Командир роти 126-ої бригади тероборони Денис Гранчак, позивний Артист: "На лівому березі навіть птахи контужені: синичка може сісти на голову і сидіти. Вся природа покалічена"

Автор: Віолетта Кіртока

Артист театру та кіно, який зіграв Сотника у серіалі "Гвардія", у 2022 році добровольцем прийшов захищати Україну. Спочатку його хотіли залучити як психолога, але він став командиром роти і вже півтора року регулярно заходить на лівий берег Дніпра. Поки що актор не має намірів повертатися в професію

Мені вдалося поговорити з актором Одеського академічного музично-драматичного театру імені В. Василька лише тому, що він зазнав контузії та якраз проходив лікування. Інакше вловити його дуже важко – він якщо не на виїзді з групою своїх бійців, то готує інших до виконання завдання. Перемога і служба в армії зараз стали для нього найважливішою справою. Він і проявив себе у бригаді настільки, що кадрові офіцери-командири повірити не можуть, що він до 2022 року ніде не служив.

"Денис був солдатом – звичайним солдатом, як всі інші, - розповідають мені про Дениса. - Але він має вищу освіту, тому спочатку йому пропонували посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. Він крутий психолог, він лідер, він може спілкуватися з людьми – у нього багато рис, завдяки яким він був би корисний на цій посаді. Відправили документи, він отримав офіцерське звання, став молодшим лейтенантом. І тут так сталося, що рота залишилися без командира. Тоді було вирішено призначити Дениса саме на цю посаду. І командування не помилилося, Денис – відповідальний командир роти. А те, що він добрий та людяний, - то це йому лише допомагає. Він за своїх хлопців так переживає, все через себе пропускає. Тому сьогодні він – справжній лідер, командир роти, який несе відповідальність за хлопців".

"МІЙ ПРАПРАПРАПРАДІД БУВ КОЗАКОМ-ХАРАКТЕРНИКОМ, ЯК РОЗКАЗУЄ БАТЬКО"

-До 2022 року ви не воювали…

- Так. У 2014 році, коли все почалося, ще був Майдан, я туди їздив… Але вистави, кіно… Був зайнятий постійно. Під час вторгнення в Україну, в Крим, Донецьк, я хотів піти воювати, але дружина мене втримала.

- Але ж в Одесі також качали ситуацію.

- Я ж не одесит. Я з Бердичева Житомирської області. В Києві навчався, жив, працював у театрі, кіно. В Одесу я переїхав у 2008 році. Якраз "Гвардію" першу ми знімали у 2014 році, у мене там була роль Сотника. Потім другу зняли. Ну, були хоч якісь дії, направлені на те, щоб підтримати хлопців, які пішли воювати.

24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення… Я працював в українському театрі і розумів, що щось буде.

- Це відчувалося в атмосфері?

- Я просто відчував це і казав у театрі. Під час пандемії я не робив собі вакцини. Мені сказали, що лишать зарплатні за останній місяць – лютий. Я сказав: "Дивіться: за те, що я не хочу уколотися, ви мене можете позбавити зарплатні. Але ж коли станеться повномасштабне вторгнення, я ж піду на війну. Мене там ніхто не буде питати, щеплений я чи не щеплений". Так і сталося.

24 лютого я прокинувся о п’ятій ранку, одразу сказав дружині, що почалася війна, бо ми це почули. Я вже тоді для себе розумів, що нікуди не дінусь – піду воювати. У мене двоє синів. Вони підросли за роки з Майдану. Старшому шістнадцять, молодшому одинадцять. Мені важливо було, щоб мої рідні були в безпеці. Тому я готував дружину, що, можливо, прийдеться виїхати. Для цього все було підготовано. Вони сіли в машину і поїхали. Десь десятого березня я прийшов до військкомату в Чорноморську і сказав, що хочу захищати країну.

- Тобто, ви не знали конкретний підрозділ, не знали, куди підете?

- Думав: піду, куди мене пошлють, аби я був корисним.

- Добре, а досвід якийсь у вас був?

- Я служив в армії у 1995-1997 роках, в стройбаті. Автомат без ріжка я тримав тільки на присязі. Все інше у мене було в кіно – стріляв лише там. До зброї я взагалі відносився… Я більше люблю холодну зброю. Ну, а тут… У військкоматі здивувалися, що актор прийшов. Тим більш, що я взагалі прописаний в Бердичеві, а не на Одещині. Потім мені подзвонили: приходьте. Я поїхав по вказаній адресі і дізнався, що йду у 126-ту бригаду тероборони.

Денис під час строкової служби у 1995-1997 роках

- Була підготовка, полігони, навчання?

- Я прийшов у кінці березня. Тоді створювався штурмовий підрозділ і нам запропонували піти навчатися туди. Але ми провчилися два місяці, і щось змінилося. Я повернувся в свій підрозділ, в якому служу і зараз. У серпні 2022 року ми заїхали захищати Миколаївщину – Шевченкове, Мирне. Там ми були понад місяць, що могли, те робили.

- Наскільки ви морально були готові до того, що дійсно доведеться йти у бій?

- Не знаю. Розумієте, я ж не маленька дитина, по-перше. По-друге, мій прапрапрапрадід колись був козаком-характерником, як розказує батько. Я не думав про це. У мене є обов’язок перед самим собою, перед своєю родиною. Коли до вас приходить ворог, вам треба щось робити. Сидіти просто так я не можу. Якщо в мирному житті я міг багато думати, щось відкладати, фантазувати, то тут немає часу на роздуми. Тут ти маєш зараз прийняти рішення і - робити. Мені приходить якась інформація, запит – я одразу намагаюся його втілювати в життя. Немає коли відкладати, краще зробити зараз.

- Як довго не працював театр і чи працює він зараз?

- Театр працює. Але за його роботою не слідкую. Іноді бачу в соцмережах, що щось відбувається. Іноді мені пише директор, що вони мене дуже сильно чекають на вистави. Розумієте, я дуже люблю театр, люблю мистецтво, це моє життя, я до цього йшов, навчався. І зараз – так, мені не вистачає цього, я хотів би грати… Хоча два роки я не в професії, скажімо так. Що я намагаюся робити – пишу вірші. Думаю про якісь вистави, які хочу поставити. Тобто, у мене є плани. Не хочу прийти потім в цивільне життя і не мати планів… Хоча ролі не повторюю. Мені не має сенсу їх повторювати зараз.

- Ви думаєте, що до них не повернетесь? Буде щось нове?

- Так. Мені хочеться працювати більше як режисер. Я поставив виставу якраз перед пандемією. Ще встиг зіграти в Бердичеві, бо це була моя мрія – вийти на сцену в рідному місті. Там якраз відновився театр. Вистава "Треба дожити до завтра" - моя особиста моновистава на півтори години. Я її зробив. Мені допоміг мій колега. Я зробив, так би мовити, повний скелет вистави, написав текст, а він її оформив драматургічно. І вона є. Не знаю, до речі, чи я буду ще її грати. Можливо, поставлю з іншим актором. А можливо, ще й сам зіграю. Там є багато чого, про що важливо говорити людям. Вона доречна і зараз, і після війни.

- А по тексту зміниться?

- Ніт... Там просто така особиста… Момент того, що чоловік після 40 років, у якого все є, немає тільки одного: він розуміє, наскільки закинув своє особисте життя, не розмовляв ні з батьками, ні з дружиною. Все це він переосмислює, і на цьому побудована вистава. Там багато діалогів внутрішніх – і до батьків, і до дружини, до друзів.

"ТРЕБА МАТИ МУДРІСТЬ І СИЛЬНЕ КОХАННЯ В СЕРЦІ, ЩОБ НА ВІДСТАНІ ЗБЕРЕГТИ ПОЧУТТЯ ОДИН ДО ОДНОГО"

- За два роки війни що ви про себе зрозуміли – такого, чого не знали до цього?

- Я знав, що можу брати відповідальність за свою сім’ю, тому що я до цього йшов і хотів таку сім’ю, яку маю, слава Богу. Але зрозумів, що не тільки за родину можу брати відповідальність, а й за людей. А основне – я розумію, що не просто так тут опинився, мене не просто так Всесвіт сюди привів, і звів з цими людьми, з якими я б взагалі ніколи за інших обставин не зустрівся. Ми всі різні, настільки різні – і соціально, і ментально. Але якщо я тут і можу комусь допомогти, то це головне. Тому що мені дуже важливо відчувати, як люди хоч щось від мене беруть і якесь світло в себе впускають.

- Ви уявляли колись, що зробите військову кар’єру?

- Та ні, ви що! Взагалі не думав. Та я й не хочу. Я просто розумію, що у мене зараз немає вибору. Я маю бути тут, виконувати цю роботу. Не знаю, що далі буде. Поки я тут, буду робити те, що можу.

Я вам скажу так: вже дуже важко, ми вже два роки тут живемо,  разом безвилазно. І люди страшенно втомилися. Але я бачу, що вони все одно тримаються. І оця стійкість дуже важлива. Я бачу, що в людях ще не втрачена внутрішня сила, вони не впускають до себе темряву. Бачу, як до дружин своїх ставляться, як хочуть до своїх сімей. Це дуже важливо.

- А реагуєте, коли чуєте дурні вислови про "Ми не йдемо на війну, бо не народжені для війни"… А ви народжені для війни?

- Ні, звичайно. Я взагалі народжений для любові і кохання. Та я мушу тут бути. Тому що я по-іншому не можу. Якби міг, мабуть, не пішов би у військо. Хтось може собі таке дозволити. Як ми можемо допустити, що нас прийшли знищувати? Це ненормально. Взагалі, весь світ має зрозуміти, що найпрекрасніше на цій землі – любов. Коли всі це зрозуміють, ми будемо жити прекрасно.

- Ще ніколи не було такого періоду, щоб не було війни на Землі.

- 120 років за весь період нарахували, що не було війн. 120 років – це дуже мало…

- Родина повернулася? Вони в Одесі?

- Так, повернулася через чотири місця. Повернулися, тому що нам дуже важливо зберегти сім’ю. А на відстані це зробити дуже важко. Мені треба бачити їх, їм треба бачити мене. Ми не так часто зустрічаємося, але все ж таки. Вони знають, що я десь тут поруч. І я знаю, що вони неподалік, а не десь за кордоном.

- Це має значення?

- Звичайно. Для мене це дуже важливо. Я поїхав з Києва, коли у нас народився син. Йому було чотири місяці, а в Києві у мене не було жодного вихідного дня: я постійно знімався в кіно, грав у театрі. І я розумів, до чого це призведе: дружина буде сидіти сама з дитиною, син буде рости – вони будуть бачити мене тільки вночі. Я приходив після зйомок і вночі, щоб дружині дати поспати, клав малого у візочок і чотири години з ним гуляв. Отак я проводив з ними час. І я сказав: давайте переїжджати. У мене буде менше роботи, так. Але ми будемо більше часу разом. Колеги здивувалися, коли я поїхав, тому що у мене так все добре ішло: головні ролі в кіно, проєкти… А я все кидаю. Тому що для мене дуже важливо, щоб я бачив, як зростають мої діти. Зараз війна. Дружина каже: "Я ніколи не думала, що буду на відстані з тобою". Але вона теж стала іншою. Зараз багато жінок і чоловіків стають іншими. І мені дуже болісно, коли я бачу, як сім’ї розпадаються через це. Треба мати мудрість і сильне кохання в серці, щоб на відстані зберегти кохання один до одного.

"НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ НАВІТЬ ПТАХИ КОНТУЖЕНІ: СИНИЧКА МОЖЕ СІСТИ ТОБІ НА ГОЛОВУ І СИДІТИ"

- Коли ви в соцмережах бачите колег, які ставлять вистави, грають нові ролі, відчуваєте заздрість: я б теж так хотів?..

- Взагалі немає заздрощів. Іноді є якраз несприйняття того, що відбувається в цивільному житті. У нас не вистачає людей. А я бачу здорових мачо, які грають на сцені, і розумію, що вони мені скажуть: "Ти сам зробив такий вибір". Так і є, це було моє рішення. Але не розумію, чому інші не відчувають так само, як і я. Якби у нас була поміч, якби люди приходили… Нас треба міняти. Ми ж всі живемо в одній країні і будемо далі жити. Я розумію, що потім, можливо, нам будуть дякувати. А може, й не будуть – таке теж буває. Але бачу багатьох своїх колег: хтось став командиром роти, багато хто з акторів вже загинув. Знаю режисера, який знімав круті фільми, але не всидів і також пішов. Зараз він добре працює десь на східному напрямку. Такі люди є. Але… Не знаю, не можу я поки дивитися такі речі. Війна переважає. От зараз у мене звільнявся хлопчина, є у нього для цього підстава: догляд за мамою. Я йому кажу: "Вітя, дивись: ти зараз повернешся додому. Зрозумій для себе, що ти будеш робити. Одразу продумай, чим ти будеш займатися. Тому що ти приїдеш – і почнеш пити. До чого це призведе? Давай, подумай, чим ти можеш бути корисним – для себе в насамперед, а потім для батьків, друзів".

- Ви все-таки як психолог продовжуєте працювати…

- Так.

- Що для вас виявилося на війні найважчим, найнезручнішим, до чого досі не можете звикнути?

- Звикнути не можу до втрати людей. Коли я працюю на лівому березі, мені там легше – тому що я  разом із своїми бійцями. Коли мої хлопці виходять туди без мене… Ось я з ними тільки що спілкувався, а через годину їх вже немає… Це важко. До цього я не можу звикнути. Так, я себе стримую, зустрічаю тих, хто звідти вертається… Бачу, які вони поламані приходять. Оце важко. До цього не можу звикнути. А до всього іншого можна.

- А як можна? Взимку і ранньої весни я постійно думала: холодна вода, ворог все бачить – і ти все одно переправляєшся туди, де все мокре, немає де сховатися. Де брати весь час оцей ресурс, щоб просто сісти в човен і плисти на інший берег, до ворога?

- Я в цей момент ловлю внутрішню тишу. Я собі не дозволяю ніяких думок про те, що там чекає… Просто сідаю і виключаюся. Дивлюся на небо – вночі воно зоряне. І уявляю, де б я ще так поплавав (посміхається.) Розумію, що все може статися. Коли ми знаходимося на лівому березі, я відмічаю для себе, що там навіть птахи контужені. Вони прилітають до нас і можуть на голову сісти, настільки дезорієнтовані вибухами. Де б таке було в місті?

Синичка сідає тобі на голову і просто сидить. Я розумію, що вони там теж покалічені всі. Вся природа покалічена. Тобто, до нас прийшло зло, яке хоче нас понівечити, скалічити. Тому основна мета – все-ж таки зберегти в людях добро. Я не хочу, щоб люди стали якимись скаженими, остервенілими, не хочу, щоб ми впускали в себе ненависть. Це дуже важко, коли ти бачиш, як побратими гинуть. Але дуже важливо для нашої нації зберегти стержень. Тому що в доброті є сила, і це ми зрозуміємо потім. Я хочу, щоб ті люди, які нами керують, це розуміли і щоб вони в собі це відкривали. Тому що заздрість, жадібність ні до чого не призведе. Вона їх поглине, і вони самі себе з’їдять. Закінчиться для них це погано. А люди, які все ж таки тягнуть цю країну, - виживуть. Я вірю, що все одно ми виживемо, і у нас буде все добре.

- Ви встигаєте тут щось почитати?

- У мене є побратим Петро. Він зараз дістав поранення, його зі мною немає. Я йому ще рік тому почав читати вголос книги. Ми з ним прочитали багато книжок.

- З чого почали? Яка була перша?

- "Подорож додому" Крайона. Це духовна книга про чоловіка, який потрапляє в ситуацію, коли його підрізає грабіжник, і він опиняється ніби у божому будинку. Він змінює сім домів, з ним відбувається трансформація. Це була перша книга. Потім я йому прочитав психолога Франкла про концтабір – "Сказати життю "Так". Ще – Ю Несбе, є такий норвезький письменник. Ми читали Ремарка "На західному фронті все без змін". Це дуже тяжка книга, тому що вона просто про сьогоднішній день. Я читаю – і розумію, що все це зараз у нас відбувається. Коли герой їде у відпустку, мама його питає: "Ну, що ти там, як?" Він думає на це: "Мамо, я б тобі розказав…" Як це емоційно, як класно написано! А говорить вголос лише: "Нормально, мамо". І ти розумієш, що в кожному з нас це є – багато чого хочеться розказати, та ти не можеш всього розповісти. Тим паче мама хвора, герой не хоче її турбувати, лякати.

- У побратима не виникло бажання самому почати читати?

- Ні, він слухав. Ми жили в одній хаті, приходили з наряду - я тоді ще був сержантом, командиром відділення - і коли лягали, я перед сном читав.

- А що ви хочете ще прочитати вголос? Є якийсь план?

- Багато чого збиралися читати… Але навіть Ремарка сам зараз не читаю, чекаю, поки повернеться після лікування мій слухач.

 Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ