголовніше зараз – витягнути Укрінформ з кризи".

- Так а темники були?

- Мені показували якісь скрини. Я, як і все суспільство, побачив їх у пресі. Коли ми з Олексієм мали розмову на короткій зустрічі під час передачі справ, він цього не підтверджував. Я – людина толерантна. Поки немає конкретних рішень, не можу його в чомусь звинувачувати. У нас була задача – цивілізовано передати справи. Ми це зробили. А колективу я сказав, що ми працюємо в сталому режимі й еволюційно та поступально змінюємося. Тобто залишаємо, що було раніше напрацьовано в класичному плані, додаємо мультимедіа – цей процес вже розпочався, тож зупиняти його нерозумно. Але це має бути органічно та взаємодоповнююче. Я з усіма в постійному діалозі. Зосереджений на конструктиві. У мене немає упереджень до жодної частини команди. Мій досвід мені дозволяє бачити в людях професійні якості, щоб можна було когось підсилити чи допомогти.

- Тут я пригадаю історію одного з кореспондентів агентства Юрія Стригуна, який після виходу матеріалу"УП" підтвердив наявність темників, і наступного ж дня отримав повістку в ТЦК. Ви, коментуючи цю ситуацію, заявили, що дані про військовозобов’язаних працівників до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки подавав Мацука ще третього травня, а ви підписали розпорядження про звірення даних згідно з постановою Кабміну. Як ця історія відобразилася на вас?

- Було декілька постів у соцмережах. Я негайно вступив у комунікацію...

- З ним?

- З медіа. Коли почали з’являтися повідомлення, я якраз був на нараді, перед якою підписав по ньому документи, які зайшли з ТЦК 31 травня, тож я мав відповісти, інакше б адміністративна відповідальність була б на мені. Першими за коментарем подзвонили з "Суспільного", далі – ІМІ. Це відбувалося увечері п’ятниці, тому було важко дістати вихідні документи. Це ж цивільна організація! Я у телефонному режимі поспілкувався з нашим кадровиком, який на той час знаходився поза робочим місцем. По пам’яті встановили дати. Я у пості пояснив, що ТЦК відправив розпорядження про прибуття до РТЦК Юрію Стригуну ще 22 травня, а я приступив до виконання обов’язків 27-го. Я тоді навіть не знав нашого шанованого кореспондента - на той час не встиг познайомитися. Але якби одразу все детально проаналізували, то зрозуміли: я не міг цього зробити. Це ж який я повинен мати вплив, щоб лише телефонним дзвінком вирішити питання саме по цій людині, хоча того дня я підписав такі документи ще по чотирьох співробітниках. Я закрутив би такий маховик, щоб його ніби покарати? Це ж яким я маю бути деміургом! (посміхається. – О.М.).

- Але ж маєте відповідні зв’язки. Чому ні?!

- Хто близько спілкувався із генералами Головнокомандувачем Олександром Сирським та командувачем Суухопутних військ Олександром Павлюком, розуміють: за подібні звернення вони можуть дуже прямолінійно пояснити напрямок подальшого руху. Це перше. Друге, мої морально-ділові якості не дозволяють мені робити подібні вчинки. Очолюючи чимало колективів, я жодного разу не вчиняв чогось подібного. Третє, юридично я ніяк не міг так вчинити.

- Ви поспілкувалися зі Стригуном?

- Вчора (10 червня. – О.М.) переговорили. До речі, дуже адекватно. Я спитав: "Юрію Борисовичу, ви ж зрозуміли, що я навіть по часу ніяк не міг таке влаштувати?". Він відповів, що розуміє.

- Йде служити? Чи на навчання?

- Поки ні. Просто визнаний придатним до служби.

- А працюватиме в Укрінформі?

- Чому ні?! Я маю його звільняти?! Знаєте, я не люблю втручатися у мікроменеджмент, адже це про недовіру до людей, з якими ти працюєш. У нас тут великий колектив. Займатися тут мікроменеджментом – це утопія. Я на першій зустрічі з колективом одразу сказав, що визначальне слово по регіональним кадровим питанням за головними редакторами. Відповідно, якщо говорити про Стригуна, то у нього є дуже досвідчений редактор. А мені навіть важко оцінити його професійні якості, адже я з ним не працював. Але я розумію, чому так відбулося. Ми усі зараз через війну знаходимося у стані стресу. У будь-якому випадку я його не засуджую. Мені легко, адже я знаю, що моя правова позиція бездоганна. Більше того, ви ж розумієте в якому світі ми живемо – інформація є відкритою. За бажання можна навіть дізнатися, кому я телефонував. У переліку моїх дзвінків не було тих, хто може бути дотичним до цієї ситуації.

- Але ж ви розумієте, що через всю цю ситуацію певний час за вами пильно слідкуватимуть та підозрюватимуть у тому, що Банкова продовжує впливати на редакційну політику агентства?

- Це ж добре, бо ми ж – не росія. Ми домовилися бути в діалозі…

- Із суспільством. А з Банковою ви в діалозі?

- З початку війни і до березня цього року я найбільше в діалозі був зі своїми пресофіцерами та генералом Сирським, його штабом, командирами підрозділів Східного фронту та журналістами які там працювали. А президента я взагалі бачив лише раз. Це було в Бахмуті. Я тоді для нього нічим не виділявся поміж інших (посміхається. – О.М.).

- Так не президент же такі питання вирішує. Є, наприклад, голова Офісу.

- Теж бачив його лише раз тоді із президентом. Все!

- Інші люди, наприклад, Михайло Подоляк, який там відповідає за інформполітику.

- Ми з ним зустрілися в Києві на форумі більш ніж за рік до призначення, на який я приїхав з фронту. У мене така тоді була позиція: використовувати все, що нам допомагає на війні. Була коротка розмова по "Марафону" хвилин на 15 й все.

- Тобто зараз впливу Банкової немає?

- Ні! Я вам кажу, як є. Де я, а де – Офіс президента. Я приїхав до Києва у березні, місяць лікувався, потім кафедра і сюди. Коли мені було в цьому режимі встановити зв’язки з Банковою?! (посміхається. – О.М.).

- Ви зараз згадали, що у березні повернулися з "Хортиці", де були речником Східного угруповання ЗСУ…

- Я дуже пишаюся своєю командою! Це молоді офіцери, які зростали на очах. Ілля Євлаш, Алан Жангожа, Роман Чоп, Володимир Фітьо. Плюс прессекретарі бригад, як наприклад Микита Шандиба чи Ірина Рибакова. Усі працювали дуже потужно. Це важлива робота і безцінний досвід.

Я так кажу: ті, хто в окопах - це святі, а ми – літописці життя святих. Все має бути спрямовано на них. Тому ми старалися максимально добре виконувати свою роботу. Мої колеги робили неймовірні речі. Уявіть: другий тиждень оборони столиці. Я підходжу до командувача генерала Сирського й кажу: "Дозвольте знімати фільм "Битва за Київ"". Він питає, що це я таке придумав?! Я: "Якщо ми зараз цього не зробимо, не знатимуть, чия це заслуга. Треба для історії". Нам тоді навіть дозволили піднімати дрони. Так само зняли "Битву за Харків". Загалом десь вісім таких фільмів. Намагалися все фіксувати. Коли почалася повномасштабна війна, кількість підписників нашої сторінки Сухопутних військ у Facebook зростала на декілька десятків тисяч на день. Тому що ми одні з перших почали закликати до спротиву, знищення противника без усякої толерантності. Нас за це потім заблокували. Але перші десь тижні три були просто "золоті". Намагалися креативно подавати інформацію – від плакатів до фільмів.

- До речі, про Київ. Останнім часом було чимало розмов про повторний наступ на столицю. Навіть президент не виключав такої можливості. Така спроба може бути?

- Із того, що я бачу у відкритому доступі та знаю зі своїх джерел, не вбачаю у ворога можливостей на такий потужний наступ. Навіть змоги досягнути того, що він анонсував на Харківщині. Я два з половиною роки прослужив із генералом Олександром Сирським і трохи менше із генералом Олександром Павлюком. У нас ще є чимало військових керівників такого рівня, якого у противника немає. Як наприклад генерали Кирило Буданов, Анатолій Баргилевич, Олександр Грузевич, Андрій Маліновський, Олександр Комаренко та інші. Ми до кінця ще не усвідомили, яке у нас національне надбання. Свого часу в Ізраїлі відбулося усвідомлення ціни їхньої військової еліти. У нас теж таке буде. А по Києву повторюся: не бачу у ворога жодних перспектив.

- Але зараз вчепилися у Харківщину.

- Дивіться, скільки часу вони вже беруть Вовчанськ. Зрозуміло, у будь-якому разі нам дуже боляче, адже ми втрачаємо наших найкращих воїнів та цивільних. Але росіяни для всього світу – посміховисько. Криваве. Очевидно, стратегічно вони не можуть нічого досягнути. Навіть коли ми чекали на західну допомогу, давали їм гідну відсіч. Я тоді був на "Хортиці" та на власні очі бачив, як військовим керівництвом ухвалювалися важкі оперативні рішення. У абсолютній більшості вони були вдалими. Це показник великого досвіду, військового хисту та мужності. Зараз не все можна говорити, але час багато чого покаже. Головне, щоб ми зберегли єдність та стійкість. Тому що зараз найважчий період війни, коли панує певна втома. Але я впевнений, що ми сильніші за ворога. І ми його переможемо.

- Тут одразу виникає питання, а коли це можливо? Чи погоджуєтеся ви із думкою чималої кількості військових, що ця війна ще надовго?

- Це занадто універсальна відповідь. Щоб аналізувати, потрібно володіти великою кількістю інформації, на кшталт, хто виграє вибори в США, які нам надаватимуться обсяги допомоги, якою буде техніка, наскільки ми, як суспільство, збережемо єдність та мобілізовуватимемося й чинитимемо опір, які суспільно-політичні та економічні процеси відбуватимуться у ворога. Чимало складових. Але те, що противнику не вдалося одразу нас зламати, стало ключовим фактором. Тому я навіть так скажу: ми вже перемогли. Вони розраховували на бліцкріг. Але у них немає ніяких військових можливостей завоювати Україну. Вони теж втрачають як техніку, так і живу силу. Вони набирають особовий склад серед соціально незабезпечного населення, хто хоче заробити. Знайшли таку можливість поповнення своїх рядів. Однак все рівно їм нічого за цей час не вдалося. Якщо головне досягнення за рік – це районний центр, як-от Авдіївка, то ви розумієте: це не армія світового рівня. До речі, їм ще треба переосмислити свої втрати. Думаю, вони колосальні.

- Але вони з ними не рахуються!

- Як не дивно, їм вдається поповнювати ряди. путін 25 років при владі. Машина пропаганди працює. Усе більш-менш живе їм вдалося знищити або вижити з країни. Але ж від цього всього не з’являються геніальні командувачі чи з’єднання рівня морської піхоти США. Так, на жаль, війна стала тягучою. Але завдяки допомозі вільного світу та власній стійкості ми можемо втримати свою територію.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото: Кирило Чуботін, Укрінформ та з особистого архіву Сергія Череватого