Медик 93-ї бригади Марина Ведькал: "Кожен день розумію, що виїзд може бути останнім"

Автор: Віолетта Кіртока

У 2014 році реанімаційна сестра з Мирнограда примусила у військкоматі зняти з неї бронь, щоб піти на війну і надавати допомогу пораненим. Два з половиною роки повномасштабного вторгнення жінка в прямому сенсі живе в броньованій машині, щоб перебувати якомога ближче до позицій

Якось, розмовляючи про роботу медиків на війні, я почула від командування бригади: "У нас є унікальна жінка. Вона в броні живе на позиціях, надаючи допомогу одразу на місці. На таке мало хто здатний. Здебільшого все як відбувається? Ті, хто дістали поранення, чекають, поки до них зможе доїхати медевак. Таке очікування іноді розтягується на години. А тут в посадці медик постійно поруч. Ще й професійний. Як не зможе зразу вивезти, то допомогу надасть точно. І тоді вже бійцю легше чекати слушного моменту для виїзду з передової". Звичайно, я захотіла познайомитися із цією жінкою. Бо переважно медики і справді перебувають на точці евакуації. Їх викликають, коли це необхідно. А жити в окопах, бліндажах, неподалік медичної МТЛБ – броньованої гусеничної машини, – треба бути відчайдушною. Марина саме така. А ще – справжня жінка, бо перед розмовою попросила мене почекати, поки вона наведе красу, оскільки виїхала в Костянтинівку заради розмови з тієї самої посадки, то ж хотіла і вмитися, і переодягнутися в чисте, і підмалюватися. Ще й зачіска!

"Я РОСІЙСЬКОМОВНА, З ДОНБАСУ. АЛЕ ХОЧУ ЖИТИ В УКРАЇНІ. ЧОГО ЦІ МОСКАЛІ ПОЛІЗЛИ ДО НАС?"

Марина не обурилася, коли я почала нашу бесіду з питання, скільки їй років. Жінка на війні, як правило, не кокетує і свій вік не приховує. Навіщо? "45", – вже є і досвід, і розуміння, навіщо що робиться. Більше того, Марина ще й місцева – з Донбасу. Що ще раз підтверджує: в цьому регіоні дуже багато справжніх патріотів України, які за неї відчайдушно борються.

- Коли ви прийшли в армію? – питаю Марину.

- Я служила ще до повномасштабного наступу. А 23 лютого 2022 мені подзвонили з військкомату, 24 я прийшла туди. 25 о п’ятій ранку вже була в бригаді.

- Ви і до цього служили в лавах 93-ї?

- Ні, до повномасштабної була у 61-му Одеському воєнному госпіталі. Спочатку сиділа на місці, працювала реанімаційною медсестрою. Потім нас дві дівчинки з госпіталю поїхали на передову. Виїжджала в різні бригади – 28-ма, 70-та… Багато в яких підрозділах працювала. В якийсь момент подумала: мені багато років, час додому. Ви ж прекрасно розумієте, що тоді була не та війна, яку ми бачимо зараз. Поранених було набагато менше. Мені майже не було роботи, тому в 2017 я повернулася в рідний Мирноград. Там, як і раніше, працювала в місцевій лікарні.

- Було відчуття, що війна стане настільки великою?

- Було, але завжди сподіваєшся на щось краще…

- А коли подзвонили з військкомату…

- Зразу здогадалася, звичайно, про що буде розмова. До цього було ясно, що щось буде, бо вже зі Слов’янська через Мирноград виїжджало дуже багато людей. Їхало багато машин. Спочатку було незрозуміло: що за машини мчать трасою на Покровськ? А 23-го години о дев’ятій ранку мені подзвонили і попросили прийти. Кажу: "Добре". – "Може, тобі повістку принести?.." – "Не треба. Завтра допрацюю і прийду".

- Чому у вас не виникало бажання виїхати? Чому ви не піддалися загальному настрою?

- Ну, а хто тоді буде працювати, допомагати?.. Як вам сказати… Це моя батьківщина, я не хочу, щоб ворог до мене прийшов. Я російськомовна, сама з Донбасу. Але живу в Україні і це моя країна. Чого це росіяни сюди полізли, якого претендують на наші землі? Я прекрасно розуміла, що мене і сина ніхто не захистить. А що робити? Допустити, щоб вони прийшли до мого міста? Я цього не хочу. З Мирнограду багато людей виїхало, але з часом все одно всі повернулися назад. Як кажуть: де народився, там і пригодився. От я ніколи не хотіла жити у великому місті. Мене влаштовує моє невеличке містечко.

У 2014 році я чому зразу не прийшла у військо? Тому що на мені стояла бронь. Я сама їздила її знімати у військкомат. Я працювала в неврології. Лікарня мене "забронювала", а я вирішила, що треба іти в армію. Сама прийшла і сама пішла (сміється.). І цього разу я також свідомо пішла в ЗСУ… Хоча прекрасно розумію, що у мене вже вік, і понад рік на бронетехніці здоров’я не додає… Я ж невиїзна! Весь час на позиціях. Оце заради розмови з вами мене попросили виїхати.

- Про 93-тю бригаду щось чули раніше?

- Так. З 93-ю я познайомилася у 2014 році, вони стояли у нас за селом. Тоді не було ще шпиталів, і лікувалися в нашій лікарні. Так що про 93-тю я давно добре знала.

27 чи 28 лютого я була в Охтирці. Охтирка, Писарівка, Тростянець… В Тростянці – це було вже, мабуть, п’яте березня – ми їздили медичним "Богданом" і застрягли. Вивозили цивільних з-під Тростянця. Це був ранок, і ми встигли звідти виїхати з людьми, а верталися – і застрягли, бо там пісок. Загрузли, ніхто нас витягти не може. А тут назустріч їде наш комбат: "Що таке?!" Саме тоді він вирішив дати нам мотолигу. І ото як я сіла на неї в березні, так у грудні з неї й встала (сміється).

- Вона була медична, обладнана?

- Ось вона стоїть. Тут, з нами. Дві я вже угробила.

- Ну, не ви, а москалі все ж…

- Так. У другій у мене механік-водій "трьохсотий", зазнав поранення.

"ПЕРШУ МОЮ БЕХУ ПІДБИЛИ, КОЛИ МИ ПРИЇХАЛИ ПО ПОРАНЕНИХ"

Марина показує мені броню, пояснює, як все влаштоване всередині. Гусенична машина зовсім не схожа на медичну, всередині досить тісно і темно. Але ж саме така машина здатна вивезти поранених у безпечне місце.

- Часто питають, чи не страшно мені. Ну як не страшно? Я ж людина.

Поранених завантажуємо всередину. У принципі, можна ще й на броні вивозити, але ж ми постійно під обстрілами, тому цього не робимо. Ворог бачить, що йде велика техніка. Не розуміє, що вона не буде стріляти з гармати, бо на нашій мотолизі її навіть немає. Але броня реве, здорова. Тому вона сама по собі може стати ціллю. Тому ми все робимо швиденько. Важких – на ноші, інших – сидячи втрамбовуємо. Немає часу дуже розбиратися. Часто ситуація така: якщо ми зараз не поїдемо, то всі будемо "двохсоті".

- Що стало з вашою першою "бехою"?

- Приїхали за пораненими – і росіяни в неї влучили. Ми якраз почали вискакувати з броні. Там хлопці поробили траншеї, ми позаскакували в них. Потім дві доби взагалі не підводили голови – так ту позицію крили. Ворогу треба було повністю розбити те місце, де ми були. Це було під Ізюмом, у посадці, розташованій посеред полів – бігти нікуди. Ще й грязюка, по якій не сильно і побіжиш… Це був, мабуть, квітень 2022 року.

- Як вас звідти витягнули?

- Виходили самі пішки, коли все трохи стихло. Потім, поки не було броні, ходили пішки з ношами через поля. Другий раз нас танчик ловив… Кожного дня ми ходили на командний пункт, тому що нам радєйку треба було заряджати. А це голе поле до посадки, де вже можна було сховатися. Одного разу прийшли заряджати радіостанцію з механіком-водієм, виходимо – а тут танчик… Ну, радєйки тієї нема. Та й посадки не стало. Стоїш в ній – не те що листя опале, а і дерев немає.

От і зараз я стою в посадці. Москалі лежать навколо засохлі, ще в зимовій одежі. Зрозуміло, що ще з минулого року. І таке робиться, куди не зайдеш… Ми не так давно одбили ці позиції, а вони вже давно муміфікувалися, їх ніхто навіть не намагався витягувати.

- Другу мотолигу вам дали під Ізюмом?

- Так. На ній ми виходили з-під Ізюма. Частина піхоти вийшла до цього. Ротний залишив нас, медиків, з мотолигою і "беху", яка мала прикривати відхід. Ми, виходить, останні і виходили. Скоріше за все, росіяни чули наші перемовини. Мені сказали "На виїзд"… А та броня була вища за цю, на неї можна башту ставити (це МТЛБ-С, а перша була просто МТЛБ). Вона не стріляла, але башта була. Така собі машинка, 12 тонн. Мені кажуть: "Забирай останніх, заїдь за хлопцями". Якраз начебто тиша. "Забереш хлопців – і на виїзд". Лишилося, може, по троє бійців на позиціях. Ми вже зранку були зібрані до відходу. Замість нас заходила, по-моєму, 30-ка, а нас перекидали на Бахмут.

- Чим по вас ударили?

- Артилерією. Крили нашу посадку – страшне… І мехвод мій там загинув. Я намагалася його витягнути, викликала хлопців… Наша МТЛБ горіла, хлопці її тушили. Друга, що мала прикривати вихід, вивезла нас усіх. Погрузили мехвода зверху, я поруч сіла.

- Виїжджали зверху?!

- Так, на броні. А нам якраз треба було з ярка виїхати на гору, на велику гору. Туди, коли починався дощ, машини навіть не їздили. Я думала, ми звідти не виїдемо.

- Ви казали, що прожили в полях…

- І в машині, і в бліндажах. Бліндажі самі собі рили…

Це відео зняте цього лютого неподалік Лиману

- Тобто ви передаєте поранених до стабпункту і вертаєтеся на позицію?

- Так, вертаємося назад.

- У чому є необхідність, щоб ви перебували саме там? Гадаю, якби ви сказали: "Я буду на точці евакуації забирати", не думаю, що вам би відмовили.

- Якось так повелося… Я стою в основному десь посередині, між посадками, між позиціями, на яких хлопці. Прикидаю, щоб було приблизно однаково до всіх бігти. Я прилітаю, забираю пораненого. Якщо немає обстрілу, якщо затишшя, є можливість надати допомогу, швиденько щось зробити. Хоча б обробити рани. Бо є точки, де взагалі нереально щось зробити. Поки я вилітаю з броні за пораненим, водій машини швиденько розвертається.

Якось хлопця вивезли у більш безпечне місце квадрациклом. І вже там ми його забирали. А поранення, можна сказати, середні, ближчі до важких. Він весь посічений… Ми встигаємо поїхати. Але в цей час ще одного ранять. Його привезли на точку евакуації квадриком… Дорога туди займає багато часу. Добре, нічого не трапилося, поки його туди везли… Тут по радєйке кричать, щоб ми під’їхали в ту точку, де стояли, бо туди прилетіло – "двохсотий" і три "трьохсотих": "Заберіть!" Вивезли ми і їх.

Ми стояли між Бахмутом і Соледаром у посадках. Я була з першою ротою, їхній командир загинув у Бахмуті – склало п’ятиповерхівку. Царство Небесне… З Бахмуту нас вивели в грудні 2022 року, а 18 січня заїхали знову. Недовго погуляли… (сміється.)

Їхати назад – у третьої роти немає медиків. Є легендарна по всьому тіктоку арка, там танк підбили – напевне, всі бачили. А нас туди поставили, щоб були ближче до передової. Ми цілодобово там стояли. А зв’язок там не бере. Нас троє: я – медик, водій і санітар. Доводилося виходити за ту саму арку. І стоїш з радєйкою, щоб, падла, ловила хоч якийсь зв’язок. Навколо все літає, гримить – але що робити… Холодно, противно.

- Холод найбільше дошкуляє?

- Та ні. До всього звикаєш. А що робити? От ті відмовились, ці відмовились – хто поїде?! Я не хочу, ти не хочеш, той не хоче…

У нас є точки, куди хлопці доносять на руках поранених (якщо є можливість його витягнути). Хлопці потихеньку витягають, а там вже машина підскакує, і все робиться миттєво, за якісь секунди перевантажуємо. Водій не завжди може нормально розвернутися, бо ж мінні поля. Все заміновано, багато розбитої техніки. Хлопці кричать: "Не стійте!" Ніхто і не стоїть, ми швидко грузимося і поїхали. Іноді буває, що забираю контуженого. Він ходить, лахи збирає, навколо всі співчувають: "Ой, побратиме, давай, лікуйся!" Тоді вже я не витримую. Моє "мать-перемать" навіть москалі чують. Я волаю ж: "Треба бігти, чого ти стоїш?!" У хлопців ще є й таке: як я сів у машину чи мене туди поклали – все, як купол наді мною, мене вже врятували. Та ні. Ти ще спробуй звідти виїхати. Тут же проблема не в тому, що ми забрали. Забрали – то добре. А спробуй довези.

Поранений, якому Марина надавала допомогу неподалік Лиману

- Ваші навички реанімаційної сестри стали у пригоді?

- Звичайно. Слава Богу, довозили всіх, не було ще, Боженька береже, щоб гинули в машині… Було, що й качали по 40 хвилин, щоб передати далі. Було – кисневі балони у мотолизі підключали. Є досвід, тому я знаю, що довезу, я це бачу. Так, я його качаю, не даю загинути, але розумію, що у нього немає пів голови… Поранення бувають дуже страшні, броню ж розриває, що тут про людину скажеш.... Якось забирали молодого хлопця. Питаю, де його бронежилет. А він вийшов без нього, бо розірвало жилет на ньому. Та що тут скажеш. Кожен день ти розумієш, що твій виїзд може бути останнім.

- Ви весь час наввипередки зі смертю працюєте…

- Ну так. Стараємося. У моєму екіпажі всі розуміють, що все може статися. Ми через Іванівське їхали, коли ще проїзна дорога була. Ми з "трьохсотими" виїжджаємо, а слідом за нами ПТУРять машину. Ми проскочили, а інші – ні.

- Медики теж гинуть, ви ж це чуєте весь час.

- Так, в нашій бригаді Яна Рихлицька загинула… Зовсім молода дівчинка…

"ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ ПОЇДЕМО ДО ВСІХ НАШИХ. ПО ЦВИНТАРЯХ"

- За ці два роки були дні, коли не було поранених? Чи вони є кожного дня?

- Бувало. По росіянах можна годинники звіряти – як у них відбуваються ротації, організаційні дії, коли техніку приганяють, коли у них закінчується БК – от тоді менше стріляють. Це триває пару днів. Пройде логістика, потім знову починають крити так, що голови не піднімеш. От в ті дні спокою і у мене немає роботи.

- А як зараз?

- Ми стоїмо в таких місцях, що туди не під’їдеш навіть квадриком. Якось ми поїхали хлопців евакуювати. "Трьохсотого" вивезли, а "двохсоті" залишалися… Ввечері поїхали за ними, а обстріл не припиняється. Кажу: "Хлопці, пробачте. Можна занапастити екіпаж". Я їм вже нічим не могла допомогти, як би не хотіла. Ввечері у нас не вийшло забрати наших загиблих. Всю ніч хлопці намагалися, і близько четвертої ранку таки витягнули всіх…

Під час нашої розмови біля "мотолиги" майже над нашими головами пролетіли два винищувачі – ішли на роботу. Від несподіваного звуку і їхньої мінімальної висоти я, як не звикла до такого людина, майже присіла. Марина розсміялася. І додала:

- Там, де ми зараз чергуємо, дві посадки, а між ними траса йде. Буває, їдеш, а вертушка йде так низько над нами – хоч дорогу уступай! (сміється.) Вона з-за кущів – вжух. Водій аж по гальмах… Тут чого тільки не побачиш.

- Де син, скільки йому років? – продовжуємо розмову.

- У Мирнограді. Йому 19. На якийсь час до Дніпропетровської області виїхав і повернувся назад. Сказав: "Мамо, ні, їду додому". Він у мене інвалід дитинства. Збирався якось іти в армію, не сказавши мені нічого. Я дізналася від колишнього чоловіка: "Ти знаєш, що син пішов до військкомату?" Це було навесні 2022 року. Я якраз в Охтирці була. Виявляється, всі, з ким син вчився, пішли до військкомату. Там йому сказали: "У тебе немає приписного. І ніхто його зараз робити не буде". Тоді вони з другом побігли у ТрО, звідти їх також відправили. Так що він вдома. А я що, тут просто так служу? За нього також!

- Ви можете сказати, що вам, як медику, дійсно необхідно на війні? Що завжди у вас під рукою?

- Кровозупинні насамперед. Також перев’язочні матеріали, протиблювотне – при контузіях воно необхідне, знеболювальні. Працюючи на передовій, сильно не розгорнешся. Дуже рятують ізраїльські бандажі – нічого не можу сказати, вони дуже зручні. Тому що бинтиками 7 на 14 сильно не перев’яжеш, якщо у бійця діра… По-перше, я багато не можу набрати, по-друге, мені ніколи. Просто ніколи. Я ж хочу хлопця "трьохсотого" довезти, а не "двохсотого".

- Буває, що поранені просять: "Потримай мене за руку…"

- Це вони люблять: "Не відходь, погладь по руці"… Таке є. Іноді виникають ситуації, про які наче смішно розповідати. Сидить хлопчина з відірваною рукою, не жаліється, терпляче чекає, поки йому надають допомогу. А у іншого подряпина, а він так верещить, наче його скалічують… Хтось багато говорить під час евакуації: про дружину, мовляв, треба, щоб вона дочекалася…

- Коли ви довго живете у бліндажах, як налаштовуєте свій побут? Чого вам там не вистачає по-жіночому?

- Та все є… Торік одружувався мій похресник, запросив мене на весілля. Мене відпустили, але я виїхала з позиції день у день. Плаття, туфлі, – одягалася я в машині по дорозі, щоб встигнути на розпис. І я так чекала тої відпустки. Здавалося – після весілля стільки всього зроблю, дома побуду… А після весілля переодягнулася, роззирнулася вдома і відчула, як мене тягне назад, кажу: "Все, погуляла, везіть мене в підрозділ!"

Цей знімок Марина зробила днями на позиції неподалік Кліщіївки, де зараз перебуває разом з побратимами

- У вас є якісь плани на перемогу? От настає перемога – ви повернетеся на роботу у свою лікарню чи що будете робити?

- А скільки мені вже років? Ви думаєте, мене в армії до пенсії тримати будуть? Додому повернуся. Там також є медицина. Інсультні хворі завжди є. Я звикла працювати по ночах. Не люблю, коли багато народу, якщо чесно (сміється.).

- Немає бажання поїхати кудись? Трохи далі звідси?

- У мене є побратими, з якими ми в цій бригаді починали. Ми багато друзів поховали. Є хлопці, які вже списані. У нас є своє коло, ми спілкуємося. У нас є бажання – після перемоги всі разом поїдемо до всіх наших. По цвинтарях…

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ