Нацгвардієць Олексій Назаров: "Жителі Ізюму, які були прихильні до окупаційної влади, мали доступ до певних "благ", вода була одним з них. Інші ходили по воду до струмків за 5-6 км"
Він дуже любить Донеччину, де працював і жив багато років. І щоб захистити рідну йому землю, двічі добровільно долучався до Сил оборони. Вперше – в 2015 році, а вдруге вже під час повномасштабного наступу росії.
І так склалася доля, що йому довелося здебільшого воювати саме на Сході. Можливо, Всесвіт дійсно посилає нам те, що ми просимо.
Але однією з найважчих операцій мій співрозмовник називає визволення міста Ізюм на Харківщині, де він народився і виріс. Тому з заступником командира роти ударних БПЛА спецпризначення 18 слов’янської бригади Національної гвардії України Олексієм Назаровим ми говорили не лише про ситуацію на фронті і тактику ворога зараз, а й про перші дні деокупації Ізюму. Щоб вкотре нагадати, якою є ціна нашої свободи і що насправді пережили наші люди.
"ЗАРАЗ ТАКТИКА ВОРОГА НАЦІЛЕНА НА ЗАСТОСУВАННЯ УДАРНИХ ДРОНІВ"
- Зараз багато хто слідкує за ситуацією на Курщині. А як ці події відобразились на тактиці ворога тут, на нашій території? Щось змінилося в поведінці росіян?
- Коментувати ситуацію на певному напрямку я не уповноважений, але в цілому можу сказати, що тактика ворога систематично змінюється. Часом вона непередбачувана. Та ми намагаємось робити кроки на випередження. Це стосується і напрямку роботи з БПЛА. Оскільки ця тема мені найбільш близька, я можу про неї більше говорити. І ще десь рік тому стратегія і тактика застосування безпілотників була геть інша. А безпілотники у переважній більшості були розвідувального типу. Зараз тактика ворога націлена на застосування ударних дронів. Ми так само завдаємо ворогу значної шкоди, корегуючи артилерію засобами розвідки, і знищуючи точково такими засобами, як fpv-дрони-камікадзе, як бомбери різного типу і конфігурації.
- Олексію, в одному зі своїх інтерв'ю ви розповідали, що вперше пішли добровільно служити до війська, коли в 2014-ому розпочалися бойові дії на Донбасі. Чому тоді так вирішили?
- З 2014-го я був у громадському секторі, але активно залучався до волонтерства. Також ми тоді займалися, так би мовити, партизанщиною. А в 2015 році вже мобілізувався, і служив два роки в лавах Збройних сил.
- А що ви маєте на увазі, коли кажете, що займалися партизанщиною?
- Перебували на Лиманському напрямку і намагалися роботи все, що могли. Оскільки Слов’янськ тоді був фактично під окупацією, ми з різними силовими структурами докладали максимум зусиль, щоб ворог не просунувся і не мав ніяких привілеїв.
А в 2015 році, як тільки видалася можливість піти служити в бойовий підрозділ і залишитися при цьому на Донеччині, я це зробив. Бо сам був зі Слов’янська.
- А не було зневіри, відчуття, що окуповані землі для нас втрачені?
- Тоді я був впевнений в тому, що ми все ж таки зможемо відвоювати нашу землю. Нічого не змінилося для мене і зараз. Коли ворог окупував Ізюм, де я виріс, наближався до Слов’янська, був захоплений Святогірськ, де я пропрацював дуже багато років, не було ніяких інших почуттів. На сто відсотків був переконаний в тому, що ми все відвоюємо.
Я б навіть не намагався служити в армії і захищати Батьківщину, якщо б в мене був інший настрой.
Так само з перших днів повномасштабного вторгнення, я знав, що буду захищати нашу країну. Бо це обов’язок усіх чоловіків, які спроможні це робити.
- Не всі чоловіки так думають, на жаль. А вас не дратують розмови про те, що варто відмовитись від Донецької і Луганської областей, якщо це дасть можливість припинити війну?
- Як можна навіть думку таку припускати, що ми залишимо ворогові наші території в обмін на якісь домовленості? Ворог не зупиниться, а лише накопичить сили, поновить озброєння, техніку і буде рухатись далі. Його стратегічна ціль – забрати все. Тому я вважаю, що розмови про те, що ми щось залишимо, неприпустимі.
- Хочеться повернути все, що вони захопили?
- Дуже мотивує, коли ти щодня візуалізуєш картини того, що ми будемо і в Луганську, і в Донецьку, що звільнимо ті території, де побували колись до війни. Я, скажімо, був сотні разів в Маріуполі, Бахмуті, Волновасі. І хочу знову там побувати.
- Один з військових мені нещодавно сказав в інтерв'ю, що менше росіян здаються в полон, бо їм це невигідно, оскільки їхнім сім’ям в таких випадках не дають ніяких виплат, а їх після повернення притягають до кримінальної відповідальності. Окрім того, останні зміни в російському законодавстві надали можливість командирам підрозділів затримувати на місці тих, хто не виконує накази. І вони воюють тепер, так би мовити, до останнього. Тому повертати території нам буде нелегко, але погоджуюсь з вами - це треба робити. І жодних компромісів тут бути не може.
- Ми розуміємо, що вони переважають чисельністю, проте вони люди і кожен з них має свої страхи. Їхні командири точно не зможуть переконати ідеологічно всіх в ідеї, що треба за щось загинути. Тому є сотні або навіть тисячі випадків, що окупанти піднімають руки і здаються. Бо не витримують тиску з боку своїх командирів і наших Сил оборони.
- Ви загалом дуже оптимістично налаштований. Як вам вдається не втрачати мотивацію?
- Якогось рецепта немає. Я просто люблю Україну. Я народився тут, виріс, навчався, працював. Я подорожував по різних регіонах, проте постійно тягне на схід – на Донеччину, Харківщину.
- Де ви працювали до мобілізації?
- До повномасштабного наступу працював головним спеціалістом в Донецькій обладміністрації, у відділі молодіжної політики та масових заходів національно-патріотичного виховання Управління сім’ї, молоді та масових заходів національно-патріотичного виховання. Тобто був державним службовцем.
- А у 2015-ому, коли вперше пішли до війська теж там?
- Ні, соціальним педагогом в Святогірському санаторно-оздоровчому центрі соціальної реабілітації "Смарагдове місто". Після подій 2014-го заклад трохи реорганізували і це вже стала школа-інтернат. Тому що з багатьох шкіл-інтернатів з різних міст Донеччини вивезли туди дітей і вони там деякий час перебували.
- Служити пішли добровільно, правильно я зрозуміла?
- Так, обидва рази добровільно.
- Але ж оператором БПЛА стали не одразу. Якою була перша військова спеціальність?
- Спочатку був стрільцем в піхоті. А коли пішов вдруге, то близько року був в підрозділі розвідки спеціального призначення. Проходив службу командиром екіпажу БПЛА. Так потроху розвивався в цьому напрямку. І коли в минулому році у нас створили новий підрозділ, мені запропонували до нього долучитись. Я з радістю пішов, тому що ми можемо дуже ефективно використовувати безпілотники, допомагати хлопцям, які знаходяться в окопах. Переважна кількість хлопців, які у нас служать, – з піхоти. І вони знають наскільки цінна ця підтримка.
Я теж на собі відчув, що таке безпілотник в окопі, яку шкоду вони можуть завдати і яку користь принести.
- В мене були інтерв'ю з хлопцями, які постраждали від ударних дронів-камікадзе. Один закрив собою побратима, втратив ногу і око. Ще один не встиг заховатися, коли дрон залетів, теж дістав важке поранення. Чула про випадки, коли дрон летів не зверху, а низько над землею, і його помічали вже фактично перед вибухом. Можете дати поряду тим, хто зараз в окопах, що робити в подібних ситуаціях?
- Окрім того, що ми розвиваємо напрямок безпілотних літальних апаратів, ударних дронів-камікадзе, також працюємо над тим, що може їм протидіяти. Зокрема, засобами радіоелектронної боротьби і подавлення дронів. Також є спеціальні прилади, які їх пеленгують. Коли дрон наближається, цей пристрій видає звуковий сигнал. Бійці знають, що над ними зараз знаходяться дрони і намагаються перейти в укриття або хоча б переміститися в інший бік так, щоб дрон не міг дістатися до них. Багато дронів також збиваються стрілецькою зброєю, наприклад дрони-крила.
- Періодично бачу в соцмережах збори на РЕБ для різних підрозділів, розумію, що не завжди і не у всіх це є. Що робити, якщо не помітив дрон вчасно?
- Насправді важко уберегтися, якщо не помітив дрон і він максимально близько підлетів. Це так само, як з гранатами, артилерією – треба максимально зайняти низьку позицію, накрити голову, згрупуватися так, щоб над землею мінімально виступали ваші кінцівки. Або в якійсь уступок, окоп, нору треба зануритись. Максимально близько і низько впасти, щоб були якісь перепони, наприклад дерева. Вони можуть взяти на себе більшу частину осколків. Тому що ворог для знищення окопів застосовує і кумулятивні снаряди, і осколкові боєприпаси. Конфігурація засобів ураження дуже різна. І казати про якийсь уніфікований метод, який би вберіг життя, не можна. Навряд чи зараз такий існує. Це сукупність факторів. І це комплексна робота всіх наявних у підрозділу засобів.
В принципі наразі ми бачимо таку картину, що навіть нашим засобам БПЛА заважають свої, дружні засоби радіоелектронної боротьби. Нам дуже важко їх обійти, тому що майже на кожному транспортному засобі є засоби радіоелектронної боротьби. Є також мобільні переносні рюкзаки, рушниці, окопні засоби радіоелектронної боротьби. Так, є випадки, коли з якихось причин у хлопців їх немає. Тому треба перед тим, як займаєш якусь позицію, розуміти, що може бути ситуація, коли тобі треба буде понизитись максимально для того, щоб рельєф, якісь споруди або дерева прийняли всю цю вражаючу силу на себе.
- У вас були ситуації, щоб на вас летів дрон?
- Ми стикалися часто з засобами розвідки, які над нами кружляли і коригували артилерію. І по нас дуже прицільно працювали ворожою артилерією.
Ударні дрони по мені не прилітали, а хлопці з мого підрозділу стикалися з fpv-дронами. І в машину влучали, і близько з окопом.
"ЛЮДИ, ЯКІ НЕ СТИКАЛИСЯ РАНІШЕ З БПЛА, МОЖУТЬ ПРИВНЕСТИ ЯКІСЬ НОВІ, НЕСТАДАРТНІ ІДЕЇ"
- Чому ви в 2016-ому пішли з війська, не хотіли продовжувати службу?
- Якщо пам’ятаєте, тоді мобілізація відбувались хвилями. Нас після однієї з них демобілізували. Та й на тому етапі я вже не бачив себе у війську. В тому підрозділі, де я був, зробив все, що міг.
Повернувшись, звільнився з роботи, де ще рахувався і вирішив спробувати себе на державній службі. Бо тоді чув багато неприємних слів на адресу влади – від знайомих, від побратимів. На закиди, що влада не робить те чи інше, відповідав: "Тоді треба щось самому зробити, давайте пробувати іти до влади". І в принципі нічого складного в цьому не було. Треба було здати іспит – 40 питань і пройти співбесіду. А вакантних посад в обладміністрації було дуже багато. І не тільки в Донецькій області, а в принципі по областях. Люди або не хотіли йти на державну службу, або на той час були слабо поінформовані про такі можливості. Хоча в центрах занятості усі ці вакансії були доступні. А маючи бажання щось змінити, треба діяти, а не сидіти на місці. Ми, наприклад, почали розвивати напрямок національно-патріотичного виховання в області, крок за кроком ми йшли до того, щоб зробити програму. Її затвердили на п’ять років, виділили під неї цільові кошти. Це була певна перемога і це мотивувало. Що ти звичайний головний спеціаліст можеш своїми діями, своєю наполегливою працею щось змінювати. Підтримувати громадські організації, проводити заходи, куди залучати представників ветеранської спільноти, інші інституції громадянського суспільства. Це їх мотивує і тебе мотивую для того, щоб щось продовжувати робити.
- На окупованих територіях ведеться досить активна робота з дітьми й молоддю. Є чимало повідомлень про залучення підлітків до так званих військових таборів. І вони з’явилися ще до повномасштабки на території Донецької і Луганської областей, тепер хіба що географія розширилася. Не думали про те, як ми будемо повертати дітей і молодь, які ростуть і яким ретельно намагаються "промити мізки"?
- Діти, які жили на територіях, що потрапили під окупацію, за десять років вже виросли. Якщо їм в 2014-ому було по 10 років, то зараз вже по 20. І змінити їхні переконання, можна лише позитивним досвідом. Якщо вони побачать наскільки ми розвинулись за ці роки, то я вважаю, що не буде якихось проблем для того, щоб ці люди стали частиною нашого суспільства. Звісно, це кропітка робота не на один рік, включення їх в процеси державотворення, залучення їх до різного типу заходів. Це також освітні програми різного типу, які зможуть більш лайтово переорієнтувати їх. Оскільки їм, я гадаю, за ці 10 вже суттєво "промили мізки". Тепер треба, щоб вони побачили своїми очима, що все те, що в них вклали – це неправда.
- Росіяни докладають чимало зусиль, щоб працювати з ними ідеологічно. А ми готові працювати?
- Якщо закрити базові потреби людей, то далі вже можна буде думати про ідеологічний аспект. Ви ж самі розумієте, що навіть люди, які зараз знаходяться в "сірій зоні", в населених пунктах, де зараз точаться бойові дії, досі не виїхали, бо тримаються за свої стіни, і не тримаються за своє життя. Вони розгублені, бо не задоволені їхні базові потреби. Це безпека, їжа і т.ін. Вони не можуть думати про ідеологічну складову в таких умовах, згодні? Тобто, якщо у людей будуть закриті базові потреби, ми зможемо дати їм і ідеологічні аспекти. Вони з радістю будуть підключатися до заходів, які будуть проводитись і до освітнього процесу.
- Олексію, ви пішли добровольцем в перші дні повномасштабного наступу?
- З п’ятого березня став до лав Національної гвардії. Спочатку вивіз родину в більш безпечну область. А коли повернувся, пішов у військкомат. Але через велику кількість людей, які мали бажання встати на захист країни, час на оформлення значно затягувався, тому після трьох днів очікування, вирішив взяти все в свої руки. Згадав про військову частину, з якою до того співпрацював як державний службовець – ми там спільні заходи проводили. Пішов туди. За кілька годин долучився до лав Національної гвардії.
- Де довелося повоювати?
- Святогірськ, Харківська контрнаступальна операція, а потім повернулися на Донеччину і з 2023 року – Лиманський напрямок, Серебрянській ліс, Торецьк…
- Яка військова операція була для вас найважчою?
- Харківська операція. І емоційно, і фізично дуже складно було. І на Лиманщині, коли звільняли Заріччя.
- Чому саме вони?
- Інтенсивність бойових дій була високою. До того ж Ізюм – це моє рідне місто, я там народився, тому було якось важко…
- Важко було, коли побачили його після окупації чи було важко чекати, коли туди дійдете?
- Емоційно важко було бачити те, що з містом сталося. Ті розбиті будинки, де "складені" по кілька під’їздів і ти розумієш, що там під руїнами поховані люди.
- Спілкувалися з місцевими? Що вони розповідали?
- Вони були нажахані тим, що відбувалося, коли місто було в окупації.
Дуже раділи, коли звільнили. Це були дуже емоційні зустрічі. Особливо вражали діти. Коли ти бачиш малих дітей, які бігають вулицею і просять щось поїсти, щемить серце. Вони раді були усьому: і галетам, і тушонці. І навіть воді. Бо з водою в Ізюмі дуже серйозні проблеми були. Місцеві жителі Ізюму, які були прихильні до окупаційної влади, мали доступ до певних "благ", вода була одним з них. Інші ходили за водою до струмків за 5-6 кілометрів. Їжу готували на багатті біля під’їздів.
Багато було людей зниклих безвісти, люди розпитували один одного, шукали рідних.
- З ваших знайомих чи рідних ніхто не постраждав? Тоді ж там було чимало закатовано і вбито людей.
- Ні, серед моїх близьких, дякувати Богу, ніхто. Можливо, завдяки й тому, що я давно не жив в цьому місті, тому не мене, ні рідних не шукали. Це ж не секрет, що росіяни зайшли в управління соціального захисту, паспортний стіл, військкомат, мали доступ до всіх документів. Вони ходили адресно, опитували людей. Були і ті, хто здавав.
- Зараз дуже актуальне питання рекрутингу. За якими критеріями відбираєте людей до свого підрозділу? Які в них мають бути навички?
- Якщо людина хоче і вміє навчатися, ми навчимо будь-кого. Це не так важко, як здається. У нас дуже багато є спеціальностей, тому кожному знайдеться місце. Головне, щоб людина була порядна, вмотивована, щоб хотіла долучитися до спільної роботи.
Добре буде, якщо людина розбирається в комп’ютерах, стикалася з технікою, має навички водіння чи з ремонту транспортних засобів, бо нам також потрібні водії, механіки. Можливо, люди раніше ходили на авіамодельний гурток, цікавилися темою БПЛА, займались ремонтом мобільних телефонів. Решта навиків набудуться. Ми підтримаємо, все покажемо. У нас немає людей, були б з самого початку спеціалістами в цій галузі. Це або вихідці з піхотних підрозділів, або з інженерних. Я маю на увазі, що не мають профільної освіти.
Люди, які не стикалися раніше з БПЛА, можуть привнести якісь нові, нестандартні ідеї. Ми постійно розвиваємось, шукаємо щось нове. Тому що ця галузь досить швидко розвивається і ми маємо бути щонайменше на десять кроків попереду ворога. Оскільки ми не маємо переваги в піхоті, можемо переграти їх на полі бою завдяки інтелекту, завдяки технологіям.
- Є якісь обмеження за віком чи станом здоров’я?
- У нас є люди, які не можуть в піхотних підрозділах виконувати бойові задачі. У нас вони виконують надзвичайно великий пласт роботи і працюють дуже ефективно.
- Читала, що геймери непогано справляються з безпілотниками.
- Так, цим хлопцям віддаємо перевагу, тому що їх дійсно дуже легко навчити. Вони дуже швидко адаптуються до умов і до викликів, які можуть бути на полі бою.
- В перший рік повномасштабної війни майже у кожного воїна питала про мрії і плани на час, коли вони повернуться додому. А потім перестала, бо війна триває і невідомо, коли скінчиться, а люди втомлюються і перестають щось планувати. Але у вас все ж запитаю. Ви щось плануєте, про щось мрієте?
- Головне для мене – повернутися до своїх дітей, до дружини. Мені їх дуже не вистачає. І було б круто, якби ми повернулися і продовжили життя на Донеччині. Але я розумію, що після перемоги ще тривалий час дітям буде тут не зовсім безпечно. Проте, серцем я все одно завжди буду на Донеччині. Я більшу частину життя тут прожив і не можу без неї.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
копів