Поліцейський Володимир Нікулін: "Перший раз я опинився в оточенні в Донецьку десять років тому, а у 2022 році – у Маріуполі…"

Автор: Віолетта Кіртока

Чоловік, який допоміг вивезти унікальні кадри із окупованого Маріуполя, десять років тому перебував у рідному Донецьку, захопленому ворогом. За роки війни він двічі втратив все. А минулого літа у Покровську під час ракетного удару зазнав поранення, коли росія другий раз вдарила по тому ж місцю, розуміючи, що там якраз надають допомогу пораненим цивільним… Поліцейський продовжує захищати Україну і вірить в те, що колись ще побачить футбольний матч на Донецькому стадіоні.

Фільм "20 днів у Маріуполі" починається кадрами, на яких Володимир Нікулін кричить у рацію: "Бачу танк з позначкою V. Противник в місті"… І ним же і закінчується – коли він стоїть у світлі фар і обіймається з українським військовим на блокпосту – першому після 15 ворожих… В тому, що кадри того, що відбувалося в захопленому росіянами Маріуполі у березні 2022 року, побачив весь світ, величезна заслуга саме Володимира Нікуліна. Тому що він знав, де в місті ще можна знайти інтернет і звідки можна передати відео. І саме він взяв на себе відповідальність за документальну групу і вивіз їх і всі матеріали на територію України. Можна лише здогадуватися, що було б із Мстиславом Черновим, Євгеном Малолєткою і Василісою Степановою, якби вони потрапили до рук росіян…

Про розмову з Володимиром ми домовлялися зразу після того, як документальний фільм отримав "Оскар". Але йому треба було насамперед лікуватися – прооперувати руку, поранену рік тому. Тому ми змогли поговорити, коли він проходив реабілітацію в Пущі-Водиці під Києвом.

"КОЖЕН, ХТО НЕ ЗАХОТІВ БУТИ ЗРАДНИКОМ, ЗРОБИВ СВІЙ ПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР"

- Ви вже тримали в руках "Оскар"? – питаю Володимира.

- Ні, ще ні, - посміхається чоловік. - Мстислав приїжджав у Київ, а я в той час був на службі в Покровську Донецької області. Він швидко поїхав, бо зараз працює над наступним фільмом десь в Сполучених Штатах, як я розумію. Скидав мені робочий процес.

- Цікаво взяти "Оскар" в руки? Ви ж до нього напряму причетні…

- Скажу так: мені хочеться зустрітися з друзями, поспілкуватися, посидіти з ними… Може, не так згадати, що з нами відбувалося, як почути від них новини.

- Вас упізнають? Буває таке?

- В кіно є такий режисерський прийом – кимось починається фільм і закінчується. Та я не така вже й постать в фільмі – там вистачає інших моментів. А те, що впізнають… Коли просять сфотографуватися – фотографуюсь. Тоді згадую слова, які почув колись від знайомого журналіста. Його батько зазнав поранення, став відомою людиною, його постійно запрошували на інтерв’ю, а він казав: "Я вже не можу! Скільки можна". Син йому відповідав: "Це твій обов’язок!" Ну, це не зовсім про мене, але мені самому важливо, щоб я правильно реагував, коли люди щиро мені радіють.

- Я так розумію, що десять років тому ви виїхали з Донецька. А чому, власне, вибрали Україну? Хтось же лишався, міняв своє життя…

- Це дуже важливе питання. Можу сказати коротко: кожен, хто не захотів бути зрадником, зробив свій правильний вибір. Той час був складний в моральному плані для Донецька. Не було ніяких команд, як діяти в тих обставинах. Треба було залишатися на своєму місці, робити свою справу і не бути зрадником. Тільки не бути зрадником, починаючи зі свого маленького відділу, управління, головного управління, а потім - своєї держави, своєї Батьківщини.

- На якій посаді ви були в Донецьку десять років тому?

- Заступник начальника відділу управління поліції охорони – на той час це була не поліція, а міліція, обласний апарат. Так сталося, що ми зберегли своє управління, УДСО, і продовжили працювати в Донецькій області. Це було диво. Атестованих працівників, а це ті, хто мав міліцейське звання, які згодом виїхали з Донецька і почали працювати в Маріуполі, - 12 офіцерів. Дванадцять на всю область! І при цьому в області продовжували функціонувати наші підрозділи – в Слов’янську, Краматорську, Маріуполі. Доходило до того, що наші підрозділи перший час працювали на окупованій території, а окупанти навіть не знали, що ми там знаходимося. Ми залишалися в Донецьку аж до 23 липня, коли місто було вже повністю захопленим.

Після всіх референдумів ми лишалися! Зараз вже можу розповісти, що ми продовжували працювати в окупації - підрозділ української міліції! Щодня з нами проводив наради наш керівник з Києва - телефоном. І нікому в голову не прийшло сказати: "Хлопці, що ж з вами станеться? Як ви там працюєте?"

- Відчувалося тоді, що ви в оточенні? Що навколо – тільки ворог?

- Скажу так. Окупанти в жодному разі не могли забезпечити порядок в місті. Ті, що прийшли – їх називають по-різному: російськими проксі, найманцями, - не могли нічого організувати. Тому, може, вони свідомо залишали тих, хто працював. Ми підпорядковувались Києву, проводили наради напряму…

До речі, співробітники Головного управління УМВС в Донецькій області вийшли 1 липня, а ми залишилися і працювали з відома керівництва департаменту, який знаходився в Києві. Лише 23 липня окупанти чи випадково, чи ні зайшли вночі до нашого управління і спитали, що це за підрозділ. Ми їм відповіли: "Міліція". – "Яка міліція?!" - "Ну як – українська міліція!" Вони були в шоці. Потім почалися їхні вимоги – шукали слабеньких, хто б перейшов на їхній бік. Та у нас була команда. Ніхто не сумнівався, з якого боку треба бути. Оскільки нас викрили, ми зібралися та поїхали.

Чому ми лишалися? На той час робота служби охорони дуже залежала від фінансової служби. Сервери фінансової служби і сервери охорони – це був величезний комплекс, його неможливо було ніяк одразу, бігом демонтувати і вивезти. З часом його перенесли в Краматорськ. Одразу це неможливо було зробити, тому ми й залишалися – треба було охороняти, забезпечувати їхню роботу. У мене в підпорядкуванні були інженери, які обслуговували ці сервери. Тому ми й опинилися в оточенні. Але зробили все, що тоді було необхідним.

- Вже пізніше аналізуючи все, що відбувалося в Донецьку, знаючи інформацію, як ви думаєте: можна було не допустити окупації міста?

- Можна було. Якби не було паралічу влади. І центральної, і місцевої.

- Але ж Харків не дали захопити...

- Арсен Аваков – поважна людина, яку я особисто дуже поважаю, - прийняв рішення, взяв відповідальність на себе, узгоджував з керівництвом всі питання. Це дуже велика справа – взяти відповідальність на себе. Тому на той час, навіть якби була  не політична воля, а воля керівництва, міністерства, якби були  чіткі, зрозумілі, своєчасні команди, можна було б відстояти місто. Так, все було дуже, дуже небезпечно, і для нас, і для тих, хто приймав рішення. Але…

- У Донецьку спочатку було не багато окупантів?

- Я точно знаю, що в Донецьку проводилася операція російської армії по розпалюванню збройного конфлікту. Це робилося задля політичних цілей: щоб в Україні лилася кров, щоб можна було виставити це як громадянський конфлікт. От тоді це можна було назвати спеціальною військовою операцією, гібридною операцією, яку вони спланували заздалегідь і здійснили на території Донецької і Луганської областей. Чому саме там – можна зараз проводити аналіз, сподіваюся, настане час, коли у нас будуть і документи для цього. Я можу помилятися, але одна з причин – величезний кордон з російською федерацією, з їхніми військовими центрами в Ростовській області. Харківська і інші області не так підходили, а Донецька і Луганська - дуже зручні. Кордон не перекривався повністю, можна було завозити зброю. Зараз росіяни цього вже і не приховують, говорять відкрито, що напад на Донецький аеропорт було здійснено повністю російськими силами. Хоча вони й прикриваються цивільними, нападали саме громадяни росії. Це було 26 травня, я добре пам’ятаю цей день. Може, й не кадрові військові там були, але російські найманці точно.

Я постійно працював у підрозділі охорони, в карному розшуку, а колишніх оперативних працівників не буває. У мене є досвід, і я розумію, що відбувається, коли бачу якісь дії. З початку інспірованих заворушень в Донецьку я зі своїм підрозділом захищав адміністрацію. Видно було, що це заздалегідь організовані акції. Одного разу, можна сказати, я умовив організаторів, щоб вони відклали штурм адміністрації.

- Це як?

- Там був організатор, який бігав, радився зі своїми кураторами. Я залишився попереду свого підрозділу, який стояв біля Донецької адміністрації, навіть попереду бійців внутрішніх військ. Він підбігав до мене, хотів схилити на свій бік. Казав: "Давайте знімемо український прапор". А хлопці з внутрішніх військ, Нацгвардії, охороняли саме прапор. Я казав: "Подивись на хлопців – ви що, будете зараз їх бити? Вони приїхали з Києва. Там були заворушення". Я говорив з ним мовою його куратора - постійно тиснув: "Давайте, починайте їх бити! Починайте з мене!" Він бігав радитися разів десять – тоді я здогадувався, що це російські куратори, зараз знаю це точно. Так тривало десь до шостої вечора, стало темно, і вони розійшлися. Прапор залишився на місці. Це було, пам’ятаю, 16 березня.

"КОЛИ ПОЧАЛАСЯ ПОВНОМАСШТАБНА АГРЕСІЯ, МИ З ДРУЖИНОЮ ВИРІШИЛИ, ЩО ТІКАТИ НІКУДИ НЕ БУДЕМО, ЩО ЗАЛИШИМОСЯ В МАРІУПОЛІ"

- Ваша родина також залишалася в Донецьку?

- Моя сім’я була в місті до червня 2014 року, потім я зрозумів, що це вже дуже небезпечно, тому вивіз родину на узбережжя до друзів, ближче до Маріуполя.

- Вони виїхали – і більше не поверталися?

- Так, більше в Донецьк ніхто з родини не повертався. А у мене ще була пара приїздів.

- А коли ви виїжджали, що взяли з дому?

- Відверто кажучи, все те саме потім повторилося в Маріуполі… Десять років тому родина виїхала з кількома сумками з дитячими речами… Тоді донька була зовсім мала, п’ять років. Речі брали тільки для літа, ніхто не розраховував, що станеться окупація. Тому я не брав з дому ані фотографії, ані комп’ютер, нічого лишнього.

Пізніше я приїжджав. З кінця серпня по п’яте вересня перебував у місті. Це був свідомий ризик. Чому так? Мій старший син мав вступати до Донецького технічного університету. Їхати туди з Маріуполя, щоб здавати там іспити, не було жодної можливості, а документи вже були у вузі. Я розумів, що щось коїться, але не було ніякої інформації. І я свідомо пішов на ризик, щоб вирішити це питання. В університеті ще працювала вступна комісія, приймали документи. Треба було просто написати заяву від імені сина. Я зробив це, забрав документи. Донецький технічний університет пізніше переїхав у Покровськ, з листопада почав працювати там. І десять років пропрацював, героїчно пропрацював, я вважаю. Викладацький склад виїхав майже повністю. Це частина нашої історії, історії Донбасу і України. Якось спитав сина про освіту, він сказав: "Донецький технічний університет, як би там не було, давав і дає високій рівень освіти". Ті, хто закінчив університет разом з моїм сином, зараз мають хорошу роботу. Освіта, яку дають наші фахівці, конкурентоздатна, реальна, цінується в світі. Син працює в міжнародних компаніях. Це наші люди зберегли університет в Покровську, наші люди не кинули його, не залишили.

Я вже розумів, як треба виїжджати. Проїжджав через блокпости, прикидаючись цивільним. Якби трапився якийсь зрадник, який знав мене в обличчя… Та я проїхав. Дізнався, що на блокпості на Маріупольській трасі, вже є списки тих, хто не зрадив, залишився вірним Україні, і там виїхати змоги немає. Тому я їхав через лінію фронту, через Курахове, на автобусі. Хоч вже почалася війна, ще якісь соціальні механізми по інерції працювали, транспорт їздив. Потяги не так довго, як автобуси, ходили. 30 вересня я ще раз приїздив у Донецьк, щоб забрати теплі речі. Назавжди я виїжджав з Донецька 7 листопада. Віз комп’ютер для навчання сина, речі для всіх. Відверто кажучи, у мене самого на той час було тільки літнє взуття в дірочках і сорочки з короткими рукавами, якийсь плащ дивом залишився в багажнику. Тому я взяв речі і собі.

- Яким тоді був Донецьк?

- Коли я заїжджав в кінці серпня – на початку вересня, якраз відбулися перші Мінські перемовини. Це була якась фантасмагорія. Пам’ятаю свої емоції… Я йшов з мобільним телефоном по центру міста, ховався від патрулів "деенерівців", а мені дзвонили з департаменту служби, з Києва, по звітах. Я йшов по центру міста, по площі Леніна, вже захопленій, там стояли військові в "деенерівській" формі, ще не було російського зразка. А я розмовляв українською мовою! Лише подалі відійшов, щоб не почули патрулі. І по своєму звіту коментував всі цифри. Ми ж виїхали, треба було доповісти, що ми зробили за місяць. Закінчивши розмову, подумав: якби знали ці так звані "деенерівці", хто зараз поряд з ними … Весь трагізм ситуації, перебуваючи всередині, спочатку зрозуміти неможливо.

Це як поганий сон: ти знаходишся в своєму місті, а місто вже і не наше, і наче його захопила така хвороба, що люди ходять такі ж самі, але вже і не ті… Не можна сказати, що тоді місто було вбите. Вбиті міста ми побачили під час повномасштабного наступу. А тоді – наче якась божевільна хвороба, коли люди стають не людьми. Вони ходять наче такі самі, але хтось вже вважає себе владою. Обличчя ті самі, знайомі, а внутрішньо все змінилося. Якась заразна хвороба, яка змінила людину внутрішньо.

- Був момент, коли ви зрозуміли, що не повернетесь в Донецьк?

- Це приходило поступово… Я донеччанин. І зараз не скажу, що не повернуся в Донецьк. Я повернусь у Донецьк, я в це вірю. Я був на фінальній та чвертьфінальній іграх Євро-2012, пам’ятаю свій сектор. Знаю, де буду сидіти на рідному стадіоні. Це віра людей, які не залишилися, не стали зрадниками… Нам довелося дуже багато пережити. Працювати в міліції, а потім - в поліції. І це під час війни! Ніхто не має такого досвіду в світі. Я зараз спілкуюся з іноземцями, менше з поліцейськими, більше з журналістами, з владою, з небайдужими друзями, які є у мене в Румунії і Німеччині. Я їм розповідаю, що ніхто не має такого досвіду – реформування служби під час війни. У 2022 році у мене сталася розмова з двома поважними генералами, які працювали в нашій системі. Вони питали, чому я залишився на службі. Відповів: " Мені соромно за Донецьк 2014 року - не за себе особисто, але за ситуацію, за те, що не приймалися рішення. А за Маріуполь у 2022 році мені не соромно зовсім". Саме тому я залишаюся в лавах Національної поліції.

Коли почалася повномасштабна агресія, ми з дружиною вирішили залишитися в Маріуполі, хоча зі сторони це рішення може здаватися неправильним. Вирішили, що бігти нікуди не будемо. Хоча потім я зрозумів, що для дружини і для доньки це було вкрай небезпечно… Цей монстр тоді вже скинув свою маску.

- А син де був?

- На початок повномасштабної війни він вже здобув освіту, працював. У нього був досвід роботи в IT, переїхав у Київ.

"ТАКОЇ ТЕМРЯВИ НІКОЛИ НЕ БАЧИВ"

- Коли ви побачили знімальну групу, не подумали: звідки взялися ці ненормальні?

- Я зустрівся з ними 9 березня, коли росіяни вдарили по пологовому будинку.

- Що ви робили до цього дня?

- Основним нашим завданням було – не дати захопити нашу будівлю. Тому що коли під час війни захоплюються будинки влади, адміністративні будівлі – це вже програш. Що росіяни зараз роблять – вони десь вивішують свій прапор-ганчірку і кажуть: "Це захоплено". Тому ми своїми силами обороняли захищали наш главк. Це важливо, тому що люди приходили, питали: "Що, главку вже немає?" - "Як це немає – хіба не бачите?" - "О, це добре! А що нам робити, до кого звертатися?" - "Поліція працює у вашому районі". Багато чоловіків приходили, пропонували допомогу, просили зброю. А ми ж – поліція, ми не можемо організовувати територіальну оборону.

Я запам’ятав, як купував пластикові мішки для цукру, щоб робити укріплення главку, в перший день війни. Магазини ще працювали. Але люди вже мали наляканий вигляд. Вони не розуміли, що відбувається, але відчували катастрофу, яка наближається до міста. Ще не почалися бомбардування, масовані артобстріли, бо росіяни ще не дійшли з півночі. А люди вже відчували, що це не так, як в 2014 році, що противник тепер не приховується…

До нас люди зверталися на лінію 102 – це було важливо. Диспетчери сиділи у підвалах главку, приймали дзвінки. Ми реагували на виклики громадян. А коло вже замикалося. Не кожного дня був час подивитися новини.

В світі за останні роки не було такої ситуації – повного оточення міста, принаймні, у ХХІ столітті точно. При такому масштабі війни повне оточення міста – це осада. Але ми залишалися і виконували свою роботу. А що чекає попереду, ніхто не міг навіть уявити.

Почалися артобстріли міста, бомбардування. На нарадах… ну, це не можна назвати нарадами… Збиралися працівники донецької поліції, які були в місті, разом з керівництвом інших органів, територіальної оборони, і всі разом вирішували, планували, що треба робити далі. А вже було багато завдань для всіх, і передусім для поліції. Люди були вже не в домівках, а в укриттях. Одразу скажу: ніяких заздалегідь підготовлених укриттів в місті не було. Люди самі вибирали схованки, чистили їх, облаштовували, чим могли. Не можу назвати їх стихійними, але це була самоорганізація, зрозуміло, за допомогою поліції. Ми знали про укриття в підвалах Приазовського технічного університету, великий шелтер зробили в спортклубі "Тераспорт", де старшим був відомий волонтер Євген Тузов. Також люди перебували в консерваторії, драмтеатрі – тому самому трагічному театрі, де  ховались і в самому приміщенні театру, і в підвалах. Люди збиралися, щоб один одному допомагати, бути поруч. Місто було в оточенні, без світла, без води, ліків та харчів… Якихось заздалегідь підготовлених складів не було... Ми залишилися самі.

- Якось ви сказали мені: коли перебуваєш в оточенні, дуже сумно...

- Відчуття, яке панувало тоді, – це не страх, не відчай і не розпач. А таке відчуття, що так не повинно бути, такого не мало статися. Як ми потрапили в таке у ХХІ столітті? Чому ми стали заручниками в своєму місті? Не було злоби. Були люди злобні, звичайно, більше проросійські, які кричали: "Нас Україна бомбить!", які були агресивні. Але більшість людей були з надією, не махнули на себе рукою, мовляв, будь що буде. Це не так.

- А вам в який день стало страшно? Не могло не стати страшно.

- Не може людина казати, що не було страшно. Єдине, що рятує людину в таких випадках, принаймні, військовослужбовців, поліцейських, - це робота. Я не вигадую. Коли ти йдеш на сьому годину на роботу, то це тебе самого дисциплінує. При цьому в місті світла немає, повна пітьма… Такої темряви, як в Маріуполі, я ніколи в житті не бачив. Мій будинок у Маріуполі, де я живу (не буду казати, що жив!),  біля нашого головного управління. Ми з керівником домовилися, що я хоч п’ять-шість годин вночі буду  з сім’єю. Я виходив на роботу – а місто чорне, як прірва. Я йшов, ліхтарик не вмикав, тому що знав, що може бути ДРГ, - і не бачив нічого, жодного промінчика, все побите, люди в підвалах. Йшов, ногою намацуючи дорогу, по склу – біля будинків все було в склі, бо вікна повибивало. Якщо йду по склу, значить, не звернув убік, йду під будинком. Раз – рукою дерево намацав… Ніколи в житті у мене не було темнішої темряви. Я жодного міста такого не пам’ятаю, хоч зараз десь є світломаскування, хоч вимикають світло… Ліхтариком неможливо було користуватися, міг трошки засвітити, тільки коли вже підходив до під’їзду будинку. І тиша така… Такої мертвої тиші я теж ніколи не чув. Це було в перші дні, коли почалися штурми міста. Потім такої темряви вже не було – місто було червоне, все горіло, все було видно… В перші дні, коли таких бомбардувань не було, люди відчували цю тишу шкірою. Після того я ненавиджу повну тишу…

- Як ви ставитеся до того, що у фільмі залишили кадри про мародерів? Це ж показують на весь світ…

- Мстислав Чернов показав лише маленьку часточку того, що відбувалося насправді. Так сталося, що знімальна група була в тих місцях, де повинна була бути, і водночас - не повинна була бути.

Ми знайшли склади, отримали дозвіл власників – це ж дуже важливо! – все забрати і відвезти людям. Це була основна частина нашої роботи. Ми грузилися на великій бакалійній базі, там були спиртні напої, дуже багато пива. Було й печиво, й інше, що необхідно людям. Ми в наші великі автомобілі для перевезення спецконтингенту (як кажуть, автозаки) грузили ці харчі і розвозили по тих місцях, де були люди. У мене в телефоні залишилися кадри, як ми це робили - інші постирали, коли виходили. Якось іде чоловік з великими рюкзаками. Питаю, що там. "Це все для родини!" - відповідає. Кажу: "Стояти! Знімаємо рюкзак. Показуй, що ти для родини несеш". Він дістає спиртні напої, шампанське, пиво… І на самому дні – маленька-маленька пачечка печива. Я кажу: "Це для родини? От поклади цю пачечку печива в цей великий рюкзак, а пиво віддай". Треба було бачити його обличчя! Йому не потрібна була ні родина, нічого – потрібно було напитися, щоб нічого не бачити, нічого не розуміти. Відверто кажучи, таких багато було.

Є багато американських фільмів про масові заворушення, катастрофи, де показано, як люди звіріють, втрачають своє людське і стають, наче ходячі мерці. Наші поліцейські називали їх аватарами… Мені не дуже подобається це слово. Зомбі якісь, без людського в очах зовсім. Я знав, що не треба їх просили чимось допомогти – вони нічого не зроблять. Після цього я, відверто кажучи, дуже погано ставлюся, коли людина в таких умовах напивається, – вона втрачає свою людську подобу.

Отже, ми розвозили харчі, воду, памперси, дитяче харчування. Я роздавав біля ГУНП, тому що люди з мого будинку сиділи в підвалах, малечу не було чим годувати. Пам’ятаю, до мене підійшов чоловік, каже: "У мене дитина захворіла, не знаю, що робити, де взяти ліки…" Тоді ще був зв’язок. Кажу: "Дам тобі телефон свого дитячого лікаря, подзвони і спитай, що робити". Потім я його зустрів, коли ходив до свого будинку, він подякував: "Вона хоч порадила, що зробити в таких умовах".

- Було хоч раз відчуття: ніхто з нас не виживе?..

- При всьому цьому – не було. Надія все одно залишалася.

- Але ж навколо – пекло…

- І я не можу сказати, що ми самі себе обдурювали. Дивіться, ми ж не тільки харчі розвозили. Після того, як перестала працювати електрика, зникло телебачення, Інтернет, люди залишилися без інформації. А нам в головне управління скидали зведення новин – у нас же був генератор. Ми роздруковували їх пачками. На нараді вирішили: треба роздавати людям, бо вони ж нічого не знають, питають, може, вже Київ захоплений? Шкодую, що жодну подібну листівку не залишив на пам’ять… Роздавали людям у шелтерах ці зведення новин. Це було дуже важливо, люди навіть більше просили саме новин, ніж їжі.

Повертаючись до вашого питання, чи було відчуття, що ми всі загинемо, скажу так: ні, не було зовсім. Як це працює у людей, які знаходяться в оточенні… Зараз я вже точно знаю. От ми вже знаємо, що ідуть бої в центрі Маріуполя… Ми  на Нахімова, це ближче до моря, а бої точаться в центральній частині правого берега, на проспекті Миру. До нас прибігають і кажуть: "Наші їх відкинули до літака, відкинули знову!" І одразу змінюється настрій: всі п’ють каву, радіють, відчувають піднесення… Але ж можна сказати: люди, ви що?! Місто в оточенні, зараз вони розбомблять все, ви розбіжитеся – де ви будете бій приймати? Ні. Всі радіють невеличкій перемозі. Так працює психіка. А скільки ми сподівалися, що буде контрнаступ, що будуть пробиватися в Маріуполь з боку Запорізької області… Не перелічити такі моменти.

Фільм, який зробив Чернов, – не для того, щоб людей приводити у відчай чи зачіпати болючі відчуття… Скільки дітей загинуло страшною смертю від снарядів у підвалах! Як вони задихалися і помирали в укриттях без води… Ми маємо бачити цих діточок, їх має бачити весь світ. Заради пам’яті тих, хто так загинув, це необхідно.

Коли я побачив знімальну групу, спочатку подумав, що це іноземці якісь. У них екіпіровка відповідала вимогам закордонних представників. Вони працювали. Я підійшов до Мстислава Чернова: "Хлопці, ви тут працюєте?" - "Так, залишилися". Навіть не пам’ятаю, сказав він, що з Харкова, чи ні. По радіостанції я вийшов на нашого керівника і питаю: "Тут іноземні кореспонденти. Може, їх забрати до себе?" Це було інтуїтивно. Звичайно, Артем Іванович каже: "Забирай їх сюди". Миттєва реакція була.

Ми реально розуміли, що вони можуть щось передати, розповісти правду. Вже пізніше я чув розмову іноземних журналістів, вони казали: під час бойових дій в Іраку та Афганістані журналісту, який залишився сам – не на базі, не з поліцейськими, - вижити неможливо. Якби Чернов, Малолєтка і Васіліса Степанова залишилися в Маріуполі самі, мародери, проросійські налаштовані люди, ДРГ, ті самі росіяни, які заходили в місто, або їх вбили б зразу або забрали в полон.

- У фільмі є момент, коли ви приводити оператора під сходи якогось магазину і кажете: тут є інтернет. Звідки ви це знали?

- Поліцейські про таке завжди знають, - посміхається Володимир. – Спочатку ми піднімалися на верхні поверхи, ловили "Київстар" і намагатися відправляти через нього. Ще працював офіс "Київстару". Вони підключали генератор для живлення, і був доступ до Інтернету. Наші поліцейські розповіли про це, і ми їздили туди, під сходами сиділи і передавали. Там було багато людей, приїжджало багато цивільних, бо це було єдине місце, де працював Інтернет. Багато разів приїжджали саме туди. А потім офіс перестав працювати, тому росіяни почали наносити бомбові удари по центру міста, і працівники "Київстару" перестали приїздити в офіс, лякалися. І ми почали їздити в інші місця – в управління патрульної поліції, де знаходилися наші військові, працівники патрульної поліції. Мій друг (маю за честь так його називати) Михайло Вершинін мав Старлінк, тому ми і до нього їздили. Та й у нас був маленький канал Інтернету у самому ГУНП. Але журналістам треба було відправляти великий обсяг відео. А коли погано працює Інтернет, відправляти відео дуже складно.

Було декілька дуже зворушливих моментів, тому що роутер був підключений до "Старлінку", і біля нього були наші солдати, кожен намагався зв’язатися зі своєю родиною. Я заходив, говорив: "Хлопці, давайте відімкнемося, треба зараз передати інформацію, щоб всі побачили, що коїться в Маріуполі". І всі вимикали Wi-Fi, сиділи і чекали, поки Чернов передавав відео. Потім він дзвонив і доповідав: ми тут, ми працюємо. Я дивився, як скинули відео з пологового, інші матеріали. Інтернет дуже погано працював, але я бачив, що ці матеріали вже викладені, розходяться світом. Мстислав багато працював до цього, йому довіряв цілий світ. Я пізніше дізнався, що він був біля Сніжного, де росіяни збили МН-17 у 2014 році, знімав там на місці. Це теж було небезпечно, але показував на весь світ про те збиття. Тому довіра до нього була.

А у мене була лише одна думка: треба, щоб ніхто не забув про Маріуполь, щоб всі знали, що тут коїться. Основна ціль росіян була (я не помиляюся, я так вважаю) – приховати все, що тут було. Це їхнє основне завдання, частина їхньої війни – приховати злочини. А ми не давали цього зробити.

У фільмі є кадри, коли російський танк наводить свою пушку на лікарню. Потім по ній і стріляли. Розумієте? По цивільному об’єкту, звичайній міській лікарні, де знаходилися поранені і хворі люди. А стріляв він з переляку. Тому що росіяни дуже боялися "Азову". Лікарі потім розповідали, як до них забіг чорний, в грязі "деенеровець". "Куди я попав? Куди я попав?" - кричав. "Та ти ж людей повбивав отут в палаті!" Він рукою махнув і вибіг. Злякався, що розстріляв своїх, і його зараз розстріляють. А коли побачив, що тут маріупольці, махнув на них і побіг далі.

Я розумів, що документалістів треба вивезти з міста з усіма матеріалами. Розумів, що це дуже важливо. Рішення було прийнято дуже швидко. Пам’ятаю очі своїх товаришів, які бачать, що я на своєму розбитому авто і вже у цивільному… Один каже: "Де твоя зброя? Ти біжиш, то йди здай зброю!" А я відповідаю: "Я виконую завдання!" Зайшов до керівника – я ж не робив це сам, це не було власним рішенням, - Кісько Артема Івановича, зараз він начальник ГУНП у Запорізькій області. Кажу: "Артеме Івановичу, я буду пробувати вивезти документалістів." - "Давай!" Перед тим я спитав Мстислава, чи залишити мені зброю на випадок, якщо прийдеться прориватися. Він правильно порадив, що ми маємо їхати без зброї. Я здав її до чергової частини і сказав своїм товаришам, що буду вивозити журналістів. Вони на мене так дивилися… Мені було дуже тяжко. Вже наступного дня після цього поліцейські отримали команду виїжджати з Маріуполя. Але уявіть, як мені морально було важко їхати тоді, коли всі залишаються.

Машина, на якій Володимир вивіз знімальну групу разом зі своїми дружиною і донькою

Коли ми почали рух, були величезні колони машин, які намагалися виїхати. Це не була ніяка евакуація – це був прорив мирних громадян з оточеного міста. Хвіст колони був у центрі міста, а голова – на виїзді, на Мелекінській трасі в бік узбережжя. Кожен, хто стояв, хвилювався за діточок, за свою родину. І ніхто б нікого просто так не пропустив. Я був за кермом, хлопці позаду. Ми вирішили так: вони вибігають з автомобіля в шоломах і бронежилетах з написом "Преса", я теж виходив і просив нас пропустити. Люди були шоковані, не розуміли - журналісти бігли попереду автомобіля і просили пропустити машину. Люди не знали, як реагувати, що преса летить кудись – і вони нас пропускали. Іншого виходу не було. Спочатку біг Мстислав – є один кадр в фільмі. Та скільки може пробігти людина в бронежилеті, шоломі попереду автомобіля хоча б на швидкості 20 кілометрів на годину? Тому Євген Малолєтка сів на капот. І коли люди бачили, що їде чорний простріляний автомобіль, а на капоті сидить "преса", вони, будучи шокованими, пропускали нас по смузі зустрічного руху. Це дозволило нам виїхати з міста до темряви, бо як темніло, росіяни перекривали рух.

Після цього почався етап, коли ми проїжджали через контрольні блокпости росіян і так званої "ДНР". Якби ми десь затрималися, ми б не виїхали, - це я вже пізніше зрозумів. Поїхали у напрямку Полог, там траса вже була перерізана лінією фронту. І ми пересікали цю трасу в темряві без освітлення, без нічого. Іншого варіанту не було.

- На блокпостах вас не роздягали, це робили пізніше?

- Не можна було дати навіть крихітного приводу, щоб нас перевіряли ретельніше. Бо перша така перевірка – і все закінчилося б одразу. Які б там не стояли найманці, якби вони побачили щось підозріле…

- Те, як ви обіймаєтеся у світлі фар з українським військовим, мабуть, завжди буде висікати сльози у людей. Уявити ці емоції просто неможливо…

- Іноді люди спілкуються, нічого не кажучи… Насправді командир того українського військового, який нас перевіряв першим, мав би йому дати нагоняй… - посміхається Володимир. - Перевірка була така: відкриваються двері, всі – Мстислав, Малолєтка Женя, Василіса, моя дружина з донькою дивляться на нього. А я виходжу із машини в цивільному. Ми обіймаємося хвилинку десь. От і вся перевірка. Я йому майже не сказав нічого, тільки: "Друже…"

- Коли зрозуміли, що вирвалися, про що заговорили, пам’ятаєте?

- Добре пам’ятаю, про що говорили між блокпостами. Я ж оперативний працівник поліції, тому розумів, як поводитися на блокпостах, що треба грати виставу. Якби там були професіонали, нам було б набагато складніше. Професіоналів я побачив вже в Пологах. Впізнав по очах – у них вовчі очі, я зрозумів, що це вже приїхали охоронці тюрем, зон. І там вже хоч грай, хоч не грай – вже інша була б справа, зовсім інша. А перед найманцями треба було грати цивільних, дуже прихильних… Підігрувала і Василіса Степаненко, і моя дружина. Звичайно, говорили російською, казали: "Хлопці, всього вам доброго, щасливо!" А коли я сідав у машину, казав: "Я тобі іншого разу такого щастя побажаю…" Оце була наша розмова. А коли вже виїхали, не вірилося, що вирвалися.

- Ви продовжуєте нести службу. Майже рік тому в Покровську ви були поранені під час рятування людей з-під завалів після ракетного удару…

- Ми знали, що буде ще один удар по тому самому місцю. Зараз такий час… Так росіяни роблять майже постійно. Ми  на місці, там дуже багато загиблих і поранених цивільних: молоді дівчата, старі люди… У мене на відео залишилося, чому я залишився на тому місці: ми несли дівчину на ковдрі до автомобілю, щоб перевозити її далі.

А біля нашого автомобіля ГУНП ходив чоловік, який знаходився на четвертому поверсі, коли ракета вдарила по п’ятому. Він рухався, наче п’яний. У нього були всі ознаки контузії. Людина не знала, де вона, дезорієнтована. Я його просив сісти в автомобіль. Я розумів, що з ним. Ми вже поклали дівчину в машину і намагалися дізнатися дані чоловіка, вмовляли його сісти до нас, щоб він поїхав в лікарню, бо ми знали, що буде другий удар. Тільки він сів, як стався повторний удар. Дівчина неушкоджена, він неушкоджений, автомобіль цілий, а я - не добіг. Я чув звук ракети, та добігти кудись було неможливо…

7 серпня 2023 року росіяни вгатили ракетами по Покровську. В результаті загинули десятеро людей, поранено було 88, у тому числі двоє дітей. Саме тоді Володимир зазнав поранення, яке досі дає про себе знати

- Уламки потрапили вам в руку, легені…

- В легеню ближче до серця зайшов уламок. Другий уламок увійшов у лікоть, я його зразу навіть не відчував. Вже потім його знайшли і видалили. Але той уламок пошкодив нерв, який іде до мізинця. І я не відчував палець, в руці була слабкість. Навесні нерв зшили. Тепер він проростає потроху. Уламок в лікті був десь два сантиметри. Його одразу не побачили. І я з ним віджимався, підтягувався, не знав, що він є. Мені наче нічого не заважало, тільки рука не працювала. Займаючись, я думав так відновитися. Але нічого не відбувалося. Тому я пішов до лікарів, в Києві в діагностичному центрі на Оболоні зробили рентген. Попросив: "Давайте, дівчата, подивимося, може, у мене є маленький уламочок". Лікарка кличе: "Йди подивися, який у тебе уламок". А він – майже два сантиметри!

- Не буду вас питати, чи дивитеся ви кадри з нинішнього Маріуполя.

- Знаєте, не маю такого бажання.

- Думаю, це занадто боляче.

- Я знаю, що це така радянська цинічна пропаганда: вбити людину і почати її прикрашати в труні… Наводять марафет на руїнах міста. Я не знаю, як було після Другої світової війни, як це люди сприймали, скільки було загиблих після німецьких бомбардувань, як люди ставилися. Та життя бере своє. Віддати шану тим людям вони не можуть, тому що вони вбивці – як вони можуть віддати шану, коли самі їх вбили? Психологія злочинця така, що він вигадує собі будь-які виправдання. Коли мене питають: от росіяни кажуть одне, інше… Я кажу так: ви просто не маєте досвіду роботи в правоохоронних органах, не читали протоколи допитів вбивць. Як вони там розповідають, чому скоїли злочин! Ніхто з них просто так не вбивав, у кожного є виправдання… Вбив дітей – то винуваті їхні батьки, що чогось не зробили. Кожен намагається свою вину скинути на когось. Тому все, що роблять росіяни в Маріуполі, - це виправдання власних злочинів!

Якщо вони як слід не відчують війну на своїй території, вони нічого не відчують. Саме тому вони воюють в привілейованому стані: ми дотримуємося правил ведення війни, а вони роблять, що хочуть.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ