Військовий медик, позивний Апельсин: "У нас на Покровському напрямку росіяни постійно штурмують. Людський ресурс у них необмежений. Вони ідуть, їх кладуть, вони знову ідуть. По тілах своїх ідуть"

Автор: Євген Кузьменко

…Дивлячись на його волосся, одразу згадуєш оповідання "Спілка рудих" з циклу про Шерлока Холмса. І вже не дивуєшся позивному, який 23-річному Денису Чикалову придумали в армії побратими.

Багато різного побачив і зробив військовий медик Апельсин на цій війні. Навчання у Великій Британії та Німеччині, робота на еваку під час Запорізького контрнаступу і на Авдіївському напрямку. Врятовані життя, орден від Головнокомандувача…

Але розпочали ми бесіду – з рідних для Дениса країв.

- Ти виріс на Сумщині, там же пішов у Лебединський педагогічний коледж. До речі, яка у тебе спеціалізація?

- Вчитель початкових класів.

- Що, справді хотів бути саме вчителем початкових класів?

- Не зовсім. Там ще була додаткова спеціалізація - вчитель історії. Плюс археологія, музеєзнавство – все, що пов’язане з історією. Я цим захопився і вирішив піти саме на цю спеціальність і саме в цей коледж. Їздили на розкопки, різні дослідження, в музеї…

- Оце захоплення історією – це, мабуть, одна з причин того, що ти вступив до Молодіжного націоналістичного конгресу. Пам’ятаєш, як це сталося?

- Пам’ятаю. Я в інтернеті натрапив на цікаву подію - теренову гру Гурби-Антонівці, пам’яті битви під Гурбами, на межі Тернопільської і Рівненської областей. Свого часу там відбувся один з найбільших боїв Української повстанської армії проти військ НКВС. Відповідно, у наш час це була найбільша теренова гра на Україні – яка проводилася щороку аж до повномасштабного вторгнення.

- МНК, любов до української історії, пристрасть до бойового шляху УПА… Такі, як ти, друже, для росіян, – бандерівці у кубі, і їх треба знищувати. А у тебе ще й рідне село - на самому кордоні з Росією. Розкажи, що у вас відбулося 24 лютого 2022 року.

- Пам’ятаю, що 22-23 лютого були днями невизначеності. Оці всі чутки: нападуть, не нападуть. Ніхто нічого не розумів.

- Але при цьому відчуття, що немов хмара насувається?

- Так, якась буря. І от уже 24 числа зранку прокинувся від вибухів десь далеко. Відкрив новини – а там всюди, що Росія напала - і йдуть вже бої у Харківській, Сумській області. Трішки паніки було – але, разом з тим, вже знав, що робити. Поїхав, зняв гроші, щоб була готівка. Закупився харчами, зібрав тривожну валізку - і був готовий у будь-який момент вирушити в Суми чи кудись ще до ТРО, чи до війська. На той момент у мене не вийшло доєднатися, бо неможливо було дістатися до наших - росіяни обійшли наші села, і на в’їзді до Сум стояв їхній блокпост. Тому лишився вдома.

- Тобто ситуація була така: росіяни обійшли ваші села і пішли далі? Окупаційної адміністрації у вашому селі не було?

- Ні, нічого такого не було. Спочатку не було українських військ, тільки добровольці, ТРОшки, які вже самі там партизанили. І не було росіян. вони нас обійшли з обох сторін. Тобто не було ані тих, ані тих. Сіра зона.

- І що ти робив далі?

- Вже на початку березня у нас сформувалося добровольче формування територіальної громади. Ми так собі ходили – у кого що було, як партизани. Патрулювали, спостерігали і про будь-який рух, переміщення - доповідали, у кого були зв’язки. Потім уже пізніше, коли росіяни трохи відійшли, нам підвезли зброю. Тоді вже просто сиділи на спостережних пунктах. Про переміщення на території Росії, про те, що ми помічали, - доповідали далі.

- Тобі що дісталося?

- Звичайний калаш АК-74.

- А як поводили себе люди у вашому селі? Ждунів, потенційних колаборантів виявилося багато?

- Відкрито ніхто не скаже, але все одно ми знали про деяких людей, що є такі. Ясно, що дуже у багатьох є родичі на тій території. Так само є такі люди, що родом звідти. Але напряму ніхто не казав. А так – бачиш просто.

- Ти зі своїм калашем швидко знайшов спільну мову?

- До 22-го року я пройшов дуже багато вишколів в різних організаціях. Це для мене було не нове - як тактична медицина, так і зброя.

- Я ж правильно розумію, що твої вишколи були пов’язані з націоналістичним рухом?

- Так, це були різні націоналістичні і військово-патріотичні організації, де поєднували військовий вишкіл і націоналізм. Були як ідеологічні заняття, з ідеології, історії, так і військові на різну тематику.

- А як у твоєму селі до цього ставилися селяни? Бо ж село на межі з Росією – теоретично проросійське.

- Я це дуже не афішував. Це знали тільки друзі, близькі. В принципі, нормально ставилися до цього. А так щоби всім розказували – такого не було. Але коли це все почалося, то всю літературу, яка у мене була, - все довелося ховати. Бо, думаю, зараз знайдуть - і все. Щоби не було проблем у сім’ї, та і для мене. Все, що було, - все поховав.

- Не тільки література, а й телефони; мабуть, все село почало їх чистити?

- За всіх не знаю. Було таке – соціальні мережі, телефони…

- Денисе, а як ти, вчитель-гуманітарій, став бойовим медиком?

- Не зовсім бойовим медиком. Я - санітар-інструктор медичного пункту. Це трошки, мабуть, не те. Але… я ж кажу, ще до 22 року проходив різні вишколи; і там якийсь такмед мене зацікавив. Плюс був підписаний в інстаграмі на сторінки Чеки Ірини, яка нещодавно загинула. Мені якраз зайшла ця тема евакуації поранених: швидко забрав пораненого, швидко відкотився... Вирішив спробувати.

- Багато у кого з хлопців твого віку, особливо з націоналістів, - є своє уявлення про героїчне на цій війні. А для тебе героїчне було - саме врятувати побратима або посестру?

- Для мене максимальне важливим було - бути корисним тут і зараз. От хлопці зараз ідуть у бій – і вони точно знають: що б не трапилося - їх все одно хтось приїде і забере. Вони можуть іти зі впевненістю.

- Можу собі уявити, що ти відчув коли нещодавно Чека загинула.

- Важка втрата для всієї країни… Це була дуже велика людина.

- Отже, ти хотів евакуйовувати поранених; мабуть, уявляв собі, як воно буде. Реальність збігалася з очікуваннями?

- В принципі, да. Але перший досвід з пораненими був - одразу такий хардкор.

- Розкажи.

- Це була якраз перша ніч контрнаступу в 23-му році, влітку на Запоріжжі. Я тоді був зі своїм екіпажем. Ми були прикріплені до однієї роти з нашого батальйону. І от по рації на нас виходять, кажуть, що є багато поранених; треба висуватись на точку; там зараз танчик Леопард і з нього треба буде забрати поранених.

Ми поїхали. Це було вночі; десь стріляє, вибухає. Небо – просто як у "Зоряних війнах"! Ми приїжджаємо, приїжджає цей танчик, - і на ньому дуже багато ранених – і легкі, і тяжкі. Спочатку такий ступор був на пару секунд. Стали, секунди 2-3 постояли. І такі - все, треба робити. Далі якось: очі бояться, руки роблять.

- Що саме робили руки? Розкажи про про ті речі, які ти мав робити тієї ночі.

- Найперше - забрали зброю у поранених. А далі вже - зупинки сильних кровотеч. Перевірили турнікети, якщо були накладені. Якщо не були накладені - наклали. Все по протоколу.

- До передової ми ще повернемося, а зараз розкажи про те, де і як тебе навчили цього протоколу. Ти, пройшовши відбір до 47 окремої механізованої бригади і підписавши контракт з ЗСУ, їдеш на навчання. Спочатку у Великій Британії проходиш курс базової загальної військової підготовки. А потім у Німеччині - навчання рівня "курс бойового медика". Що найбільш запам’яталося з того періоду?

- Спілкування з іноземцями. У Британії нас тренували данці. Була передача досвіду: ми їм, вони - нам. Їхнє ставлення до нас дуже дивувало. Ставилися до нас…я не знаю… як діти.

- Поясни, що ти маєш на увазі.

- Як до героїв якихось. Вони розуміли, куди ми поїдемо далі, де будемо далі. З розумінням ставились.

- І з теплотою?

- Да. І проводжали дуже тепло. Декілька разів прощалися.

- Якою мовою спілкувалися?

- Всюди були перекладачі. Плюс ми були вже не перші, хлопці вчать їх потихеньку української мови (посміхається. – Є.К.).

- А як було в Німеччині?

- В Німеччину я поїхав вже в складі 47 механізованої бригади. Там ми проходили спеціалізоване навчання саме на медиків. Навчали американці.

  "Це фото – з Німеччини. Відпрацьовували постановку внутрішньовенного доступу"

Так само нас тепло зустріли - і так само ми разів 5, мабуть, прощалися. Знову ніяк не могли попрощатися. Уже здружилися з хлопцями і дівчатами, які нас навчали. Дуже сподобалося те, що і вони були готові приймати наш досвід, слухати і навчатися.

- Іноземці повною мірою розуміють цю війну? Який відсоток отриманих знань та навичок ти відчув як ефективні та потрібні, а який відсоток - це не про цю війну?

- У них трошки не таке уявлення війни… Вони там усі - про Женевську конвенцію. Мовляв, якщо ти медик, то маєш бути з білою пов’язкою на руці, з червоним хрестом. Техніка – теж з червоними хрестами… А на цій війні ти навпаки - намагаєшся максимально маскуватися під звичайного піхотинця.

- Тому що росіяни б’ють по хрестах.

- Так. І у нас на техніці немає ніде хрестів. Ми намагаємося максимально не відрізнятися від усіх інших – піхотинців чи інших бійців.

Ще у нас там було заняття по Женевській конвенції. Вони нам розказують про неї - а ми наводимо приклади, як росіяни її порушували. І от у цьому сенсі американці трошки більше прошарені, ніж данці. Більше розуміли.

- Бо воювали більше. Тому і більше прошарені.

- Логічно. І все одно, їхні реалії війни відрізняються від наших. Якщо у них там прилетить евакуаційний вертоліт, то у нас пораненого треба витягати пішки – ще й годину, може, чекати. А то й більше.

- Ти працював і на гусеничній техніці, і на колісній. У чому різниця?

- На гусеничній техніці ти більш захищений. Але на неї і більше полюють, особливо на "Бредлі". У нас був випадок, коли ми вже взяли Роботине, вийшли за його межі, штурмували позиції, - і там були тяжко поранені. Ми сіли у "Бредлі", мали по них їхати, але як тільки ми заїхали в село, по нас прилетіло. Бредлі загорілося зверху. Нам довелося повернутися назад в тил. Поміняли коробочку, сіли на іншу, поїхали - і нас ще раз влупили. Там дуже полювали на таку техніку.

А колісна техніка в деяких моментах більш підходить під ці задачі. Все залежить від того, куди треба поїхати. Вона більш мобільна, але менш захищена. Тому тут треба підбирати техніку під задачі, коли є можливість це робити. Скажімо, як фронт трошки відсунувся далі, і деінде вже могли під’їхати машини – джип або пікап. Бо він більш мобільний, менш помітний, тихіший. Ним користуватися в тих моментах було краще.

- Розкажи про свої обов’язки під час евакуації поранених.

- Медик. Надання допомоги. У мене були М-113, то наш екіпаж складається з трьох людей: механік-водій, командир машини (медик так само, але він виконував функції командира). І я – ще один медик в машині.

Механік-водій у нас - великий професіонал своєї справи. По тих мінних полях, де крок вліво, крок вправо – підрив, він дуже віртуозно виїжджав. Людина з внутрішнім відчуттям. В деяких моментах це його відчуття рятувало нам життя.

Командир машини – так само піклувався дорогою, коли це треба було. Плюс допомагав мені з пораненими, коли їх було багато, і я не справлявся. Отакий у нас екіпаж - злагоджений і спрацьований. Вже інколи без слів розуміємо один одного.

- Тут треба, мабуть, дати зрозуміти читачам, хто не знає, що ваша задача на еваці – не лікувати людину, стабілізувати його стан, щоб довести його до стабіку живим.

- Основна задача - витягти його живим, забрати з поля бою. Нам доводилося поранених і прямо з нуля витягати, і вже перехоплювати з "Бредлі" або іншої техніки. І вже передавати на наступну ланку евакуації. Наша задача - зробити все, що ми можемо, щоб встигнути людину довезти - і далі передати на наступну ланку - медевак. Де вже точно зможуть надати більш кваліфіковану допомогу.

Денис: "На цьому відео - евакуація поранених і загиблих. На дуже близькій дистанції до ворога. Ситуація була така: п*дари через порядки суміжників зайшли в тил нашим хлопцям. І коли ми забирали їх, то п*дари впритул підійшли до нас по траншеї. І поки ми витягали поранених, "Бредлі" навалювала по п*дарах".

- Важке питання: траплялося когось не довезти?

- Було таке, що вони попадали до нас вже загиблими (помирали, поки їх несли). Або помирали у нас в машині. Я стараюсь менше таке рахувати. Але випадки були.

- Як після цього медику виходити зі ступору?

- Тоді на Запоріжжі не було часу про це думати. Ми 24 /7 працювали. Тільки привезли когось, тільки сіли відпочити - нас знову викликають. І ми так вдень і вночі каталися. Часу про це думати - не було.

- Одночасно з наданням допомоги і стабілізацією стану ти маєш допомагати бійцеві психологічно. В тебе є якась особлива, властива лише тобі манера спілкування з пораненим?

- Я намагаюсь спілкуватися так, щоб просто про щось говорити – про сім’ю чи щось інше. Щоб, перш за все, розуміти, чи поранений нормально мене чує; який у нього стан свідомості, чи він ще не від’їхав… А щоб він не від’їхав, намагаюсь з ним говорити. Плюс трішки більше дізнаюсь про нього, про можливі особливості його організму – алергія, ще щось. Ну, і забалакую, щоб він відволікся. Часто вони самі виїжджають і самі багато про що розказують: як сталося поранення, як було на позиціях, таке.

- Ти намагаєшся оточувати пораненого співчуттям? Чи гумором? У медиків він буває дууже чорний.

- Стараємося більше гумором. І справді, між собою – жартуємо по-чорному. А от з пораненими – ні, це буде неправильно. От якщо ти бачиш, що він сам може підшучувати, - тоді ще можна. А так казати, наприклад, що от тобі зараз ногу підпаяють чи ще щось таке – некоректно. Йому і так зараз дуже погано, ще й лізти з такими чорними жартами… Інша річ - якщо вже хлопці повертаються після поранення. Тоді вони це вже пережили і ситуацію можуть згадувати з гумором. Один каже: "Щось ви мене дуже довго витягали". Зараз-то смішно, а тоді, коли під обстрілами, по вузькій замінованій доріжці, по посадках, під постійними обстрілами декілька кілометрів витягати – трошки не до сміху було. От зараз ти про це вже згадуєш зі сміхом…

- А про що самі поранені говорять в такі моменти?

- Різні є люди. Є такі діди, які мені дуже подобаються. Ввечері ми забирали одного. Він такий каже: так, виймайте мені осколок чи що там, зашивайте та я поїду назад, у мене там друг залишився. А на ранок ми вже вивозили його друга. Такий самий. Каже: давайте перев’яжіть мене, зашийте, і я поїду назад – ще не всіх достріляв!

- Тобі зараз 24. Я слухаю і думаю: якого ж віку люди для тебе – діди? І розумію, що людина під сороковник для Апельсина – то вже, в принципі, дідок.

- Це вже діди. Мужики, діди під 50+, якщо такі є. 40+. Всі, хто старші мене, - діди.

- А для них відповідно, всі, мабуть, діти?

- Так. І мене сприймають як дитину ще, інколи несерйозно. Але з часом змінюють свою думку.

- Ну, і ти своїми діями їх швидко переконуєш в тому, що гідний поваги… Скажи, практика евакуації при наступі і обороні - особливо такій, як під Авдіївкою, відрізняється?

- Дуже. При обороні можемо під’їхати прямо під позиції і забрати саме з позиції. Коли ми тільки сюди заїхали, я спілкувався з медиками інших бригад. Для мене це було щось нове. Бо у мене був досвід роботи при наступі – а там хлопці нам старалися відтягувати (поранених. – Є.К.) трошки далі. Зрозуміло, що вони штурмували, всюди був ворог. То нас старалися не так близько пускати. А тут вже ми забирали хлопців прямо з позицій і трошки далі від позицій.

За умов контрнаступу велику роль грає замінованість. Я думаю, всі бачили відео, де хлопець стрибав до "Бредлі" - і підірвався. Дуже заміновано там все було. Тут, як ми їздимо на своїй території, то знаємо, де мінні поля, де міни, де можна їхати, а де можна пішки пройти. Плюс, що тут ми можемо під’їжджати і забирати поранених прямо з позицій. Витягали хлопців як пішки, так і на гусеничній, колісній техніці.

- Які у тебе були відчуття, коли доводилося евакуювати полонених поранених росіян?

- Відчуття були такі: не я його брав у полон і не мені вирішувати, що з ним далі робити. Якщо його взяли, значить, для чогось треба, щоб він був живий. Можливо, щоб на нього поміняли когось із наших хлопців. У мене, як і у багатьох, є друзі в полоні, які ще чекають обміну.

- Як вони поводили себе у автівці або в Бредлі?

- Та ніяк. Мовчки лежали. Ніхто ж не скаже, що прийшов сюди вбивати. Казали, що їх примусили, що хотіли посадити, то він пішов сюди. Таке.

- Денисе, знаю, ти знімаєш свої дії на камеру go-pro. Навчили у Британії і Німеччині?

- Ні. Це вже тут, на Авдіївському напрямку. Щоб після виїздів дивитися ці відео, аналізувати, що ми зробили не так, що можна покращити.

Серед "учбових" відео вистачає атмосферних кадрів

- Але буває ж не тільки оперативна зйомка операції, а й побутова. У тебе є улюблені фото та відео?

- Дуже багато. Скажімо, у нас з командиром екіпажу є традиція – на кожній новій локації я його стрижу. Таке і на коксохімі  було – арта по нас х*рачить, КАБи літають, а я його просто стою і стрижу.

Або ось: побут на відпочинку між чергуваннями.

- Тобто стрижка як оберіг - чи не дуже в такі речі віриш? Ти взагалі віруючий?

- (Посміхається). Доводиться на війні вірити у щось. Були такі випадки: хлопці дивляться відео нашої роботи з дрона і кажуть: ми думали, що ви вже загиблі або поранені. А ми такі ціленькі виїхали. Якось так щастить. Доводиться трошки вірити!

Денис: "Такими ми повернулися після того, як у нас влучила фпв"

- В тебе є орден від Головнокомандувача. За що його отримав?

- Це орден від Залужного, Хрест хоробрих. Мабуть, не за якусь конкретну роботу, а за весь період. Коли мали вручати, я був у відпустці. То мені вже по факту передали цю нагороду - і все.

- Як відреагували рідні?

- Не знаю. Я просто поштою додому відправив. З гордістю, я думаю, сприйняли.

- Ти зараз на Покровському напрямку; той, що раніше був Авдіївський. Як оціниш характер боїв?

- Росіяни атакують постійно, постійно штурмують. Як з бронетехнікою, так і просто піхотою. Дуже сильно давлять. Людський ресурс у них необмежений. Вони ідуть-ідуть-ідуть.. їх кладуть-кладуть-кладуть, вони ідуть і ідуть. По тілах своїх ідуть.

- Схоже на зомбі-апокаліпсис. Тим важливіше допомагати тим, хто б’ється проти цієї навали. Медикам, тим більше на колесах, завжди багато чого не вистачає. Чого найбільше зараз бракує твоєму підрозділу?

- Не вистачає часу і коштів на ремонт техніки, постійно після кожного чергування щось вилазить боком.

- Ясно, так і твої колеги-медики кажуть: або ремонт техніки, або РЕБ. Що ж, наприкінці цього тексту уклінно попросимо читача задонатити, хто скільки може, на ремонт ваших автівок. Там, наприкінці тексту, дамо і вашу банку. Завжди дякуємо тим, хто знаходить можливість кинути чи не останню копійку.

Разом з тим, люди, вони різні. Коли ти слідкуєш за тим, що мутного відбувається з процесом мобілізації в тилу, які думки тебе відвідують?

- Не знаю, чого вони ще там сидять, чекають, ці люди. Якщо вони не підуть до війська добровільно, то їх силою заженуть до армії ворога.

- Ну, може, вони вважають, що встигнуть втекти від можливого наступу росіян.

- Може і так. Взагалі, думаю, більше треба ставити акцент на рекрутингові компанії. Щоб людина йшла добровільно. Щоб вона була вмотивованою і сама сюди йшла. Є велика різниця між тим, кого спіймали, і тим, хто прийшов сам.

- Скільки було відпусток за ці 2 роки?

- Пів року тому відпустка була 10 днів. Відпустки бувають.

- Відомо, що під час війни навіть у тилу горизонт планування у людини – дуже обмежений. А там, де знаходишся ти, це – взагалі пережити день, так?

- Кожну годину щось змінюється. Вчора, наприклад, ми їхали по одній дорозі, сьогодні вона вже прострілюється, і треба щось інше шукати. Все дуже змінюється, хід війни дуже швидкий. Треба бути мобільним, гнучким, якось підлаштовуватися. Сьогодні ми тут, завтра – там.

- Тим не менш, чи думаєш ти, хоча б зрідка, ким би хотів бути після війни?

- Часто думаю про те, чим зайнятися після війни; ким бути, де жити. Ясно, що у себе вдома я навряд чи вже зможу спокійно жити. Вже думаю, де би я міг нормально жити, щоби працювати і відпочивати. В голові - дуже багато варіантів. Можливо, продовжити у війську; можливо, піти на схожу спеціальність – в ДСНС, так само продовжувати рятувати людей. А може – і до дітей.

- А я вже, був, хотів сказати, що діти, мабуть, вже не дочекаються після війни у класі. Бо ти обереш інший шлях. Ні?

- Діти, з якими я грався і, можливо, трошки вчив, - вони вже попідростали. Їм вже самим скоро буде…

- У мене останнє питання, а саме: Денисе, ми переможемо у цій війні?

- Обов’язково. Іншого не може бути. Питання, якими силами і втратами. А все одно переможемо.

Увага! Охочі задонатити підрозділу Дениса можуть зробити це тут:

https://send.monobank.ua/jar/9VY5FsqWGS

Дякуємо наперед!

Редакція дякує за допомогу у підготовці тексту прес-офіцерові 47 ОМБр ЗСУ Анастасії Блищик

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото, відео: особистий архив Дениса Чикалова