"Найчастіше я кажу всім своїм підлеглим "не брехати". Це найголовніша команда", - командир батальйону бригади НГУ "Спартан" Олександр Букатар

Автор: Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"

Про конкуренцію серед військових, "м’ясні штурми", жінок в армії та багато іншого розповів Олександр Букатар, командир 3-го батальйону бригади "Спартан" НГУ в інтерв’ю Анні Мірошниченко. У програмі "Хто з Мірошниченко?" говорили про початок та розвиток великої війни, визволення Харківщини та операцію на Курщині.

– Ви як командир, ваша команда яка головна?

– Найчастіше я кажу всім своїм підлеглим "не брехати". Це найголовніша команда, тому що саме це породжує різного роду ситуації.

– А про що можуть військові брехати командирові?

– У військах, тобто статут і порядок, люди бояться як і, напевно, в житті, якогось покарання, тому вони або недоговорюють, або обманюють для того, щоб… Я зараз скажу, що зробив, а завтра дороблю або воно ще робиться, а я скажу, що зробив, а потім дороблю. Це є одна із найголовніших для мене, як ви кажете, команд.

– А як ви караєте тих, хто обманює?

– Все одно дивитимуться мої підлеглі, а я їм кажу, що в мене дуже багато фантазія, я не розкриватиму своїх секретів і хай для них залишиться…

– Несподіванка. А можете наказати, щоб вони всі дивилися це інтерв’ю? Нам будуть перегляди, ну і вам так само впізнаваність.

– Що робити підлеглим, якщо командир не подобається?

– Командир у великому співвідношенні взагалі буде поганий для солдата. Трішки вищий рівень командира, далі-далі, тому що війна, і війна потребує дуже багато зусиль. А люди мають трішечки ліниві властивості, щось зробити "на потім", а війна цього не вибачає. Треба робити саме зараз і саме в цей момент. І ти коли вимагаєш це від підлеглих – автоматично ти стаєш для них не дуже хорошим, умовно кажучи. Справедливість? Мені здається, що я ставлюся справедливо, але ще раз повторюю, що не мені про мене судити.

– Я подивилася ваші обов'язки на сайті, що повинен вміти і знати командир, і там написано про те, що він має знати психологічно-моральний стан своїх бійців.

– Підрозділу.

– В умовах нинішніх, коли є втома від війни, коли немає ким замінити, як ви говорите, не зрозуміло, як розгортатиметься ситуація далі, як ви оцінюєте зараз морально-психологічний стан ваших підлеглих?

– Завжди є куди рости і покращувати, але якщо ми беремо з розрахунку, то "добре", оцінювати – "задовільно", "добре" або "відмінно", то я можу сказати "добре". Ми постійно над цим працюємо, саме в мене в підрозділі, в нас в бригаді тренувальний процес не припиняється ніколи. Ми намагаємося людей постійно покращувати, покращувати, щоб хто не казав, типу "навчальний центр пройшли місяць-півтора, зразу війна, з автобуса вивантажуються на позицію", це ні, такого немає. Командири постійно працюють з людьми, тренують їх постійно, беруть участь у тренуванні, коли є змога, до цього долучаються умовно майже весь штаб батальйону, психологи працюють, медики, тобто всебічний розвиток людям-бійцям даються. Тому коли я питаю про стан підрозділу у командирів рот або приїжджаю до підрозділу, спілкуюся, мені відповідають, що все добре.

– Більш-менш, на середньому рівні, не відмінно?

– Більш-менш, так.

– А оці історії з "м’ясними штурмами", дійсно, про них говорять, є в нас такі випадки взагалі, я не говорю конкретно про ваш підрозділ... Чи може бути так, що з навчального центру людину відправляють одразу в бій?

– Мені здається, напевно, так, але тут є одне "але". Навчальні центри бувають різні і підготовка буває різна. Я знаю випадки, що людина мобілізувалася, її тут відучили в навчальному центрі, пропозиція підрозділу поїхати за кордон ще, вона тут навчалася близько 2 місяців, поїхала за кордон, там ще 2 місяці й умовно кажучи, вона навчалася 4-5 місяців. Є таке. Потім вони приїжджають і їх одразу відправляють на виконання бойових дій, я за що кажу, пробачте, але навчання є різне. Скажемо так, на 100% підготувати неможливо, ти намагаєшся моделювати ситуації, які бувають у бою, але вони все одно не схожі. Ти навчаєш азів, принципів війни, а ситуація може бути зовсім непередбачувана і тільки залежить від морального складу, саме від кожного бійця і старшого, який іде з ними, як розвиватиметься подія.

– У вас в батальйоні жінки є?

– Немає.

– Це принципова позиція?

– Ні, це не принципова позиція, так вийшло, що у мене була жінка-офіцер психолог, вона пішла на підвищення і поки інших не дали.

– А ви не проти, щоб жінки з вами…?

– Що робили? Воювали? Чи як?

– Ну дивіться, у нас є в підрозділі іншому, є дівчинка, вона в цивільному житті була боєць ММА, тобто вона така характерна, їй хотілося в штурми. Коли ми були на Запорізькому напрямку, я з нею перетинався і її запрошував до себе в підрозділ, для батальйону це було б краще, я бачив для неї посаду, яка б дала позитив для мого підрозділу, але вона вирішила піти в інший, теж специфічний підрозділ, залишитися на війні, я її вмовити не зміг, вона вирішила, тому…

– В разі чого ви не проти, щоб жінка воювала?

– Так, приклад того… До цього була в мене медик, яка займалася хворими, лікарнями, теж дівчина пішла на підвищення і тут як я можу це заборонити, коли люди ростуть, виростають як професіонали, бійці, тому я тільки підтримую в цьому.

– Просто є командири, які не хочуть бачити у своїх підрозділах жінок, тому що ті вносять деструктив і кажуть, різні бувають ситуації, чоловіки по-різному можуть сприймати перебування жінки і тому, кажуть, мені краще оце без цього всього. Хоча насправді у мене на інтерв’ю були прекрасні жінки-військові, у них прекрасні стосунки із командирами, тут кому як.

– Тут я можу сказати що і жінки бувають різні, давайте так. У колеги командира батальйону, я знаю точно, є дівчина, вона командир взводу зв'язку і він просто постійно тільки позитивно відгукується про неї, вона – професіонал своєї справи.

– У Нацгвардії є "Рубіж", "Спартан", "Хартія" – ви між собою конкуруєте?

– Мені здається, так, це ніхто не афішує. Мені здається, якась конкуренція є, непряма, не наглядова, а внутрішня конкуренція все одно є, бо якби не було конкуренції, то б люди не розвивалися. Конкуренція, мені здається, є в усіх і в усьому, яку б структуру ми не взяли, все одно підрозділи між собою конкурують, як у мене конкурують. Вони спілкуються, вони товариші, побратими, я маю на увазі командири підрозділів, рот, мінометних батарей, вони всі спілкуються, вони всі розв'язують питання, тобто в них немає ворожби, але все одно вони конкурують між собою.

– А ця конкуренція в чому? Приміром, я не знаю, кажете "Хартія" найкраще забезпечена, або хтось інший, у тих є те, у вас немає?

– Я зрозумів. Конкуренція у нас йде саме у війні, тактиці війни, виконанні бойових завдань, у морально-психологічному плані, стані підрозділу, тут іде конкуренція, на фоні війни і бойових дій, а не у кого там пушка більше або кількість інша – більша. Ні, всі намагаються покращити свій підрозділ, ти хочеш краще, більше, це нормально, ти повинен бути озброєний до зубів, а от конкуренція все одно іде в бойових діях, хто як воює, отут мені здається є конкуренція. На приклад я кажу – це круті хлопці, дійсно такі… Це "рекси", вони "роблять вітер" і це є похвала, і це є конкуренція все одно.

– Як з’явилося рішення піти воювати, ви ж мали вибір не піти?

– Так, як поліціянт я міг використовувати лозунг "поліція не повинна воювати". Як? Я для себе не маю іншого шляху. Як я можу не воювати, коли на мою країну так підступно напали, навіть якщо і не підступно, все одно, напали, я з перших же днів... До речі, коли почалося повномасштабне вторгнення, я був саме в Києві, по роботі.

– Ви знали, що буде?

– Я не хотів у це вірити. Я відверто кажу, що всі казали, я казав, ну як же так, 21 сторіччя, всі люди цивілізовані, як це, взяти й напасти на іншу країну? Ми ж не в середньовіччі живемо, що один цар став, хочу цю територію і війська пішли.

– Так і сталося.

– Так і сталося, так, я ж кажу, але в мене була така думка і я не хотів у це вірити і коли це трапилося, мені мій напарник подзвонив і каже: "Почалася війна". Я був тут, думаю, все, добре, я беру спортивну сумку, перші речі, це ж лютий, я розумію, що буде прохолодно, треба термуху, я позакидував найголовніше і через 4 години я був у Харкові. Я пам'ятаю, коли їхав по трасі, черга – всі звідти, а я один їду в той бік і в нас крайній блокпост перед самим Харковом, це місто Валки і там 2 смуги і я коли їхав – було 3 смуги в той бік, а я один. Я їду, і всі на мене такими очима дивляться, типу – ти куди? Ми всі туди, ти куди їдеш? Я їду, просто згадую ці погляди, які ловив на собі.

– А ви тоді засуджували тих, хто не хотів воювати і не так, як ви, не зібрав термуху і не пішов?

– Засуджувати? Ні, саме тоді я хотів найшвидше дістатися до рідного міста, взяти зброю і почати щось робити. Так і вийшло, я приїхав, одразу пішов, отримав автомат, все, якусь броню, шолом і почав думати: потрібно щось робити, бо на той час Харків, там паніка, дезінформації стільки, не знали хто, що, інформації по проривах було дуже багато. Напарник, який мені подзвонив, теж у Харкові був, інший теж, спочатку невеличка команда і ми давай по місту їздити, шукати чи ДРГ, чи танки, чи ще щось, почали займатися якоюсь військовою діяльністю.

– Зараз ви не засуджуєте тих, хто не воює? Давайте про це поговоримо. Ваше ставлення до тих, хто не у війську зараз, вашого віку.

– Я простіше скажу – обов'язок кожного чоловіка, коли він народився і його статева приналежність виявила, що він чоловік, то в нього вже з того моменту став обов'язок захищати себе, свою сім'ю, жінок, дітей, свою Батьківщину і землю.

– Думаю, на цьому можна поставити крапочку у вашому ставленні до тих, хто не воює. Олександре, скажіть, ви на яких напрямках встигли повоювати на цей час?

– З Харкова. Харків був у напівоблозі з самого початку, з перших часів, тобто в самому Харкові встигли повоювати. На 3-й день війни ми стикнулися, всі знають, у Харкові школа, що згоріла, 134-та, на вулиці Шевченка був прорив ворога, саме місто Харків, це 3-й день, 27 лютого, перший бій саме там прийняли, далі я був майже на всіх напрямках у Харківській області, коли це було під Харковом. Потім контрнаступ, поїхали за Куп'янськ, Луганська область, Донецька область, Запорізька область. Тобто за цей час тільки в Херсоні не був. Поки я був піхотинцем півтора року, було як простіше воювати, так і складніше. Простіше в тому, що тоді війна була ще не настільки розвинута, тобто FPV-дрони.

– Технічно?

– Технічно. По тобі валили танчик, арта, ти бігав, як зайчик, ховався, потім йшов, стріляв. І тут було і складніше – нами ніхто не керував, була підготовка, нам дали фотографії, карту, дали місцевість, ти познайомився з групами, які йтимуть разом з тобою, справа, зліва і все, загальний фон і все. Не було такого, що тобі там в рацію "Ти не туди пішов!" "Наліво повертай, направо". Ні, просто, ти прийшов, на фотку дивишся, так, ага, місцевість сходиться, значить, я на правильному шляху і пішов, якусь карту відкрив, якийсь компас і таке інше. Технічно було і легше і складніше. Трішечки було легше, тому що всі були такі... максимально заряджені, злі, всі хотіли просто рвати на шматки.

– Чи бачите ви якісь ризики конкретні для Харківської області зокрема?

– Я тут можу просто логічно відповісти - якби він не був йому потрібен, він другий раз туди не сунувся, це є відповідь, що йому він потрібен, напевно, потрібен як одна із перемог.

– А чому путіну не вдалося тоді, вдруге, захопити область?

– Тому що, напевно, ми не такі як у 2022. За цей час я можу відверто сказати і з гордістю, що ми вміємо воювати, тому це для ворога і не є легкою прогулянкою.

– Ворог теж, ви бачите, вчиться, ворог теж вміє воювати, і вони технічно так само оснащуються...

– На жаль.

– Так, як і ми. Як ви зараз, станом на кінець літа оцінюєте противника і якою може бути, на вашу думку, осіння кампанія їхня?

- Всі ми розуміємо, у них є декілька великих потенціалів: це людський ресурс, у них він не безмежний, але дуже великий, тим паче їхнє ставлення до своїх людей, взагалі до росіян, там принципу "хочу-не хочу" немає, тобто там якщо треба, мені здається, там і жінок поставлять в стрій як штурмовиків, примушуватимуть йти і вони підуть – це перше. Друге – це все одно – їхні потужності виготовлення різного виду і БПЛА, озброєння, фінансова подушка не маленька у війну, в яку вони впливають. На жаль, ми розвиваємося і вони розвиваються, і вони теж це роблять дуже непогано. Потім візьмемо один фактор – коли це все почалося – росія була на якому місці в арміях світу?

– На другому.

– На другому, а ми далеко від другого місця, тобто у них уже був бекграунд, умовно кажучи, і вони його використовували, поки ми дійшли, вони його використовували, ми потім далі пішли розвиватися і вони точно так само почали розвиватися далі, поліпшувати себе. На осінь, я думаю, з погляду людей нічого не зміниться, тобто, це той ресурс, який для них нічого не означає, і вони його як використовували, як м'ясо, так і використовуватимуть, я думаю тут нічого не зміниться. З технічного плану – я не інженер, придумано вже багато чого і, чесно кажучи, мені десь навіть страшно подумати, що можна ще придумати.

– Станом на зараз, які настрої на Харківщині? Враховуючи те, що туди заходили росіяни і є люди, які пішли на співпрацю з росіянами – і поліціянти так само, ви знаєте цю історію, це ж не тільки по Харківщині, і в Запорізькій області таке було... Які зараз настрої в області?

– В області? Ви знаєте...

– Це я до того, чи втома від війни, чи бачать люди, яким має бути фінал?

– Уже декілька разів казали про втому. Що таке втома?

– Втома – це коли я не хочу бачити і чути новини про війну, це коли я не хочу бути дотичним до війни. Це, коли я в будиночку, це теж втома.

– Дивіться, ви кажете, я не хочу того чи того. Я теж не хочу воювати, умовно кажучи, скажемо так, я ж не почав воювати, тому що мені немає чим зайнятися. Думаю, піду я, повоюю. Ні, тому що в мене іншого вибору немає і тут саме про яку втому можна казати, коли в нас немає вибору, це не ми цього захотіли, це нас змусили, змусили це робити, воювати, терпіти і тому інше, тому, чесно, я дивлюся... Втома... Для всіх це різне поняття "втома", але ми не за власним бажанням це робимо. Тут ми за власним бажанням, а от робимо ми це не за власним бажанням. Харків як місто живе, повноцінно живе. Найстрашніше те, що люди звикають, звикають до вибухів, до прильотів, до війни в цілому. Це, чесно кажучи, страшно. Страшно, тому що люди звикають до поганого.

– А ви звикли до війни?

– Повторююся, в мене немає вибору, тому... І я скажу так, що в мене немає втоми, я прийшов сюди самостійно, я почав воювати самостійно, мені ставили перепони, щоб я воював, всіляко до цього не пускали, я це все проходив, ламав перешкоди, перестрибував, пробивався, воював, воював, брав участь у різних штурмах і як я можу втомитися від того, що я сам вибрав?

– Логічно.

– Треба всім розуміти, що війна не закінчилась, ми ще не перемогли, коли переможемо, тоді я видихну і скажу, що це було важко або не важко, за цей період я втомився чи не втомився, а на даний час я не маю права просто втомлюватися.

– Який головний ризик для вас у штурмі?

– Для мене завжди було, оскільки я був все одно командиром штурмової групи, в мене принцип був - я завжди йшов перший, тому що в цілому я не знав, як можна по-іншому і тактично і треба по-іншому, на даний час, наприклад, я навчаю, в підрозділі навчають, командир навіть групи не повинен іти першим, тому що це ризик, випадає старший, група може просто дезморалитись і не виконати завдання, і взагалі вони можуть просто всі загинути, це дуже прикро. Для мене було найстрашніше і найголовніше це втрата своїх хлопців, які йдуть за мною, йдуть за мною, постійно. Для мене це було найважче, найстрашніше, дуже багато різних ситуацій - побудьте тут, я зараз з кимось з суміжного підрозділу сходжу, потім продовжимо, повернуся і все. Для мене було найстрашніше, що з ними щось трапиться. Напевно, нам щастило, тому що ми були в різних ситуаціях.

– Яка найскладніша ситуація?

– Були ситуації, коли міни 120-ті падали за 5 метрів від тебе, зрізало, зносило дерева, ти стояв по пояс в окопі, це після штурму ми відходили і за нами просто переслідував мінометний обстріл. Здавалося, що все, вийшли, в окопчику стояли і міна за 5 метрів від нас падає... Всі звісно контужені, хтось знепритомнів, але ти потім раз і думаєш - живий, руки-ноги на місці. Другий випадок, теж після штурму, це був Луганський напрямок, Сватівський район, коли ми відпрацювали, у нас були втрати, виносили загиблого і йшли ланцюжком. Вже дійшли до своїх позицій, де можна сховатися, і нас з першого в землю і з другого пострілу попадає в хлопця, який йде від мене позаду за 10 метрів. В нього пряме влучання з танка, тобто... далі пішли... це не закінчувалося, в нас такий потім відходу шлях, поранення евакуювання зайняло багато часу і дуже великий кілометраж. Згадуючи про це, я розумію що то була не моя черга ще.

– А страх взагалі є?

– Постійно.

– Ніколи не зникає?

– Ніколи.

– Немає такого: адреналін, кураж і не думаєш про страх?

– Дивіться, мені здається, страшно всім, але найголовніше - як ти зі своїм страхом можеш впоратися. Наприклад, перед кожним штурмом, виходом, перед кожним завданням, це не просто розвідка, ти розумів, що ти йдеш у бій, я не спав, якщо міряти тиск або пульс - в мене постійно зашкалювало все. Перед тим постійно я виходив за день до цього - розвідував маршрут звідки ми будемо йти, весь цей час я дуже-дуже переживав, все. Я піймав себе на думці потім, коли завдання - тебе везуть на якійсь машині, ти їдеш і переживаєш, і як тільки я спішувався, я розумію що все, почалося завдання, то в мене тоді йшов спокій. Я намагався опановувати страх і спокій, тому що я розумів, що від мене залежить життя всіх, хто йде за мною, мої рішення, мої дії на все впливають. Якщо я піддамся паніці - вони так само будуть панікувати, якщо я почну приймати неправильні рішення, то будуть наслідки. Якось я потім себе зловив - мені спокійніше ставало тоді, коли починав виконувати завдання. Було мені страшно? Звісно, було мені страшно. Але цей страх я вмів опановувати і діяти по ситуації.

– А після завдання - які відчуття?

– Втома. Фізична і моральна втома і таке, що - як закінчилося завдання - якщо воно успішно закінчилося і не зазнав особливо якихось втрат або взагалі без втрат, або вони мінімальні - ти як переможець, в тебе піднятий настрій, все, кураж, як ви казали, є.

– Я вже з військовими вивчила слова "кураж", "угар", "рекси", я вже все знаю..

– Бачите, такий військовий сленг цікавий. Ви розумієте, коли це невдача, коли ти повертаєшся з невдачею - як ти можеш себе відчувати? Ти втомлений. Ти пригнічений. Ти починаєш аналізувати що ти не так зробив, а що ти міг зробити в цій ситуації...

– Так...

– І взагалі була можливість... Пам'ятаю у Харківській області, це травень 2022 року або червень, не пам'ятаю, це був населений пункт Тернова, він розташований прям на кордоні - 2 км і кордон від росії, Харківський район... Там ще було таке відео, що якийсь батальйон ТРО поставив стовпчик прикордонний розмальований, зняли відео для президента, що ми вийшли на кордон, пане президенте, туди-сюди... І буквально через 2 доби туди пішла така навала ворога, що там одразу пів села повернули. Воно було в окупації, потім відбили, це відео, його орки повернули назад, там велику частину, це кордон і все. У нас було завдання штурмом відбити ту частину, там під контролем ЗСУ було дві вулиці нижні, а все інше було... І ми прийшли, таке завдання було із зірочкою: тут, умовно кажучи, що можемо моделювати типу м'ясні штурми, хтось скаже "та там посилали на убій, це не можливо, це м'ясний штурм". Так, завдання було із самого початку дуже складне, прям дуже. Логістичне плече у них просто не те що його там немає, вони там як у себе вдома, тому що по кордону у них все, натикана артилерія, танки, все, що завгодно і це дуже важко, "архісложно" можна так сказати, але по-іншому ми її не забрали б, але ми повинні спробувати, ми повинні це зробити. А як ми будемо повертати свої землі, свої села? Ми все одно це робили, ми пішли туди. Зараз би сказали "це м'ясний штурм", на той час ми розуміли, що це важко, може, це буде останній штурм для нас, все одно ми так чи інакше налаштовувалися кожного разу на це, бо ми реалісти, а це війна. Ми туди зайшли, ми виконали просування, десь половину, трішечки більше свого завдання і все, потім нас почали розбирати танками, виїхали 3 танки вже в заготовлені позиції і просто почали все зносити. Вони працювали то дублем, два одразу або один-другий-третій і от так... Я не знаю, скільки часу вони це робили. Нас місили-місили, гатили-гатили, розбирали потім різного роду артилерія підключалася, все інше. Ми вперлися, ми розуміємо, що вже час закінчувався денний, ми вночі нічого не зможемо робити, треба нам відійти спробувати. Відійти – це теж такий квест, цікавий. На кожне завдання, звідки тебе спішили і до того, щоб дійти – це не один кілометр. Це не так, що раз, тебе висадили і ти одразу в селі, ні, ти ще до цього села маєш дійти, пройти буграми, лісами, посадками 2-3 кілометри здолати.

– Чим це закінчилося?

– Ми вийшли, там були поранені, всі вийшли, всіх витягнули, але завдання ми не виконали. Скажемо так – ми відгребли, як ще сказати? Я повернувся до того – який може бути настрій? Як ти можеш себе відчувати після цього? Ти виснажений і фізично і морально, ти щось зробив, але це не на сто відсотків і ти не виконав свого завдання.

– Динамічно зараз розвивається ситуація на Курщині, ми говоримо зараз, ми не знаємо, як там завтра буде і наступний день так само, цю операцію, яка зараз відбувається, буквально нещодавно міністр оборони сказав, що це одна із найскладніших військових операцій і там зараз дійсно в складних умовах працюють наші Сили оборони. Як би ви оцінили те, що зараз відбувається на Курщині і загалом наш захід на територію російської федерації з військової точки зору?

– З приводу того, що сказав міністр оборони що це складно, я як військовий можу підтвердити, що це дійсно складно.

– Сам прорив кордону?

– Прорив кордону, такий марш, така територія, кількість території – це складно і тактично, і з усіх урахувань. Це ж не просто транзитом проїхали і все. Я так розумію, що це йде наступ плюс це все утримується якось. Складно казати що і як воно відбувається, я кажу завжди, що тільки ті, хто там перебувають, знають ситуацію як вона є. Я навіть як військовий знаю не більше, аніж ви, з інформації телеграм-каналів або промов вищого керівництва. Якщо брати саму ситуацію і казати що там і як, це ті люди вищого рівня, командувачі і міністр оборони, вони точно знають про що вони кажуть, бо вони володіють цією інформацією.

– Напевно, бо знають як мінімум кінцеву мету цього всього

– І початкову, і кінцеву

– А ми цього не знаємо. Я просто дивлюся, що навіть з'являються люди, які критикують цю операцію - чи то через брак інформації...

– Дозвольте питання, уточнення - а хто критикує?

– Ті, хто сидить по той бік екрана... Я з повагою до всіх, сидіти, це теж робота, мабуть, на дивані, це теж важко... Але дійсно, це військові експерти, різні, є такі, правда, говорять про те, що, можливо і не варто було, зверніть увагу на Покровськ, ми зараз відкинули увагу – такий момент теж...

– Я можу сказати одне, завжди так казав – критикувати – найлегша справа. Щоб це робити – взагалі нічого не потрібно, ні навчатися, ні розвиватися, нічого. Це просто така легка справа, казати що все не так і я б зробив по-іншому. Є дуже багато прикладів, у військах так само, що критикують, все, та я б то, я б це зробив, а потім, коли - роби, давай... Або інше. Найчастіше буває, що незадоволені, критикують, а потім, коли ти їм кажеш: "О, дивись, звільнилась посада, давай! Покажи! От тобі..." "Та ну, та ні, я не хочу..." і починається сотня різних відмовок про щось... В нього постійно якісь є причини, щоб цього не робити.

– Шкода, що так, шкода, що в нас такі люди, але вже як є. Я вам дуже дякую за розмову.

Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"